ВІКТОР БЛИЗНЕЦЬ
ЗВУК ПАВУТИНКИ
(ЗБІРКА)
1. СРІБНИЙ ЧОЛОВІЧОК
-
Дзинь...
- Дзінь...
- Бумс!
Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і
слухаю, як він бавиться. Він давно живе в нашій хаті, може, у запічку, а може, під
лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і
часто спить на її м'якеньких лапах. А рано-вранці, коли дома нікого нема і вікна
закриті віконницями, він приходить до мене в гості. Сідає на бильце мого ліжка і
видзвонює срібними підківками.
- Дзинь...
- Дзінь...
- Бумс!
Зараз він у кутку біля мисника. Там чорна
діжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Він тоненький, як стеблинка, той
химерний чоловічок. І світиться - синім вогнем. А бистрий, моторний - не вслідкуєш
за ним. Шасть, шасть! - так і бігає по долівці, та все скоком-при-скоком, так і
пурхає по хаті, і здається: блискає світлячок у пітьмі. Крильця у нього легкі й
прозорі, як у трав'яного коника, і коли він змахує крильцями, вони тихо шерхотять,
майже нечутно потріскують: трісь-трісь-трісь...
Зранку
йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничні крихти (я насипав йому на
лаві) і зараз вигулюється - підскакує на одній нозі. Підскочить і вдарить
підківками: дзень! Підскочить і вдарить: дзень! І сам прислухається, як у нього
виходить оте срібне дзенькання.
Ось він пурхнув з
полиці на ослін і застрибав до мене. Диви, диви, то він дражниться: стриб-стриб -
підскочить до мене, а тоді стриб-стриб - тікає назад. І язиком прицмокує, наче
примовляє: "Буц, буц, не боюц!"
Ага, думаю, ти в мене
дограєшся. Зараз я тебе зловлю...
Тихенько просовую
ногу з-під ковдри; і тільки я висунув п'яти - мурашки побігли по тілу, побігли...
аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лоскітливих мурашок.
Потім лягаю на живіт і спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь і я, і повисаю
десь у повітрі, повисаю над чорною пелькою. Мені шпигає в лікті, я скрикую "ой!" і
пускаю ковдру, і падаю, і раптом торкаюсь чогось холодного, і то, виявляється,
долівка.
Ні, я геть не злякався, просто подумав, що
впав у глибоченьку яму, і в мене дрижать коліна. Ось я трошки постою, подивлюсь,
куди мені йти. Внизу так і дише темінь, і холод хапає за спину. Може, назад? Ліжко
ось тут, ковзь - і сховаюсь під ковдру... Еге ж, а той чортпк? Він же дивиться з
кутка і сміється. Ну чого ти смієшся? Думаєш, я злякався? Стривай, піймаю тебе за
хво, тоді побачиш. (А ти знаєш, що таке хво? Ахві? Ахва? Не знаєш? Отож-бо! Це
хвостик у хвалька... такого, як ти).
Темно кругом, я
наставляю руки (наче граюсь у киці-баби) і навшпиньках ступаю в куток. Щось
шелестить проз мене, я розсуваю темінь з-перед очей і придивляюсь: де ж він, малий
шалапутько?
- Бульк! - стрибає під ноги мені хитрий
чоловічок, від нього тільки срібна тінь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж він утік?
Обмацую долівку. Щось мокре внизу, липке, немовби тісто. А ось - місячне кружало.
Воно ледь-ледь погойдується, відсяває тьмяним блиском, і хтось на ньому скаче і
лунко б'є підборами: буме! бум!
Тс-с-с! Він тут.
Я долонею - раз! - ляснув по кружалу, хлюпнула вода
з-під руки.
Вода в цинковому тазику.
І я пригадав.
Після дощу
затекла у нас хата. Спершу на стелі зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось
намалював криве і трошки замурзане сонце. Потім сонце скривилось ще більше,
підпливло водою, і додолу закапали руді, перемішані з глиною сльози. Краплі -
буме! - били з розгону в підлогу, видовбували собі лунки, і скоро наша долівка
стала такою подзьобаною, як на картинках Місяць, - вся в дірочках і ямках.
Це була дивовижа, я бігав по хаті і заглядав у лунки,
над якими тріскались бульбашки, а мати сказала: "Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно
буде!" - і притягла ночви, і підставила тазик.
