Первінка - Вінграновський Микола

Первінка - Скачать бесплатно

ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА
ПЕРВІНКА
  
      Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев - купи цегли, та глини, та уламків.
      Миколка біг далі.
      На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився;
      в який його бік тепер?
      Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
      Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
      Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі - від страху.
      Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій- ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
      Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
      Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
      Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
      - Здрастуйте! - сказав їм Миколка.
      Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
      На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
      - Тьотю, а де тут у вас базар?
      - Хто?
      - Базарі
      - Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
      Миколка кинувся тікати.
      Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став - ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
      Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
      Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,- татова зарплата з фронту, - Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, - заховав гроші і вигулькнув із танка.
      Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
      Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
      Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
      Миколка обвів його очима і сказав:
      - Ого, який великий! - Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,- шапка з голови мало не впала.
      А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
      "Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно". Що за "казьонний дом", Миколка не знає, але добре, що "благополучно".
      "Тепер поворожу на корову",- думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають: "Нет в жізні сщастя".
      - Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься при лихій годині,- каже якась тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.
      - Ну, раз нема, то нема,- каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.
      - А тобі чого, малий?
      - Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.
      - Е, ні, десяткою тут не обійдешся.
      - Ну, тоді за двадцятку!
      - Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.
      Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:
      - Гляньте, що не брешу.
      - Тоді йди сюди, я тобі подушу на всі тридцять. От тут-то вже Миколка й злякався: викинув гроші на свинки, викине на духи, а корова?
      - Ні, за двадцятку, і край, а десятку давайте здачі.
      - Ти дивися який? Скільки ж це тобі?
      - На цю осінь до школи...
      - Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.
      - Може, ще й під носом?
      - Але за двадцятку,- швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!
      Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.
      Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів продають - невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв - пропали духи!
      Миколка витягає з кишені вузлик, розв'язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а хустинкою міцно перев'язує шию.
      Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де продають корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей - ще довідаються та заберуть!
      Старців - на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що нічого не продають і не купують,- роями ходять по базару, все може бути!
      Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.
      Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка побачив корів.
      Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє останнє винесене на базар сіно.
      - Та ось де вони! - прошепотів Миколка і зупинився:
      бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив'язана до воза, двоє дядьків їли ковбасу.
      Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси,- у Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш ?
      Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!
      Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так дивитися.
      Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.
      "От як виросту,- думав собі Миколка,- буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся... Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком ковбаси, і медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом із вашою ковбасою!"
      І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених очей з дядьків, з'їв свій харч як на вогні.
      В цю мить увесь базар підняв голови в небо.
      Навіть дядьки перестали жувати і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько над базаром шугонула трійка "яструбків". А за нею ще одна, потім - ще! Вони летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою.
      Миколка навіть помітив у кабіні льотчика - хлопця у шоломі, Миколці начебто здалося, що льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому... а кому корову купувати!
      Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у їхні ковбасячі роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів вести її степом додому. А мати ж хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це він там на базарі і як.
      Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і корів лишилося іще менше, ніж було.
      Миколка полічив - чотири корови.
      Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати, скільки за неї правлять і скільки дають...
      Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав обмацувати та м'яти коров'яче вим'я, боки, шию.
      - І скільки ж дає ваша біленька? - запитав чоловік у власника корови.
      - Так як на добру пашу, то до двох відер.
      - А скільки ж ви за неї? - поспитала жінка.
      - Та так, за чотириста - то можна було б і віддати...
      Чотириста тисяч! -  Миколка відчув, як його двісті тисяч за пазухою почали холодно ворушитись, як живі...
      Лишилося три корови, І Миколка почалапав своїми жовтими чунями до них.
      Але ті дві корови були продані, а третя стояла за возами така, що до неї ніхто і не підходив. Те, що вона була вся геть-чисто чорненька,- півбіди. Миколці навіть сподобалося, що вона вся чорненька і ріжки віночком. Але вона хиталася од вітру і світила ребрами, і вим'я під нею було як маленьке яблучко,- ну просто тобі і не корова, і не коза. Продавала, корову така сама й тіточка: на ній не було навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті та на ногах - одна чуня, а друга калоша, прив'язана до ноги кабелем. Ніс її посинів від березневого вітру, латана-перелатана хустина стовбурчилась на голові, як шпаківня. Під пахвою тіточка тримала віхоть торішньої трави, на лигач і хворостину.
