РОБОТИ!
Вечоріло. В хатинці було холодно, вогко й
темнувато. Брудний світ ледве проходив знадвору крізь маленьке, похилене віконце й
скупо сірів по голих, брудних стінах, по чорній земляній підлозі по всій убогій
обстанові "робітницької кватири".
А Максим
все сидів, обперши голову на стіну й дивлячись кудись за піч. В дірявих черевиках
його ще зранку неприємно холодила, ногу грязь, по всьому тілі давно вже ходили
хвмльки дрижаків, але йому не хотілось ні вставати, ні поворухнутися. Хотілося
тільки сидіти й слухати ту мішанину з нудьги, одчаю, злості й суму, яка тяжко
давила груди й сковувала тіло якоюсь байдужістю й млявістю. Вмить щось голосно й
твердо застукало. Максим байдуже одвів голову від стіни і вже поволі став
підводитись, коли двері розчинились і в хатинку вступила якась висока, струнка,
повна жіноча постать, вся в чорному й в чорному широкому капелюсі на голові.
Поважно озирнувшись і вдивившись в Максима, вона вмить зупинилась і стала пильно
дивитись на його. Максим також зупинився, жалко, винувато усміхнувся й
нервово-поспішно почав обсмикувати на собі свою синю, аж до блиску заялозену
роботою, сорочку.
- Знов нудитесь? - тихо,
але серйозно й строго промовила вояа.
- Як
нуджуся? - ніби не зрозумів він і ще ширше усміхнувся, силкуючись не зустрічатись
з її серйозним, строгим поглядом великих сірих очей.
Вона ще трохи мовчки подивилась на його,
потім також мовчки й серйозно повернулась, защіпнула двері на крючок і,
одвернувшись від його, стала поважно, не хапаючись, витягати якийсь жмут паперу
з-за корсажу. Витягнувши, вона з тим же серйозним і поважним виглядом
застібнулась, повернулась знов і, поклавши жмут на стіл, мовчки сіла на лаву,
мимохіть протягнувши йому свою, доволі велику, затягнену в чорну рукавичку руку.
Максим поспішно й нервово-незграбно потряс її й навіть шаркнув одною ногою по
підлозі, все так же широко й винувато усміхаючись.
- Ну, розказуйте, - тихо кинула вона,
дивлячись кудись на лавку, що сіріла понад стіною своїм драним білим ряденцем.
Максим тільки ніяково й смішно якось повів
головою й подивився їй на капелюх.
- Ну?
- Та що ж я, добродійко, буду розказувати.
- Товаришу! - підвела вона голову і строго
подивилась на його. - Я перш усього не "добродійка", а "товаришка". Останній раз
вам говорю, що я для вас не "добродійка", а "товаришка Людмила", як ви для мене
"товариш Максим"... Розумієте?
- Та
розумію, але ж... як же...
- Без "але ж".
Це раз. А друге, сідайте і зараз же розказуйте все... Мені ніколи, я ще маю справу
до вас... Де Сашко?
- На роботі ще.
- І Василь?
- І Василь.
- А ви?
Максим знов усміхнувся й мовчки став для
чогось гладити рукою круглий довгий жмут паперу. Людмила подивилась на його,
подержала трохи свій погляд на його губах, на яких грало щось болісне й
безнадійне, і зараз же одвернулась.
-
Прогнали чи знов самі покинули? - глухо промовила вона.
- Сам, - прошепотів він і хутко подивився
на неї. Але вона дивилась кудись на двері й не казала нічого. Максим ще трохи
постояв і нерішуче сів на другий кінець лави. В хатинці стало тихо. Максим
декільки разів подивився на неї, але вона сиділа непорушно, й тільки видно було,
як тихо, ледве помітно, хвилювались високі груди її під чорною сукнею.
- Товаришко! - нарешті несміло промовив
він.
- Ну? - не повертаючи голови,
обізвалась Людмила.
- Ви сердитесь на
мене?
- Серджусь.
Максим ще жалкіше усміхнувся й хотів щось
сказати, але тільки обсмикнув сорочку й нервово повів плечима.
Людмила повернула голову й мовчки
подивилась на його. І знов їй щось гостро здавило в грудях, знов якось страшно
стало, дивлячись на цей знайомий їй, жалкий і сумний вираз його безпокійних очей і
уст. І знов вона одвернулась.
- Ну,
говоріть же, я ж чекаю, - м'яко прошепотіла вона. - Говоріть все. Коли покинули?
