Перекладна українська література - Скачать бесплатно
Олександр Білецький
ПЕРЕКЛАДНА
ЛІТЕРАТУРА ВІЗАНТІЙСЬКО-БОЛГАРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ
МІСЦЕ ПЕРЕКЛАДІВ В ІСТОРІЇ СТАРОЇ
ЛІТЕРАТУРИ
Література Київської Русі XI - XIII ст. складається з творів оригінальних і
перекладних. З пам'яток письменства всього старого періоду перекладним творам
належить дуже значне місце як щодо кількості рукописів, так і щодо поширення цих
творів серед читацьких кіл. Перекладна література мала великий вплив на
оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, і ідейний
зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця Х ст., була
зв'язана з християнським культом, отже, з релігією - пануючою формою ідеології
епохи феодалізму. Навіть твори світського, по суті, змісту набували, як побачимо
далі, того ж таки церковного колориту. Крім того, перекладна література старого
періоду має свої особливості порівняно з перекладною літературою нових часів. Якщо
в новітні часи (з XIX ст.) перекладачі намагаються максимально точно відтворити
оригінал, то в середні віки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до
місцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й
просто перероблювачами, до певної міри співавторами. В цьому специфічний характер
перекладної літератури даного періоду.
ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Величезна
більшість пам'яток перекладної літератури в Київській Русі XI - XIII ст. має своїм
джерелом літературу візантійську. Твердження це вимагає, однак, пояснень і
застережень.
Візантійською літературою
називається сукупність творів грецькою мовою, написаних у Візантійській імперії з
IV до XV ст. і своїм складом дуже різноманітних. Складаючись на основі античної
літератури, візантійська література ввібрала в себе також частину спадщини
староєврейської літератури, ряд пам'яток східних літератур, зазнала згодом і
впливу літератур Західної Європи. Складаючись у суспільстві класовому, література
ця не була цілком єдиною і щодо своєї ідейної спрямованості. В свою чергу
спрямованість ця мінялась відповідно до характеру класової боротьби в той чи інший
момент політичної історії Візантії.
Твори, що призначалися для візантійської аристократії, різко відрізнялись і
формою, і змістом від літератури, що призначалася для широкої читацької маси. Це
твердження можна ілюструвати прикладом з візантійської історичної літератури.
Одним з найвизначніших істориків Візантії в VI ст. був сучасник імператора
Юстініана Прокопій, який описав події його царювання. Послідовник Фукідіда,
Прокопій пише ясною, образною і виразною мовою, користується писаними джерелами,
усними розповідями і власними спостереженнями, піддаючи весь цей матеріал певній
критиці. Правда, в поясненні причин подій він посилається то на "волю божу", то на
волю античного фатуму (долі), але це через те, що, будучи сам християнином, він
перебуває під дуже великим впливом античних образів. А в тому ж столітті в
провінції (в Антіохії) пише свою "Історію", або, точніше сказати, хроніку,
малоосвічений монах Малала, зовсім чужий самій ідеї історичної критики, який про
античність знає тільки з чуток. Ціцерон і Саллюстій для нього "мудрі римські
поети"; Вакх-людина, яку язичники обожнювали за те, що вона, розвівши виноград і
написавши кілька творів про виноградарство, відкрила для людей нове живильне
джерело; Паріс, викрадач Єлени, син троянського царя Пріама, суддя в суперечці
трьох богинь перетворюється у Малали в ученого і знаючого мужа, який написав
панегірик Венері-Афродіті, розуміючи під нею ідею бажання і т. ін. З хронікою
Іоанна Малали, перекладеною на слов'янську мову, ми зустрінемося і далі. Навіть
щодо мови Прокопій і Малала відрізняються один від одного: чим далі йшла вперед
візантійська історія, тим різкішою ставала відмінність між мовою освічених класів
і мовою народною.
Неоднорідною є
візантійська література і щодо ступеня своєї оригінальності. З одного боку, в ній
ніби вичерпалось творче начало: візантійські письменники або наслідують античних
авторів, аж до XII ст. переказуючи Гомера, іноді з безглуздими власними
коментарями, або без кінця варіюючи теми і ситуації грецького любовного роману
елліністичної епохи, або складаючи незліченні антології, хрестоматії, словники,
збірники виписок і т. д. З другого боку, ми знайдемо у візантійській літературі і
нові форми ліричної поезії, з новим, християнським змістом; нові форми роману з
посиленням казкового і героїчного елементу; народну поезію і зростаючу на її
основі героїчну поему про подвиги богатиря Дігеніса і т. д.
