ВАСИЛЬ БАРКА
ЖОВТИЙ КНЯЗЬ
1
Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране
з грудей, окремо радіє.
А знов лихо: повели чоловіка в сільраду.
Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! - як не гроші, так
хліб.
- Мамо, скоро? Я на майдані підожду.
- Скоро,
- чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем.
-
Миколи і Андрійка нема.
Тата ждуть: як станеться що... Їй страшно
навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби
коронує зірками, зверх блідого лобика. Нічого не каже їй, але невимовлені слова
тремтять, подібні до сполохів, насередині грудей: "Квітко моя!" - і неозначиме
почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не
хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць - любим
серпиком.
- Скоро скінчу, стій! - стримує доню, чомусь нетерпеливу,
з сірим зошитом на долонях: там її наука.
- Може, я не піду? -
несміливо питає Оленка.- З мене сміятимуться.
- Хто
ж?
- Учні і вчителі: всі.
- Нерозумний сміх і
грішний.
- Вони глузуватимуть!
- Терпи! Це годиною
краще, ніж цілий вік хвалять.
Дарія Олександрівна досадує, що
"вони" сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь
небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась
гіркота, звична за довгі роки.
І стерпіла! - як
завжди.
Хмуриться мати.
Первісток її, чотирма роками
старший за Оленку, підкорився страхові. "Навіщо пережиток?" - сказав, напевно, з
чужого голосу. Андрійко, найменший, часом послухає.
Малі думають,
що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі
читала... Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість.
Відчуває мати, як день у день "вони" настроюють дітей проти її думки і волі. Діти
очужіли.
Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від
іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? - хоч кричи, не поможеться;
"вони" сильніші.
Обличчя в неї - з видовженістю і запалими щоками;
з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх .повік, як і надто
вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність
відтінена бровами і косами - в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого
шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість
обличчя.
Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник,
відболіваючи провину: з непотрібної гостроти до Оленки, що недавно мала в школі
декілька низьких оцінок; не з-за своєї нездібності, а з-за пустощів і
недбальства.
Чомусь тоді, можливо, з побоювання сорому від чужих
посміхів: мовляв, "дурна дитина в вас",- Дарія Олександрівна грізно нагримала на
Оленку і мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподівалася, що з того
гримання вийде. Дитя сполотніло, затрусилося плечиками і, ледве не впавши
непритомне, відступило в куток. Заридало, та так гірко, в болючому плачі,
тремтівши дрібною судомою,- що всі в хаті обмерли. А воно раптом стихло, і хоч
тоді кинулися всі втішати, проте було як потеряне і, здається, занедужало. Потім
старалося і принесло найкращі оцінки. Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити
гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому -
треба.
Глянувши на зошит, Дарія Олександрівна відчула, як болісно
серце стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя віддала б, тільки вернути те,
що сталося.
Оленка під маминим гребінцем стала покірна; вся в
білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями - як в тата.
Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі
сторони. Як зоря - жила в хаті, дивна тихістю.
Сьогодні так пильно
мати зачісує Оленку, збираючися піти з нею в церкву; стояти поруч і випроситися з
провини.
І якраз лихо! - причіпливі повели чоловіка і невідомо що
буде.
І також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому
настроюванні з насмішкою.
Згодиться; чого ж на майдані
стояти?
- Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє
зло щезне, а правда - ніколи.
- Де буде?
- З людьми,
що живуть скрізь. А повмирають, буде з ними на небі.
- А ми -
де?
- Коли достойні, з ними.
- Як там
живуть?
Дарія Олександрівна подумала: ось як твоя душа - безвинна і
всім прощає, люблячи. Так живуть.
- Того не знаю, але -
щасливі.
- Де?
- Оленко, все питаєш, а я не
знаю.
- Мабуть, високо! - як птахи. Де дінуться від
дощу?
- Це над дощем і зірками.
- А що
їсти?
- Нічого не треба.
- І хліба?
-
І хліба теж - ні.
Оленка дивиться в вікно,
думаючи.
- Я вже знаю! - так, як сонце: ні об що не тримається і
ходить.
Знов роздумує, поглядаючи на світило за
шибкою.
- Не розлучаться?
- Хто?
-
Всі - родичі.
- Як любитимуться, то - ні: разом будуть; і коли не
розділяться самі, перед брамою.
