Гуляй-Поле - Багряний Іван

Гуляй-Поле - Скачать бесплатно

                                  Іван Багряний
                                  ГУЛЯЙ-ПОЛЕ
                            
                            Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
                            Потоптане, смертю розоране,
                            В бомбових кратерах і черепах,
                            В гільзах,
                            В ожугах,
                            В м'язах,
                            В трісках...
                            І навіть не крячуть ворони -
                            
                            Жахаються круки, минають здаля, -
                            Шкіриться жаско, смердить земля.
                            
                            Смердить і душить фосфором і тротилом,
                            Паленим м'ясом і динамітом...
                            І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
                            Де були очі?! Де ж тут могили?!
                            Де матері, а де діти!?
                            
                            В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
                            В чорних роздзяплених кратерах
                            Від дітей, від дрібних, тільки пил один...
                            І не плаче мати, і не тужить дзвін,
                            І ніхто вже їх не збиратиме.
                            
                            Не пригорне їх вітер - лиш сажа сама.
                            Брат брата не знайде, і сестер нема.
                            І дітям уже матерів не знайти.
                            І навіть не знати, де ж ставить хрести? -
                            Піроксиліновий сморід і пил.
                            Мільйони мерців обійшлись без могил.
                            Розметані кості згниють без хреста...
                            
                            Гей, ти ж, Земля моя золота!
                            
                            Перед ким, перед чим завинила єси?
                            І яких не кормила ще круків!?
                            Та і хто не знущався з твоєї краси?!
                            І яких бракувало ще Юдиних сил,
                            Щоб і кості дідівські піднесли з могил
                            Й перемішали
                            З костями онуків?!
                            
                            Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
                            Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
                            І лежать його діти - лежать соколи...
                            І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
                            Що й вони, що й вони ж були люди.
                            
                            Гей, і були люди - горді орли!
                            Тільки ж прості й не лукаві були.
                            
                            О ви, що цей келих страшний піднесли,
                            Чи самі ж ви його пили?!
                            
                            Не тужить дівчина, не плаче сестра,
                            І рук не ламає матуся стара, -
                            Одплакали доста - не чути ніде.
                            Ні вітер не віє, ні крук не паде.
                            І пташка тужлива тікає також...
                            
                            Гей, ти. Земле моя!
                                        За що ж!?
                            
                            За те, що Ти дика була і плідна,
                            Ясна, як червона калина,
                            За те, що Ти сонцю близька і рідна
                            І мила, як тая дівчина!
                            За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
                            Що Волі вітчизною завжди була.
                            Грімлива, співливая Земле моя! -
                            
                            Хто ж розсудить!? Який судія!?
                            
                            Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде.
                            А стрілка помалу іде та й іде...
                            
                            Хай іде. Хай стікає жалоби мить.
                            Хай жахтить ця земля й мовчить.
                            Нехай неминучість присуд веде.'
                            Хай стрілка до риски йде, -
                            
                            Аж поки не стане на грані отій,
                            Що стоїть Страшний Суд на ній,
                            Аж поки не крикне хтось в мряці страшній
                            Жаске й невблаганне - "СТІЙ!!!"
                            
                            Схитнулись тумани, як фата-моргана.
                            Хтось уже кличе. Десь уже манить...
                            Вже вітер жалобу відбув, і встає,
                            І хмару несе, як знамено своє.
                            
                            Вже вітер шумитиь і полин гуде...
                            ...Хтось там понурний, мов тінь, іде, -
                            Ступає задумливий і мовчазний
                            В кереї своїй бойовій.
                            
                            І кінь десь, засідланий, кований вже,
                            Пряде одним вухом і тоскно ірже,
                            І оком кривавим у ніч позира...
                            То не тінь - то страшна мара.
                            
                            Встає від розритих могил і руїн,
                            Іде Гуляй-Поле - проходить один.
                            Іде мовчазний і блідий, мов туман, -
                            Грізний,
                                     страшний отаман.
                            
                            Іде отаман по руїнах, мов тінь.
                            Ступа на уламках усіх поколінь.
                            Над кратером чорним понуро стає.
                            Рукою затримує серце своє.
                            Торкає ногою три черепи він -
                            І чорний,
                                  і жовтий,
                                        і білий один:
                            ...Прапрадід був,
                            Прадід...
                            І син...
                            
                            Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! -
                            Як буряне море, кипіло й гуло.
                            Були в нього діти, гей, були соколи!
                            І не було сили такої ніколи,
                            Щоб скорило, щоб їх знесло.
                            
                            Три черепи повні сирої землі...
                            
