Казка про Чугайстра - Воронько Платон

Казка про Чугайстра - Скачать бесплатно

ПЛАТОН ВОРОНЬКО
КАЗКА ПРО ЧУГАЙСТРА
Драматична поема
ДІЯ ПЕРША
      Дрімотна карпатська верховина. Вікові смереки та буки з двох боків підступають до високої кам'янистої галявини. За галявиною вдалині ще вищі шереги відрогів, які нагадують буремне море, що в пориві піднялося до самого неба і раптом закам'яніло. Все залите імлистим надвечір'ям з виблисками передгроззя. Хмари густими отарами насуваються із-за обрію - і не знати, чи по небі сунуться ті хмари, чи по горах.
      На лобняку галявини стоїть одинока гуцульська хата. Вона неначе вгрузла в землю під тягарем важких минулих літ аж по самісінькі віконця Широкий ганок, складений із нетесаних колод, протрух, і поріг його зрівнявся з камінням. За причілком хатини височіє опудало з іржавою каскою замість голови. Біля ганку довбається в смітнику курка, прив'язана паском до жердини.
      На ганку сидить дуже стара бабуся в прадавньому гуцульському вбранні. І вицвілий кептар, і прочовгані постоли неначе зрослися з бабусею та з трухлявими колодами, з порепаним камінням. Старенька сидить нерухомо, печально вдивляючись у далечінь, ніби в минулі віки.
Бабуся.
Жахна пора упала на Карпати.
Вже нікуди й голівоньку сховати.
Від ворогів розлючених і хижих.
Вони, мов звірі, нишпорять по хижах,
Залазять в кожен запічок і діжку,
Хапаючи останню нашу їжку,
Бо овечок в отарах пережерли
Уже давно... О, щоб вії перемерли,
Аби зітхнули вільно верховини.
Та ні, либонь, скоріше край загине,
Аніж оті чужинці проклятущі.
Уже не чуть живого слова в пущі -
Усіх людей зігнали на долину
Заложниками, певне, до загину.
Заложники... Яке страшне, незнане
Те їхнє слово.
      Бабуся замовкає, замислюється. Надвечір'я швидко згасає. Чути важкі удари громовиці, які зливаються з далеким гарматним ревом. Темно-багряним світлом спалахують блискавки. Вони теж зливаються з загравами негаснучих пожеж. То, мабуть, бори горять або ж гуцульські села - за відрогами не видко.
Кажуть, партизани
З'явилися на нашій верховині.
Хто є такі?
Ізроду аж донині
Не чула я. Здається, як опришки...
Видать, тверді насипались горішки,
Що навіть ті, у кого зуби вовчі,
Ховаються у нори серед ночі,
Аби їх смілі вої не злапали,
А в партизанів, кажуть, самопали
Такі, що все лихеє спопеляють.
Отим-то їх, як рідних, полюбляють
Всі наші люди в кожному куточку.
Гуцул віддасть останнюю сорочку,
Останній шмат кулеші із казана,
Коли зустріне в лісі партизана.
А вороги те знають.
З верховини Гуцуликів погнали на долини.
Учора й сина хворого, Івана,
За те, що не вказав їм партизана,
Мов злодія, схопили за ворітьми.
І як мені, старій, з малими дітьми?
Сирітки бідні - в них померла мати,
Та й батько чи повернеться - не знати.
      Напроти хижки, трохи віддалік від бору, спалахом громовиці освітлюється Столітній Бук. До його товстого віття тремтливими галузками тулиться Молода Смерічка. Шумлять бори. Ні, не шумлять. Від великого лиха людського вони заговорили своєю тужливою лісовою мовою. Дерева і птахи заговорили. Та де вже людям розуміти їхню мову. Вони скоро і свою забудуть у такому страхітті.
Столітній Бук.
Нема життя на нашій верховині
Деревам навіть.
Де вже там людині
В огні, в залізі вражім виживати.
Молода Смерічка.
Дідусю, що то, грім а чи гармати?
Столітній Бук.
Гармати й грім в пекельний гук злилися
До мене, люба, ближче прихилися.
Від бур і куль я буду закривати.
Молода Смерічка.
Я вистою, он діточок сховай ти.
По них стріляють вражі карабіни.
Летять малі у яр, мов дві пір'їни,
А там терни, страшні холодні твані.
О, як їм тяжко, Юрцеві і Гані.
Столітній Бук.
Не плач, Смерічко.
Наші гуцулята
Сміливі, наче справжні соколята.
Вони ростуть в орлиному гніздечку.
Повернуться - додому недалечко.
      З найтемнішої гущавини бору чується довгий давучий крик, схожий на скорботне ридання. То голос зловіщої Сови. Вона примостилася на сухому галуззі між Смерічкою та Столітнім Буком, блискає своїми жовтими котячими очима і стогне-клекоче, наводячи на все навколишнє жах та зневіру.
Сова.
Уга-ува, не вернуться малята.
Столітній Бук.
Чого кричиш? Мовчи, Совино клята
Хіба тобі малих дітей не шкода?
Сова.
Угу-агу! Така моя порода.
Бабуся.
Ні хвильки тиші, знову стрілянина.
Когось хапають. Йой, лиха година.
А де ж це діти, Юрчик мій і Ганя?