- Де?
- Невидима і
коло всіх. Як церква.
Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра
обкладинка з поземними рисами і власний підпис - в округлих і нерівних
літерах.
Думка прив'язана до одного: як будуть разом - "тоді"? Чи
так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок?
Губиться думка.
Гарно - з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від
посмішників одвернутись, і годі.
Чого зошит - в Оленчиних руках,
відомо, але мати ні словом не вказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з
милими кривулямі; дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і
світло: подібно до квітів, кладених з весни - радіти ними і смуткувати,
відкриваючи перед очі.
Мов не бачить! - удає Дарія Олександрівна. В
неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити?
Хай старається без нагороди. Але - чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж
від пошани до мами.
- Дай зошит!
Оленка зраділа:
мама знов подивиться на працю. Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з
крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні - ліпші,
ніж празниковий візерунок.
- Гарно! - сказала і кладе зошит на
поличку, де тісним рядком стоять книги.
Поправляє вбрання на
Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні
почуттям, ні поглядом.
Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати
хлопців, чи тата бачили.
- Ну, вже! - сказала Оленці, подаючи
дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере
краще.
Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через
город, навідується: мабуть, спитати про збори.
Сусідка старша від
господині; грушуваті зморшки навколо губ.
Зразу всміхнулась до
Оленки:
- Гожа! - хоч на заручини, а нехай не
наврочу...
Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий
наплив.
Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши
дверима, відпурхнула через сіни.
- Чого в сільраду
ведуть?
- Чого ж? Хліб правити - останній. Враз, після цих слів,
ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося - вікна
стемніли.
- Біда на всіх! - журиться тітка.
Глибоко
в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок
картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари - присохлу
вишню.
Обличчя, в'янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті
при очах, повних думкою.
- Снилось мені,- оповідає тітка тихо, з
докладністю кожного звуку, мов доспівуючи,- що отак близько, як он піч, бачу:
кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? - кожушанка
з ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці...
Таки знати: з ящірки, і все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого
вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно?
-
Недобрий! - згоджується Дарія Олександрівна. - В ящурину кожушанку або ж нещастя
одягнуть.
- Одягнуть. Недобрий сон! - звіку такого не бачила. Де ж
хлопці?
- На майдані. Вести хотіла в церкву, так опинаються ба в
школі їх соромлять, сміхом мучать.
- От ворожа
твар!
- Наторочено дітям, що нові книжки церкву перерослії. А ті
книжки мертві!
- Отак з моїми племінниками. Їм очі прив'язано до
нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло
прикрученого світла сичиками сидять.
- Біда; і вчити треба, бо
знидіють.
- Треба! - згоджується тітка.- Аби ж учено, як годиться.
Напам'ять нічого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скільки
пісень і казок знала! - вночі збудять, і
прокажу.
2
Хлібороби, сполохом зібрані в сільраду
недільного дня, слухають промовця, як ніколи в селі
Кленоточі.
Мирон Данилович притерп до стіни, коло крайнього вікна,
і поглядає на промовця: "Страшний, ох, страшний! - твердить він собі в думці.-
Такий переступить".
Стій і мучся мовчки, а дома рідні ждуть; і
ранок біліє за тинками, в саду, як люстро - ранок; павутинки обсипані росою і
світяться від чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кістками
взяти всіх. На думці знов: "Переступить хоч закон, хоч щоі" Якби тому рудцеві
близько в очі заглянув, був би вражений - аж скипілістю біжать поблиски в
окунюватих чоловічках кароокого крізь масивні, мов з криги січені, скельця
окулярів. Лоб скосистий і білявий: різнить проти щік, пройнятих брунатною
тіністю.
Загрозливо, але забарно, рушає доповідчик: від самого
царизму. Береться до твердих справ: індустрії, підкуркульства, саботажу,
хлібоздачі і вкінці - "корчування".
Мирон Данилович огірчений без
краю: "Так би зразу казав - давай весь хліб, бо вб'ємо! - як здобичник. А то
кружить змієм і мучить".
- Зламаєм опір і гнізда зметем! -
промовець підвищує виголос до дзвінкості; земля здригнеться, так зметем з
лиця.
Григорій Отроходін як промовець звик підносити стан почуття -
до палючої погрозливості проти слухачів. Мова текла в виразі власної правоти.