Якби вся ця маса творів ринула в Київську
Русь, то ця остання ніяк не могла б її засвоїти. Але Київській Русі Візантія
давала тільки те, що вважала за потрібне імпортувати в слов'янські землі. Творів,
що призначалися для верхівки візантійського суспільства, написаних прозаїками і
поетами, які продовжували античну традицію в напрямі найвитонченішого формалізму і
схоластичної казуїстики - цих творів Візантія не імпортувала в країни, які вона
хотіла б зробити своїми культурними колоніями. Передавалось лише те, що було
абсолютно необхідне для потреб нового християнського культу, або те, що своїми
властивостями і змістом могло сприяти візантійській культурній гегемонії над
"варварами", що їх вона "цивілізувала". А втім, труднощі зв'язків і різні
політичні обставини перешкоджали планомірно керувати імпортом; до того ж мнимі
"варвари" аж ніяк не збиралися безперечно підкорятися візантійській гегемонії.
Говорити про візантійський вплив на
Київську Русь можна, отже, тільки взявши до уваги, що в складі перекладеної
літератури приходили насамперед: 1) пам'ятки літератури староєврейської,
перекладені з єврейської мови на грецьку і з грецької на староцерковнослов'янську;
2) пам'ятки грецької християнської літератури (від І до V cт. н. e.); 3) пам'ятки
власне візантійської літератури. Треба далі пам'ятати, що значна частина цих
творів прийшла в Київську Русь через південнослов'янське посередництво, в
перекладах, зроблених у Болгарії в Х ст. за болгарського царя Симеона, відомого
своїм старанням і піклуванням про ріст та умноження перекладної літератури.
Київська Русь дістала більшу частину
того, що вже було з письменства в Болгарії.
Перекладна література, у величезній своїй
більшості, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплінувати волю поборників
нового релігійного культу в певному напрямі, прищеплюючи їм нові поняття, нові
почуття, певну поведінку. Цілі естетичного впливу зовсім не мались на увазі, але
вплив естетично-емоціональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався і
засобами мистецтва. Літописний переказ сповіщає, що, задумавши прийняти нову віру,
Володимир запросив до себе грецького проповідника. Цей проповідник, піддавши
критиці всі інші релігійні культи і довівши перевагу грецької ортодоксії
("православ'я"), розповів князеві про створення світу, про історію відносин між
людьми й богом, а на закінчення розгорнув картину - "запону, на ней же бh написано
судище господне", показав йому "одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю
грhшники идуща в муки"; це було живописне зображення останнього суду божого над
людським родом, так званого "страшного суду". Картина справила на Володимира
величезне враження; зітхнувши, він, за літописним переказом, нібито сказав: "Добро
сим одесную, горе сим ошюю".
Так само
могли впливати своєю образно-емоціональною стороною і пам'ятки перекладної
літератури.
Серед них ми маємо ряд
творів, що цілком належать до ділової прози і тому не входять до нашого розгляду
(монастирські і богослужебні устави, збірники церковних правил - Кормча книга,
Номоканон і т. ін., коментарі візантійських церковних письменників до біблійних
книг тощо); далі - ряд творів щодо основного завдання теж прозових, які, проте,
елементами змісту або форми можуть впливати на почуття й фантазію (історичні
твори, твори про явища природи і т. ін.), і, нарешті, твори, які більше за інші
відповідають теперішньому нашому уявленню про поезію і белетристику.
ПАМ'ЯТКИ ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. БІБЛІЙНІ
КНИГИ
Найраніше з перекладної літератури з'явилися книги, що входять до складу так
званої Біблії (грецька назва, що означає взагалі "книги"). Так називається звод,
що складається, по-перше, з пам'яток староєврейської літератури (50 окремих
творів). Цей звод складався з V ст. до нашої ери до І ст. нашої ери; найдавніші із
збережених до наших часів рукописних копій окремих книг належать до Х ст. (повний
рукопис усього зводу, що зберігся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге,
до складу Біблії входять пам'ятки християнсько-грецької літератури (27 творів, що
збиралися докупи теж протягом довгого часу - від І до V ст. нашої ери; найдавніші
рукописні копії - IV - VI ст.).
Перша
частина зводу, за християнською термінологією Старий завіт, складається з книг
розповідних (книга "Буття", книга "Ісход", книги Ісуса Навіна, Суддів, Руф, чотири
книги "Царств" і т. д.), книг ліро-епічних (твори "пророків", "Книга Іова"),
ліричних (Псалтир, "Пісня пісень"), законоуставних і ін.