      Так вони і трусилися удвох з корівкою на спорожнілому базарі, на сірій землі під сірим небом.
      Миколка обійшов корівку раз і вдруге і, оглянувшись, чи нема поблизу людей, швидко прошепотів:
      - Тьотю, а скільки ви за неї просите, і так, щоб оддати? У тіточки текли з очей сльози, чи то від вітру, чи хто зна від чого. Не дивлячись на Миколку, дерким від застуди голосом вона проговорила:
      - Віддаю за сто п'ятдесят...
      - А вона хоч доїться?
      - Доїться, три стакани дає на день, але при добрій паші...- Аж тепер тіточка повернула голову в Миколчин бік - хто ж це її все-таки питає?
      Миколка стояв від тіточки по той бік корівки, так що вона Миколки не помітила і здивовано оглянулася навколо.
      - Тьотю,- Миколка виступив із-за корівки,- мені ще далеко йти, то чи беріть свої гроші, бо не рано ж.
      І не встигла тіточка надивуватись, як Миколка присів і до коліна червоними тридцятками відлічив усі сто п'ятдесят тисяч - кожні п'ятдесят тисяч мати .перев'язала йому мотузочком, так що три рази по п'ятдесят - і корова твоя! Ще й п'ятдесят у запасі!
      - Нате!
      - А звідки ж ти будеш, що тебе самого оце послали?
      - Та я тут недалеко, із Кумарів, може, чули, дванадцять кілометрів, а мати хвора на печі та двоє малих, а батька чекаємо з дня на день із війни. Беріть! Беріть і перелічіть самі !
      Доки тіточка скоцюрбленими пальцями і сухими губами перелічувала гроші, Миколка ще раз оглянув корівку.
      Тепер вона була його, їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалася йому на все життя: вона йому сподобалася так, що навіть де не візьмись духи - і ті знов запахли під носом!
      Миколка глянув у темно-голубі корівчині очі і спитав:
      - А як тебе звати?
      Корівка кліпнула, і в її очах на мить промайнуло щось таке, як ото, бувало, у матері над батьковим листом, що він живий і здоровий.
      - Ну, синочку, бери її та веди, та гляди ж її там удома, бо вона була у мене смирненька, не билась, не перебирала. - і тіточка віддала Миколці налигач, хворостину та віхоть сірої торішньої трави.
      -Буду йти, бо мені з нею і смеркне...-1, як тільки Миколка взяв налигач, корівка слухняно потьопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.
      Вони відійшли далеченько і вже здалеченька оглянулись:
      тіточка стояла на тому ж самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.
      - Тьотю! - гукнув Миколка.- А як же звати її?
      - Первінкою звати її, синочку! Первінкою...
      Містечком пройшли спокійно. Даремно Миколка понабирав повні кишені каміння від собак. Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з переляку по лісосмугах та яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях, Миколка повикидав каміння у болото, щоб легше було йти.
      Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але, як тільки бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так погризли, погорбили, пом'яли, подушили землю, що йти було неможливо.
      Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував, засмоктувало другу чуню - хоч стань та й плач.
      А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких танках і машинах хтось є.
      Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і, коли коні чи корови не в силі були під ними йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали. Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось затулити носа - руки не вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з болота.
      Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими машинами, погорілими гарбами і возами.
      І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.
      Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром з полотном, з квітчастими рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване.            
      Пахло якимись ліками та горілою шерстю.
      Смеркало. Смеркало й смеркло.
      Первінка ледь тягла ноги, а Миколка ніс уже чуні в руці ї йшов у валянках по болоту. Попереду замаячив горб з кам'яним давнім хрестом. Цей горб з кам'яним хрестом мав означати Миколці половину дороги. На небо вийшли зорі, під ногами трохи підмерзло. Вийшов червоний місяць, і танки відразу ж стали більшими, ось-ось неначе загуркочуть і застріляють.