Пора грозова, та уже й не рання.
Юрасю! Ганю!
Із лісу дитячі голоси:
Гов, агов, бабусю!
Бабуся.
Ходіть додому, я за вас боюся.
Ще вовк ухопить чи
Блудика стріне
І заведе у Горище камінне,
Тоді шукай доріженьки до хижки.
Розіб'єш вкрай об кремінь босі ніжки.
Або Розрийвода усі плаї розмиє,
Чи Душтрава опиниться на шиї,
Придуши гь так, що й подиху не буде,
Чого в Карпатах не стрічали люди.
      Із лісу на подвір'я, ледь-ледь переводячи подих, виходять хлопчик і дівчинка. Вони худенькі і дуже стомлені, мабуть, після втечі або довгого блукання по нетрях, де живуть оті страхіття, про які уже не раз Їм бабуся говорила. Діти йдуть, притулившись одне до одного, босі ніжки, розбиті об каміння, ледве ступають по землі. Бідна одежка подерта тернами та ожиною. В очах недавно пережитий страх.
Юрасик.
Бабусю, рідна, ниньки на Барвисі
Ми партизанів пострічали в лісі.
Вони питали, як на Чорногору
Пройти, щоб не виходити із бору.

Бабуся.
Які ж вони?
Ганя.
Усі такі привітні,
Немов і справді наші вуйки рідні,
А поміж них є дівка-партизанка,
В гурті усі зовуть її Оксанка
Або сестра.
Вона мені хустинку
Оцю дала.
Бабуся.
Носи, моя дитинко,
Та вдячно згадуй файну партизанку,
Як би сестрицю, вечором і зранку.
Бо де б тобі дістать таку хустину.
Юрасик.
Ми попрощались, перейшли царину
І там зустріли в казанку солдата,
Мов те опудало.
Пустились утікати,
З крутої скелі впали до потоку,
В якусь безодню темну і глибоку.
Вгорі солдат почав стріляти з кріса,
Ще й не один, повсюди їх до біса.
В Глибокій стрелить, у
Козиній вдруге
Лунають всі міжгір'я і яруги.
Ганя.
Я плакала, а Юрця взяв за руки
Й повів мене водою через гуки.
Затим угору, просто без доріжки.
Хоч ми подряпались, побили дуже ніжки,
Але дійшли прямісінько до двору,
Та ми не йшли, летіли в бір і з бору.
Наш Юрця смілий - може скрізь пролізти
Бабусю, люба, що нам попоїсти?
Від ранку ще і рісочки не мали.
Бабуся Чого ж ви ягід в лісі не нарвали?
Юрасик.
Суниці відійшли, чорниці не поспілії
Ходили за грибами до Трипіли,
Та жодного грибочка не видати,
Немов переродилися Карпати.
Бабуся.
Лягайте спати, завтра прийде тато,
Заріжу я вам курочку лапату.
Ото поласуєм і юшкою, і м'ясом.
Ганя.
А що, коли татусь не прийде часом?
Іще нікого з долу не пустили...
Боюся, щоб лихого не вчинили.
Бабуся.
Чого б це, Ганю?
Ваш татусь нікому
Лихого не робив і вернеться додому.
Усі повернуться в хижки на верховину.
Ганя.
Ви кажете- усі?..
А вуйка Яворину
Устрелили.
І Бокачук Мелану
За те, що помагала партизану
Знайти загін, чужинці так побили,
Що і тепер звестись не має сили,
Лежить бліда, уста чорніші рани,
Та все шепоче:
"Хлопці, партизани,
Рушницю дайте, я піду до бою".
І рве в постелі ковдру над собою.
Отак і тата... Ми й не будем знати.
Бабуся.
Та цур тобі, на ніч страшне казати.
Вже неньо ваш на верховину сходить.
Ганя.
А що, коли його жовнір пошкодить?
Вони ж такі, оті лихі жовніри,
Як в драговині вовкулаки-звірі.
Бабуся.
Хоч як пошкодять, то не буде втрати.
Ми зможемо Чугайстра погукати.
Ви ж чули, мабуть, що старий Чугайстер
На чудодії превеликий майстер.
Юрасик.
Який Чугайстер? Я не чув нічого.
Ганя.
Бабусю, люба, розкажіть про нього
Бабуся.
Та й розповім, присуньтеся до мене.
Отам, де листя стелеться зелене...
      Діти з двох боків міцно притискуються до бабусі. Вона кладе свої натруджені руки на гострі плечики онучат, готуючись розпочати довгу і цікаву билицю, але слова не ллються із уст. Мабуть, громовиці та шелести лісові полохають спокійні слова про далеке минуле. Мабуть, оті заграви невгасимих пожеж, що разом з чорними хмарами насуваються на верховину, опалюють старечу душу, обливають її гіркими невидимими сльозами. Але казка заспокоїть малих дітей у цю повну тривог горобину ніч, заколисав їхні печалі.
Знову спалахують світлом Столітній Бук з Молодою Смерічкою.
Столітній Бук.
Як тяжко тій бабусеньці-небозі
У невідступній горі і тривозі
Складать щасливу казку-рятівницю,
Перемагать шалену грозовицю,
Аби на цім самотньому подвір'ї
Голодні діти спали у довір'ї,
В надії на Чугайстерову ласку.
