М. С. Грушевський
АВТОБІОГРАФІЯ, 1926
р.
Я походжу з давньої (звісної з
ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася
в Чигиринськім повіті.
Були се переважно
дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під
Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він
рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не
принявши священня, віддався діяльности педагогічній, був спочатку "професором" в
семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл
на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов'янської
мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом
насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить
значний маєток — в значній части призначений ним знов-таки на ціли гуманітарні
(стипендії й школу). Мати — Глафіра Опокова (recte* (*Правильно — лат.) Опоцкевич)
— походила з широко розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини.
Я був їх старший син, роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. в Холмі, де батько був
тоді (дуже коротко) учителем "греко-уніятської" гімназії. Виростав на Кавказі,
куди батько перейшов в 1869р.: в Ставрополі (1870-8), потім Владикавказі, зрідка
звідуючи Україну. Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав тепле
прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося
й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими
поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої "вітчини", і контрастом
чужеплеменної й чужомовної "чужини". Рано набравши охоти до читання, позбавлений
дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій,
замкненим в собі відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в р. 1880, я
з запалом читав все, що міг дістати з історії: історії літератури й етнографії
України, і, скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з
дому, став пробувати свої сили в белетристиці — прозі і віршах. 1884р. вислав я
перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу
вичитав в Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працював
над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були
мої оповідання: "Бех-аль-Джугур", написане на поч. 1885р. під впливом справоздань
з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими — кавказькими вражіннями
(друк. в "Ділі", літом 1885р.) і "Бідна дівчина" — написане на тлі близьких мені з
батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в
збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші
проби з 1884р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з
часом українським літератом, видавцем і — ученим. Українознавство являєтся для
мене будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти до нього: чи
від славистики, чи від історії. Монографії Костомарова, Записки о Южной Руси
Куліша, Збірники Максимовича і Метлинського, Історія Січи Скальковського, Історія
слов'янських літератур Пипіна, перші річники Київ. Старини, перечитані мною в pp.
1881—5, послужили провідними нитками моїх інтересів і планів. Нарешті історія бере
гору над славистикою; полєміка про початки Руси, ріжні теорії княжої Руси,
полєміка слов'янофілів з западниками, теорії початків козацтва, не кажучи про
спори українофілів з централистами, оборону і заперечування прав української
літератури і національного розвитку викликали в мені, гімназисті V — VII класи,
велике зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї літератури,
без чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому дати в сій
сфері), певні провідні ідеї історії, і, збіраючися в університет, розпоряджав
солідним запасом знання фактичного і
теоретичного.
Тим сильніше мріяв я, як
скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й
літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений
тодішніми студентськими "історіями", довго не годився на се, і дав згоду, тільки
зв'язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках.
Ті роки, 1886—90, коли проходив я університетський курс (на філологічному
факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не
робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все инше
зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не
багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в
якійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо.
Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних
чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої
української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими
нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався
від історії в "спокійніші" як на ті погані часи сфери археології, історичної
географії, нумізматики.
Перші роки
університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих
семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887p., а кілька разів
потім перероблена): "Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века" — моя
перша історична "праця" (перед тим було кілька історичних і історико-літературних
статей і рецензій в журналах і газетах — вони вказані в покажчику "Наукового
Збірника" 1906р.). З курсів і приватної лєктури на розвій мого наукового
світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії,
економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі
я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему:
"История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця дістала
золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по
катедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році
й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI—520), вона викликала дуже похвальні відзиви в
наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на катедру
історії у Львові.
Під кінець
університетського курсу я почав більше зближатися з людьми, бував в літературних і
політичних українських кружках молодіжи, займався їх організацією, читав в них
виклади, брав участь в заграничних українських виданнях (Правді й Зорі), в
укладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени Шевченка. Перша книжка їх,
випущена 1892р., була розпочата моєю статтєю: Громадський рух на Вкраїні-Руси в
XIII віці. В українських кругах Київа, де обертався я, прив'язували тоді велике
значіння реформі Товариства ім. Шевченка, ждали помочи зі сторони Поляків
українському культурному й освітньому рухові по т. зв. "угоді" українських
народовців Галичини з правительством. З початком 1891р. проф. Антонович,
вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план катедри української
історії на львівськім університеті: сю катедру пропоновано проф. Антоновичу, але
він не хотів брати на старі плечі сього тягару, й рекомендував мене. План сей був
прийнятий мною з ентузіязмом, з огляду на те значіння, яке надавалось тоді в
київських українських кругах галицькому рухові: Кияне сподівалися сотворити в
Галичині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею
письменників і учених всеї України, і здобутками його проломити систему заборони
українського слова й національности в Росії, підняти в ній національний рух і
т.д.
