Золота діжа - Васильченко Степан

Золота діжа - Скачать бесплатно

      ВАСИЛЬЧЕНКО СТЕПАН
      ЗОЛОТА ДІЖА
      Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.
      Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубкам густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:
      - А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).
      Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш - той туман уже не туман: все поле, скільки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.
      Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
      А далі:
      - Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.
      Прибіжиш.
      - Яку?
      - А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.
      Одгадую і так і сяк - не виходить.
      - Ні,- каже,- так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.
      Глянеш.
      - Ну, що ти побачив там?
      - Хмари, а більш нічого.
      - Подивись краще, може, то й не хмари.
      Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар - то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.
      Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш - ніби справді заворожений.
      Було ще яхось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.
      А я кругом двору, ніби той об'їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.
      - Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться!-тільки й чути раз по раз з колодок.
      - Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
      Далі до діда:
      - Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
      - Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,- жартує дід.
      А нам ще веселіше од того.
      На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.
      - Андрійку, гов! - гукає дід.
      - Чого-о? - одгукуюсь десь за повіткою.
      - Скачи сюди, покажу диво!
      - Дурите! (Ми з дідом товаришували).
      - Далебі, ні.
      Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
      - Ви, діду, кликали мене?
      - Іди сюди! - Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.
      Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:
      - Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?
      Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.
      Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
      Тихо стало, як у церкві.
      А далі вже я догадався та як крикну:
      - Та це ж місяць зіходить! Всі засміялись:
      - А ти ж думав і справді діжа?
      Що місяць, то місяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...
      Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:
      "Серед моря-моря - червона комора".
      Другий - другу:
      "Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні".
      Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.
      А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.
      Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.
      Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...
      Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.