Виголошеннями летів на ницих, що противляться сповіщенню, свіченому з партійних
світильників.
- Трудящі, борючись під прапором!..- карбує
Отроходін.
В його уяві "трудящі" витіснили присутніх, що з
залізними мозолями; він - про інших. Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв,
якими щасливими трудящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток
- джерело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до
зерносіїв, чужих очима.
Перша група зібрана гаразд; міліція при
дверях: для строю і впливу. Ти партійністю відповідай - чому ж хатники ходять
дозвільно, лишаючи справу в прориві, під оргвисновки? Ні, він чоловік міцніший,
ніж борщоїди думають. Кип'яч варити - в кліщі їх! Мертвяки встануть і, насипавши
зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, йому до ніг. Поклоняться
надодачу.
Постанова є - і виконай! Вона в портфелі, під мідяними
заклацками, коло руки. Дужча, ніж ваша впертість.
На прийомі в
столиці один з групи, зготованої до виїзду, спитає: що коли селяни вмиратимуть,
противлячись хлібоздачі? Керівник, який досі поскіпано жовтів, з міною
суворо-офіційного державця, і стримано ворушив руку, випускаючи з-під посмоктаних
вусів камінно-повільні речення, тут сіпнувсь і відкрив губи в такий вищир, що
Отроходіна пройняло остиглістю... "Нечисто!" - метнулась думка про "хазяїна", очі
якого глянули потім, спинені, з крижаною рудістю, ніби зимнооердна істота
старовини, оживши, крізь них загрозилась.
Отроходін, від недовір'я
до власного враження, зразу ж погасив думку. Боявся за переступ у самосвідомості і
слухав відповідь, як канон на гранітній сторінці.
- Взяти хліб з
мертвих - весь!
Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогі
викрій півфронтовий і - зеленкавість, бо справді війни.
Він знає:
хоч і зневажливо слухають хлібороби, але налякані. "Подумаєш! - царі... Жуки з
поскорузлими мізками: а глядять, як шляхта: на кого?"
З підвищення,
ніби драматичного кону, видно їх обличчя: всюди вирази гострої відрази, очі - з
огниками; тривога і похмурість віє по залі. Дехто збайдужів.
У
погляді одного, що біля вікна, вражає докір з фосфоричною гіркотою свічення, від
якого трудно відхилитись.
Перевірити: притаєний! - з "індусів";
навколо таких, як правило, гніздиться опір.
Отроходін, звично
зв'язуючи вислови, придивляється до видовженого обличчя в різкій світлотіні з
вікна. Брови підняті, ніби здивовано, хіба - від терпеливості? Очі сірі, трішки
блакитнясті: в терпких посвітах.
Щось, захоплюючи горючістю,
рухнулось Отроходіну на серці і він скипає; говорить суворо - в очі коло
вікна.
Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий. З вигляду -
середовий чоловік; і в прізвищі сільська звичайність: Катранник. Враження
буденності підсилено, бо небритий: в неділю схопили нагло. Череп вимірився в
височину, з записками, що коло русявої чуприни біліли над обпаленістю чола і
видовженого обличчя. Аж сивими, на дні западин, виглядають очі, хоч вони з
проголубінню, притіненою від брів: мов землистого тону, як і вуса, опущені
крайцями вниз.
Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер
білясту, з рештками початкового барвлення біля коміра, закривав піджак неозначимої
сірості, як буває на старих стернях під час обложного
дощу.
Катранникові видно в вікно: стоїть підвода, кінь зіпрілий -
на прив'язі коло штахетин. Намагається поміж ними вхопити бадилину. Ловить,
повертаючи голову і посилаючи в протулину попелясті губи... "Вже ми - як той кінь!
- знов мучиться думкою Мирон Данилович.- Прикрутила партлінія, бур'янця не
вхопим".
Дядьки принишкли, як часом соняшники під грозою, ще на
півнеба нависла і цілить стрілами в беззахисний збір. Грозить обома руками
Отроходін, говорячи, а його широкий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж
жевріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без оправи, при самих металічних
зачіпцях.
Долонями вдарив об стіл з огнистою
накривкою:
- Зробимо, як з ворогами,- в разі невиконання!
Відповідатимуть і сім'ї...