Та що заснування катедри української
історії зіставалося в сфері планів і навіть пішло в проволоку, треба було думати
про дальші стадії академічного стану, і я ладився до магістерського іспиту
(зданого в 1893р.) та працював над магістерською дісертацією. Тема — піддана мені
тим же В. Б. Антоновичом — була вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масу
праці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить
цінна (хоч і дуже спеціяльна) з дуже мало обробленого поля суспільно-національної
історії Поділля XIV—XVIII в.в. (Барское старовство. Исторические очерки, К. 1904),
і два томи актових матеріялів Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, т.т. І і II, виданих
разом з працею, але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були досить
невеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги.
Щоправда, дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути, —
сотки переглянених актових книг, робота в архивах Київа, Варшави, Москви не пішла
марно і віддала свої услуги мені потім.
В
маю 1894р. я оборонив ту працю, як дісертацію на степень магістра, a 1/IV того ж
року "цісарським рескриптом" була заснована на львівським університеті катедра
"Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Европи" (так змінено
первісний план заснування катедри української історії, а тодішній магістр Гауч
мотивував сю зміну тим, що українська історія не може уважатися конкретною наукою
— ruthenische Geschichte ist keine konkrete Wissenschaft), і тоді ж на сю катедру
іменовано мене (офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше). Докінчуючи
видання дісертації й актів (останні глави дісертації й II том актів вийшли літом
1894p.), треба було забратися заразом до приготовлення курсів викладів. Я кинувся
в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного
положення, яке чекало мене в Галичині. За приїздом моїм до Галичини слідом умер
проф. Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительство
галицької України. Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на перших
роках дуже багато часу, я повів публичні виклади, взявся за організацію наукової
роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову дорогу
Науковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв на себе редакцію Записок (формальним
редактором став з 1895р., фактичним же — скорше), зреформував їх з однорічника на
квартальник, потім двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань і
рецензій, а поруч них заложив (1895р.) в Товаристві инші, спеціяльні публікації —
Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ин., сам займаючися
редакцією їх перших томів. При тім показалося, що надії на участь українських
учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібний)
науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, инші викручувалися
ріжними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було допроситися, хоч як
смертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь
бібілотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії чи
иншої української дісціпліни.
Ще прикріше
було переконатися, що ті надії на прихильні обставини для українського культурного
й спеціяльно-наукового розвою, на прихильність до національної української ідеї зі
сторони правительства й Поляків, з яким я йшов до Галичини, покладаючися на
запевнення ліпше обізнаних з галицькими обставинами Киян старшої генерації, —
опираються на фальшивих запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою "угоди" і
ціною деяких подачок на культурно-історичному полі хотіли задавити всякий
опозіційний, свободолюбний рух серед "галицьких Русинів". Скоро прийшлося
переконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в своїх симпатіях до
"угоди" й "угодовців", що Поляки нічим не хочуть поступатися в своїм пануванню й
не розуміють инших відносин до Русинів, як відносини пануючої народности до
служебної. На сім пункті прийшлося мені більше або менше різко розійтися навіть з
найблизшими приятелями, зблизившися з кругами різкоопозіційними. З другого боку,
відносини до польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного
послушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні і давали чимало
прикростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве міг
працювати.