Молода Смерічка.
І я, і я послухаю ту казку.
Починає казку.
Бабуся гірко усміхається своїм думкам про доброго гуцульського Чугайстра.
Бабуся.
Отам, де листя стелеться зелене,
Де сосни похилилися та клени,
Колись потік шумів через каміння.
Далеко чуть було його кипіння,
Бо води рвались прямо через гуки,
Змиваючи старі, могутні буки.
І саме тут в колишнім віці-році
Жили великі люди черемошці.
Вони щодень ішли на верховину
Рубати буки, граби і соснину.
Затим несли колоди до потоку,
Такі важкі, що іншим і півкроку
Не пронести. А їм усе по змозі.
В'язали ті колоди на відрозі
І на плотах неслися через гуки,
Бо, кажуть, в них були залізні руки,
З кременю ноги, груди із кришталю,
А кров густа з червоного коралю.
Жили вони у злиднях, та на волі, -
Нової не вимолюючи долі.
Але й до них прийшла недобра днина.
З далечини приїхав пан Горбина,
За ним жовнірів сунулася хмара.
Зросла фортеця в горах, як примара.
Той пан звелів, щоб вільні черемошці,
Які ліси рубали при потоці,
Йому платили немалу данину, -
Бо він купив усеньку верховину,
А черемошці - вгору топорами, -
Аж гуркіт покотився між борами.
"Ми не платили зроду ще нікому", -
Сказали люди.
Пан утік додому.
І почалась халепа при потоці.
Біг вість куди зникають черемошці.
Дитятко вийде з хижі - і немає.
Ходи питай по селищах і в гаї,
Але ніде не бачили дитини.
Назавтра легінь файний геть полине
Або мисливець з сіткою та крісом.
Страшне робилось в лісі й поза лісом.
Який лихий вершить те діло враже -
Ніхто ніде і словбнька не скаже.
Юрасик.
Чого ж питать?
Все лихо від Горбини.
Уб'є когось, а тіло в яр закине
Або в колючі неприступні пущі.
Отак, як ці чужинці проклятущі.
Ганя.
Це він! Це він! Кому ще зле чинити?!
Бабуся.
Не поспішайте. Дай, Ганнусю, пити.
      Ганя квапливо, щоб не затримувати казку, набирає корець води із дубового відерця, що стоїть на ослоні поруч. В цю мить десь не дуже далеко від подвір'я відлунює довго-тріскуча автоматна черга. Потім, то наближаючись, то віддаляючись, іще, іще. На сизому грозовому небі прорізується сліпуче пасмо ракети, а може, то блискавка така разюча - нічого не розбереш у пізньому смерканні. Дівча дрижить, розхлюпує воду бабусі на руки. Старенька ніби не чує ні стрілянини, ні того, як холодна вода хлюпається на долоні, не бачить сліпучо-білого пасма.
Молода Смерічка.
То блискавка чи, може, злі ракети?
Столітній Бук.
Не відхиляйся, де ти, люба, де ти?
Усе мине - і хмари ці, і вітри.
Назавтра сонце слізки-роси витре,
І засміються наші полонини,
Як серце у щасливої людини.
Сова.
Не буде щастя - чую, бачу, знаю, -
Усе помре від краю і до краю.
Карпати пишні вкриє чорне лихо.
Столітній Бук.
Мовчи хоч ти, нещасна чаклунихо!
Ганя.
Бабусю, про Чугайстра докажіте.
Бабуся.
Нелегко стало черемошцям жити.
Тепер вони гуртом ходили всюди,
Аби дізнатись, де то гинуть люди?
Тії пори ясний легінь Іванко
Сподобав Лесю, дівчину-горянку.
Вони в гурті соромились кохатись,
Втікали до потоку милуватись.
Іванка й Лесю люди шанували,
Тому усі сердечно вболівали,
Як ті зникали десь біля потоку.
"Не йдіть, - казали, - згинете до строку".
Іван сміявся: "Я скручу і лева;
Не бійсь нічого, моя королево".
І так вони сиділи біля кручі.
Під ними води билися ревучі,
І вся галява сонцем заливалась,
Де юні гуцулята милувались.
Отам до них з гущавини дубини
Підкрались ловчі з челяді Горбини.
Між ними й пан з'явився, мов примара.
Іван відкинув шитого кептара,
Піднявши бартку - вихором до пана.
А той махнув лиш віхтем на Івана -
І хлопець вкляк, упав у сон глибокий.
Зареготав Горбина одноокий.
"Тягніть його за мур у глибокості,
А я дівчатко запрошу у гості.
Яка краса! Тут можна осліпитись.
Невже у хлопів ти могла родитись?
Візьму тебе, як панночку, в фортецю".
"Я не піду із тим, хто не по серцю", -
Сказала Леся й кинулась з відрога.
Горбина вслід: "Туди тобі й дорога!"
      Ще ближче затріщала коротка черга, та так рвучко, так лунко, що вже не переплутаєш з тріском сухої ліщини. І нібито стогін почувся. Чи то людина у свій досмертний час, чи звір підбитий, а може, й вітер у гірській розщелині. Трудно розгадати серед буремних шумів, але щось болісно застогнало в лісі.
Юрасик (зірвався з місця.)
То, може, тата встрелили у груди.