      Миколка уже б і побіг додому, якби не пудові ноги набряклі,- мати ж удома не спить і думає: де ж це він? Але ось і половина дороги.
      Навіть при місяці видно у кам'яному хресті дірки від куль, але що це? Під хрестом біля згорілої машини стоїть ліжко! Темне широке ліжко з золотими бильцями стоїть під хрестом при дорозі!
      По Миколчиній спині сипонуло морозом: ішов уранці на базар - ліжка не було. Хто ж це  його поставив за день?
      Миколка пильно почав придивлятися до машин, до "тигра", що чорнів за хрестом у кюветі, і до самого ліжка - ніде нікого.
      Червоно світить місяць над горбом, і тиша така тиха, аж холодна.
      Навшпиньках Миколка підійшов до ліжка - ліжко порожнє, ні подушки на ньому, ні ковдри, самі лише дошки, де-не-де посічені кулями та осколками, та золоті бильця блищать при місяці, як чортові очі.
      "Дай, - подумав Миколка,- сяду та відпочину, бо не маю вже сил отак теліпатися, та й Первінці щось треба дати".
      Миколка похукав у руки, прив'язав Первінку до ліжка і пішов до "тигра", бо якраз саме там росли найвищі будяки: треба ж було цьому "тигрові" увігнатися в такі добрячі будяки! Миколка нагнувся і зашарудів між лапатими будяками:
      під будяками щось росло. Пирій чи ковила - проти місяця не видно. Хоча вони і торішні, але рвати їх важко, сильно вони у землі сидять. Від "тигра" котами чомусь смердить,-  от була б та цибулина, що її на базарі з'їв, як би вона зараз пригодилась!
      Миколка виніс із будяків оберемок пирію, кинув його перед Первінкою на ліжко.
      - Оце з'їси, Первінко, та й підемо далі, а я біля тебе посиджу,- сказав Миколка і сів на ліжко.
      Первінка зашелестіла пирієм, а Миколці тим часом хтось почав мастити очі медом. Голова його хилилась на ліжко, згодом він підігнув під себе ноги і заснув. Ніч стояла біла під місяцем, як молоко у дійниці, і тихо жувала Первінка під хрестом, оточена "тиграми" та "пантерами".
      Доївши пізню свою вечерю, Первінка й собі вляглася біля ліжка та й заплющила очі...
      Скільки Миколка спав - невідомо, але проснувся він від того, що його хтось гойдає з боку на бік.
      Спросоння Миколка вискочив на ліжко з ногами і побачив, як Первінка рветься від ліжка туди й сюди, аж на лигач тріщить, а здоровенний чорний собацюра, врівень з Первінкою, плигає між "тигром" і дорогою і намагається вхопити Первінку за ногу. Вона відхвицькується від нього, як може, очі повні страху - боже ж ти мій!
      Миколка схопив відколений снарядом шматок хреста і з усієї сили попудив собацюру по лапах. Але той тільки підскочив і сів на дорозі, весело і задоволене дивлячись на Миколку.
      Тоді Миколка відважив підмерзлу грудку, другу, але собацюра то пригинався, то пересідав з місця на місце і знову весело махав хвостом та задоволене повискував.
      А навкруги білий-білісінький день, та й сонце у небі уже височенько, морозець, у Миколки зуб на зуб не потрапляє. Додому, Первінко, мерщій додому, бо що ж там мати?
      Миколка натягнув на замерзлі валянки чуні, відв'язав Первінку, ще раз пошпурив у собаку рудим осколком від снаряда і по примерзлих грудках побіг до села.
      Пробігли вибалок, Первінка задихалась, задихався і Миколка - хай йому грець! Станемо та відпочинемо. Раптом у небі, де не візьмись, з'явилися наші і німецькі літаки. Одні з заходу, другі зі сходу. І тих і тих було так багато, що їхнім крилам не вистачало неба.