Даремно мати злякалась, нічого страшного
не сталося. Навпаки, у нашій хаті залунала музика; старі дерев'яні ночви грали
по-своєму, і цинковий тазик, куплений в сільмазі, грав по-своєму. Дзум, дзинь,
дзінь! - озивався тазик, і звук був такий, наче били молоточками по скляних
бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме!
Так вони й грали. І в них виходило влад, і
звучала в хаті кришталева музика крапель:
- Дзинь...
- Дзінь...
- Буме!
Я вже й забув, чого опинився тут, біля
мисника; стою і слухаю, як набрякають краплі, як вони зриваються зі стелі, як
прошивають темряву, як вибухають мелодійним звуком.
Треба довго ждати, поки булькне вода у
тазику, і я підганяю краплю: "Падай, ну падай швидше!" Уявляю собі: ось повисає на
стелі туга намистина, круглішає, наливається і раптом...
І раптом - лусь!
Я здригнувся, не зразу второпав, що то
була крапля і що вона дзьобнула мене у самісінький ніс, бризнула в очі росою. Я ще
й не прокліпав холодну росу, як щось майнуло переді мною - зашерхотіли крильця,
синя іскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То він - срібний чоловічок!
Утік од мене.
Утік - і враз потемнішало в
кутку. Лава й діжа стали волохаті. "Чхи!" - пирхнула Сопуха. Пирхнула і
заворушилась.
"Тікай!" - шарпнуло мене.
І коли я біжу назад, за мною біжить
холодок, і темрява женеться за мною, хтось ніби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога
кидаюсь у постіль і шурхаю з головою під ковдру:
"А що, вкусив?" - і тихенько сміюсь.
Я лежу і сміюсь (бо таки спритно втік), і
щось шумить в голові, десь ніби клепають ковалики. Можна скільки завгодно слухати,
як веселі ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити їх,
вогнисто-червоних коваликів, але зараз мені не до цього. Я настовбурчив ковдру,
вийшов гарний курінь над головою; тихцем виглядаю з того куреня і бачу, яке
чудернацьке видовище снується в хаті.
Сонячне кіно!
Мати думає, що вранці я сплю, і зачиняє
віконниці. Хай зачиняє - так ще краще. Бо в одній віконниці, щоб ви знали, є
маленьке вічко. Там був сучок, він, мабуть, висох, розхитався й випав, і зробилось
у дошці кругле віконце - дучко. Крізь те дучко падає у хату довгий жмут проміння.
Це моє кіно.
Дивіться, що воно буде.
Темно. Жевріє тільки вузенька смужка, вона
тягнеться навскоси, од вікна до печі. А за нею, за цією смужкою, тихо й чорно. Та
ось... ожила, заворушилась пітьма. Наче хтось сколотив її - піднялись дрібненькі
пушинки. Вони виходять із темряви і на світлі стають золотими, рожево-пухнастими.
Тихо снують пушинки, пливуть одна за одною, то піднімаються, то опускаються, то
зникають зовсім.
Я колись і не знав, що в
нашій хаті живе стільки малечі... Ви не смійтесь, ви краще придивіться - вони
живі. Бачите: їх сила-силенна, але ніхто не штовхається, не заступає дороги, не
заважає іншим. Бо це не прості, це Вишневі Пушинки.
Так, так, саме Вишневі.
Коли квітнуть сади, і тополі стоять у
білому пусі, немов обліплені ватою, і кульбаби світять під хатою жовтими
сонечками, - ось тоді Вишневі Пушинки живуть у саду, на волі. Вони сидять у
чашечках квітів, білі-білі клубочки. Вітер колише їх, сонце зігріває, бджоли
годують медом. А потім: одцвітають вишні, опадає пух із тополі, мати відчиняє
вікно, і Пушинки із сумом перебираються в хату.
Бува, прокинешся вранці, а скрізь - на
підвіконні, на лаві, на долівці - повно білого пуху, білого цвіту, жовтого пилку.
А на тій пороші - кволі й холодні Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто
куди.
До нової весни ховаються Пушинки у
темних закутках. Бо їх, маленьких, може і дощ прибити, і вітер завіять, і комар
задушить.
Цілими днями вони сидять нишком.