- Учора.
- Гроші маєте?
- Ні... Так трохи... Маю...
- Товаришу!..
- Їй-богу, маю!
- Покажіть!
Максим, ніяково усміхаючись, поспішно
засунув руку в кишеню своїх замазаних, обдрипаних штанів і, покопавшись, витягнув
декільки срібних та мідних монет.
-
Покажіть, - нахилилась Людмила над рукою.
- Три... Вісімнадцять... Двадцять вісім
копійок! Це, по-вашому, гроші? - подивилась вона на його з усмішкою.
- А що ж? - радісно засміявся він на
усмішку, держачи руку з монетами. - На два дні буде... - І, знов несміло
подивившись на неї, тихше додав: - Поки знайду роботу.
- Для того, щоб знов кинуть? Максим став
ховати гроші в кишеню.
- Га?
- Не знаю... І знов змовкли.
- Правда, я падлєц, добр... товаришко? -
вмить якось роблено, сміливо промовив він і з якимсь викликом в очах подививсь на
неї. Людмила хутко озирнулась за цими словами й мовчки зупинила на йому свій
здивований погляд:
- А це ще для чого?
- А хіба ні?
- Не меліть чортзна-що, - сухо кинула вона
й знов одвернулась.
Максим ніяково
усміхнувся й замовк.
- Хоч би
заарештували, - помовчавши, знов почав він, але вже не всміхаючись, а якось
задумливо й сумно, протягуючи слова. - Всіх беруть, а меие... Хоч би скоріше вже.
А так вже не можна...
Людмила мовчала.
- Все одно... Я більше не можу... Я вже не
можу...
- Чого не можете? - тихо кинула
Людмила.
- Не можу, всього не можу! - живо
повернувся він до неї. - Не можу жити... не можу робити... Все паскудно, погано...
Всі такі погані... Всі... Ну, скажіть, ну, скажіть самі: то добре, що вони
лаються, що вони замість того, щоб боротися, лаються між собою, сваряться! І нас
сварять... Он учора один есде каже: "Есери не соціялісти, а буржуа". Ну, то добре?
Людмила мовчки дивилась на двері.
- Хіба так можна? Хіба можна таке
говорить? Ми ж соціялісти, ми ж за правду, за все хороше... А самі лаємся... Між
собою... А робітники хіба... Ех!.. Що робітник? Ви думаєте, що він розуміє? Йому
говорить есде, а він і вірить... Не люблю я есде.
- Глупості говорите!
Максим хотів щось сказати, але замовк і,
помовчавши трохи, тихіше знов почав:
-
Справді, я той... Я сказав глупость... Коли ж мені так досадно... Скрізь сварки,
скрізь нелюбов... Ну, добре, тепер я в українській партії і ще не знаю, як тут...
А коли я був у соціял-демократів, а потім у есерів, так... Знаєте, просто всяка
віра пропадає у все... І жити не хочеться.
- Треба самому робити, а не критикувати
других, - тихо промовила Людмила.
- А де
робити? Де? - наче тільки й чекаючи цього, з болем скрикнув Максим. - Що робити7..
Що?
- Все, скрізь.
- Де? Серед робітників? Ану, попробуйте!
Попробуйте на моєму місці! Ви думаєте, вони мене слухатимуть? Хіба я інтелігент?..
Я такий же робітник, як і вони. Та й така робота? Ходить на занятія та лаять
есерів або есде? Я не можу вже на занятія ходити!..
- Я це знаю, - перебила Людмила. - Ви вже,
здається, два тижні як не приходите ні на одну збірку.
- Не можу... Вибачайте... їй-богу, так
мені скучно... Та я ж уже не первобитний1[1]... Я б хотів... Я, знаєте, піду
стрілять когось! - вмить несподівано рішуче скінчив він і вперто подивився прямо в
очі Людмилі, що знов хутко озирнулась до його.
- Ви здорові, товаришу? - серйозно
обдивилась вона на його лице.