Бабуся.
А неньо ваш туди іти не буде.
Він має повернути з того боку.
      Недовге, але вкрай напружене мовчання. Потім бабуся ще тісніше пригортає до себе малят і продовжує розповідь.
Упала Леся у глибінь потоку.
Вода реве, жбурляє в чорториї,
То піною, то мулом Лесю криє,
То б'є з розгону в скелі головою
І обвиває шию душ-травою.
Несе потік із вечора до ранку
У Черемош розтерзану горянку.
А на ріні могутні черемошці
В цей час на пліт виходили по дошці.
"Диви-диви, - кричать, - либонь, людина!"
Взяли на руки: "Йой - жахна година,
Це ж наша Леся втоплена, побита".
І наступила тиша сумовита.
Несли дівча з ріки у верболози.
Старі діди - і ті ронили сльози.
Вже загорнули мертву у ряденце,
Щоб поховать...
Аж чують - б'ється серце.
Уста шепочуть: "Не спішіть ховати,
Страшну я правду хочу розказати.
Дукач Горбина має трунок сонний,
Приспить кого і кине в склеп бездонний.
Всі зниклі люди в нього в глибокості.
В фортецю йдіть, ламайте змію кості".
Поклали люди Лесю під борами
І кинулись до пана з топорами.
Побили враз озброєну сторожу,
Звалили височенну огорожу -
І до палацу швидше блискавиці.
Горбина б'є у вікна з крем'яниці,
Але йому не стримати народу,
Як весняну на Черемоші воду.
Забили двері, вікна всі, як треба,
Вогонь під дах - і полум'я до неба.
Тоді пішли гуцули в кам'яницю.
Там кожен стрів чи брата, чи сестрицю,
Чи діточок голодних у безсиллі -
Живі вони лежали у могилі.
Легінь зітхнув: "А де ж краса кохана?" -
"Ще стрінетесь", - утішили Івана.
Палац палає. Люди із комори
Пиття і їжі витаскали гори.
Наїлись, напилися...- і потому
Уже ніхто не повернувсь додому.
У їжі тій, в питті був сонний трунок.
Горбина звів з повстанцями рахунок.
З жовнірами він виліз із палацу
Попід землею - і мерщій до плацу,
Де спали сном важучим черемошці.
Він потрощив усім залізні кості,
Звелів у яму скласти й закопати,
А сам напивсь і ліг в діброві спати.
Ганя.
Мабуть, і Леся вмерла під борами?
Бабуся.
Ні, не померла. Темними ярами
Якось дійшла туди, де спали люди,
Побачила, як їх коло запруди
Закопували в ямі глибоченній.
Та що робити бідній нареченій Іванковій.
Пішла до Черемоша І як заплаче:
"Йой, душа хороша,
Порадь, куди хилитися билині -
Мені, слабій, самітній сиротині?"
Квилить і сльози ронить на каміння.
Аж бачить: із росистого пагіння
Піднявся раптом пари вихор цілий,
А з пари дід з'явився білий-білий,
В зелених шатах, з зіркою в кресані.
Він запитав: "Чого це сни погані
Мені верзуться? Ніби всі гунули,
Потрощені, у землю потонули?"
Шепоче Леся: "Любий мій дідусю,
Не сон вам снився. І сказать боюся:
Всі черемошці приспані, побиті,
В глибоку яму кинуті, зариті".
"Цьому не буть! То люди трудолюбні.
Люблю я їхні співи дзвінколунні.
Коли ведуть свої плоти летючі, -
Заслухаєшся, сидячи на кручі.
Скажу ще більше - всі вони від мене
Ведуть свій рід і від природи-нені.
Я батько їхній добророб Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер.
Веди мене до свіжої могили".
І дівчина з Чугайстером щосили
Побігли до закиданої ями.
Юрасик.
Я чую кроки - там он, за плаями.
Бабуся.
Тобі здалось, нікого там немає.
То сарночка від бурі утікає.
      Бабуся. все ще утішає своїх маленьких онучат, все казкою відгороджує їх від незнаного лиха. А бідне серце її старече аж рветься, аж колеться від тривоги - ось-ось лусне оте засмучене серце. Справді, хтось пробіг поза плаями і, мабуть, упав, бо вже не чути нічого. Лише вітер буремний шугає і стогне та божевільне регоче. Як же їй, старенькій, далі говорити про щасливий порятунок черемошців із могили, коли сама ніч оця, немов сира могила, ще й не тиха, темна, а з громами, блискавками і стріляниною, з шелестами тривожними і стогонами. Що ж їй говорити далі?..
Молода Смерічка.
Дідусю, справді хтось до нас прямує.
Столітній Бук.  
Бабуся чує все те, добре чує.
Ганя.
Нема нікого. Йой, бабусю мила,
Доказуйте.
Бабуся.
Відкрилася могила,
Лиш той Чугайстер вимовив словечко,
Затим дістав Жар-птицине яєчко,
Розбив, розколотив його у ложці,
Хлюпнув у яму. Вийшли черемошці.
УсІ живі, іще сильніші стали,
Сміються радо: "Як ми добре спали".
А Леся мовить: "Спали б ви навіки,
Коб не Чугайстер дав цілющі ліки".
Й розповіла, яка біда зчинилась.