      Вдарилися вони над Миколчиною головою в одну мить, і годі вже було про що й думати.
      Німецькі бомбардувальники змушені були скинути бомби в порожній степ і тікати.
      Степ, де щойно пройшли Миколка з Первінкою, закипів від бомб, як смола в казані.
      Бомби падали одна на одну, бо їм не вистачало місця. Де і як сховався Миколка з Первінкою, видно не було, видні були вогонь і дим, та чути надірваний голос повітря.
      Все скінчилося раптово, як і почалося: щезли літаки, і лише вирви в землі здивовано-тихо задивились у небо. Миколка з Первінкою вилізли з воронки.
      Коли глянь - собацюра теж сідає збоку від них, як нічого н не було. Сидить, грає хвостом у реп'яхах і дивиться. Дивиться, собача душа, відгодований на зайцях та на куріпках.                
      А бодай ти здох!
      Миколка пошукав очима камінця якого чи грудку, але пагорб сірів далеко і чисто, ледь викльовувалась молода трава.
      Миколка нагнувся, ущипнув маленький блідо-зелений листочок, спробував на зуб - кислий! Щавель! Він!
      Миколка наскуб листочків, за щоками терпко взялося кислим - невже так рано щавель? Треба запам'ятати місце і сьогодні ж прийти з корзиною - сіль, слава богу, удома є, вода у криниці є, щавлю принесу - от тобі і їжа. Перша весняна їжа! Миколка понапихав щавлю у кишені, за пазуху, де тепло лежали п'ятдесят невитрачених тисяч, і сказав Первінці:
      - Тепер ми з тобою, Первінко, на ногах. Вода у криниці є, сіль є, і щавель маємо! - і Миколка підніс Первінці жменю щавлю, жменю з'їв сам.- Ходім!
      Собацюра, що влігся неподалечку від них і жовтими вологими очима радісно блищав на Миколку, коли той говорив з Первінкою, встав і собі.
      - Ти що, приблудо,- гукнув до собаки Миколка,- ув'язався за нами? Нема тобі що робити? Вигналося здоровило таке, одним своїм видом кого хоч злякаєш.
      Собака зрозумів, що Миколка звертається до нього, і раптом перекрутився на одному місці, присів, підскочив і погнав щодуху навколо Миколки з Первінкою - колами колами, трьох зайців вигнав, але не побіг за ними, встигне іншим разом!
      Собака вискочив на пагорб і зупинився. Якусь мить він мовчки так і стояв, вдивляючись у дорогу до села. Щось він там побачив на дорозі, бо розтулив свою пащеку і загавкав. Голос у нього був як у танка.
      Первінка з несподіванки аж присіла. А собака гримкотів своїм голосовим страхіттям, і кожен гавкіт його виривався із горла, як снаряд. Таким голосом можна було загавкати і до неба!
      Собака гавкав і оглядався на Миколку.
      Дорогою від села йшов якийсь чоловік. Він був ще далеко, але по тому, як він Ішов, припадаючи на ліву ногу, Миколка впізнав його: це був їхній сусід дід Рятушняк.
      - Перестань гавкати,- сказав Миколка собаці.- Це дід Рятушняк. Як будеш на нього гавкати, то він тобі ще й лупки дасть. Він тобі не я. Ану перестань !
      Собака ображено пришкулився на Миколку, але гавкати перестав, відбіг далі вбік і приліг за перекотиполем.
      - Діду!- крикнув Миколка.- Це я! Це ми з Первінкою додому йдемо!
      - Де ж це ти був цілий божий день і ніч?
      - Та ви ж бачите - дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!
      -Дід Рятушняк почухав Первінці за вухом, присів, подивився на вим'я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:
      - І скільки ж ти за неї дав?
      - Сто п'ятдесят тисяч... А були й по чотириста!
      - Ну то чого ж,- сказав дід.- Тоді вона, може, цих грошей і стоїть... Ходім додому, там мати місця собі не знайде.
      - Батька часом нема?
      - Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції був, то каже, що вже ідуть ешелони і все з такими, яких повідпускали додому,- сказав дід.