Застиг. Скеля! Партійці і сільрадівці з
револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах наставлені в
захист Отроходіна. А впроти - гурт худих дядьків, з яких тільки в одного ціпочок:
тонкий, мов комишина.
Похилив голову Мирон Данилович. Знав:
розправляться:; сталося ж так під час турення в колгоспи. Штовхнуть на північ,
плачів повну, як і снігів.
Проминувши коня, зір стрічає далеко і
протиставне до сонця,- ген, як карб: місяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна
печатка на блакитний папір.
"...Нам зображення,- думає Мирон
Данилович. - Брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки -
смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства, що діється, і погіршало, бо
з родинами гублять".
Недвижне біліє, мов привиддя, моторошний
відбиток, а близько - тополі вряд, мов свідки або приречені.
Біль
на серці в Мирона Даниловича: "Нехай я пропаду,- а чим сім'я винна?.. І до кого
вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома... Ну, частину бери, і нам
зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б
по Москві і в хату цього гризуна - теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю
сюди - все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем.
Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут
загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси - тоді їм смерть і нам з
ними. Ці ж супостати: давай! - виходить, просто хотять повбивати. Десь діти, на
сонці, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напасті. Бідні! - хто пожаліє,
як нас не буде".
Мирон Данилович від думок доповідчика
відсторонений. "Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тільки одно - звідси вирватись;
біда наша: втішаються нею партійщикн, як вовки овечим криком... I неділя пропала -
золотозубий обгавкав світ".
За вікном кінь ловить
бадилину.
"...Бач, мудрує. Ні, дарма! - губи короткі проти
загорожі".
Катранник зустрів позирк промовця:
пронизливий!
От відкриті в погляді один для одного. Як на вузькій
кладці через безодню, або терпеливо розминутися, або -
загибель.
Крізь очі, дрібні віконечка, побачили душі, яка повна
відвертість їх здійсниться навіки; а до чого ж недобрі між собою, хоч значно
ближчі, ніж здасться з ворожнечі!
Катранникові - такий розпач, мов
нерви сповнені гіркими іскрами. I враз відгоріло. Найтихіша мирність прийшла, мов
сновиддя. За нею знов досада, але вже трішки просвітлена дивною цікавістю до
промовця, після незміренної відрази.
Отроходін вирішив миттю, що
селянин "плохий", можна вивернути. В непокорі криється м'якість. А чомусь
розпалився гнівом: дужим і диким; зіниці в найгострішому блискові звернені до
селянина. Густо-брунаті поверхнею, вони - без звичайної о прозору, їх мовби щось
випинало зсередини в тверду застиглість, як часом буває в відважних осіб, холодних
нервами.
При владності Отроходін, якій неодмінно приналежить, куди
б не було! - рушить зразу в крайнощі.
Терпкий
погляд буває в селянина поступливого! Для нього на життьовій межі здавна лежав
світлий камінь: ознака розділених власностей, довірніша, ніж правничі папери. Бо
взаконена в поколіннях, на межі його душі і душі другої о, означаючи закон - для
білого світу добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирішено коїти руїну.
Пнеться інший розпорядок: як хаща. Без жалості. Рватимуть крихту з дитячих рук!
Гірко на думці в Мирона Даниловича: "Хтось десь, боговорожий, схотів швидко
нагребти гроші, і переллють сльози в золото, наситять
жадобу".
Склавши висновок, Мирон Данилович одвів погляд від
промовця. Говори! Твоя справа на місяці показана.
Кінь натужно
здобува бадилину; всією шиєю тягнеться, протуляючи губи між дошками, але і ця
спроба марна. Вимучений і зголоднілий, стріпував гривою від злих мушок,що лiзли в
очi
"...Прокисли повіки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди
лізти: на слабі очі; біда тварині, бо такі господарі - заморили в роботі, а щоб
кинути сіна, того нема; забатожено і нас на гибель,- ну,
діждались!"
Отроходін скінчив. Несподівано виштовхнувсь наперед,
з-поміж сусідів, що тісно стояли, хліборобик, сухенький і якийсь обгострений
рисами лиця і одежі: ніби пташкуватий весь: також і злеглі пучечки волосся були
схожі на пір'я, в нерівних стрішках.
- Можна спитать? - звернувся
він до хмурного Отрокодіна.