В епічній своїй частині Старий завіт
подає староєврейські міфічні перекази про створення світу, про життя першої
людської пари - Адама і Єви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення
ними божественної заборони і їх вигнання з раю; про життя їх потомства аж до того
часу, коли розгніване божество вирішило винищити рід людський всесвітнім потопом,
залишивши з усіх людей тільки праведника Ноя з його сім'єю; про міфічну історію
єврейського народу, який під проводом Мойсея виходить з єгипетського рабства
шукати місце нового поселення - "землю обітовану"; про утворення староєврейського
царства, його поділ і зруйнування ассірійцями та вавілонянами; про "вавілонський
полон" і повернення на батьківщину і т. д. приблизно до кінця II ст. до нашої ери.
Елементи народної творчості (староєврейського фольклору), поєднані в цих книгах з
елементами творчості стародавньо-єврейської аристократії, світської і жрецької,
були грунтовно перероблені потім грецькими організаціями, які встановили канон
(норму, правило) священних книг у кількості, зазначеній вище.
В другій частині Біблії - Новому завіті,
теж різноманітній щодо складу, в її епічній частині, розповідається про життя,
вчення, чудеса, смерть і воскресіння засновника християнської релігії Ісуса Христа
("Чотири євангелія" - Матвія, Марка, Луки і Іоанна), про діяльність його учнів
(апостолів), а в кінці, в книзі, що називається "Апокаліпсис" (одкровення), - про
останні часи людства, про кінець світу і "страшний суд" над живими й мертвими.
Історією свого складання, своїм змістом
Біблія до певної міри схожа на священні книги інших релігій, наприклад на
староіндійські Веди, староіранську Авесту, вавілонські релігійно-епічні оповіді,
що подекуди мають дуже близьку тематичну схожість з оповіданнями Старого завіту, і
т. ін. Перша частина Біблії відбила різні етапи стародавньої історії єврейського
народу, який від кочового стану переходив до осілого, від родового суспільства -
до рабовласницької держави. Друга частина - Новий завіт - виникла в умовах
соціального ладу Римської імперії. Відбиваючи погляди різних суспільних формацій,
різних історичних епох, Біблія сповнена суперечностей, і недаремно, протягом свого
довгого життя з історії нових народів Європи, вона то освячувала "князівську владу
божою милістю, пасивну покору, навіть кріпосне право"i[1] , то, навпаки, давала
плебейству й селянству, що повставали проти гноблення, могутнє знаряддя для
боротьби, як це було в Германії XVI ст. або під час англійської пуританської
революції XVII ст.ii[2] Так, у Германії "своїм перекладом Біблії Лютер дав
плебейському рухові потужне знаряддя. За допомогою Біблії він протиставляв
феодалізованому християнству своєї епохи скромне християнство перших віків,
феодальному суспільству, що тоді розпадалося, картину суспільства, яке нічого не
знало про багатоступневу, штучну феодальну ієрархію. Селяни всебічно використали
це знаряддя проти князів, дворянства й попів. Теперiii[3] Лютер обернув
його проти них і склав на основі Біблії справжній дифірамб встановленій богом
владі, кращого від якого неспроможний був будь-коли виготувати ні один блюдолиз
абсолютної монархії"iv[4].
Повний
переклад Біблії в давній російській літературі вийшов тільки наприкінці XV ст.
("Геннадієва біблія"), а в українській літературі - наприкінці XVI ст. (Острозька
друкована біблія 1581 р.). До цього часу використовувалися тільки ті окремі тексти
біблійних книг, які необхідні були для потреб культу і складали "Паремейник" -
збірник уривків із Старого завіту (паремій), які читалися під час церковної
відправи. Крім того, у вжитку були й окремі книги Старого завіту в повному
вигляді. З новозавітних книг раніше від інших з'явились Євангелія і "Апостол".
("Дhянія", тобто історія апостольського служіння і збірник послань, приписаних
апостолам Павлові, Петрові, Іоаннові та ін.). Одна з найстаріших книг, що
збереглися до наших днів від Київської Русі, - це так зване "Остромирове
євангеліє", списане із староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом
Григорієм для новгородського "посадника" (намісника) Остромира в 1056 - 1057 pp.
Цей рукопис, багато орнаментований заставками і розмальованими заголовними
буквами, з трьома зображеннями євангелістів, який до того ж прекрасно зберігся,
містить євангельські читання, пристосовані для церковної відправи в неділі і в
свята (так зване "євангеліє-апракос", неповне).
Біблійні книги відкривали оберненому в
християнство читачеві цілий світ різноманітних нових настроїв і образів. Вони
давали йому нову відповідь на питання про походження світу, людини і людського
суспільства; подавали ряд героїчних саг про боротьбу єврейського народу з ворогами
(деякі із цих саг відбились уже в оповідях "Початкового літопису"), виводили
образи мудрих і сильних царів (Давида і Соломона), образи майбутньої долі людства
аж до його страшного, хоч і не визначеного точно в часі, кінця. Багаторазово й
різноманітне теми, мотиви, образи біблійних книг були використані пізнішою
літературою. В українській літературі вплив Біблії легко простежити аж до XIX ст.