На полі суспільно-політичнім я
вкінці різко виступив проти угодовців і зблизившися до елементів радикальних,
разом з ними взяв участь в реформі галицького народовецтва в дусі більше
радикально-поступовім. Реформа була переведена з кінцем 1899р., і разом з кількома
виднішими радикалами я увійшов в екзекутивний комітет реформованої партії, як
містоголова (головою зістався старий проводир народовців пос. Романчук). Одначе,
переконавшися скоро, що переведена реформа не увільнила народовецьку партію від її
старих прикмет, я по кількох місяцях виступив з комітету, разом з д-ром Франком,
відсунувся від участи в партійній діяльности народовців, і не раз виступав против
похибок їх політики, являючися разом з д-ром Франком й молодшими товаришами
репрезентантами лівішого напряму, який заступав заснований в 1898р. журнал
ЛНВісник. Спеціяльно поведена в 1904 — 5 р. кампанія против грання деяких людей на
національних струнах суспільности стягнула на мене тяжкі громи зі сторони
офіціяльних проводирів народовців. В польських кругах становище моє в
університетській справі, близкість до української університетської молодіжи і
рішучість, з якою я проводив ідею національної рівноправности українського
елементу з польським (і російським), накликали на мене особливо сильні атаки під
час боротьби за університет 1901 — 3 pp., коли польські націоналісти обсипали мене
ріжними інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під
суд і ин.
Одночасно московфільські й
слов'янофільські "діячі" київські й львівські мастили мене з свого боку, як
проводиря українського сепаратизму, вказуючи, напр., на мій підпис під маніфестом
реформованого народовства, що ставив оконечною цілею національної програми
політичну самостійність України, і т. д. На ново підогрів сі напади виданий в
1904р. в Росії "Очерк истории украинского народа", в якім вороги українства
справедливо добачили історичне оправдання національних українських змагань та
програми української автономії, і статті, які з початком визвільного руху в Росії
я друкував по російських газетах по українському національному питанню. В сих
роках приятелі з офіціяльних російських кругів остерегли мене, що мені не можна
приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив, аж до р. 1905, і се було дуже
прикро і трудно для мене (весь час свого львівського професорства я зістававсь
російським підданим і за російським паспортом приїздив, звичайно 2 — 3 рази до
року для наукових занять і громадських
зносин).
В такій трівожній воєвничій
атмосфері не легко було вести наукову роботу, що вимагає спокою й скуплення. Тим
часом її не убувало, а прибувало. З початком 1897р. я став головою Товариства
імени Шевченка (проводив ним фактично від часу свого приїзду), і заразом далі
зіставався головою його історичної секції й археологічної комісії та редактором
"Записок", куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської. Окрім викладів
і семінарійних занять, на університеті (до семінарійних занять прив'язував я все
особливу вагу, стараючися впровадити здібніших слухачів в самостійні наукові
заняття), вів я приватні наукові заняття по-за університетом з студентами — своїми
слухачами і сторонніми (роздавав книжки до рефератів і оцінок, потім відчитувано
ті реферати, розбірано, а по оправленню друковано котрі ліпші). Тим способом
вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи, переходячи від рефератів в
бібліографічнім відділі Записок Наук. Тов. ім. Шевченка до самостійних оцінок, від
дрібних праць в Miscellanea до самостійних розвідок. Хоч галицькі обставини
зводили в значній мірі сю роботу до роботи Данаід, бо підховані молоді адепти
історичної науки мусіли потім іти в глуху провінцію, і часто якраз наукові надії,
які вони подавали, служили мотивом для предержащих властей держати їх в чорнім
тілі, все-таки з мого семінара і з тих privatissima повиходило чимало людей, які
полишили де-який, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а де-які
роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі обставини (ідучи в хронологічнім
порядку, були то: Омел. Тер-лецький, Д. Коренець, Мир. Кордуба, Стеф.
Томашівський, Стеф. Рудницький, Ол. Целевич, Юр. Кміт, Зен. Кузеля, Ос.
Чайківський, Вас. Герасимчук, Ол. Сушко, Фед. Голійчук, Ів. Джиджора,
Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич й ин.).
З
кінцем 1897р. підніс я справу зреформовання ілюстрованого тижневика "Зоря" на
літературно-науковий місячник; проект був прийнятий відділом Наук. Тов. ім. Ш., і
з 1898р. почав виходити "Літературно-Науковий Вісник", а в число редакторів
вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і
Франком). Брав у нім дільну участь, особливо в перших роках, коли видавництво
ставилося на ноги і мені приходилося грати ролю головного редактора (сам я містив
статті по літературі і суспільно-політичні огляди), і в останніх, 1905—6, — коли
писав в нім публіцистичні статті в ріжних питаннях
дня.