- Здоровий,
здоровий! - злісно, голосно заговорив він. - Я зовсім здоровий! Зовсім! Тільки я
так уже не можу. Коли я йду на занятія, я йду раз у раз нарочно по великих улицях,
коли вони всі їдуть у своїх екіпажах і не бачать навіть мене; я... я б хотів їх
убить усіх!.. Я вже не можу ходити по улицях... Мене так душить ненависть, що я
кусаю собі іноді рукав, .щоб не кричати... їй-богу! Я не можу вже. 1 на роботу не
можу! Знаєте, я більше заморюся за день од злості, ніж од роботи... Бо я, знаєте,
все думаю, що я роблю їм... Я не можу вже робити... Я лучче з голоду здохну!.. Не
хочу на їх, на експлуататорів своїх, робити... А ви мені - занятія! Що занятія? Що
я їм зроблю занятіями? Коли то ще буде?.. Ви дайте мені таку роботу, щоб я знав,
що я кожду минуту роблю щось таке, .що погано для їх. Я хочу такої роботи, щоб я
аж упивався, щоб... Дайте мені таку роботу!..
- Занімайтесь з первобитними,
організуйте...
- Ах!.. - з одчаєм перебив
він. - Я ж... Я ж вам говорю, що вони не слухають мене... Та я й сам ще не знаю
так, як інтелігент... Хіба я знаю що?
-
Учіться, - несміло хинула Людмила. Максим подивився на неї й зітхнув.
- Не можете? - прошепотіла вона з жалем.
Він тільки знов безнадійно й жалько всміхнувся.
- Ну, що ж робити? Що ж робити? - з мукою
подивилась вона на його. - Скажіть, чого ви хочете? У вас є мати?
- Нема.
- Нікого нема?
- Є в селі батько і брат... Не люблять
мене мужики. І я їх не люблю... Я, знаєте, нікого не люблю... Я не вмію любить...
Другі там так... і ходять гулять... до дівчат... а я не вмію... Я злий, знаєте...
Я всіх ненавиджу... Я, знаєте, так ненавиджу всякого, що добре одягнений, що... От
і вам не вірдо... - похмуро скінчив він, і навіть щось вороже й чуже зачулося в
цих словах.
- За те, що я так одягдена? -
криво усміхнулась Людмила й повела оком по своїй чорній добрій сукні.
- Ні... Так... Нікому не вірю... Настало
тяжке й ніякове мовчання. Знадвору вже ледве пробивався сіренький світ і, наче
знехотя, торкаючись широкого Людмилиного капелюха, тихо голубив змучене, стомлене
Максимове обличчя. І, дивлячись на його, на цей тонкий ніс, на впалі щоки, на
безпокійні вузькі очі його, на губи з цим болісним виразом, на всю постать його
невеличку, нервову, - їй невимовне хотілось тихо, ніжно провести долонею по щоці
(неодмінно по щоці), приголубити його, сказати щось радісне, тепле й зігнати це
тяжке й тужливе з уст і очей.
І вже великі
сірі очі її не дивились строго; гарне, трохи сухе обличчя її мов укрилось чимсь
сумним, і вся постать виявляла якесь безсилля, непевність і одчай.
- Що ж робити, що ж робити? - якось
байдуже, й задумливо, й наче не тямлячи того, що промовляли уста, прошепотіла
вона. Максим хутко повернув голову й подивився на неї.
- Стрілять піду! - злісно кинув він. Вона
знов пильно подивилась на його, але не сказала нічого, тільки нахмурилась і не
зводила з його очей.
- Вам не хочеться вже
жити? - помовчавши трохи, якось рівно промовила вона.
- Я боротися хочу! - з силою скрикнув він.
- Я хочу справді боротися, як кличуть всі інтелігенти... Чого ж вони обманюють?
Нащо ж вони обманюють нас?
- Та хто
обманює? Хто обманює вас? - і собі скрикнула Людмила з мукою. - Хто вам говорить,
що треба йти стріляти? Учіться, учіть других, побільшуйте сили... Хіба ж то
боротьба?.. Хіба... Ах, ну, що вам говорити, коли ви такий!.. Не можна ж так,
голубчику, не можна, товаришу... Ви знервувались... Ви...
- Я не можу... - перебив він її, але якось
розслаблено й чуло. - Неможливо так жить... Хай мене забирають в тюрму!.. Я не
можу робити, я не можу зароблять собі на хліб, я подлец, я їм чужий хліб, я такий
же експлуататор, я... Я донесу на себе!
-
Що? - зблідла Людмила.
- Я донесу на
себе... Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!
- Ви як хлопчик, Максиме, - тихо
усміхнулась вона болісною усмішкою. - "Донесу", "у тюрму"... Для чого?
- Боротись, активно боротись! Мені нудно,
я не маю роботи, духової роботи!.. Я стрілять піду!