включно. Пригадаймо роль, яку відіграють біблійні образи, поставлені на службу
революційній боротьбі, в поезії Т.Г. Шевченка: дійові особи з "Книги царств"
придалися для антимонархічної сатири ("Саул", "Старенька сестро Аполлона"), мотиви
так званих пророчих книг - для віршів, що гнівно картають суспільні болячки і
розкривають перспективи світлого майбутнього ("Ісаія. Глава 35", "Осії глава XIV",
"Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19"). Біблійний матеріал тут всюди переусвідомлений,
перероблений, сповнений іншого ідейно-громадського змісту. Те саме бачимо і в
інших письменників. Образ біблійного Мойсея, наприклад, виріс у грандіозний символ
в однойменній поемі Франка; образ Самсона, стародавнього єврейського Геракла,
теми, зв'язані з вавілонським полоном, послужили матеріалом для поем і драм Лесі
Українки. Цілком зрозуміло, що поряд з таким використанням біблійного матеріалу ми
відзначимо в історії української літератури й випадки звернення до нього для
реакційних цілей. Такі випадки - часте явище в XIX ст.
Однією з найпопулярніших книг Біблії і в
світовій літературі, і у нас був Псалтир. Псалтир - збірник 150 релігійних гімнів,
молитов-пісень, який складався староєврейською мовою між VII ст. до н. е. і І ст.
н. е. Автори цих пісень невідомі: очевидно, їх було багато, хоча традиція висунула
переважно одного - царя Давида. Дослідження показує, що сучасний текст Псалтиря є
результатом роботи цілого ряду поколінь: найдавніші його частини належать до
епохи, коли єврейська релігія ще не знала монотеїзму; вони зберігають залишки
первісних магічних поглядів.
Різними були
й приводи до складання псалмів: серед них є гімни хвалебні, подячні і благальні,
повчальні й пророчі пісні, пісні-елегії. Єдність враження створюється лише
загальним пристрасним тоном і грандіозністю образів. Людині протиставлено образ
грізного божества Ягве-Єгови, що живе на Синайській горі, громовержця, бога війни,
який любить моління і хвали, нещадного в своїй помсті. Віршований ритм побудований
на симетричному (паралельному) розташуванні думок: у кожному паралельному виразі
знаходимо підвищення і зниження, наприклад:
Ти одягаєшся світлом, мов ризою, -
простираєш небеса, мов шатро;
Ти будуєш
над водами горішні чертоги твої - робиш хмарини твоєю колесницею.
З такого паралелізму частин - ритму думок - і створюється враження вірша, різко
відмінного, отже, і від метричного, і від силабічного, і від тонічного віршування.
Виразність поетичної форми псалмів,
стислість і закінченість окремих виразів разом з широким застосуванням Псалтиря в
християнському богослужебному культі забезпечили даній пам'ятці широку
популярність у слов'ян після їх переходу в християнство. Жодну з біблійних книг не
любили так часто цитувати: уже Початковий літопис раз у раз цитує Псалтир;
Володимир Мономах у своєму повчанні дітям розповідає, як у тяжку хвилину життя він
бере Псалтир і шукає відгуку на свої почуття: "Взем Псалтирю в печали, разгнух я,
и то ми ся выня; вскую печалуєши, душе? вскую смущаєши мя?" Георгій Зарубський,
застерігаючи від мирських пісень, наполегливо рекомендує замість них читати
псалми: "А крестьянскы суть гусли прhкрасная доброгласная Псалтиря, ею же присно
должни есмы веселитися... То ти драго есть весhлье, то ти прhславная есть пhснь со
ангелы ны совокупляющи..." І пізніше, в XVI ст., Іван Вишенський рекомендує
замість хитромудрих силогізмів і "велеречивой риторики" виучувати "богоугодну
Псалтирь".
Так, крім свого культового
призначення, Псалтир посів значне місце і серед книг постійного читання: по ньому
набували знання церковнослов'янської грамоти, окремі місця із псалмів міцно
осідали в пам'яті, стаючи ходячими формулами для виявлення почуттів і думок; по
Псалтирю ворожили - є спеціальні списки "гадательних" псалтирів, де спеціальними
приписками до кожного псалма вказано, як і коли даний псалом можна використати як
пораду і повчання. Нарешті, Псалтир, безперечно, впливав і естетично. Термін
"псальма" міцно прищепився в репертуарі бродячих співців-лірників для позначення
пісень релігійного і морально-дидактичного змісту. Поетична сторона псалмів
привертала до них увагу і новітніх поетів: в українській літературі до них
звернувся, наприклад, Т.Г. Шевченко в своїх "Псалмах Давидових", які є чудовим
зразком того, як стара форма може бути поставлена на службу новому змістові.