При кінці 1898p., з нагоди
святкування століття української літератури, я виступив з проєктом заснування
осібного видавничого товариства, головно для публікацій белєтристичних і
популярно-наукових, що не входили в круг діяльности Наук. Тов. ім. Шевченка.
Товариство мало бути завязане в формі акційної спілки, щоб оперти видання
українських книжок не на жертвах і субвенціях, як звичайно видавано їх дотепер, а
на доходах розпродажі. Коли сума акцій дійшла 3 тисяч гульденів, завязано весною
1899р. "Українсько-руську видавничу спілку"* (*Українсько-руська видавнича спілка
— популяризувала кращі твори світової та української літератури. До 1912р.
працівниками й редакторами її були І. Франко та В. Гнатюк. З 1899р. по 1917р.
випустила понад 300 видань белетристичної і науково-популярної літератури) —
товариство, яке під формою акційної, промислової організації все змагало до
просвітних і культурно-національних цілей і згодом стало найбільшою українською
видавничою інституцією, перейнявши в 1904р. і "Літературно-Науковий Вісник" (якому
фірма Наукового Товариства ім. Шевченка — наукової інституції, підпомаганої
субвенціями краю і міністерства, не рідко ставала на заваді в свобіднім вислові
своїх гадок). В сій Спілці я з початку займав місце голови надзорчої ради, а
пізніше, коли надзорчу раду злучено з дирекцією, — голови дирекції, й брав і досі
беру діяльну участь в видавничій і в адміністраційній
діяльности.
У власній науковій роботі,
окрім поменших наукових статтей, рецензій, білших або менших матеріялів, міщених
головно в Записках, я з початку львівського життя багато віддавав часу
археографії, продовжуючи архивні заняття, ведені в попередніх роках. Засновуючи в
Наук. Тов. ім. Шевченка археографічну комісію, я предложив їй план видань, і з
того плану забрався до видання люстрацій і інвентарів королівщин Західньої України
XVI в. — незвичайно важного джерела для історії суспільних, економічних і
національних відносин того часу. Для сього відбув я в 1895р. нову подорож по
архивах і починаючи з року 1895 видав чотири томи в серії: "Жерела до історії
України-Руси", що містять люстраціЇ 1564—5 і 1570 p.p. королівщин галицьких,
холмських і подільських; зібрана-ж мною тоді-ж колекція інвентарів в переважній
части зісталася невиданою, за браком часу: видав я з неї лише кілька найстарших
інвентарів в Записках Наук. Тов. ім. Ш. Відірваний иншою роботою — головно коло
Історії України-Руси, я вернувся до архивальних занять потім, збираючи матеріял
для огляду суспільно-економичного життя України в XV—XVI в. і разом з друком V т.
Історії випустив перший випуск тих
матеріялів.
Написання суцільної історії
України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри
питанням чести своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидніші
репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се
річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються величезні
прогалини і т. д. В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й
загально-приступної, в трьох невеликих томиках, які-б обіймали старий,
литовсько-польський, і новий період. Зайнявши катедру, я сім семестрів з ряду
(1894 — 7) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз в
р. 1898 — 1901, курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії.
Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної
історії, не вдаючися в історію культурну, огляди устрою, економічного життя і т.
д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану. (Курс сей
відповідає в томі І гл. З, 5 і 6 і 1 екскурсу, в т. II гл. — 1 — 3, в т. III гл. 2
— 3, цілому т. IV, потім наступала історія козачини до знесення автономії України;
а гл. 1 — 2, 4 і другий екскурс тому І, гл. 4 — 7 тому II, гл. З і 4 тому III і
цілі т. V і VI зовсім або майже зовсім не входили тоди, а й те, що потім увійшло в
Історію, увійшло в далеко повнішій і детальнішій формі). Близше розглянувшися,
прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й
короткою, а ширшою й строго-науковою історією України, яку-б потім можна
переробити в коротку й популярнішу. З початком 1897р. я приступив до занять для
сього курсу, війшовши в менше звісні мені перед тим сфери передісторичної
колонізації України, індо-европейської гльотики і старинностей та слов'янської
праісторії. Протягом 1897 і 1898р. був написаний І том і при кінці 1898р. був
видрукований — вихід його припав на час грандіозного, як на тодішні галицькі
обставини, і поважного святкування ювілею українського відродження, урядженого
Наук. Тов. ім. Шевченка, в організації якого я брав дуже діяльну участь, і, як
казали, мав велике вражіння зробити своєю промовою на комерсі на тему ваги моменту
й потреби інтензивної національної поступової
роботи.