Дядько стривожений, з хрипиком в
голосі, теж - подібним до пташиного скрику. Не діждавшись відповіді, вискрипнув з
обуренням:
- Хто ж діти візьме?
- Чиї, які діти? -
осаджує дядька Отроходін, напружуючи губи в суворості.
- Дитинячі
діти! - з відчаєм закричав дядько.- Мої діти, їх семеро, а їсти нічого. Хто
годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо,-
хто?
Отроходін мовчить, аж міниться. Тоді серед дядьків піднявся
гомін:
- Спитав правильно! Куди діти підуть? А як же! Ви скажіть -
куди? Хліба нема: вже забрано. Отроходін скипів, скипів
неймовірно:
- До порядку! Арештувати, хто порушить
тишину!
Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники
свічок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух- дядьки посунули до
дверей.
3
Тин, як розділковий ряд, до якого припав
від сільради трикутник шпоришів, а напроти - здичавілий сад, його,. скажені
нетрі.
Микола ставив крейдою знаки на кілках, що забіліли,
обгорнуті в рисунок, мов ритуальні стояки древності.
Андрій,
оглянувши символи, сів і вчинив перегляд кишенькового добра в складі: лінзи, що
збирає світло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним
свіченням і красновисика в образі оленя.
Погляд хлопця відхилений
до сусіднього дворища: там - дія з участю трьох. Найменший, намірившися злізти на
повітку, попросив помочі в середульшого. Той зчепив пальці, як підпору - ставити
ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривій стіні... раптом послизнувся
набік і впав. Піднявся, перейшов до краю стіни, де з попередньою поміччю повторив
спробу, тримаючися за ріг повітки. Виліз би він але підійшов найстарший і потягнув
за сорочку - знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший,
звільнивши ліву руку, теж потягнув його за сорочку - в протилежний бік - і
зрівноважив. Відходять утрьох від повітки і знаходять велику коробку. Найстарший
кинув її об землю, аж заторохтіла; пішов далі в супроводі середульшого. Тоді
найменший приставив її до стіни; злізши, як на підпору, простягнув руки і вчепився
за покрівлю. Вгору потягнувся, помагаючи собі пальцями ніг, якими на стіні
знаходив горбкуваті місця. Став на покрівлі і зробив крок-другий. Але виходить
бабуся з повітки і кричить:
- Злізь мені заразі - чого
посурганився? Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і
зник.
Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби
картинку в книзі. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою,
тишиною, мертвістю, мов цвинтар. Дивна для пам'яті! Брала очі, його великі очі і
темно сірі, як у матері.
- Що там бачиш? - питає Микола.- Поки нема
нікого, піди до сільради, в вікно заглянь: як - тато?
Більший має
право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди
добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому
вигляді.
Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два
сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради -
місцеві партійці.
Микола на них вимовив:
-
Хліботруси!
- А ми ні: ми хліботруди,- сказав
Андрій.
- В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а
старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім
повідомив:
- Я знаю, хто всякі другі.
- Що
знаєш?
- Є хлібопроси, і всякі.
- Добре! - сказав
Микола.- Твій горщик здібний варити. А ще?
- Ну, є... хлібоноси і
хлібовози.
- Ще - хто?
- Ще, зараз подумаю, є
хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.
- Гаразд. А хто - ті,
що хліб дають хлібопросам? Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно,
знайшов слово, яке не задовольняло - плечима знизав від
невирішення.
- Звуться: хлібодани! - назвав Микола,- Їх мало;
витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?
- Хлібобери,
чи ні...
Микола поправив:
- Вони
хлібохапи.
Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло
сільради, куди прикотили дрожки.
- Пам'ятай,- попереджує Микола,-
щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах:
через нас. Зрозумів?
- Я мовчатиму
Микола перевірив
крейдяні окраси на кілках, доповнив декотрі. Витяг пожмакану книжку з кишені і,
сказавши братові: "Гуляй, поки що!" - зосередився на сторінках з обідраними
берегами. От, спільно мандрують Правда і Кривда, і мусять, згідно з умовою, хліб
ділити. Правда спочатку постачає, далі - черга Кривди, бо ця друга так
запропонувала, і перша згодилась. Як клунок Правди спорожнів і гинула з голоду, то
Кривда вийняла з неї очі - платою за дрібні кусники хліба.
Читає і
жахається Микола, і обурюється: як же так?! Страшно ранить його
підступність.