Віршовані переклади псалмів ми знаходимо також у Гулака-Артемовського, П. Куліша
та інших поетів XIX ст.
АПОКРИФИ
Книгами, об'єднаними назвою Біблія, далеко не вичерпувалась вся епічна творчість
староєврейської і християнської релігії. За межами біблійного канону лишався
широкий цикл легенд і переказів, які з різних причин не ввійшли до нього і після
встановлення канону дістали назву "отреченных", або апокрифічних (грецьке слово
??????????- прихований, таємний, пізніше також - фальшивий).
На час прийняття Київською Руссю
християнства книги ці у Візантії остаточно визнані були хибними: вже в одному з
найстаріших перекладних збірників, в Ізборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо
покажчик таких "отреченных" книг (по-латині - індекс): другий список датується XII
- XIII ст. Це "нерекомендоване" читання набуло, проте, популярності не меншої, ніж
книжки "рекомендовані". Воно приваблювало до себе пишним розквітом фантазії, крім
того, доповнювало часто стислі відомості книг канонічних. Апокрифічні перекази в
складі перекладних візантійських збірників, у складі так званої Палеї (виклад
старозавітної історії за Біблією і легендами, свого роду сурогат повної Біблії,
яка ще не була повністю перекладена) і в окремих списках тягнуться через усю
історію і російської, і української літератури (аж до XIX ст.). Апокрифи лишили
дуже помітний слід в українському фольклорі: досить розгорнути будь-яку збірку
українських народних казок, щоб зустрітися там з легендами про створення світу,
про Адама, про всесвітній потоп, про царя Давида, про Соломона, про персонажів
новозавітних переказів. Вивчаючи історію образотворчих мистецтв у Київській Русі
XI - XIII ст. і на Україні в XVI - XVIII ст., ми не раз знайдемо в стінних
храмових розписах та іконах подробиці, безпосередньо навіяні апокрифами. Фреска
Київської Софії XI ст. на тему "благовіщення" зображає богородицю, що стоїть біля
колодязя з водоносом у руках і прислухається до слів ангела; такої сцени немає в
канонічному євангелії, але вона є в апокрифічному євангелії Іакова. Переказ про
те, як Христос, після своєї смерті на хресті, спустився в пекло і, на велике
невдоволення Сатани та його приспішників, вивів звідти душі старозавітних
праведників, відомий і в Київській Русі, був драматизований на початку XVII ст. в
"Слові про збурення пекла", яке дало у XVIII ст. матеріал для безлічі бурлескних
віршів на великодні теми. Весь цей епізод заснований на апокрифічному ж переказі
"Никодимового євангелія". Цей переказ, у свою чергу, відбився і в церковному
живопису. Таких прикладів можна було б навести безліч.
Поширюючись на письмі, апокрифічні
перекази поширювались і усним способом. Ігумен Даніїл з Чернігівщини, що їздив до
Палестини в XII ст., у розповідь про свою подорож вставляє багато апокрифічних
переказів, які він чув від провідника, що був "муж свят, стар денми і книжен
вельми". В істинності і святості цих розповідей Даніїл не сумнівається. Апокрифами
користувались іноді і, наново складаючи їх, так звані єретики (представники
якої-небудь єресі: грецьке ????????- окрема думка, партія, секта), які повставали
проти панівних, затверджених офіціальною церквою поглядів. Апокрифи єретичного
походження розвивали, наприклад, ідею релігійного дуалізму, боротьби двох
рівноправних сил - бога і диявола, ідею, яка підривала принцип феодальної ієрархії
і беззаперечного шанування "нижчими" вищих. Апокрифи були одним із засобів
пропаганди в слов'янських єретиків Х ст., "богомілів", споріднених із
західноєвропейськими альбігойцями, вальденсами, катарами; всі вони виникли як одна
з форм протесту закріпаченого і обтяженого поборами селянства проти феодальних
володарів. Дуалістичні перекази про створення світу ми знаходимо вже в літописній
розповіді про ростовських волхвів ("Повhсть временных лhт", 1071). В українському
фольклорі такі перекази утворюють широкий цикл, що змальовує різні епізоди
боротьби бога з Сатанаїлом, в якій бог іноді зазнає і невдач, але кінець кінцем
перемагає Сатанаїла. Ними давно зацікавились фольклористи, і ще М.П. Драгоманов і
М.Ф. Сумцов присвячували ній темі спеціальні розвідки.