В Галичині сей початок Історії був
прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіязмом. Але на прозьбу
про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона. В наукових кругах
російських і польських книгу грунтовно замовчано, як і взагалі цілу Історію; та і
з українських істориків-спеціялістів ніхто не дав оцінки чи навіть статті про неї.
Не вважаючи на се, я вів з цілим напруженням розпочати діло і протягом 1899р. був
написаний і виданий т. ІІ, протягом 1900р. — том III, що закінчував собою давній
період української історії. Цілість зпочатку я надіявся вложити в 5 — 6 томів,
пізніше, коли на сам давній період пішло три, — числив на 7 до 8, аж доки огляд
суспільно-політичного, економічного й культурного життя XV — XVII в.в., розрісшися
на цілі два томи, не переконав мене, що ще багато томів буде потрібно, аби довести
історію України до початків XIX в.
Супроти
сеї роботи, яку я вважав, так казать, задачею свого життя, відсував я все, що
можна було відсунути; але не можна було відсунути роботи в Наук. Тов. ім.
Шевченка, Записках і ЛНВіснику, а хвиля приносила часом і инші роботи. Так, коли в
1899р. мав відбутися в Київі археологічний з'їзд з участю також галицьких учених,
я видвигнув і поставив ребром питання про допущення рефератів на українській мові.
Було то перше гостре поставлення українського питання на російськім грунті (воно й
дало привід всім ворогам українства в Росії вилляти потоки яду й помий на мене, як
провідника в сій справі), і треба було задокументувати, що за сими претензіями на
признання наукової української мови стоїть і дійсна наукова робота. Для того
організоване було бюро в Наук. Тов. ім. Ш., зібрано 30 наукових рефератів, які по
недопущенню української мови на з'їзді в цілости або в резюме були видруковані в
Записках (в двох спеціяльних великих томах і в инших книжках Записок), а в тім
було й власних моїх кілька більших рефератів, окрім дрібніших комунікатів. З
другого боку, богато спокою й нервової сили забрали непорозуміння, які виникли в
р. 1901 в Наук. Тов. ім. Ш. зі сторони людей невдоволених чи то концентрацією
засобів і енергії Наук. Тов. ім. Ш. в тім науковім плані, який був переведений в
попередніх роках, чи то подражненних ріжними особистими моментами. Атака була
поведена на людей, близьких мені, яким я хотів за помічю дрібних подміг і занять в
Товаристві забезпечити можність наукової роботи; розжалений тим, я скинувся літом
1901р. головства й инших занять в Товаристві. Але коли показалося, що опозиція
зовсім не має охоти забратися сама до організації наукової роботи хоч би по
свойому планові і почала мене просити вернутися, а до сього також нахиляли мене й
голоси Українців з ріжних боків, вернувсь я знову до роботи в Товаристві,
постановивши не звертати по можливости уваги на виходки опозиції; що, правда,
супроти піддержки, яку давала мені переважна маса членів, ся опозиція потім значно
слабла з року на рік, зчаста повторюючи зрештою, що против мене самого нічого не
має. За всім тим дало се багато прикрого, а певною компензатою служила мені лише
моральна опора, яку давала сім'я і кружок інтелігентних і характерних людей,
співробітників в науковій, культурній і громадській роботі, що окружив мене і
піддавав духа в роботі для культурного подвигнення української
народности.