Книжку старші учні дали тихцем; звеліли: "Читай і
думай! - чим відплачують нам, забираючи хліб".
Микола забув
поглядати на сільраду, біля якої зграями гайворонів купчаться бригади, зготовлені
рушати. Переживає він зміст, ніби самого напасть мучить: з кров'ю відбирає світло
очей, ведучи на смерть; він - присуджений. Зловістя грозиться, заступаючи
день.
Андрій побрів через пустош до сараїв,, потоплених між
бур'яни: самі руїни з потрухлими дошками в плісні. Ходив, як сновида, по садибі,
порожній після висилок.
Саморобна піч рудіє: цеглини, складені в
неповний квадрат, і зверху аркуш заліза з круглою вирізкою. Був якийсь незримий
зв'язок між знахідкою і почуттями хлопця, через що річ видавалася поглядові значно
справжнішою, ніж довколишність, і пробуджувала болючий неспокій. Ніби десь бачив
закуток, що розкривається перед очі. Бачив - з іншого обширу, прозорішого, ніж
звичайний. Видіння виступає бічними обрисами примітне, а рештою - ледь
приуявлюється з незримості і турбує, проситься, світліє, зневолюючи цікавитися і
стояти тут: без слуху! - тільки силою душевною вчуватися в значення чогось
більшого, ніж знаходить погляд серед пустки.
А гурти громадилися
біля сільради, як хмари з грозою: слухали розпорядчиків, маючи при собі підводу,
кожен - окрему. Перелітали птахи над прижовклими верховіттями, знехотя і важко
підкидаючи крила. Мовчки стежив їх Андрій, поки брат скінчить книжку; коли ж
читання згорнуто і впроваджено в кишеню,- тоді спитався:
- Хто живе
довше, ворон чи змій?
- Могли виздихати, а виходить, потрібні.
Мабуть, змій!
- Скільки років?
- Багато; від змія
залежить. Забув... деякі - сотнями літ. Можу помилитись.
- Ворон
скільки?
- Багато десятків. Він потрібніший - прибирати. Є також
непотрібні: он!
Він дивиться на сільраду. Непотрібні, щось почувши
від дверей, заметушились і стали до підвід на чолі з розпорядчиками. Враз висипали
з сіней дядьки,- швидкою ходою розділилися в різні напрямки.
А
хлопці, вгледівши тата, поспішили назустріч і побачили смутного, як ніколи;
примітили Отроходіна, що, блискучий окулярним склом, зубом і течкою, показував
секретареві сільради на тата і про щось довідувався. Мирон Данилович, очима
скинувши на промовця, пояснює дітям:
- На смерть вирізнив! Ми -
осібні противники.
Зажурений, пішов з хлопцями
додому.
*
Вигляд промовця, замість
рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум'яно-мишастий і мінений в тінь, з
гострими, ніби обкусаними в щипцях, защіпками жорстокості. За ним тьма і примари
височинять: муругі, дедалі в міцнішому виході, і - охрою горить вигляд істоти, що
німа до сльози і хижа до життя.
Жахається думкою Мирон Данилович:
"Ну, ящір і єсть! Скоро - час головного, який від прірви і мучитель..." Кілька
місяців в уяві - той жовтар з підсвіття, де позводив металічні нитки під ніччю і
виставляється, ніби з пошесті, знаходячи очі Мирона Даниловича; влютовується
посеред думок, учіпливо, без перерви, при кожному помислі. Навіть коли згадати про
справу, і тоді враз, проти волі, влізає привиддя і мучить
серце.
При стрічах із знайомими теж: раптом до сказаного
припрядалось кляте марення - завжди.
Мирон Данилович недавно
питався в батюшки: чого це? - і робити що?
- Ви,- посумував
батюшка,- спокусились про звіра.
- Та ні! - перечив Мирон
Данилович.- Ним я не спокусився.
Батюшка поправив:
-
Не ним, а про нього; це - друга річ. Об чім, а не чим. Стережіть серце і не
впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в повну смиренність і живіть любов'ю, як
світлом: до всіх, до Бога найбільше. І моліться в кожну хвилину. Молитва -
найдужча сила на землі.
Вислухав пораду Мирон Данилович і щиро
хотів сповнити, однак, через клопоти і зайнятість відбився; мара ж лізла в думки
по-старому.