Широкий цикл апокрифічних переказів щодо
їх тематики дослідники поділяють на три групи. Першу становлять апокрифи
старозавітні - про створення світу, про Адама і Єву, про Ноя і всесвітній потоп,
про потемків Ноя і, зокрема, про Йосифа та його братів, що продали Йосифа в
Єгипет, про Мойсея, про царів Давида і Соломона тощо. Більшість цих апокрифів ще
староєврейського походження. Другу групу - новозавітні апокрифи - можна поділити
на дві підгрупи: першу становлять перекази про Христа - апокрифічні євангелія
Іакова, Фоми, Никодима, і легенди, що їх доповнюють, наприклад, переказ
Афродітіана про народження Христа, переказ, який згодом дав ряд деталей
українським шкільним драмам різдвяного циклу XVII - XVIII ст.; другу підгрупу
становлять апокрифічні ходіння апостольські, які розвивають і доповнюють
новозавітну книгу "Діянь апостольських". Третя велика група близька до другої -
апокрифи есхатологічні (грецьке ??????? -останній), в яких розповідається про
потойбічний світ, про рай і пекло - місця, де блаженствують праведні і страшними
муками караються грішники, про майбутню долю людства і про останній, "страшний",
суд. Уся ця література цікава переважно тим, що подавала конкретні подробиці, які
доповнювали прогалини або розвивали мотиви біблійного тексту. В інших випадках
інтерес цей загострював тенденцію розповіді прямим або побічним висновком з неї.
Недаром особливо популярні були апокрифи
есхатологічні. Церква сама охоче поширювала цю літературу як засіб впливу на маси;
проте й ті верстви населення, які вороже настроєні були до існуючого порядку, але
не мали впевненості, що можна змінити його власними силами, тяглися до цієї
літератури, яка давала можливість хоч би в мріях побачити торжество соціальної
справедливості. Цим пояснюється, наприклад, поширеність апокрифа "Хожденіє
богородиці по мукам".
Зміст цього
апокрифа зводиться ось до чого: на прохання богородиці архангел Михаїл відкриває
перед нею всі муки грішників у пеклі, а потім ангели возносять її до престолу
невидимого творця, де вона з усім сонмом безтілесних сил і святих благає свого
сина про помилування грішних. Прохання її довго лишається марним, і тільки нескоро
бог погоджується не простити, а полегшити становище засуджених, давши їм
відпочинок "від великого четверга до святої п'ятидесятниці".
Апокриф дійшов до нас у рукопису XII ст.
і переписувався з додатками та переробками потім не раз. Ряд українських текстів
XVIII - XIX ст. надруковано у відомому збірнику апокрифічних текстів І. Франка.
Порівняно із старішими редакціями, ми знаходимо в них і щось нове. Образ
богородиці - заступниці грішників відступає: центр уваги перенесено на картини
пекельних мук, розроблених багато детальніше, ніж у ранніх редакціях. У редакціях
ранніх перед богородицею проходить по черзі ряд картин - кромішньої тьми, вогняної
ріки, вогняної хмари, смоляного потоку, озера; там караються грішники, які не
визнавали істинного бога, а поклонялися ідолам Трояна, Хорса, Велеса, Перуна; в
іншому місці в тяжких муках стогнуть патріархи і єпіскопи, немилостиві князі й
царі. Українська редакція 1747 р. вносить у картини мук побутовий елемент,
розправляючись з дрібнішими гнобителями та ошуканцями трудового селянства і
показуючи, як терзаються шахраї - мірошники, кравці, кушніри, шевці, лимарі і т.
д.; у фантастичну розповідь вторгається живе життя, картини реальних
соціально-побутових відносин. Образи потойбічного світу втілили мрію про відплату
за нескінченні гіркі кривди, а разом із тим виконали, до певної міри, і агітаційну
роль, так само як виконували її образи "Божественної комедії" Данте, розуміється,
незрівнянні з даним апокрифом щодо художньої сили. Деякі деталі з цієї картини
пекельних мук пригадував, можливо, Котляревський, змальовуючи пекло в "Енеїді".
Але й стара рамка апокрифа "Хожденіє богородиці" та її заступництво за грішних не
забулась; вона перероблена в українському фольклорі в одну з щедрівок, широко
відомих аж до XIX ст. включно:
Ой сів Христос вечеряти,
Прийшла до його та
божая мати:
"Оддай, сину, райські ключі
Одімкнути рай і пекло,
Випустити грішні душі" і т. д.
Так і
інші апокрифи з розвиненішою фабулою проникали цілком або частинами в народні
маси, ширилися серед них і зберігалися саме завдяки своїй соціально-моральній
тенденції.