- Ну, з вами сьогодня не можна говорити! -
вмить розсердилась вона і гнівно встала, трохи почервонівши. - Робіть що хочете!
Максим знов винувато усміхнувся й собі для
чогось встав, дивлячись на неї жалкими очима й нервово погладжуючи себе по
темно-русому розпатланому чубові.
-
Можете! Йдіть! - махнула вона рукою на двері і стала застібати своє пальто, не
попадаючи ґудзиком в петлю й поспішаючи.
-
Ну, а що ж робити?.. Га?.. - несміло прошепотів він.
Людмила глянула на його, кинула застібати
і раптом чогось страшенно скипіла:
- Що? А
я знаю?.. А ви слухаєте мене?.. Ви думаєте, що мені приємно дивитись на вас? Хіба
ви мені вірите?.. Я ж "ін-те-лі-гентка!". Я... Ви самі сказали... Ви думаєте...
І чуючи сама, що говорить якусь
нісенітницю, вона зупинилась і, круто одвернувшись, підійшла до вікна і стала
дивитись на улицю. Потарабанивши трохи дрижачими пальцями по шибі, вона знов
повернулась і спокійніше вже підійшла до стола.
- Робіть що знаєте, - роблено байдуже
промовила вона. - Тільки щоб потім не нарікали на мене... Більше нічого... А тепер
я маю до вас справу, - діловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут,
з якого зараз же випало на стіл декільки аркушиків паперу. - Ідіть сюди.
Максим хутко й поспішаючи зірвався з місця
й підійшов до стола.
- Через тиждень буде
демонстрація, - не повертаючи до його голови й розгортаючи папірчики, трохи
понизила вона голос. - Треба роздавати й розліплювати цей тиждень прокламації.
Візьметесь?
- Візьмусь, візьмусь! Через
тиждень? Невже це справді, добродійко... товаришко? - дрижачим, захопленим голосом
вмить вирвалось у його.
Людмила хутко
подивилась на його і проти волі усміхнулась. Лице його світилось чимсь таким трохи
розтеряним, але ясним і легким; губи усміхались так недовірчиво, але з такою
радісною надією, що здавалось, ніби воно стало зовсім друге.
- Раді? - не зводячи з його очей, кинула
вона. Максим подивився на неї, соромливо-щасливо засміявся і, почервонівши весь,
став читати прокламацію.
Але видно було,
що не розумів нічого.
- Можете забрати їх
і заховати десь, - кладучи на стіл жмут, промовила Людмила.
- Добре, добре, я заховаю? - радісно
одізвався вій від папірчика. - Я заховаю! Я сьогодня ж і піду розліплювати...
Можна сьогодня?
- Хоч і зараз.
- Добре, добре. Це, значить, у цю неділю?
- У цю!
- А чого ж ви мені не сказали зараз же, як
прийшли? Я б і не говорив усього. А то...
І він винувато глянув на неї, мов прохаючи
вибачення. А вона м'яко дивилась на його і почувала, як бажання притулити цю любу
голову до грудей і приголубити її, розцілувати її росло все більше й більше у
грудях і хвилювало їх.
- Ви не сердитесь
на мене? - соромливо й ніяково пробубонів він, акуратно складаючи прокламацію.
- Ні, серджусь! - засміялась Людмила. Він
глянув на неї й собі засміявся.
- А ви
дуже боїтесь мене? - додала вона.
- А
боюсь! - щиро глянув він їй в вічі. - Ви такі серйозні собі, такі, знаєте,
строгі... А я з вами так говорив.
- Я
серйозна? строга? - здивовано підняла вона свої трохи широкі брови. - Хто це вам
сказав?
- А ну да, серйозні... Такі...
Коли ви вперше стали заніматись нашим гуртком, я, знаєте, хотів кидать через вас
українську партію.
- Та-а-к? - криво
усміхнулась вона.
- А потім... А потім, -
поспішаючи й мов бажаючи скоріше залагодити вплив цих слів, підняв він трохи
навіть голос. - А потім я побачив, що би тільки так, а що ви дуже добрі, тільки
вид такий серйозний... я вже нізащо не кинув би... Я потім через вас і вивчив нашу
мову... Спершу я сміявся навіть, що по-українськи, по-хохлацьки... А потім, як ви
стали говорити з нами й вияснили все... А особливо, що ви такі серйозні й такі....
інтелігентка... говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що так не
можна судить... Всяка мова...