                            Секунди біжать у їдучій імлі -
                            Стрілка іде до своєї мети...
                            Та ніщо не виповнює пустоти.
                            
                            Марево блідне, хистке, як омана, -
                            Фата-моргана, фата-моргана.
                            
                            Вітер шумить. І полин гуде.
                            І кінь ірже...
                                   Та ніхто не йде!
                            Не чує ніхто і не бачить його,
                            Мов немає роду того!
                            
                            Мов немає вже гордих,
                                  лиш ниці й покірні, -
                            Нікчемні пророки, і брехуни,
                            Дрібненькі політики й говоруни,
                            І паралітики... - лише вони -
                            Продані, зраджені і невірні.
                            
                            Меч не тримається в їхній руці,
                            І переляк на лиці.
                            
                            О, де Ти, Мужній, Простий і Великий -
                            Благословенний на меч і бої!?!.
                            Вибухають воплем, вибухають криком, -
                            Ждуть Тебе сироти твої, й каліки,
                            Й невідомщені малята твої!
                            
                            Удар громами. Смерчем прийди.
                            І поведи!
                            І поведи...
                            
                            О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?
                            Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!
                            Меч Правосуддя! Кара Господня! -
                            Де ж Ти -
                            Меснику всенародний!?!
                            
                            Безжалісний, і невблаганний,
                            І безрозсудний, і предковічний.
                            Із всіх жорстоких єдино правий!
                            Страшний,
                            Апокаліптичний!
                            
                            Неповинная кров - клятьба Твоя.
                            Ти - єдиний з усіх Судія.
                            
                            Тінь Твоя ходить. Вітер гуде...
                            
                            Іде по кістках він.
                            Іде...
                            Іде!!!
                            (Стрілка доходить своєї межі). -
                            Ходою тяжкою іде, мов чужий,
                            
                            Вдивляється мовчки до серця свого, -
                            Дивиться вглиб - і не бачить його, -
                            В муках, в вогні обернулось в такий
                            Камінь
                            Обсмалений і тяжкий.
                            
                            Він виходить на дике бескиддя руїн.
                            Мов чорний орел, позирає один.
                            Вітер керею йому роздима...
                             - Нема!.. Ще орлят нема...
                            
                            Ще лежать між розритих дідівських могил.
                            Ще ковтають глину, сльози і пил.
                            Ще їх не окрилив відчай і гнів
                            Для страшносудних боїв.
                            
                            Келих не повен. Ще крапля паде.
                            Ще стрілка До риски своєї іде...
                            
                            Він пестить ефес і жде:
                            
                            ...Вам мало на світі сиріт і калік?!?
                            Гряде ж
                            М І Й !
                            Р І К !!
                            
                            І свисне Він так, що туман впаде.
                            Застогне земля і загуде.
                            Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще.
                            І - лявіна потече, -
                            Невблаганна. Безодвічна.
                            Страшна. Апокаліптична.
                            
                            І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі...
                            І встануть каліки... І встануть сліпі...
                            І кинуться юні... Мужні... Старі...
                            І сестри зґвалтовані, і матері...
                            
                            І дитя подаватиме кріс і набій
                            В цей святий, страшносудний бій...
                            
                            Прокотиться смерч.
                                        Й не поможе ні "Боже мій!",
                            І не врятує "Пробі" повалених ниць...
                            Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!
                            Загатяться кратери кістками ворожими,
                            Черепами грабіжників і дітовбивць.
                            
                            Над головами ґвалтівників і паскуд
                            Довготерпеливі довершать Суд.
                            І розвіють пил. І розвіють прах.
                            І ляжуть самі на чужих кістках.
                            І вітер над ними, як щит, приб'є -
                            Як Меч Правосуддя - ім'я Твоє.
                            
                            Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.
                            Лежатимуть всі. І над всіми - Ти
                            І серце Твоє. І не візьме їх тлінь -
                            Офіруваних
                            В ім'я поколінь.
                            
                            Пливтимуть світи мимо серця Твого.
                            Цвістиме чебрець. І не буде того,
                            Хто б Тебе осудив за діла Твої, -
                            Такого
                            Нема судії!
                            
                            А якщо десь є - убий і його!
                            Щоб знав міру горя Твого.
                            
                            Пливтимуть світи мимо серця Твого.
                            Густиме над маками соняшний гонг.
                            І густиме в віках Твоє ім'я -
                            Єдиний, найбільший з усіх Судія!
                            
                            Благословенний. Могутній, як ниви і синь.
                            Вічний
                            В  с е р ц я х  п о к о л і н ь !
                            
                            Січень, 1944 р. Тернопіль.