Серед старозавітних апокрифів
найбільш розвинену фабулу мають апокрифічні казки про царя Соломона. Термін
"казка" цілком застосовний до цих легенд, які лише в малій мірі ввійшли до Біблії,
але широко представлені вже в так званій "Агаді", особливій галузі єврейської
талмудійської літературиv[5] , яка виникла в II ст. до н. е. на основі єврейського
фольклору. В переказах про Соломона досить важливе місце займає тема розв'язання
важких загадок. Відомо, яке значення часто має в казковій композиції загадка. На
загадках будується нерідко весь сюжет казки: загадка спрямовує і пожвавлює казкову
дію, будучи співзвучною їй своєю таємничістю, зручною для неї своєю гнучкістю,
несподіваним виникненням з переплетенням обставин, здатністю тримати увагу слухача
в напруженні. На загадках будується жанр апокрифічних запитань-відповідей ("Бесhда
трех святителей" та ін.), які задовольняли колись примітивну допитливість; з них
можна було дізнатися, на чому держиться земля, від чого походить грім і блискавка,
із скількох "частин" був створений Адам, хто двічі помер (Лазар, якого за
євангельською легендою воскресив Христос), хто не вмер (Ілля-пророк, живим узятий
на небо), хто не зотлів (дружина Лота, що обернулася в соляний стовп) тощо.
Оточена епічною дією, вкладена в уста дійових осіб, загадка стає основою
апокрифічних переказів про суди царя Соломона, про його змагання в мудрості з
царицею Савською і з перським царем Дарієм. Цариця, що з'явилася "від півдня",
хоче поставити в безвихідь мудрого царя своїми хитромудрими відповідями. Коли її
запитують, яке м'ясо вона хоче їсти, - вона відповідає: "М'ясо тих звірів, які
ночами літають між небом і землею, мають кістяні крила, на небо не дивляться,
голосу не мають". Соломон здогадується, що мова йде про рибу. Іншим разом цариця
одягнула своїх отроків і дівчат в однакове чоловіче вбрання, постригла їх однаково
і стала вимагати, щоб Соломон розрізнив їх. Соломон звелів насипати горіхів і
запропонував позбирати їх: отроки стали класти їх собі в кишені, а дівчата сипати
в рукава. Так знову було розв'язано загадку, і цариця, повернувшись у свою землю,
"подивилась вельми премудрости Соломонове".
В такому ж дусі і всі оповідання про суди
Соломона, які доповнюють єдиний описаний у біблійному тексті суд. Помер якийсь
чоловік, залишивши дочку і шестеро синів. Помираючи, він заповідав золото дочці, а
все інше майно старшому синові. Скривджені сини пішли скаржитись Соломонові.
Соломон запропонував їм викопати труп батька з могили, обрубати йому праву руку і
принести: по ній він, нібито, дізнається, як розв'язати суперечку. Коли почали
розкопувати могилу, то старший син почав просити не чіпати тіла, обіцяючи поділити
спадщину порівну. Почувши про це, Соломон здогадався, що справжній син той, хто не
дав понівечити труп, а інші - нерідні діти померлого.
Суди Соломона і змагання в мудрості -
тільки частина легендарного циклу про знаменитого царя. Центральною частиною циклу
є перекази про збудування Соломоном ієрусалимського храму при сприянні демона
Ашмедая (Асмодея), який у слов'янських обробках перетворився в казкового
Китовраса. О.М. Веселовський, що спеціально вивчав даний цикл у плані
порівняльно-літературного дослідження, виводив прізвисько Китовраса від Кентавра
старогрецької міфології. В переказах про Соломона і Китовраса ми знайдемо багато
дуже поширених казкових мотивів: добування рідкісних предметів (для збудування
храму добувається камінь, або "черв", - шамир, завдяки якому можна дерево і камінь
обтісувати без усякого шуму), боротьба з чудесною, напівдемонічною істотою, яка
теж задає загадки (цією істотою є Китоврас, необхідний для допомоги при добуванні
шамиру), закляття демона, що повстає проти свого повелителя, і вміщення його в
посудину, викрадання дружини (Китоврас завозить дружину Соломона) і, нарешті,
мотив про гордого царя - чи не найпопулярніший у всьому циклі. Китоврас, діставши
чародійний перстень царя Соломона, закидає царя на край світу, а сам набирає його
образу і сідає на його престолі; Соломон стає жебраком, мандрує і, тільки цілком
смирившись, через деякий час повертає собі царство.