      - Діду, а може, батько додому і не прийде?
      - Як то не прийде?
      - Ну, вб'ють його німці, та й усе.
      - Не вб'ють... О, а звідки ж оцей козарлюга? - Дід побачив собаку.
      - Та причепився по дорозі вночі. Первінку хотів було з'їсти, так я його каменем... Гляньте, діду, якого я щавлю нарвав!
      Дід узяв листочок, пожував і спитав:
      - Де?
      - А ось у ярку.
      - У якому? У цьому ярку?
      - Тільки отам оно під тим боком.
      - Заведемо корову та прийдемо. Щось рано щавель пішов, але, може, воно й на краще...
      - Діду, а понюхайте у мене за шиєю!-Миколка хутко розв'язав на шиї хустку.
      - Що ж там у тебе має пахнути?
      - А ви понюхайте!
      Дід нагнувся, встромив свої руді вуса в Миколчину шию, довго внюхувався, а потім сказав:
      - Чимось пахне, але чорт його знає чим.
      - Ні, ви, діду, внюхайтесь добре! Дід знову нагнув жовту, як суха макова головка, свою голову, щось довго мимрив і закашлявся:
      - Чимось пахне, чорт його знає чим, але чимось при- ємним.
      - У перукарні на базарі за двадцятку!
      - Може, й духи, але за двадцятку... Я б не дав. Миколка обв'язав хустинкою шию:
      - А я дав!..
      Підходили до Миколчиноі напівзгорілої хати. Хата стояла на рівному місці в обгорілому садку, з обгорілим сараєм. Лишилися подряпані котами білі вугли, та двоє вікон лиши- лось із десяти. Хата була велика, бо татів ще дід, як мати казала, на Бузі козакував і, козакуючи, сотворив цю хату своїм дітям. А дітей у татового діда бігало, як пшона.
      Посеред двору чорніла криниця з пригорілим журавлем, І дід Рятушняк сказав:
      - Коли б доброго сухостою знайти та журавель замінити. Але де ти його в чорта знайдеш, коли самому нічим у хаті розпалити.
      І дід, і всі люди вже потроху допалювали у печах стріхи зі своїх хат, а в кого хати були попалені німцями, так у тих в землянках зимувала зима.
      Правда, хто був здоровіший та молодший, той носив в'язками курай із степу, а хто старіший та недужий?
      Отак і дерли свої стріхи та в піч кидали, щоб хоча душу нагріти.
      - Діду, ведіть Первінку у сарай, а я заразі - прошепотів Миколка і навшпиньках відчинив двері сінешні, двері хатні, тихо підійшов до печі.
      Вкрита батьковим давнім піджаком, мати лежала скраю печі і дивилася в стелю.
      - Мамо! - крикнув Миколка.
      Але йому лише здалося, що він крикнув. Він не крикнув, як того йому хотілося, а якось прошелестів сухим язиком, бо слова неначе піском пересипалися.
      - Мамо, я купив корову! Дід Рятушняк у сарай повіві Первінкою звати.
      Мати здригнулася і повільно повернула до Миколки своє хворе обличчя.
      Від стіни випірнули голівки Миколчиних брата І сестрички І в один голос залепетали:
      - Наш Миколка корову купиві Наш Миколка корову купив!
      - Я її ще вчора купив, але ж ти знаєш, мамо, дорога яка, і чуні розклеїлися, а тут ще ніч...
      - Так ти що - і ночував у степу?
      - Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зійшло, і тут, бачу, дід Рятушняк іде. І ще, мамо, дивись, п'ятдесят тисяч лишилось, і дивись, якого я щавлю нарваві У ярку, як до нас ото на половині дороги! Ми з дідом Рятушняком тепер будемо корзинами носити його!
      - А ти ж хоч їв що-небу дь?
      - Їв. Щавель їв. І Первінка їла. Тепер ми будемо корзи- нами носити його. А як прийде батько, то й з батьком! З щав- лем ми вже не пропадемо!
      - А яка ж вона з себе? - тихо спитала в Миколки мати.