Серед описаних клопотів
написаний був протягом 1901р. IV том Історії і розпочатий V (1902); четвертий том
я хотів видати разом з п'ятим, по укінченню його. Але 1903р. приніс ріжні инші
справи й плани. З початком того року я дістав від вільної російської школи в
Парижі запросини прочитати в ній курс з української історії. Я прийняв радо сю
пропозицію: в мені в тих роках виросло переконання про крайню потребу
популяризувати й маніфестувати українську наукову роботу й її результати супроти
умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися її на смерть замовчати
неприхильники українства, та дорогою видань на инших мовах постаратися проломити
заборону наукових українських публікацій в Росії. З тою цілею вже в 1900p. і
пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм з пропозицією німецького
видання своєї Історії, але незвичайність предмета (порівняти аргумент Гауча!) і
великі розміри праці ставали на перешкоді — видавці відповідали відмовою. Тепер
пропозиція паризької школи відогріла сі плани і гадки, і я постановив прочитати в
паризькій школі короткий загальний курс української історії, і слідом обробити
його для видання в російській і якійсь европейській — напр., французькій — мові, а
заразом використати сю подорож для завязання особистих зносин для популяризації
української ідеї (так я заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в
товаристві російської молодіжи і т. и.) Сі надії на популяризацію українства
відчитами мало справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними
й політичними, а українська історія й українство для неї були річами мало
цікавими; але навязані були деякі зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про
французьке видання малої історії й німецьке великої (щоправда — на мій кошт).
Вернувшися з подорожи в травні 1903р. (відчити в Парижі читалися в квітні і
початок травня, потім я був ще в Лондоні, Липську й Берліні), я засів з завзяттям
за оброблення російського курсу української історії, якому дав назву "Очерка
истории украинского народа"; протягом літа він був написаний майже весь. Але сю
amore* (*Любов (іт.)), в надії великої користи для зросту української ідеї,
написану роботу стріли зараз всякі трудности — з перекладом на французьке і з
виданням російського тексту. Видавці не хотіли брати такої непевної з цензурного і
навіть нецензурного погляду книжки. Один з дуже ліберальних видавців відмовлявся
побоюванням, що схема української історії, розходячися різко з принятою схемою
руської історії (напр., включення давньої Руси), накличе на книжку некорисий осуд
зі сторони російських наукових кругів. Нарешті по довгих митарствах я рішив
друкувати й Очерк на свій риск; літом 1904р. він був видрукуваний і завдяки тому,
що під той час зачалася "весна" Святополка-Мирського, — був випущений і в світ, з
огляду — як зазначила резолюція цензури — на спокійний і обєктивний тон, яким був
висловлений сам на собі нецензурний
зміст.
Підкинчуючи "Очерк", я в осени
1903р. взявся до перегляду І тому Історії для нового видання (перше, друковане
лише в 600 примірниках, розійшлося вже в 1901р.), — тому що треба було зачинати
німецький переклад — з справленого тексту другого видання. Була се тяжка робота,
бо більшу половину тому переробив майже наново (в зв'язку з ріжними доповненнями і
використанням нового або в І вид. не використаного матеріялу). Вона зайняла цілу
зиму й весну 1903—4 року; за той же час було написано кілька статей з цілею
популяризації української наукової роботи: статті для петербурського академічного
збірника, у редакції якого я допросився, що їх надруковано українською мовою, і
статті про Наук. Тов. ім. Шевченка для Журнала Мін. Нар. Просв. і Archiv'a f?r
slav. Phil.* (*Архів слов'янської філософії (нім.)), та де-які дрібні
праці.
Літо 1903 року зайняли публичні
курси, уряджені у Львові, головно в інтересах української молоді, що мала прибути
— й дійсно прибула з Росії. Тоді ж випустив я IV том Історії і взявся до V-го.
Кінець 1904p. приніс мені радісну вістку — допущення до Росії Історії, наслідком
горячого й різкого листу, написаного мною до тодішнього міністра
Святополк-Мирського. Але се допущення задавало нову роботу; тт. II і III Історії
розійшлися, треба було ладити нове видання, яке я хотів основно переглянути.
Стративши надію докінчити т. V, я переглянув і дописав глави, що містили в собі
огляд суспільно-політичного устрою українських земель під польсько-литовським
режімом і випустив їх як першу частину тому п'ятого весною 1905р.; за тим пішло
нове видання II тому, а з кінцем року — III
тому.
Тим часом хвилі визвільного руху в
Росії підіймалися все вище й вище. В Галичині з кінцем 1904p. розпочав я був в
Л.-Н. Віснику кампанію з проводирями української національно-демократичної партії,
яку підозрівано тоді в планах нового компромісу з польськими панами ситуації.