От, знов міниться промовець: говорить речення, мов крук
на могилі віщує розор...
Їдучи дрожками, Отроходін
погляда на двори і ображається: чому тисячники звуть пункт призначення -
"муходрянськ"? Даремно! Шкодить в зображенні ролі на селі. Коли столиця повна
вапняної трути, що повисла в розпаленому повітрі серед цегли, то жити можна тут:
зелень і росяні світанки. А зимою полонить столиця! - в завалах снігів і грізній
свіжості чистого, мов діамант, повітря, в якому камінь дзвенющою луною віддає
кожен тон довкруги. Скрізь відчайні розгони з складністю: в блідо-рожево-сизій
мряковинці далечини, підводяться барвними великостями будівлі, древні - з вежами,
і новіші - багатовіконні і краснокарнизні. Життьовий дух, поривний і могутній,
проймає і людину, і місто в строгості настрою.
Постійно в спогаді
Отроходіна - столиця; там народивсь і п'ястуком окріпнув: для неї ладен світ
перетрусити - в переміну або загибель.
Меткі очі в Отроходіна!
Тільки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишніх технічних секретарок
обкому. Про її зовсім легенький нахил до бухарінської фракції взнав аж при
розквіті в сердечній драмі. Почав відступати і порвав відносини, але тінь пригоди
простяглася на життєпис.
Приятелі, що коло оргбюро, зрештою,
"зам'яли" дрібний прогріх. Ретельність він виказав несамовиту! Крім того,
промкнувся в двері двох загадок найглибшого порядкування в
"рядах".
Легшу загадку збагнув наполовину; труднішу - тільки до
десятої досади.
Половина дивовижно проста: зразу дослідив і звикся
Ти хоч би перепронакомуністичний і в програмі, і в лінії, і в дисципліні, і кат
зна в чому, а тобі ціна в партії - копійка зелена, якщо проморгав єство справи:
чоломбитство "хазяїнові"! Якщо ж ти - ну, словом, Отроходін, вхопивши цієї струни,
виплив до верхів грання і наприкінці відірвався від прозорої
тіні.
Інша половина в тих дверях аж надто некришталева, і навіть
він, весь небілий, зупинився, вважаючи, що досить.
Що ж до
труднішої загадки, то гірко сприкрила: в побудові лабіринту мала постійну
лукавість. Ніби грали з тобою в "кішку-мишку". Зробив сюди крок, готувавшись
надзвичайно, а успіху нема, бо негайно зверхники пересунули справу в інший
напрямок, і видно, що тільки з потреби ставили перепону. Весь час! Незміренна
чужість і гостра ворожість приходить - з далекості, роблячи страшний замокі...
здається, рідні сосни в тумані збожеволіли б і закричали, обливаючись кровавою
смолою.
Дещо він схопив, дякуючи швидкості думки, але вони,
"згори", маючи партійний механізм і сніг, змусили
приморозитись.
Вивчав їх крючки, і петлі, і підойми, перед якими
печінки боліли. Однак без жодного ключа і навіть номера на обідок. Тільки досвід
набуто: в полі "парткаверз", як він собі означив. Аж тут можливість і поштовх дано
- "просунутися" через низову мережу. Відпочивши від численних неводів, якими
дрібна рибка партії відділена від смачних місць, зайнятих рибищами,- він офіційно
зрадів нагоді.
Надіявся довести, в ореолі знавця місцевих обставин,
ентузіазм до слуху "хазяїна" понад сітчасті заслони. Йому "вгорі" нададуть
великориб'ячу луску: ордени, "путьовки", абонементи на видовища, грошові конверти
тощо... "Вгорі" - означає в столиці, в апараті; так життя в дійсному сенсі: з
багатством змісту, а передусім без сонності "низу", де загрузли в побут, як
тварини! - сорокаградусна, котлети з мухами, сімейні зради, духовна порожнеча і
нудьга! нудьга, хоч повісся.
Щоправда, і "згори" раптом страшно
була вкусила за середину душі - нудьга, скручена кільцями в партії, мов зміїний
вузол з навколишнього непросвітку. Пощастило "розвіятися"!
Зрештою,
кинули в село: тут столичні партробітники прибирають німб подвижництва і пнуться
наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти.