Громада вся Чугайстеру вклонилась
І, наламавши букові жердини,
Уже збиралась бігти до Горбини,
А дід спиняє: "Стійте, черемошці,
Горбина спить між скелями на рожці.
Він сам напився того трунку злого,
Довіку не хапатиме нікого.
Жовніри всі розбіглися плайками -
Коли вовки - най жиють із вовками.
А ви ідіть, трудящі, мирні люди,
На верховини - лиха вже не буде.
Коли ж який чужинець удереться,
Щоб пити вашу кров з живого серця,
І ваших сил у битві вже не стане,
І запечуть глибокі смертні рани -
Тоді свого Чугайстера шукайте,
І так мене, старого, викликайте:
Течи,вода, долинами,
Іди, біда, глибинами
У нетрини та хащини
До вічної пропащини,
А ти, старий Чугайстере,
Заступнику і майстере
Усіх чудес побажаних, -
Почуй людей уражених.
Заглянь у ті віконечка,
Де ждуть тебе, як сонечка,
Зайди у ті хатиночки,
Де кличуть щохвилиночки.
Дихни живою силою
Над ямою-могилою,
Над свіжою та ранньою,
Над вогневою раною.
А вже зі мною вам не знать урону".
Тоді Олеся хусточку червону
Подарувала дідові за ласку.
Юрасик.
Бабусенько, як схоже це на казку.
Бабуся.
Та ні, Юрасю, знають всі гуцули,
Які про давні роки не забули.
Ганя.
Бабусю, і тепер жиє Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер?
Бабуся.
Й тепер жиє у брилах біля річки,
Де обіймають три малі смерічки
Старого бука край крутого плаю.
Як треба, я хутенько відшукаю,
Та й вам цей виклик треба пам'ятати.
      Прямо над галявиною вогнистим павуком промайнула блискавка, за нею ударив грім: "Тр-р-ах, гу-гу-гу. Тра-а-ах, у-у!" І від того страшного удару розкололось, важко повисло небо, а з розколини гуком полилася вода. Вона заклекотіла по крутому схилу, і за якусь хвилину у міжгір'ї зашумував, запінився потік, як той, що ніс та бив об скелі колись красуню Лесю.
Студено стало. Гей, пора до хати.
Та й підтопляє ганок люта злива.
Ходімо, най нам ніченька щаслива...
      Бабуся. з Ганею зникають за дверима. Юрасик на якусь мить залишається на ганку, вдивляється в пітьму ночі, з якої, неначе із глибини океану, випливають постаті могутніх черемошців, хитрюще обличчя Горбини, виблискують списи і бартки жовнірів. І нарешті йому усміхається сам Чугайстер - сивий дідусь із червоною хустиною в руці.
Молода Смерічка.
Бабуся й Ганя вже пішли до хати,
Чого ж лишився Юрця тут стояти?
Та ще коли отак громище ляска.
Столітній Бук.
В його уяві ще зоріє казка.
Поглянь сама. Либонь, на верховину
Несе лихий неситого Горбину.
Жовнірів скільки!.. Й кожен з довгим крісом.
Зникають черемошці поміж лісом,
А вдалині із хвилі Черемошу
Чугайстер вийшов. Усмішка хороша
Юрасикові серденько лоскоче.
І хлопчик тихо щось квилить-шепоче.
Юрасик.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами,
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
А ти, старий Чугайстере...
      Казкові привиди лякає новий шалений удар грому. Юрасик, шепочучи слова Чугайстрового виклику, зникає в хижі.
      На верховині шумить, клекоче карпатська злива. Які вони шалені, карпатські грозові зливи!
      На галявину до хижі виходить високий партизан. Він ледве переставляє ноги, опираючись на автомат. Голова і груди наспіх перев'язані бинтами, через які ще проступає кров. Із розбитих чобіт стікає вода. В його очах страшна тривога за щось безцінно дороге і, мабуть, втрачене назавжди.
Партизан.
Вже день і ніч в нерівному двобою
Ворожий хвіст тягну я за собою.
А де загони - ні в кого спитати, -
Неначе раптом вимерли Карпати.
П'ять тисяч верст пройшли ми по Вкраїнї,
А ще такого не було, як нині.
Відбився я в горах від партизанів
Серед борів густезних і туманів.
Скрізь вороги, мов ті вовки голодні.
Не повернуся в з'єднання сьогодні
І завтра теж - уже лишає сила,
Мене ворожа міна підкосила,
Валяють з ніг тяжкі, пекучі рани.
А де ж загони, друзі-партизани?..
      Він хилиться додолу, опираючись на причілок темної хижки. При спалаху блискавки помічає сліди босих ніг на ганку.
Недавно хтось зайшов до цеї хати.
Маленькі ніжки - значить, не солдати.
Яка то радість! Є жива людина;
Хоч дід сліпий а чи мала дитина.
Самотність тяжча за тюремні грати,
В одинці страшно жити і вмирати.
Одне лиш слово рідне найпростіше -
І на душі зробилося б світліше.
А що, коли назустріч автомати -
У мене ж ні набоїв, ні гранати.
Та все одно - три чисниці до смерті,
Біда - як двері наглухо заперті.
Тяжко ступаючи, партизан підходить до дверей, стукає спочатку тихо, а потім сильніше.