Українські народні казки не запам'ятали
мудруватого імені Китовраса, але добре знають премудрого Соломона і багато разів
варіюють мотиви, що є в апокрифічних переказах. Казки про Соломона легко знайти в
першому-ліпшому збірнику українських народних казок. В "Малорусских народных
преданиях и рассказах" М. Драгоманова ми знайдемо, наприклад, казку з епізодами
дитинства Соломона, другу - про зраду дружини і покарання її Соломоном, третю -
про Соломона та його злу матір, четверту - про суд Соломонів. Не позабуто в них і
образ Китовраса, але він називається тут сатаною, або дияволом.
В одній з таких казок розповідається, як
Соломон за вечерею засперечався з сатаною, хто з них сильніший і владніший. Сатана
похваляється, що може обернути всю безліч своїх слуг у макові зерна і замкнути в
одній бочці. Соломон не вірить. Сатана виконує те, що обіцяв. Соломон закляв віщим
словом бочку і закопав її. Так і загинули б демони, якби згодом, спокушений
скарбами, обіцяними сатаною, цар Ірод (новозавітний персонаж) не відкопав бочки і
не випустив чортів.
Перед нами мотив про
"замкненого біса", який обійшов казковий епос усього світу від арабської "Тисячі і
однієї ночі" до українських казок про те, як бідний селянин замкнув 12 злиднів у
бочку, а його багатий заздрісний брат визволив їх собі на лихо. Замість злиднів
іноді виступає недоля, іноді смерть.
У
писаних апокрифах про Соломона це оповідання має заголовок: "Како Соломон закопа
бhси в единой дельвh (бочці) тьмами тем, тысящами тысяч". Відокремившись від імені
Соломона, мотив замкненого біса з фольклору перейшов і в художню літературу
(оброблений І. Франком, на основі усного переказу, в оповіданні "Без праці" і
Гоголем в "Ночі перед різдвом").
Мотив
про царя, що втрачає царство і стає вбогим, особливо полюбився фольклорові
прихованою в ньому соціально-викривною тенденцією. В XVII ст. старовинна
література ще раз зустрілася з ним у повісті про гордого царя Іовініана з
перекладного збірника "Римські діяння". Українська народна казка знає його і з
ім'ям царя Соломона, і без цього імені (наприклад, серед казок, зібраних
Рудченком, - "Южнорусские сказки", т. 2, стор. 36).
Більшість апокрифів своєю формою
нагадують кінець кінцем більш-менш насичені фабульним матеріалом казки. Зв'язок з
церковною літературою виявляється лише в іменах і деяких деталях оповідання, яке в
цілому розраховане на цікавість і тому легко переходить з письменства в казковий
фольклор. Мораль, що випливає з апокрифічних оповідань, мало спільного має з
мораллю офіціальної церкви. Апокрифічна література любить зниження священних осіб
і подій: вона часто-густо, так би мовити, демократизує і божество, і святих,
зводячи їх з їхньої висоти на рівень повсякденних побутових відносин. Апостоли
ходять по Землі не стільки як проповідники християнського вчення, а як звичайні
мандрівники. Виголодавшись, вони, проходячи полями, просять хліба у селянина, але
біднякові нічого дати. Він іде до міста по хліб, а тим часом апостоли беруться за
плуг, орють і сіють; чудесним способом перед самим поверненням старого селянина
нива вкривається спілим житом. І цей апокрифічний переказ підхоплений був
щедрівками:
В чистім полі плужок оре,
А в тім плужку чотири воли половії,
А в них роги золотії.
Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло воли
гонить,
Пресвятая діва їсти носить,
Їсти носить, бога просить:
"Уроди,
боже, жито, пшеницю,
Усяку пашницю..."
Література панівних класів не
затримувалась на такій тематиці. Але часто-густо апокрифічна розповідь не тільки
видозмінює церковну мораль, а й зовсім знімає момент цієї моралі. Так, милостивий
образ Христа, проповідника любові до ближнього, руйнується, наприклад,
оповіданнями апокрифічного євангелія Фоми, які показують Христа свавільним,
примхливим підлітком, що користується своєю силою для жорстокої помсти своїм
напасникам. Переслідувачі юного Ісуса сліпнуть, сохнуть, падають мертвими. Він
творить чудеса, але й вони розраховані на здивування читача, а не на його душевне
розчулення.
Церква вносила апокрифічні
перекази в індекси заборонених книг, засуджувала їх як "басни и кощюни", але
часто-густо користувалася ними і в своєму образотворчому мистецтві, і в
проповідях, і в інших видах церковної літератури, зокрема в літературі
агіографічній.
АГІОГРАФІЧНА
ЛІТЕРАТУРА
Агіографічна (від грецького ????? - святий, ????? - пишу) література становить
другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом.
До неї входять так звані "житія святих". Житіє - біографія видатної, з
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Перекладна українська література - Білецький Олександр