Біг дрожок
по немощеній землі, як завжди заспокоював Отроходіна після засідань: м'який і
рівний біг, з дружними коненятами, що дістати собі в розпорядження було
сподіванкою віддавна,- слабо впливає тепер.
Збурила непокірність
дядьків: відмовилися мовчки відходити в
землю.
4
Неділя випала найнещасливіша для Кленоточі
і сусіднього села, звідки приходили богомольці, втративши свій храм, коли обернено
його в склад городини і пиляного лісу. Неодмінно приходили, хоч віддаль - біля
семи верств.
Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до
навали татар, при яких нерушимо встояла, бо ті хоч трохи поважали несвою віру. В
XVII віці церква згоріла, при напастях від християн таки ж, а з прибуття
протилежного до татар. За пізніших гетьманів викладено з
каменю.
Біла, як празниковий хліб. Оздобами і виступцями, карнизами
і щедрою ритмікою віконного рисунку окреслювалася в ранковій
просвітленості.
І ось повідомлено: сьогодні, як попереду в
сусідньому селі, церкву "закривають"; після відправи ключі віддати комісії, нехай
приймає коштовності.
Батюшка сідий і тихоголосий, слабий на очі.
Повно молящих. Поприходили з хуторців також, почувши, що - остання служба. В
проповіді сказано про терпіння в часи цезарів і далеко після них, до нашого дня.
Напасті ні тоді не вгасили світильника церкви, ні тепер неспроможні, хоч храмовий
будинок сплюндрують.
- Здібні храмину тіла кожного з нас нищити,-
сказав батюшка,- а душу вбити безсилі, бо вічна.
Слухаючи, мати
Мирона Даниловича уявляє собі: ніби в сні, душа від земного виду звільнена, десь
там... відходить до ненашого селища. Зрештою, і вона, Харитина Катранник, і всі
знають, які то привиди; і душа - подібна після смерті. Сама бабуся близька до
того: висохла від літ. У чорному; просторно і рівно держиться одежа після
прасування. Хустка біла, далеко вперед нависла, аж очі втонули під тінню: глибоко
сивіють, як і в сина, тільки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та
вицвів на пекучій дорозі.
Батюшка вчить:
-
Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас!
Чує і знає Харитина
Григорівна, без жодного сумніву: це правда; і це так зворушує! - сльози
збираються, застилаючи очі. Гіркий світ, де живемо, проте - не покинуті
ми.
Чує з проповіді знов:
- Як покаємося, простить
Господь і помилує. Знає стара: і це правда; чує серцем! - і так радісно їй, знов -
не може сліз стримати. Не пропащі ми, хоч грішні; є порятунок. Дивиться бабуся -
нічого за дрібними не бачить, а весь слух душі її ловить промовлене, як нива, вже
біляста з посухи і спрагла, вбирає краплі дощу. Ідуть перед нею, велике - як
досвід, добрі правди. Стара часом аж тремтить, стрічаючи речення, хоч не про
милость, а вже - про наш переступ. Чуючи їх вразливість, бабуся і порадіє: виразку
відкрито - гоїти! Мов з поміччю переходячи по сліпому бездоріжжю, стара приймає
слова і боїться недочути.
- Заповідано нам,- сказав священик,-
тільки любов; сам Христос єсть любов божественна. Ті з нас - учні Його, котрі
виконують заповідь. А хто ні,- не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює дні і
ночі. Огляньмось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і
осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба.
Хочем упертістю пересилити Бога. Вийдем із церкви, і знов живем, як погани: в
ненависті. А свята любов - від серця Божого; чи живем любов'ю? Ні! Колись гебреї
сорок літ по камінню і піску в пустині мандрували, обношені і змучені; хоч
грішили, так каялись. І скінію несли, як святиню найбільшу. А ми? - чи в серцях
несем ковчег, що дав Христос: заповідь Його? Покинули! І понесли злобу. Без
молитов, згорділи, що в нас родюча земля. От, відібрана. Без молитов згорділи, що
багато хліба було. Віднявся. Бо з пирогами забули скінію духовну. Одумаймося!
Сокира при дереві і огонь: пожерти, коли духовного плоду
нема.
Страхається бабуся, згадуючи, що тепер - в селі; так і є:
розпились і розсобачились. Непоштиві ми, насмішкуваті і злі, і нещирі; пліткуєм,
як свині, про кожного - нечисто.
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Жовтий князь - Барка Василь