Прокиньтеся, якщо усі поснули.
Пустіть, я свій, не бійтеся, гуцули.
Аби узнали, що я з цього краю,
Послухайте, я пісню заспіваю:
Карпати - край лісів та круч,
Наш край красою славний.
Гуцульський рід орлин, могуч
В труді, в бою незламний.
Тільки сонце заіскриться,
Легінь при стремені, -
Топір з кованої криці,
Крісик на ремені.
Молода Смерічка.
Він мертвий майже, ще й співати може!..
Столітній Бук.
А рідна пісня всюди допоможе
В тяжкій біді, - говорять здавна люди.
Молода Смерічка.
Йой, дідоньку, нехай то правда буде.
Я за життя боюсь героя цього.
Столітній Бук.
І я боюсь, та ще й не за одного, -
За всіх отих, що гори і долини
Пройшли, аби звільнити верховини.
      Із хати чується якийсь сполоханий шепіт, поволі відхиляються двері, виходить бабуся. До неї щільно туляться Юрасик і Ганя. В старечих тремтливих руках блимає свічечка.
Постріляний, порубаний, небоже!..
Іди до хати, тут стоять негоже.
Юрасю, Ганю, проведіть до ліжка,
А я мерщій внесу водиці з діжки
Та гой-трави запарю - легше буде.
О, як тепер страждають наші люди.
Звідкіль же ти, за що так битись мусив?
Партизан За волю бивсь...
Я партизан, бабусю.
      Бабуся, наблизивши свічечку до самого обличчя партизана, розглядає негаданого гостя, потому біжить до погрібника. Діти обережно проводять партизана в хату. За ними уже й бабуся поспішає із відерцем води і сухою гой-травою.
Бабуся.
Це партизан... Видать, мов Довбуш, мужній!
Чи житиме - постріляний, недужий...
      Тяжко зітхаючи, бабуся заходить до хати. На галявині якийсь короткий час безлюдно. Гроза вщухла, лише поодинокі краплини бубонять по гонті.
      Згодом в кінці галявини з'являється група фашистів. По зволоженій траві мигає вогонь ліхтарика, мабуть, відшукує недавні сліди.
Перший голос.
Куди він зник у цій безлюдній пущі?
Другий голос.
Та ще й пітьма, немовби чорна гуща.
Перший голос.
За голову його сто тисяч мають дати.
Другий голос.
А як не знайдем, наші можуть зняти.
Так само уперто освітлюючи дорогу ліхтариком, фашисти зникають за рогом. На ганок виходять діти.
Юрасик.
Коли солдати - знаєш, що казати?
Ганя.
Аякже, знаю... Хто б не йшов до хати.
Юрасик.
Оце герой - в казках таких немає.
Ганя.
А скільки він всього на світі знає.
Ми будемо удвох ходить до школи,
А я про те й не мріяла ніколи.
Юрасик.
І будем зватись юні піонери. Ганя.
А що, як він помре у нас тепера!
Юрасик.
Ні, не помре...
Он хтось іде до двору.
Ганя.
Диви-диви, які страшні потвори.
Юрасику, ой як я їх боюся!
Юрасик.
Не бійся, хочеш, я і засміюся.
Ганя.
Облиш, облиш. Не треба ні словечка.
Вони ж уже, дивися, недалечке.
Давай втечем до лісу під загати.
Юрасик.
Ми ж обіцяли хижку вартувати.
      Страшно гунулятам, ой, як страшно перед чужими озброєними солдатами. Юрасик лише говорить, що засміявся б, ні, тут не до сміху. Діти туляться одне до одного і непомітно для самих себе відступають під ганок.
МолодаСмерічка.
Говорить Юрця, ніби засміється,
А в нього так серденько бідне б'ється,
Що вискочити ладне, розірватись.
Столітній Бук.
Гай-гай, коли вже Юркові сміятись.
      Від чималої групи фашистів, що зупинилися край подвір'я, відділяються дві постаті. Вони обережно наближаються до хижі, освітлюючи дорогу ліхтариком. Картаті маскувальні плащі промокли і незграбно стовбурча-ться на плечах, чоботи забовтані в руду глину.
Перший солдат.
Не видно сліду - все розмила злива.
Другий солдат.
Не те що люди, і земля зрадлива
До нас отут, куди не повернися.
Он партизан в городі, подивися.
      Солдати разом із двох автоматів відкривають шалений вогонь по опудалові, - аж клоччя із нього летить. Під градом куль каска падає на землю, і замість голови біліє гострий кілок.
Юрасик.
Та то ж опудало, щоб горобців лякати.
Перший солдат.
А йди сюди, вовчисько тричі кляте!
Гей, тут вас двоє!.. Стійте, руки вгору
Кажіть, сюди приходив хто до двору?
Юрасик і Ганя.
Нікого ми не виділи, солдати...
Другий солдат.
А в хаті хто? Мерщій ведіть до хати.
Юрасик.
А в хаті наша баба умирає.
У неї тиф... і лікаря немає.
Допоможіть, у вас е файні ліки.
Перший солдат.
Та пропадіть ви пропадом навіки.
Ох, і залізли ж ми з тобою в нору.
Бери хоч курку - і мерщій із двору.
Юрасик.
А курка теж у нас захворувала.