І,
заплутавшись, він зупинився й став знов складать папірчики.
- А есерів більше не соромитесь, як вони
вас називають "шоманістом"?2[2] - ледве усміхаючись, ласкаво спитала Людмила.
Максим підняв голову й засміявся.
- Еге! тепер вони самі просять у мене
книжок ер-у-пе3[3] . Говорять, що тут, на Україні, з російськими книжками по селах
не можна вести роботи. Позавчора я дав одному з нашої гурткової бібліотеки...
"Дядька Дмитра" і "Страйк".
- Ну, а зараз
вже не хочете йти стрілять? - серйозно подивилась вона на його.
- Ні! - також серйозно промовив він і
твердо, мов підкріпляючи свої слова, витримав її погляд.
- І в тюрму ні?
- В тюрму? - перепитав він. - В тюрму я,
мабуть, все одно з демонстрації попаду.
-
А-а! Так... - якось протягнула вона, мов догадавшись, і пильно глянула на його,
вмить спитала: - Ну, а скажіть правду: ви це подумали, як я вам сказала про
демонстрацію, чи просто самій демонстрації зраділи? Тільки правду говоріть!
Максим трохи змішався.
- Не знаю, не знаю, - стурбовано, нервово
потер він себе по голові. - Ні!.. А може. Я знаю тільки, що я зрадів, а чого - не
знаю.
- Ну, то неважно! - зітхнула вона, -
Покиньмо!.. Що я говорила? Ну да все одно.
І вона знов подивилась на його, і знов
такою близькою й дорогою була для неї ця постать, що вона вмить стрепенулась,
якось здивовано, злісно зітхнула й голосно вимовила:
- Фу, які глупості!
- Що таке? - стурбувався Максим.
- Нічого, нічого... Ви коли підете
розліплювати? - раптом сердито й сухо кинула вона.
- Сьогодня ж! - винувато подивився він на
неї.
- Будьте обережні! Не налазьте
навмисно на арешті Чуєте?
- Ні!
- Потім через два дні приходьте до мене на
квартиру. Ви вже знаєте де. Тільки не звоніть, а просто постукайте в стіну. Другий
поверх, етаж. Не забувайте: від 6-ї до 7-ї ввечері. Коли я не обізвусь на стук,
тоді подзвоніть і говоріть, що ви з пошти до телеграфістки з запискою. Розумієте?
Я, може, питиму якраз в той час чай або десь вийду...
- Добре, добре.
- Ну, а тепер до побачення! Жду через два
дні. І вона знов стала застібати своє пальто, дивлячись кудись у вікно і знов
маючи той же серйозний і строгий вигляд.
-
Прощайте! - застібнувшись, протягнула вона йому руку і, не озираючись, вийшла з
хатинки.
Надворі було ще видко, тільки
якось вогкіше, ніж у хатинці, й подував нервовий весняний вітер.
Вийшовши на уличку, на яку виходило й
віконце "кватири", Людмила пильно озирнулась на всі боки і, спустивши на лице
вуаль, хутко пішла нагору, струнко хитаючись своїм повним, рівним станом. Але не
встигла зробити й десяти ступнів, як зразу зупинила трохи ходу і стала вдивлятись
в якусь постать, що чогось нерухомо стояла біля тину й пильно дивилась просто їй в
лице.
"Знов той самий індивід", - подумала
вона, й страшенна роздратованість закипіла у неї в грудях.
А індивід, наче помітивши це, тихо рушив
уперед і, помахуючи паличкою, тільки озирався іноді. На йому був якийсь по коліна
жовтий теплий піджак, чоботи, картузик і зелений шарф на шиї. Лиця Людмила тепер
не бачила, але пам'ятала тільки маленькі, ніби жовтенькі оченятка, що бігали якось
на всі боки, та коротеньке підборіддя з кущиками білих волосків.
Придумавши щось, Людмила вмить зупинилася.
Індивід пройшов, не озираючись, декільки ступнів, потім обернувся й також
зупинився.
"Ага", - пролетіло з ненавистю
у Людмили, і вона рішуче стала наганяти його. Порівнявшись з його піджаком і
зробивши ще ступінь вперед, вона раптом повернула до його голову і з такою силою
ненависті, зневаги й огидливості промовила "ш-шпиг!", що індивід зупинився,
роззявив рота і, трохи навіть збліднувши, так і застиг. А Людмила, не озираючись,
швидко пішла вперед і хутко сховалась за рогом. Тоді індивід, мов схаменувшись,
мало не бігом кинувся за нею, але коли вискочив за ріг, - чорної повної постаті
вже не було на темній, глухій улиці.