Виступив против занедбування реальних потреб української людности, засліплювання
суспільними ефектовними фаєрверками, що закривали очі на ті потреби (притоку дала
справа будови театра і закладання приватних шкіл, але полєміка мала загальніший
підклад). Але ще частіше тепер став відкликатися на питання дня в Росії, в листах
і в статтях — в Л.-Н. В., і в російських газетах — в "Сині Отечества" і "Киевских
Откликах", по українському питанню в Росії й польсько-українським відносинам в
Галичині (більша стаття: К польсько-украинским отношениям в Галиціи, вийшла
осібно, инші вичислені в хроніці Л.-Н. Вісника за той рік). Тодіж (літом 1905р.)
приладив я нове видання "Очерка", де розширено огляд новішої історії й сучасного
стану українства (випустив я його в квітні 1906, не чекаючи розпродажу старого —
бо бажав ним відізватися на питання дня), й статтю про українське питання для
збірника Russen ?ber Russland. Та національне і спеціяльно українське питання не
мало симпатії в російських ліберальних кругах, і писати в чужих газетах було
трудно: прийшлося стрінутися з браком співчуття у редакцій і залишити їх.
Вирисувалася крайня потреба в російськім органі для українського питання, і сю
потребу я дуже пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905p. вибрався на
Україну, щоб позондувати український рух і поагітувати за заложеням органу.
Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на можливість зреалізування
сього плану і збірався виїхати в сій справі до Петербургу. Але страйки, маніфест
17 жовтня, чорно-сотенні погроми, вкінці (псевдо) ліберальний курс і нові
постанови про пресу змінили зовсім ситуацію: на першу чергу виступило заснування
українських газет, що закладаються з початком 1906p. по ріжних містах, а брак
усякого порядку, урядовий терор і т. и. та повна непевність завтрішнього дня не
дають іще можности ніякої трівкої
організації.
Тому з осінню 1905p. вернувся
я до роботи коло Історії, докінчив давно розпочату II частину V тому (випущену на
початках 1906 року) і прийнявся за том VI вилучивши туди огляд економичного й
культурного життя, яке первісне надіявся змістити в томі п'ятім, та спішачися
швидше приступити до часів і подій, від яких рахують українську історію в
звичайних поглядах на неї. Під початок літнього курсу огляд економичного життя,
розпочатий ще в 1904р. і потім залишений, був скінчений. Разом з тим займався я
організацією роботи коло спорядження корпусу актів до історії козаччини, неминуче
потрібного супроти того, що від кінця 1880-х pp. перервалася всяка систематична
робота на сім полі. Проект такий був мною предложений в Товаристві ім. Шевченка ще
весною 1905р. (видрукований в 24 випуску Хроніки Товариства). Молоді археографи,
підховані в моїм семінарі, мали розібрати між собою поодинокі партії в історії
козаччини й зайнятися призбиранням до них актового матеріялу в невикористаних або
мало використаних рукописних збірках Київа, Харкова, Петербурга, Москви, Кракова,
Варшави і т. и. Від літа 1905р. організовано археографичні експедиції до Харкова,
Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, а члени їх мали приступити слідом до
оброблення й приготовання до друку тих
колєкцій.
Велика честь і утіха в тім часі
стріла мені зі сторони моїх учеників і прихильників, що з нагоди десятиліття моєї
наукової й громадської праці в Галичині пошанували мене виданням розкішного
збірника: задуманий він був в осени 1904, коли десятиліття скінчилося, а вийшов в
лютім 1906р. і на комерсі в тіснішім кружку учеників і товаришів був мені
доручений. Припало се як раз на вихід II частини V тому і першого тому німецького
видання Історії.
Львів, 1906,
березень
З 1906р. діяльність Грушевського
стала все більше переноситься на Велику Україну, до Київа. З трівогою помітивши,
що новонароджена тамошня преса не досить використовує зроблене за останню чверть
століття на галицькім грунті спільними силами робітників цілої України і
замикається в тіснішім крузі місцевих інтересів, Гр. агітував за перенесення до
Київа "Літ.-Наук. Вісника" й инших видань, відкриття в Київі відділу львівської
книгарні Наук. Тов. ім. Шевченка, переселення до Київа молодих галицьких
публіцистів і дослідників, а також старався і про відновлення і поширення своїх
персональних зв'язків з новим політичним рухом. Літом 1906р. Гр. виїхав до
Петербургу, де тоді засідала Перша Державна Дума, брав живу участь
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Автобіографія - Грушевський Михайло