Її бабуся з рота годувала,
Бо так любила, мов дитя рідненьке,
Тепер не їсть, не п'є оця рябенька,
Усе лежить отут серед каміння.
В сусідів теж повимерло пташиння
Від тифу лютого чи, може, від холери.
Ніхто не знає... Всюди мруть тепера.
      Другий солдат, який уже було схопив курку, мов ошпарений, кидає її, стоїть якусь мить оторопілий, потім старанно витирає руки об плаща. Затим виймає з кишені пляшечку, обливає руки, хлюпає собі на лице, на одежу.
Другий солдат.
Ще сказано - послали нас до тилу!
Не партизан, так тиф зведе в могилу,
Чума, холера чи якась проказа.
Усіх передушив би я відразу,
А партизанів драв би, мій капрале.
Перший солдат.
Дивись, аби тебе не обідрали.
Земля і люди тут за партизана.
Ходім, а то потрапим до капкана.
Другий солдат.
А де ж звірята, дать би їм приклада
Перший сол дат
Не зачіпай, можливо, тут засада.
Ми й так іздуру шуму наробили -
Горохове опудало убили.
Про це ні слова серед наших друзів:
Сміятимуться, як із боягузів.
Другий солдат.
Ну, то давай підпалимо хатину.
Перший солдат.
Ходім, ходім, бо буде куля в спину.
      Солдати, наче висліджені звірі, крадучись, зникають з подвір'я, тануть в імлі. Гурт фашистів, який спочатку з'явився край подвір'я, зник ще тоді, як розвідники зняли стрілянину.
      Юрасик і Ганя з глибини ганку, де вони ховалися останні хвилини, виходять на подвір'я. Вони сполохані, але раді.
Ганя.
Пішли, злякалися, ми обдурили файно.
Юрасик.
Щось треба діять, Ганночко, негайно.
Великий чоловік лежить у нашій хаті;
Недаром нишпорять ці нелюди прокляті.
Ганя.
Тихіше. Вернуть - будуть бити злісно.
Юрасик.
Тепер уже не вернуться, бо пізно.
І тифу налякалися до смерті.
Вже не про них подумай-но тепер ти,
Про партизана, що від рани гине.
Бабуся, виходить із хати, зупиняється на ганку.
Бабуся.
Мабуть, наш гість не проживе і днини.
Пішли?..
Ганя.
Пішли, бабусенько, йой, люті.
Бабуся.
Бодай би потопилися у руті.
Вона щось шукає під стріхою на ганку і знов повертається до хати.
Ганя.
Не проживе і днини, чуєш, Юрку?
Скажім бабусі, най заріже курку.
Він зголоднів і тому так хворує,
А як хороша страва запарує,
Підійметься, поїсть, сильніший буде.
Юрасик.
Його дві кулі встрелили у груди,
Живіт пробито, страва не поможе.
Робить щось греба, так сидіть негоже.
      Діти стоять запечалені, мовчазні.  "Робити щось, діяти треба!" - аж пече в маленьких голівках і з болем відлунюється в серденьках дитячих.
      Стоять діти, дивляться то на землю, то на небо. А небо поволеньки світліє. Грозові хмари рвуться на шматки і, мов гурти овечок, розбігаються за ліси на нові пасовиська. Над горами біліє край неба - то сходить місяць. Його ще не видко, але світлішає, світлішає потроху на верховині. А з тим і на душі ніби світлішає поволі.
Столітній Бук.
Чого вагаєтесь, шукайте допомоги,
Хай не спиняють вас жахні дороги.
Молода Смерічка.
Що ти говориш, діти повмирають.
Столітній Бук.
За праве діло хай хоч серце крають.
Я б на край світу сам пішов по ліки,
Та жаль, корінням вріс отут навіки.
Сова.
А я за це й крилом кивнуть не хочу, -
Лякливих краще криком заморочу.
Столітній Бук.
Хіба збагнуть старій лихій Совині
Ті почуття, які живуть в людині,
Що йде на бій за щастя і свободу
Своєї Отчини і рідного народу.
Юрасик.
А що, коли і справді є Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер?
Я знаю плай, що йде до Черемоша,
По нім ходили з татом до Тимоша
Здається, знаю, де висока брила,
Про котру нам бабуся говорила.
Ходімо, Ганю, завтра пізно буде.
Ганя.
Та зараз ніч темнісінька повсюди,
А я в пітьмі, Юрасику, боюся.
До того ж і розсердиться бабуся.
Юрасик.
Вона про це зовсім не буде знати.
Ми зберемось і підемо від хати.
Я покладу кресало у табівку
Та ще свою мережану денцівку.
Тут близько, ми й повернемось до ранку
Не ходь у хижу, зберемось на і анку.
Ганя.
Ні, ні, Юрасю, пождем до світання.
Бабуся (виходячи з хижі).
Вже й не говорить, слабшає дихання
Самі лиш очі пломенять, як свічі.
Гой-зіллячком його кропила тричі -
Безсилі тут усі горянські ліки.
Чого ж це люди наче ті каліки
Перед тупою смертною косою?
Умре твій брат - лиш ороси сльозою
Могилу свіжу і ступай додому.
А я б цьому синкові молодому
Своє життя віддать не пожаліла,
Але це виймеш серденька із тіла.