Дійсно Максим змінився. Він уже не сидів
цілими годинами, байдуже дивлячись в куток, не усміхався жалько й безнадійно, не
збирався ні стріляти, ні в тюрму. Цілими днями він десь бігав, з кимсь вів якісь
справи, переходив з фабрики до фабрики й завше мав десь за пазухою цілий жмут
прокламацій. Він навіть дістав собі десь якусь кумедну роботу, на яку ходив тільки
зрання до обіду або з обіду до вечора, так що другу половину дня ходив уже собі,
де знав. А через кожді два дні з'являвся у Людмили. І хоча так же само, як і
перше, ніяково м'яв свій жовтенький без підкладки капелюх, хоча так само старанно
й обережно обходив килимок біля ліжка, боячись ступити на його забрудненими,
подраними черевиками, хоча й тепер, як і перше, почував себе трохи не при собі в
цій чистенькій, затишній кімнатці, але тепер, увійшовши, він зараз же, мов бажаючи
загладити свій візит приємною звісткою, починав ще з порогу шепотіти:
- Усе добре, знаєте... Діла йдуть добре...
Усе як слід...
Але Людмила зараз же
перебивала його, брала з рук його капелюх і з тою ласкавою усмішкою на устах, яка
робила її серйозне і строге лице зразу добрим і тихим, мовчки вішала на кілок, а
йому показувала на стільчик. І Максим, хоча так же, як і перше, бережно сідав,
соромливо підібравши під стілець свої ноги, хоча й тепер іноді скоса подивлявся на
своє дірявеньке пальто, але зате на устах його не плакала усмішка, очі не бігали з
якоюсь боязкою, винуватою тугою, а навпаки, він весь час мав такий вигляд, ніби
ось трохи посидить і має зараз же бігти до чогось любого, милого й радісного. І
говорив він хоча й поспішно, й так же нервово, але з щасливим запалом, з силою й
охотою. І Людмила мовчки слухала його, і з уст у неї не сходила усмішка, що мов
довгими проміннями виходила з очей, що з великих і сірих робила їх двома милими,
довгими щілинами з ясним, тихим світом доброти. І мало не кожного разу Максим
дивився на цю промінясту усмішку, і щоразу йому хотілось щось сказати, але він
тілько соромливо тупився й зараз же оповідав щось друге.
Так, він що два дні ходив і рапортував. І
кожного разу лице його здоровішало, здоровішало, кожного разу він все щасливіше
сміявся, й кожного разу кудись поспішався, мов боявся упустити щось любе й дороге.
І Людмила не вдержувала його; тільки, як він уже дуже мало сидів, лице її робилось
знов серйозне, а через те якесь поважне і строге. Тоді великі сірі очі її мов ще
побільшувались і мов обливали все трохи смугляве, гарне лице її строгим і навіть
суворим світом. Тоді й Максимові робилось якось ніяково й холодно й інстинктивно
хотілось викликати знову усмішку. І іноді це йому вдавалось; і тоді вони обоє
радісно й трохи соромливо сміялись і щиро прощалися.
А в суботу довго сиділи й все
обмірковували. І хоча лице Людмили не всміхалось, але Максим пильно слухав її й,
нервово потираючи себе по голові, весь час промовляв:
- Добре, добре.
А прощаючись, Людмила трохи задержала його
руку в своїй і, м'яко дивлячись на його, промовила:
- Глядіть же, товаришу. Пам'ятайте, що
мені дуже боляче буде, коли ви задурно попадетесь. Дуже боляче... Бо ви дуже
хороший і... корисний... Ви, може, корисніший, ніж кільки інтелігентів разом.
Здержите ж своє слово?
- Здержу, здержу,
от побачите!
- Ну, глядіть!.. Завтра ж
чекайте мене там...
- Добре, добре. Тільки
той... - трохи потупився він. - Ви приходьте до дванадцяти, бо... бо...
- Бо що? - засміялась лукаво Людмила.
- Бо, може, ви спізнитесь, а я не видержу,
як почнуть...
І Максим, прохаючи,
подивився на неї-
- Ах, ви ж... Ну,
добре...
Максим радісно й бочком якось
висунувся в двері й, хутко зійшовши сходами на улицю, щасливо затупав додому, не
помічаючи за собою якоїсь постаті, що зараз же тихо посунула за ним.