      - Чорненька. На весь базар вона одна така тільки й була. І роги віночком. Три стакани на день дає. І не б'ється.
      Миколка витрусив на лежанку щавель, виклав грошї, став на лежанку коліньми, розв'язав на шиї хустину і сказав:
      - Мамо, а понюхайте у мене за шиєю - чим пахне?
      Мати пригорнула Миколку ближче до себе.
      Миколка відчув гарячий спечений подих маминих губ.
      - Ну, мамо, кажіть! Кажіть! Чим пахне?
      - Де ж це ти, синочку, такими гарними духами напахтився?
      - У перукарні на базарі за двадцятку!
      - Миколко, дай і нам понюхати! - потягнули шиї через маму братик і сестричка і своїми холодними носиками ви- нюхували б Миколчине щастя і до вечора, якби в хату не зайшов дід Рятушняк.
      - З молоком вас, Маріє, у вашій хаті!
      - Так пішли здоїмо! - сплигнув Миколка з лежанки.
      - Здоїмо то здоїмо, а чим годувати будемо? Чим же, Маріє, ми її годувати будемо?
      - Так трава ж скоро буде, діду! - вигукнув Миколка.
      - Доки до тієї трави - ще не один раз можна буде ноги витягнути,- сказав дід і знову звернувся до матері: - У мене, Маріє, є така думка: поки на моїй хаті лишилося ще трохи стріхи, то яехай вона цю стріху поки що їсть - ви колись віддасте.
       - А чи ж буде вона тую стріху їсти? - запитала мати.
      - Буде їсти ще й дякуватиме. Сокирою посічу, теплою водою скроплю-ще й дякуватиме, як на Великдень.
      Знадвору почувся гамір.
      Миколка виглянув у вікно: у їхніх воротях стояло душ десятеро жінок з порожніми відрами, і деякі коромислами показували на Миколчину криницю.
      Оскільки криниці по всьому кутку були замулені, нікому було їх чистити, то жінки ходили по воду у Миколчин двір, до Миколчиної криниці, яку вичистив ще при німцях дід Рятушняк.
      Жінки приходили до криниці і по два, а то й по три рази на день, скільки кому треба, а эараз эбилися у воротях і топчуться.
      - Що там таке? - Дід Рятушняк підійшов до вікна і собі.
      - Зараз узнаю,- Миколка вибіг на подвір'я. Біля криниці лежав отой самий степовий собацюра і, лед- ве котра з жінок наближалась з відрами до криниці, шкірив зуби й гарчав.
      У першу мить Миколка чомусь навіть зрадів, що побачив знову його вже біля своєї хати. Але від того, що собака самовільно призначив себе господарем їхнього подвір'я, влігся біля криниці та ще й людей не пускає, Мяколка по- шукав очима грудки чи палиці.
      - Ах ти ж, приблудо чортова, ану геть від криниці, щоб і духу твого тут не було чути!
      Як добрим ціпом, собака гепнув хвостом по землі, знехочу встав і, так стоячи і нікуди не тікаючи, сумно дивився на Миколку.
      Вони були майже одного зросту і так дивилися одне одному в очі.
      Раптом собака висолопив червоного як жар язика, І не встиг Миколка опам'ятатися, як вій лизнув його в щоку.
      Миколка розгубився. Він оглянувся на діда Рятушняка, на жінок - ти диви, він ще й лижеться! - швидко витер долонею лизок і сказав:
      - Так от що: якщо ти ще будеш мені й лизатися, то я тебе зовсім од хати відпроваджу. А поки що йди лягай біля сарая, стережи Первінку і дай людям набрати води. Зрозумів? А поскільки я не знаю, як тебе звати, а називати тебе вже пізно, бо ти вже здоровий, то я буду так тебе і називати-Собакою. От. Пішли.
      Похиливши голову. Собака пішов за Миколкою до сарая, ліг біля дверей, а Миколка взяв драбину і поніс її з дідом Рятушняком дерти для Первінки останні клапті стріхи...
      Минали дні, і Первінка з'їла всю вулицю за якийсь там тиждень, чесно віддаючи свої три стакани молока.