Сумують за сонцем, за фіалками, за вишневим цвітом. І тільки тоді, коли тихо, коли
в хаті жеврів промінь, виходять на світло і починають свої забави.
Гляньте, які вони чемні й поважні. Гуртом,
поволеньки виступають із темряви, маленькі живі клубочки. Все більше й більше їх
прибуває на світлу галявину. І кожна Пушинка обходить своїх подруг, низенько
присідає й каже: "Вишневих снів тобі, сестро!"
Освітлені сонцем, вони мерехтять, немов
зірочки. Їх безліч, їх густо, як маку, і всі рожево зблискують, снують і рояться в
пітьмі, сплітаючи свої сліди в химерне мереживо.
Вони танцюють.
Чуєте? "Дзинь... дзінь... бом..." То
грають краплі води.
Падаючи, краплі
натягують струни, Пушинки торкають їх, і бринить у хаті синя джерельна музика.
Снують Вишневі Пушинки, мерехтять,
кружляють на світлі - танок маленьких принцес!
Та раптом - що це? Наче війнуло вітром,
підхопило й змішало Пушинки, і вони сипонули врозтіч, в глухі закутки.
Ага, ось хто злякав їх!
З-за темної кручі випливла чорна пір'їна.
Безшумно, покрадьки вийшла на світло. Я теж подумав - пір'їна, аж то піратське
судно. Ніс закручений змієм, у два ряди весла, і стоїть на палубі
капітан-розбишака, на ймення Вирвизуб, і гукає своїм бандюгам: "Хапайте Пушинок!
Тягніть їх сюди!" І ринув, пішов корабель на лови, пірати ляскають веслами, б'ють
по воді, б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних...
- Ви що? - крикнув я з-під ковдри. -
Ушивайтесь геть, бо дам! Бо зараз як встану!
І я встав - на коліна, і ковдру потягнув
на плечі, і давай кричать на піратів; а в хаті темно, і вони пливуть собі далі, до
вікна, розганяють бідних Пушинок.
- Дзинь!
- щось тріснуло, і я побачив, як шугнула згори синювата іскра, вдарила по пір'їні,
по розбійницькому судну, звалила його у темінь.
Молодець! То мій чоловічок!
Сріблястий!
Я аж загицав на
ліжку.
Та ось причулось мені: на долівці, в
густій пітьмі, щось шарудить, потріскує, поскрипує. Навіть причувся тупіт і тихе
дзінькання. І я здогадався:то вони рубаються! Він їх звалив на підлогу, і тепер
розбишаки оточили його - мого чоловічка - і з шаблями насідають на
нього.
Держись! Я
зараз!
Хотів був стрибнути з ліжка, бігти
на виручку, та схаменувся: темно, ще наступлю на когось. І тут я згадав: поруч
стоїть ослін. Біжком, навпомацки перебрався туди, видерся на підвіконня. Відчинив
кватирку, штурхнув кулаком у віконницю.
І
хлинуло гостре світло.
Наче піском сипнуло
у вічі. Я затулився долонями, постояв засліплений, поки відмигтіло мені в голові.
Глянув па долівку.
Там уже нічого не
було.
Ні піратів, ні мого чоловічка. І
Вишневі Пушинки зникли.
І в хаті все
принишкло. Стара беззуба піч як роззявила чорного рота, так і завмерла. І лава
стала під стіною, уперлась на чотирьох лапах, наче їй сказали: замри! І на
миснику, за склом, виструнчились, як солдати, чарки, сулійки,
пляшки.
Хитрий народ! Дивись, притаїлись,
мовчать, ніби ніхто нічого не бачив.
Я не
став їх питати про бійку - даремно. Ні слова не скажуть. У них свої секрети. Та я
й сам знаю, що пірати, Пушинки і крилатий чоловічок розбіглися, як тільки відчинив
я віконницю. Вони не люблять, щоб їх розглядали люди. Вони маленькі, але дуже
горді.
Розбіглись мої невидимки. Хата
стала як хата. Повно води у ночвах і в тазику, вода потекла й на долівку, і
потяглись аж до печі мокрі темно-руді латки. На це дивитись нецікаво, я засунув
палець у дучко й загрюкнув віконницю.
Знов
у темному царстві.