І другого дня, ще не було й одинадцятої, а
він уже то стояв на умовленому місці, то нервовий ходив біля його й нетерпляче
подивлявся на всі боки. День видався ясний і веселий, і хоча на улицях був скрізь
ще лід, побитий на шматки дворниками, але сонце так любо всміхалось, що здавалось
- стоїть уже справжня весна.
На Крещатику,
де призначена була демонстрація і біля якого чекав Максим, було шумно й людно. З
обох боків по тротуарах сунули довгі низки робітників, студентів, інтелігентів з
празниковими обличчями і з якимсь чеканням в очах. Іноді стрійне й рівно
проїжджали козаки з нахабними пиками, з нагаями в руках і з усмішками й реготом на
устах. Тоді голови всіх повертались до них і з купи робітників іноді вилітала
лайка й свист. Але їх спиняли і всі знов сунули далі, через кожні п'ять ступнів
поминаючи поліцаїв, що правильним рідким рядком стояли біля кожного тротуару.
Вже було недалеко дванадцятої, а Людмили
все не було. Максим стурбовано крутився і вже декільки разів поривався йти, але
щоразу зупинявся й з нетерплячою досадою дивився по улиці.
А демонстранти все підходили та підходили
то парами, то поодинці, а то й цілими валками. І Максим виразно бачив у кожного на
лиці якусь блідість і нервовість, а у деяких своїх знайомих робітників навіть щось
таке, чого він ніколи перше не бачив. Він радісно здоровкався з ними, іноді
проводив їх кільки ступнів і знов одходив назад, все більше та більше захоплюючись
і турбуючись.
Вмить десь щось густо
загуділо й ніби зачувся якийсь крик. У Максима страшенно замерло серце; він
подивився широко розплющеними очима на робітників, що зразу хутко побігли кудись,
і, мов підхоплений якоюсь силою, зірвався й побіг собі за ними. Але то проїжджали
козаки, і "ще не було нічого", як розчаровано подумав Максим.
Коли рівно о дванадцятій Людмила прийшла
на призначене місце, Максима вже не було, тільки на розі стояла ціла валка
поліцаїв та околотків, що з серйозними напруженими лицями напирали на робітників.
"Не видержав-таки", - пробігло в голові у
Людмили.
Вона тепер була до того серйозна
й поважна, що поліцаї й навіть якийсь околоток поспішно дали їй дорогу і
прикрикнули на робітників, що товпились густим рядом. Людмила спокійно пройшла і,
пильно вдивляючись під кожний жовтенький робітничий капелюх, змішалась з валкою
демонстрантів.
Надходило вже пів до першої
- той час, коли завше звичайно "починається". На тротуарах було вже повно, так що
можна було йти тільки туди, куди йшли всі; посередині улиці вже частіше проїжджали
козаки, й навіть два рази важко й рівно пройшла рота солдат з кам'яними обличчями
і штиками на плечах. В вагонах трамваїв, на балконах будинків, в воротах дворів,
навіть на покрівлях сиділа, стояла, навіть висіла публіка з напруженими
фізіономіями й чекала, голосно розмовляючи і сміючись нервовим сміхом. В повітрі
носилось щось важке й напружене, в очах горів якийсь огонь, розмови велись
коротко, нервово й не до діла.
Людмила,
трохи розчервонівшись, йшла між двома студентами і, коротко одповідаючи їм, все
так же пильно роздивлялась і ніби шукала когось.
- Ви, здається, товаришко, шукаєте когось?
- трохи нахилився до неї студент з лівого боку; і Людмила, подивившись на його,
побачила й на йому те саме, що бачила на всіх і почувала на собі.
- Так, шукаю одного...
І не встигла скінчить. Раптом зо всіх
боків, зо всіх напружених грудей вилетів якийсь крик, всі разом побігли кудись, і
Людмила, почуваючи, як в грудях у неї щось росте, шириться, давить, також
закричала й побігла зо всіма, спотикаючись і поспішаючи.
- Дивіться, дивіться! - вмить закричав
хтось недалеко, й Людмила, піднявши голову, побачила: посередині улиці, над
буйним, густим потоком голов маяло щось червоне й ніби гордо, радісно кивало всім
на всі боки.