      Хату діда Рятушняка Первіика з'їла за два дні. Бо тої хати не було що їсти - лише на причілку висіла жменя житньої соломи, і то такої старої, ще старішої за діда.
      Її навіть не хотіли вже й миші.
      Але дід акуратно ту солому посік, полив теплою водою і сказав Первінці:
      . - Дивись, ще й висівками трушу! -Дід висипав у тавик жменю висівок.-їж на здоров'я. А пахне як, сам би їв!
      Первінка з задоволенням схилилася над тазиком, а дід узяв білу німецьку алюмінієву літрову кружку і заходився доїти.
      Миколка сів напроти Первінки і слухав голос молока.
      Таким щасливим Миколка ще не був ніколи - тонке дзюркотіння молока сповняло його душу небесною мелодією.
      З порога сарая Собака - і той дивився на Миколку такими радісними очима, що не зміг втерпіти: встав і почав ганяти чогось по подвір'ю.
      - Діду!
      - Га?
      - От і нема й вашої хати, і Кваснячиної нема. Доїдаємо хату Коцюбенків. А далі що?
      - А Пухленкова?
      - Нема. Згоріла. Згоріла і Садкова, і Чоборя. Нема вже у нашому ряду жодної.
      - Щось придумаємо! - сказав дід, встав, понюхав моло- ко, дав понюхати Миколці.- Піду сьогодні на той куток до брата, у нього не хата, а ціла скирта!
      - Діду, буду я цієї ночі та ночувати біля Первінки. Бо тої ночі ввесь час щось ходило та гупало коло сарая. Я вже наслухав-наслухав, а воно ходить та гупає, а воно ходить та гупає! А замок же у нас нікудишній!
      - А собака?
      - А хто його знає, де він був. Десь, видко, ходив, по зайців, мабуть. Треба ж і йому чимось та харчуватися... Поштальйонша йде! - гостро скрикнув Миколка і вибіг до воріт.
      Листоноша, тітка Василина, йшла через вигін до Миколчиної вулиці, її помітили відразу ж усі хати і землянки.
      Жінки і діти попритулялися до шибок, не зводячи тривожних очей з тітки Василини: у який двір найперше заверне вона?
      Тітка Василина завернула до Коцюбенків.
      Довго вона щось не виходила звідти, від Коцюбенків, де п'ятеро дітей і тітка Коцюбенчиха...
      Миколка злякано позирав на діда Рятушняка, і тихо було у всіх хатах та землянках.
      І раптом - закричала тітка Коцюбенчиха...
       Заплакали діти її, а вона чомусь вибігла на вулицю, на вигін, підняла руки туди, в сторону війни, і заголосила:
      - Ой діти, ви ж мої сироти, і де ж ти, господарю мій! Тітка Василина і ще хтось повели попід руки Коцюбенкову вдову до хати, але голос її ще плакав:
      - І до кого ж тепер та ви, сироти, та мої ви дрібнесенькі, до кого ж тепер мені з вами прихилитися? А ти ж то говорив мені, а ти ж то і не думав сам десь погибати, дітей покидати та мене з ними, із дрібними на світі лишати...
      - Нема Коцюбенка,- сказав дід Рятушняк,- добрий чоловік був, а робив як, а співав... А тут ходиш по світу, ї порохня вже з тебе сиплеться, і нікому ти вже не треба, а живеш - не кличе бог, от тобі і все...
      - Діду, до нас іде,- прошепотів Миколка і злякано оглянувся на двері, на вікна, де лежала мати.
      Тітка Василина йшла повільно, дивилася, як завжди, в землю, бо щодня змушена була приносити людям більше горя, ніж радості.
      Миколка зіщулився, наче люто змерз, і вже те дивився на тітку, а дивився десь наче позад себе.
      Миколка чекав, Миколка вже приготувався, що ось тітка Василина підійде, мовчки постоїть, вийме із сумки похоронну і тяжко скаже: "Нема вже в тебе, синочку, батька..."
      - Нема вам, синочку, нічого

1

2

вперед