Лежу й думаю: звідки
він узявся, хоробрий такий чоловічок? Мабуть, народився з крапель. Гусінь,
метелики, коники, рогаті жуки - всі вони народжуються з личинок або лялечок,
натоптаних ватою. А срібний чоловічок народився, мабуть, з падучої краплі.
Крапелина розбилась - дзум! - він тут же вискочив, стряхнувся і шмигнув під лаву.
Там підсох, розправив крильця і, як почув, що капає вода зі стелі, зразу ожив, та
давай стрибать і пурхать між краплями, і ловить їх, і дзенькать підківками. Такий
дрібненький, а нічого не боїться - ні темряви, ні павуків, ні Сопухи. Бач, з маху
кинувся на піратів. Я ще думав, збирався, виглядав з-під подушки, а він блиснув
шаблиною і на судно: вперед! Цікаво, як його звати?
- Гей, чоловіче, як тебе звати? - гукнув я
туди, де стоїть діжа й хитається чорна тінь.
Мовчок. Ані звуку. Тихо й темно, як у
вусі.
- Буме! - раптом озвалась крапля.
"Ага! - зрадів я. - Тепер знаю: тебе звати Буме". Буме, Бумсик, Бумсюк... А де
твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дід Бумсило і баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить.
І дух затаїв.
Мені дуже хочеться взяти
Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати
в коробку... Е, ні! Він умре. Він засохне... Я думаю: що, якби ніч-сліпота забрала
мене у свої печери і там привалила б камінням і залишила навіки. Що я робив би
сам-самісінький... під землею... де кажани, холод і тьма? Як би я плакав, і бився
об стіни, і блукав би сліпцем - то страшне.
А метелик? А той метелик, якого я посадив
у коробку? У нього крильця були жовто-білі, а на лапках, на вусах - золотистий
пилок. Він був такий вертун, такий насмішник, так виводив мене по двору, поки я не
спіймав його. Він упирався, не хотів лізти в коробку, шамотів, просився: пусти! Я
не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запічок і... забув. Аж восени, як
сушили вишні, згадав. Кинувся до метелика - що це? Сухі шкаралупки... порохня...
попілець. Зотлів бідолаха взаперті.
Для
чого вбивати живе? Чуєш, Буме?
Гуляй собі
в нашій хаті. Бігай, стрибай де хочеш. Я тебе не чіпатиму. Ніколи.
Ось тобі крихти на лаві, ось молоко у
блюдечку - їж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк?
2. СОПУХА
Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають
дітей. Було, крутишся в ліжку, мати нагримає й скаже:
"Ось покличу Сопуху..." Скаже, погасить
світло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі; ноги,. як у
равлика, потиху втягуються, втягуються під груди, і шия втягується, і ніс
ховається між колінцями.
Ти скрутився
калачиком, лежиш - нічичирк. Все в тобі заніміло, зіщулилось, тільки вуха ростуть.
Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихіше шкряботіння. О,
почалось!.. Це вона!.. Там, під лавою, у найчорнішому кутку, сопе Сопуха, так
сопе, аж вітер ходить по хаті. Я накриваюсь подушкою, починаю казати про себе
"га-ла-ла"!, щоб заглушити звірюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмухає і під
подушку. І втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Ні, то вона
чалапає!
Я заплющую очі, сильно-сильно
заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає - бура кудлата
Сопуха... чмихнула, обтрусилася, а тоді гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса
стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, - йде, переставляє лапи, суне до мого ліжка.
Верхи на вовчиці - Сопуха.
Не кричіть. Не
жахайтесь. Не кличте мами. Знаєте, що треба зробити?
Треба сказати: "Буме, за мною!" - і
стрибнути з ліжка. Так, це страшно, але з вами Буме, і ви командир, і за спиною
кіннота, шаблі наголо. Рушайте в атаку, сміливіше! Стисніть кулаки, зціпте зуби,
ви мужчина; темряву штовхніть плечем, грудьми вперед і примовляйте:
Барі
варі вде
Грім
з громами йде!
Не оглядайтесь. Йдіть і
кажіть Бумсові: "За мною, Буме! Вони тікають, вони розбігаються!" Ви з Бумсом уже
в кутку. Не бійтесь, простягніть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька,
тверда, спокійна дерев'яна лава. І стоїть на місці, нікуди вона не ходила, то вам
таке привиділось. А тепер помацайте під лавою. Стіна, долівка і більше нічого.
Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повірили, що є на світі Сопуха - оте старе кудлате
ледащо, оте сонне сліпко, що цілісінький день спить у корчах, а на ніч залазить до
людей
У хату?
Не вірте. Ніякої Сопухи нема. її придумали
старші, щоб лякати дітей.
Я зразу боявся і
носа поткнути за поріг. Вже обнишпорив у хаті всі куточки - під лавою, під столом,
за діжею, навіть у духовку лазив. І чого тільки не добув у тих мандрах: стару
батарейку, яку лизнеш - і щемить язик; сине обточене скельце; кістяний зуб (мати
сказала - кролячий); іржавий наперсток, що колись закотився під скриню і довго
пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене ціла коробка. Про кожну
знахідку, про синє скельце чи про кістяний зуб з можна було б розповісти страшенно
цікаву історію. Та я не про те. Я хотів сказати про двері.
Мені здається: все, все на світі має свої
дверцята. І горище, і завалений погріб, і розчахнута бурею груша, і скеля над
річкою. А старий годинник з зозулею, а розбитий ліхтар, а бабина скриня? Вони теж
відкриваються. Треба тільки знайти, і якщо не дверці, то щілину, віконце, дупло,
розколину. Знайти і заглянути всередину. І тоді таке побачиш, таке, чого ніхто й
ніколи не бачив.
Були двері і в нашій
хаті. Вони ганяли вітер, когось впускали й випускали, і блимало щось за ними, вода
чи небо, я не знав. Деколи тривожився: куди зникають люди, переступивши поріг? І
що з ними робиться там? І чого вони, повернувшись звідти, пахнуть то морозом, то
погребом, то молоком, то динями.
Я довго
придивлявся до хатніх дверей. Після дощів вони розбухали, ставали похмурі,
слизувато-зелені. Нігтем, було, проведеш по дошці - виступає чорна юшка. І голос у
них грубішав. Пробуєш відчинити - риплять, сердито, натужно, неначе стогнуть:
у-у-уг! Тут, хочеш-не-хочеш, згадаєш бабиного Бурмила або мамине застереження: "Не
смій за поріг! Упадеш!" Справді, поріг високий, дві приступки вниз, але ж і
цікаво: що там? Що там, у сінях, де блимає світло, хитаються тіні і лупатим оком
зирить на мене щось невідоме?
Пам'ятаю, як
малим я виліз у двір. А в малого, ви знаєте, очі в дворі розбігаються. Пляма
сонця, пляма неба, пляма трави - все велике, сліпуче, незвичне. Весь цей огром
двигтить, хитається, тікає з-під ніг, і тебе несе хтозна-куди. Від цього
величезного світу голова йде обертом. Леле, що ж робити? І вхопитися ні за що!..
Кажіть: "Спокійно, Буме! Ми тут удвох.
Головне - не роззявляти рота. Давай присядемо, ось так, навпочіпки, і будемо
робити своє діло - копирсатися в піску. Бачиш, під нами тверда земля, вже не хитає
нас, як на палубі".
Так я й зробив: сів
під хатою, спиною до сонця. І заворожила мене призьба. Вона схожа була на лежанку,
тільки довга, і тепла, і вся потріскана. Тріщини темні й глибокі, можна туди
пальця просунуть, і в кожній ямці бігало щось живе - стоножки, солдатики, мурашки.
З норок дивились на мене такі жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть, оці
тріщини були для жуків справжнісінькі яри й канави, а онде урвище, а он із моху
зелений гай, і там сиділа красива золотиста мушка.
Я помітив, що на стіні коржем відстала
глина, і в схованку ту шмигнула ящірка. Прискакало мале жабеня, пузце біле, спина
пухириста, сумно глянуло мені в очі і сховалось під призьбу. Довго дзуменіла оса,
тикалась у лутку вікна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дірочку, потрясла
хоботком і полізла... куди полізла? До нас у хату?
Тут я задумався. Ящірка, жабеня, мурашки -
де вони всі ховаються? Мабуть, у стінах, у долівці, у вікнах. Вони з нами, наші
сусіди, живуть в нашій хаті; там їхні гнізда, білі подушечки, мала дітлашня й
вусаті комахи-няньки.