І Людмилі з маленького
горбика було виразно видно, як до цього червоного, мов до сонця, збігалось все зо
всіх боків, а біля його наче кипіло й бурлило ціле море. А воно здіймалось все
вище та вище і мов якимсь страшним і таємничим хитанням підбадьорювало й
подужчувало могутнє "ура", що неслося зо всіх боків, що без всякої свідомості
вилітало з грудей Людмили, що скликало зо всіх боків кінних поліцаїв, козаків,
солдатів. І ось видно Людмилі, як, махаючи якимись не то палицями, не то шаблями,
озираючись на всі боки й хвилюючи валку демонстрантів, летять по людях три кінних
околотка, щось гукаючи один одному й пильно слідкуючи за червоним. Видно, як
червоне за кождим їх приступом мов поспішає й скоріше має по улиці під тисячний
крик "ура" і свист та крик поліцаїв. Ось околотки вже близько. "Ура" мов дужчає,
лиця скажено напружені, а околотки суворо нахмурені, шарпаючи коней, одбиваючись
від рук, що тягнуть їх із сідел, розмахуючи по головах палицями, озираються один
на одного й щось гукають до кінних поліцаїв, які десь там, на другому тротуарі,
також б'ють, щось кричать і хвилюють поток.
І Людмилине серце б'ється невимовне; з
кождим наступом околотків, з кождим змахом прапору їй хочеться кинуться до його,
ухопить та хоч і впасти під шаблями.
І
зробилось щось дике й страшне. Червоне хитнулось ще декільки разів, здається,
зачепилось за голову одного околотка й десь сховалось; а на тому місці замиготіли
палиці, зачулись стогони, окремі крики, вискочив з валки без околотка кінь,
налетіли козаки, і невпинна хвиля людей зім'яла, спихнула Людмилу й понесла з
собою. Вона бігла, задихалась, якісь чоботи давили їй ноги, чиїсь руки штовхали у
боки, хтось щось кричав над ухом і гаряче дихав на шию, а сила все несла її.
"Куди ж ми біжимо? Куди ж біжимо?" -
літало у неї, а ноги проти волі мусили бігти. Нарешті стали зупинятись; Людмила,
важко дихаючи, озирнулась. На тому місці, де маяло червоне, вже не було
робітників, тільки гарцували козаки, а зо всіх боків стояли демонстранти і, мов
збираючись з силами, переходили всі в один бік.
Вмить хтось знову щось закричав; груди
знов сколихнулись, і могуче "ура" знов залунало. І знов кинулись остервеніло
козаки і, топчучи, давлячи задніх, почали розганяти. І знов усі побігли кудись.
Але бігли недовго; якось само собою всі збились до одної величезної, довгої валки,
твердо і спокійніше посунули по улиці. Козаки чогось одстали, й замість їх
звідкись взялись солдати і стали йти поруч демонстрантів, не пропускаючи нікого на
середину улиці й мов огородивши довгим тином.
Десь затягнув хтось "Дубінушку", далі
обізвалась "Марсельєза", і хутко нестрійний, нерівний, але повний великої сили
спів став розлягатись по валці. Так спокійно пройшли до рогу одної улиці, що йшла
кудись нагору. Людмила вже почала й собі заспокоюватись і вже навіть з'єдналась з
якоюсь товаришкою, як раптом всі повернули назад і хтось, боляче наступивши їй на
ногу, закричав:
- Козаки за углом!
Людмила хотіла щось спитати, але в цей час
захрипіла над нею коняча твар і щось гостро ударило по плечах.
- Р...разойдісь! - заревіло у неї над
головою, і козак з чорною борідкою й гарними кучерями під широким картузом знов
широко замахнувся нагайом і зі свистом полоснув ним по валці. Перші кинулись вбік,
а козак, підбивши ті зім'явши конем якусь панну в рудій шапочці, що щось
закричала, але зразу якось змовкла, скажено почав гатити вправо й вліво тго
головах, плечах, по чому попало.
Людмила
важко дихала і, не пам'ятаючи себе, стояла, й дивилась, і не знала, що робити
далі. В той саме час явідкись вискалило з десяток піших поліцаїв і, регочучи між
собою, стали напирати на збитих до стіни якоюсь магазину демонстрантів.
- Р...разойдісь! Р...разойдісь! - ревіло
зо всіх боків. Але розійтись було нікуди, бо з одного боку були солдати, з другого
- позачинені двері й вікна крамниць, а з третього - поліцаї і козаки, що гасали по
валці й гатили її
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Роботи! - Винниченко Володимир