Та й що йому в моїм старому серці,
Де капля крові жевріє на денці.
Йому по рівні серце Велет-Пана,
Щоб вічно билось в грудях партизана.
      Бабуся. замовкає, ніби згадавши щось дуже важливе, біжить за причілок і повертається в хижу з листям в руці. Ганя хоче її наздогнати, мабуть, спитати про щось, але Юрасик хапає за руки, затримує.
Юрасик.
Сестричко, чула, він уже вмирає.
Он і світання йде по небокраї.
Ганя.
То місяць сходить, Юрцю, не світання.
Юрасик.
Ходімо швидше, кинь свої вагання.
Прогаємось, а він померти може.
І татові Чугайсгер допоможе.
Ганя.
І татові?!
То вже ходім шукати. А знаєш, як Чугайстера гукати?
Юрасик.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами,
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
Та знаю, люба Ганю, пам'ятаю.
У сні скажу, коли хто запитає.
Давай іти.
Ганя.
Ну, то й ходімо, Юрцю,
Не так і лячно, коли ми укупці,
Взявшись за руки, гуцулята простують до лісу.
      Вони якийсь час видніються на схилі галявини, а потім зникають за галуззям. Лиш чути, як Ганя повторює слова Чугайстро-вого виклику, щоб не забути.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами...
Сова.
Аву-угу!
Дорога в дугу
Зігнулася, зломилася,
Малята заблудилися.
Їх душ-трава залякує,
Над ними ворон крякає.
      За якусь хвильку її слова затихають. На небі зовсім розійшлися хмари і стало так світло, так ясно на верховині, пю видко навіть сліди в прим'ятій траві, сліди босеньких ди" тячих ніжок.
Бабуся.
Заснув, і серце вже рівніше б'ється.
Поклала я любисток біля серця,
Він освіжає кров - давно те знаю.
Це зілля треба рвати серед маю,
Під час грози... Агов, а де це діти?
Юрасю, Ганю, швидше в хату йдіте.
Не чути!.. Боже!..
Це ще мені лихо. Хіба жартують?..
Ні, повсюди тихо. Юрасю! Ганю!
Миттю йдіть до хати.
Із глибини лісу доноситься далекою луною: "Ми рушили Чугайстера шукати!"
Бабуся.
Йой, горенько! Скажіте, добрі люди!..
У хащинах і дикий звір заблуде.
Агій, куди ви? Темно, бездорожнє!
Вернітеся!.. Не можна так... Не мо-о-жна.
      Кидається бігти за дітьми, але не витримує стареньке серце. Лиш крок чи два - і бабуся, хапаючись за груди, падає.
Молода Смерічка.
Померла сива горлиця в знемозі.
Хто ж заспокоїть діточок в тривозі?
Столітній Бук.
Зціліть старенькій серденько, Карпати,
Не можна їй сьогодні умирати.
      Бабуся. лежить нерухомо, як мертва. А може, й справді померла бідна. Хіба знесеш стільки всього жахного та в одну коротку літню нічку. Ні, ворухнулася, звелась на руки важко-важко і шепоче.
Бабуся.
Йой, дітоньки, та що ж я наробила,
Оманою довірливих згубила!
Бабуся. нерухомо дивиться в гірську місячну далечінь Молода Смерічка. печально тулиться до Столітньою Бука.
      Над галявиною повільно й урочисто пролітає Золотава Птаха. Вона крилом торкається сивої бабусиної голови і відлітає туди, де зникли діти.
Золотава Птаха (співає).
В громадді каміннім,
В гнізді соколинім
Родились орлятами ви.
І крила простерши,
На подвиг уперше
Злетіли під регіт Сови.
Я Птаха Злотава, -
Звитяга і слава -
За вами услід полечу.
У ночі тривожні
Ліси бездорожні
Надіями вам освічу.
Мужайтеся, діти,
Невтомно ідіте -
Хай путь перед вами страшна.
До щастя і волі,
До світлої долі
Сміливих виводить вона.

ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
      Рівна полонина край гірського рідколісся. Петляста стежина, яку ледь помітно у високих травах, розходиться на два боки. То тут, то там поодинокі буки, смереки. Вони крислаті, густокронні, бо зростали на просторі. А одна, найвища, мабуть, найрясніша, смеречина, з корінням вивернута нічною бурею, лежигь, простягає своє віття до стежини, мов говорить: "Підведіть мене, я ще довго буду прикрашати цей край".
      Ясний, але досить студений ранок. З гір на долину легеньким серпанком стікають тумани, і там, де розривається серпанкова пелена, під сонцем спалахують роси, немовби ті краплини не з води, а з казкового горючого кришталю. Довкола усе таке чисте, буйне і соковите, яке можна зустріти, мабуть, лише в щедротах карпатської природи. Навіть повалена бурею смерека ще довго не засохне, не помре, хапаючись за землю останніми корінцями.
      На полонинку до роздоріжжя стежок виходять Юрасик і Ганя... Вони дуже стомлені, одежка аж до плечей зволожена росою. Проте на обличчях не видно смутку і страху, вони сяють збудженням і радістю. Це, мабуть, тому, що після тривожної ночі настав світлий ранок і вже недалеко до Черемошу, до зустрічі

1

2

3

вперед