Я приклав вухо до
призьби. Вона зашаруділа, як коробка, набита хрущами. Там, у призьбі, кишіло
таємне життя. Напевно, там були свої комашині школи, були палаци, війська і
відбувались святкові паради... Звідти, з того комашиного царства вилізла на сонце
чорнява мурашка, повела вусом, лупнула на мене оком (здрастуй, мовляв, козаче!) і
сховалась назад.
- Скажи, який світ! -
застиг я здивований. - Скільки кругом живого народу!
3.КРИЛАТІ ДЕРЕВА
Ми з матір'ю готуємо обід.
Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала
наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося і випинає вгору свої батоги, не
видно було б і кабиці, якби не високий димар, справжня тобі корабельна труба -
чорна, з жовтим ободком посередині.
Зараз
на плиті кипить важезний казан, з-під кришки його сердито пухкає каша. Я підкидаю
сухе бадилля, даю "пару в котлах", щоб дим шугав із труби з вогнем та іскрами.
Мати сидить поруч на стільчику, чистить
картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй в подол. Вона думає щось про своє, не
бачить, як старається її син, а то б насварилась: "Пригаси вогонь, бо хату
спалиш!"
Тут у нас гарно: кругом буйна
городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, і мені аж на плечі звисають
тугенькі гарбузики, стручки квасолі й гороху. Земля коло плитки утоптана, я її до
блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, і в душі співають півники:
Я
моряк, красивый сам собою...
Кабиця у нас
могутня, з цегли, обмазана білою глиною, а внизу підведена жовтою. Вона пашить
жаром, а я підкладаю побільше стебел, вогонь гоготить, мій пароплав готовий уже
відчалити, він шипить, розвертається і ріже носом .зелені хвилі:
Товарищ, мы едем далёко,
Подальше от этой земли.
Я стою на палубі,
приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає
в обличчя. Право руля! Повний вперед - по гарбузинню!
Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю,
зігнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики.
Я й забув, що поруч - старші.
Рука моя сама опускається, безкозирка
зникла, як і не було її, а пароплав став ненаситною кабицею.
Присів я і знехотя взявся кочегарити.
Надворі тихо, безвітряно. Тільки згори, з
південного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ підходить до самої хати, бо в
нас загорожі нема, лиш од вулиці викопано канаву, щоб дощі не змивали город. Двір
наш відкритий, і звідси видно на всі чотири сторони: толоку, а далі ріллю, а далі
степ, а далі нічого не видно, самісіньке небо.
Це коли дивишся на дорогу, що побрела
кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади?
Хата наша стоїть над балкою, за хатою
крутий спуск до річки, і на косогорі чорніє густий дикуватий сад, зарослий
бузиною, терном, агрусом...
О, та я й
забув про вогонь!
Кочережкою притоптую
попіл, щоки аж горять від жару. Я знов напихаю бадилля, і з димаря виростає голубе
стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате
гілля і, одірвавшись від землі, пливе над городом, над садом, кудись за річку. З
димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, і вже низка величезних крилатих дерев
мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горі... цілий ліс голубих
осокорів (ніде немає таких!), а під лісом нехай було б справжнісіньке море... і
мій пароплав.
Море... Я зітхнув (бо добре
пече від плити), зітхнув за річкою; хай вона і жаб'яча, та похлюпатись можна.
Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить?
Мати сидить у біленькій хустині, такий
дашок зробила на очі, щоб не сліпило сонце; на лице їй упала тінь, і мати ще
строгіша від того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: "Самого не
пущу".
Аби ж Рекс був, мій собака. Ми б
удвох пішли.
Нема Рекса. Убив його Глипа.
Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько
- шасть! - присідаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати...
дідькуватий. Йде, чоботи в нього важкі, як ступи; він шкорб-шкорб - так і гребе
ногами пилюку. Голову звісить, очі в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у
нього двостволка.
Скажеш було: "Добридень,
дядьку!" - не чує. Гукаєш:
"Добридень,
дядьку!" - мовчить. Підбігаєш та: "Здрастуйте, щоб вам!.." Тоді, як вовк, поверне
голову і: "Вшша!" (це в нього "ша!" чи "пшов!" - не знаю).
Вшикне разок на тебе, більше не захочеш
здоровкатись.
Живе Глипа не так, як усі, а
навпаки: вдень, коли люди роблять, він спить; вночі, коли люди сплять, він
товчеться. Ходить, гупає чобітьми по селу. Каже, вночі я краще бачу.
І на полювання (а він мисливець) виходить
тільки присмерком.
Такого завидющого
мисливця, їй-бо, немає у світі. Коли полюють гуртом і хтось уб'є дичину, а він
промахнеться, - Глипа свариться до ножів, божиться, готовий землю їсти, що це він
пристрелив, він, ось і дріб його, з особливою міткою. Або ще таке: торохне з ходу
по зайцю, а той як припустить навтікача, Глипа за ним; женеться скільки й духу,
бачить - не догнати, жбурляє рукавицею, тоді знімає чобіт і чоботом, а тоді падає
на ріллю і хрипить: "Вернись... все'дно пійму"...
Ось цей Глипа і вбив мого Рекса. Мовляв,
напав собака на нього вночі. Бреше... Не такий був Рекс.
Рекс був добрий собака. До нього в будку
ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку
малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі -
блаженствує. Звірята обліплять його з усіх боків: кролик під пахву залізе і спить,
як у гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче:
і на спині, і на лобі, а котресь - і на кінчик собачого носа. Рекс - як мертвий,
вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно
блимне: ну, як там, зручно всім? А ще він був учений собака. І любив смішити
людей. Сиджу я під хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двір, і
якась вона заклопотана, ніби щось забула або загубила. З нею це часто буває:
ходить, снує по хаті, шукає: "Де я поклала ніж?" - а ніж у неї в руках. І зараз
видно: мати присмучена. Я ліктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно
проказую: "Рекс, ти знаєш, я від'їжджаю - далеко. Прощавай". Рекс тут же
схоплюється на ноги, знімає з кілка мій картуз, несе його в зубах і - хоп! -
одягає мені на голову. Я кажу: "Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?" Рекс
хвостом, як щіткою, обмахнув сміттячко з моїх штанів, лизнув мене в руку, в щоку і
весело зиркнув у вічі: все - чистий як нова копійка. Тоді я кажу: "Рекс, а ти не
знаєш, де мій автомат?" Рекс - він був рудий-рудющий, мов огонь - притьмом
кидається в сіни і несе в зубах мою зброю, бузинову палицю.
Мати, хоч і зажурена ще, трошки
всміхається і мовить:
"Вас хоч обох у
цирк"...
І такого собаку убив Глипа.
Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з
ним і грались у шпигунів, як під кущами в саду... Але стоп! На кабиці давно
закипів борщ, димок поволеньки в'ється з труби, і вже не голубі дерева, а синюваті
мітелки вогню схоплюються над димарем.
Мати каже: "Більше не топи, хай борщ
домліває на жару".
Ну от, обід зварено.
І мене зварило. Голова - як чугунок. Щось
у ній потріскує. Наче там, у голові, відлущується полуда.
- Мам, я піду на річку.
- Не треба... Куди ти сам?
- А я не сам. Я з Рексом піду.
- З яким Рексом? - мати глянула на мене,
немовби сказала: "Схаменись. Що ти плетеш, хлопче?"
Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що
з того?..
Подивіться: на городі хитнулось
гарбузове листя, хитнулося, зашаруділо, хтось нетерпляче борсається в гущині,
лізе, пробирається сюди.
Рекс?!
Так, це він. З-під листя вискочив
захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болоті, морда хитра й весела, аж
блищить. Мабуть, щось та накоїв. Або вужа загнав під греблю, або Глипин чобіт
затяг під ворота (той сушить свої ступаки на сонці, запах на все село).
Звісив Рекс язика, дивиться на мене - очі
руді й бешкетні. То він підмовляє мене: гайда в степ... гайда на полювання. Але ж
духота. Куди тобі в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повітря?
- Рекс, - підморгнув я, - краще ходімо на
річку. Я встав. Звівся за мною й пес (а може, тінь піднялась), і ми тихо пройшли
повз матір. Вона провела нас збентеженим поглядом. "Який Рекс? - означав її
погляд. - Що ти вигадуєш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа..." Хай сто раз
убиває, а пес живий, для мене живий і все! Я не сам іду на річку, ми вдвох -
бачите?
- Рекс, пішли, - сказав я до тіні,
що лежала в моїх ногах, і тінь слухняно пішла за мною. За хатою гукнув:
- Ну, хто швидше! - і перший пустився
городом.
Стежка гаряча, стежка суха, аж
біла, і ноги виляскують по землі, і вітер пузирем надуває сорочку.
Я не обертаюсь, але знаю: пес - той не
кинеться одразу наввипередки. Стане під хатою, вуха у нього сторч, хвіст -
кренделем. Він готується до стрибка, очі горять бешкет-ством. "Біжи, хлопче, біжи,
- написано на Рексовій морді, - я тебе попускаю".
І я стараюсь, біжу щодуху, аж пече мені в
п'яти. Стежка в'ється городом, потім викрутас і - в сад. Як тільки я пірнаю в
кущі, в зелений присмерк, щось шурхає за спиною. Ось мелькнуло вогнисте віяло,
завихрило в кущах. Рекс! Доганяє мене!
Ми
летимо з кручі. Я розкинув руки і бачу тінь, що несеться рядом; то мій Рекс, мій
нерозлучний собака. Рекс, піддай вогню, бо наступлю на хвіст!
Ми вже на лугу, ми сміємось од вітру, що
лоскоче під пахвами. Підошвами чую: берег, м'якша земля, холодніша стежка, тягне
луговою свіжістю; ще трохи - і річка.
4.АДАМ
На нашому кутку, в Шатрищах, хлопців нема.
Вважай, ми з матір'ю тут самі, бо що то за сусіди - під ярком Глипина хата (а
Глипа цілими днями спить), далі забута й обшарпана оселя старої Сірохи, у котрої,
кажуть, після війни два хлопчики підірвались на міні.
Від Шатрищів до села далеко, і мати не
пускає мене туди. Я один блукаю в саду, сам один купаюсь на річці... А втім, чого
це один? Коли я схиляюсь над річкою і довго-довго дивлюсь у воду, із тремтливого
дна, із живої сутені випливають до мене двоє облич. То мої друзі - Адам і Ніна.
У мого друга товсте ім'я - Адам. От Ніна -
тонке, прозоре ім'я. Попробуйте на язик: Ні-і-ін-на... Правда, бринить, як звук
павутинки на вітрі? А тепер: Ад-ддам... Уявляєш собі величезний, немов козацька
могила, дзвін і його стомлений вечірній голос: ддам!..
Не було в березі кращого місця, ніж на
броду.
Тиха маленька річка, де-не-де
ковбані, корчі, .холодна тінь од верби, аж ось і кам'яний брід.
Його видно здалеку. Берег зелений, кушир,
осока, латаття, і серед густої трави - неначе слонова спина. Горбом виступає
валун.
Слюдяними блискітками виграє на
сонці світло-сірий камінь.
Це починається
брід.
На броду мати пере білизну. Бува, як
розвішає по кущах та по вербах білі покривала й наволочки, глянеш - наче
спустились на луг парашути.
Я помагаю
мамі: бовтаюсь у воді - до зелених "сиріт" на тілі. Якщо не купаюсь, то повзаю на
колінах, вивчаю скелі-пороги, водоспади, протоки, острови й печери.
Так от, про скелі-пороги. Це не якісь там
могутні скелі, це дві кам'яні плахи, рівні й гладенькі, по яких протікав річка.
Одна плаха під водою, друга виступає з води, між ними глибока щілина.
Щілина - то моя протока.
Вона трохи вузька, туди ледь ноги мої
пролазять, зате ні в кого іншого такої протоки нема. Річка тут широко розливається
по кам'яному ложу, плюскотить, перекочує хвильки, відсяває живим сріблом.
Погравшись на сонці, вода падає в протоку і сварливо булькоче десь під камінням.
Цілий день можна слухать, як дзюрчить
вода.
Сядеш на камінь (а він гарячий!.. І
крізь штанці пече),. спустиш ноги в щілину і замреш. Там, у глибині, клекоче тугий
пронизливий струмінь, випихає тебе з тісної печерки. І вода насподі темна,
студена, зразу ломить в кістках, ноги аж заклякають.
Виставиш п'яти на сонце, а сам заглядаєш в
розколину. Зверху камінь чистий, гладенько відполірований, та чим далі вниз -
темніший, слизький, бурий від моху. І вглибині розвіваються густі вовнисті бороди,
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Звук павутинки (збірка) - Близнець Віктор
