МАРКО
ВОВЧОК
ІНСТИТУТКА
Т.
Г.
Шевченку
І
Люди
дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася.
Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) - не
здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува,
що й скаче, - то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі
б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у
людях. Хоч не було діла важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не
холодна, чи жива я...
На десятоліттях взяли
мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, - може, тому, що вже благенька
була, ледве ноги волочила, а заговорить - тільки шам-шам, одразу й не розбереш;
так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде - охає та стогне.
А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і
перестати.
За мене, то вже в дворі жили ми
спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике
свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. "Розволочитесь, - було,
каже пані гніваючись, - не пущу!.. Не той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще
матимете час, - не зараз вам
умирати".
Сидимо, було, день при дні у
дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з
дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота,
докучає, - аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на
день, як от по інших чуємо.
А як коли, то,
було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, - аж серце трепече! Коли б воля,
заспівав би так, щоб і на селі лунало... Не всмілимось!.. Ізглядуємось, та сміх
нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до
стільчика косою; інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не
почула, - крутиться, вертиться, тільки рукава май-май-май... Чого, було, не
виробляємо!
У старої пані не було роду,
окрім мала собі унучечку, - у Києві обучалась у якомусь там... от коли б
вимовити... ін-сти-ту-ті... Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи
щодня вичитує, - і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже
приїздити за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся:
білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка
буде!
Стара пані немов одужала: коливає з
кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись,
чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали,
сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо... Весело зочити степ, поля красні!.
Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волі
дихнути!
Квіток, було, назриваєм та
позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А
вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, - та так було жалко тих вінків
кидати, так жалко!
II
Діждали
панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така
вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з
рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе
розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком
спозирає.
Посадовила її стара за стіл. І
плаче, і радіє, і розпитує, і частує: "Може, тобі того з'їсти? може, того спити?"
Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла коло неї, - не надивиться. А
панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей
дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, - чи не дійдемо, які там у
неї думки, яка вдача, звичай.
- Яковось-то
жилося тобі, серденько, самій? - питає стара. - Ти мені не кажеш
нічого.
- Ай, бабусечко! Що там
розказувати! Нуда така!
- Вчили багацько?..
Чого ж вивчили тебе, кришко?
- От захотіли
що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим
ученням!.. І не нагадуйте мені його
ніколи!
- Голубочко моя!.. Звісно вже -
чужі люди: обижали тебе дуже... Чому ж ти мені зараз сього не
прописала?
- Що се ви, бабуню? Як можна?..
Зараз дознаються..
- Бідолашечко моя!..
Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні
душі?
- Ох, бабусечко! І морено, й мучено
нас - та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та
й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза
морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе
між людьми показати...
- Та нащось же
учаться люди, моє золото. От і наші панночки - на що вже бідота, та й ті верещать
по-францюзькій.
- Е, бабуню!.. - защебетала
панночка. - До французької мови і до музики добре і я бралась, - до танців тож. Що
треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше - тільки
морока... Учись та й забудь! І тим, що учать - нуда, і тим, що вчаться - біда.
Багацько часу пропало марно!
- Так як же
оце? Погано вчать?
- Кажу ж вам, що й
нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми
думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумались,
бабусю?
- Та то, серденько, що гроші брали
за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі і все
позабуваєш?
- Чи подоба ж се, бабуню? Бог
із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч
би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала,
а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур
їй!
- А як же часом хто в тебе спитає, як
там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не
тямить!
- Та що се ви, бабусю? Та се я
тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч
цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, - он як, бабусю!
Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!
І
заспівала, затягла, - наче теє срібло пересипається. Стара її цілувати: "Серденько
моє! Втіхо моя!" А панночка до неї ласиться та
просить:
- Купіть мені, бабусечко, по новій
моді убрань хороших!
- Про се не турбуйся,
дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над
панночками!
Ми, дівчата, ізглядуємось: чого
там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей
туманити!
III
-
Ходім лишень, голубко, - говорить стара пані, - я хочу, щоб ти собі обрала котру
дівчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й
збилися.
- Се ваша панночка, - промовляє до
нас пані. - Цілуйте її в ручку.
Панночка,
чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки
поцілувати.
Стара всіх нас показує, - се
Ганна, а се Варка, а се Домаха...
- Боже
мій! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: - Чи зуміє
ж хто з вас мене зачесати,
ушнурувати?
Стоїть і руки заложила, і
дивиться на нас.
- Чому? - каже стара. -
Зуміють, серце. А ні, то навчимо.
- Як тебе
зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: - Ся буде
мені!
- Так і добре ж; яку схочеш, серце:
нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, - панночка тебе
жалуватиме.
- Ходім уже, бабуню; годі вже!
- перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось
заплющує, і з місця зривається, - от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса
пихкають...
- Треба ж, голубко, - каже
стара, - її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й
вийде з неї людина.
- Шкода, бабуню, що
спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до
міста.
Та й говорять собі, наче про коней,
абощо.
- Ой, Устечко! - журяться дівчата, -
яково-то буде тобі, що вона така
непривітна!
- А що ж, - кажу, - дівчата!
Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде -
побачимо.
Та й собі
задумалась.
IV
Увечері
кличуть: "Іди до панночки - розбирати". Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом
і вже усе зриває з себе.
- Де се бігала?
Швидше мене розбирай!.. Швидше:
я спати
хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на
мене:
- Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на
ліжко:
- Роззувай!.. А вмієш ти волосся
звивати? - питає.
- Ні, не
вмію.
- Боже мій! Горе моє! Яка ж вона
дурна!.. Іди собі!
Дівчата вже мене
дожидають:
- А що, Усте? Що, сестрице? Яка
вона, голубко? Що їм казати?
- Дурна я, -
кажу, - дівчата, бо не вмію кіс
ізвивати!..
V
Другого
дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі
будинки, увесь двір, і в садку була. Така
веселенька.
- Дома я! - каже. - Дома! Усе
мені вільно!
Цілує стару панію та раз у раз
питає:
- Чи скоро в гості поїдемо,
бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?
-
Та нехай же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе
надивлюся!
- Та коли ж то вже я діждусь,
бабуню! В мене тільки було й думки, що приїду додому - весело буде, людно, музики,
танці... Бабусенько мила, люба!
- Ну,
добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей
проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара
скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає, та кроїть, та приміряє
на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє. То до одного дзеркала
скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша.
То заплете коси, то розплітає, то стрічками перев'є, то
вквітчається...
- Ах, бабусечко, - було
викрикне, - коли вже я в атласову сукню
вберуся?
- Як заручишся, дитино моя, -
одказує стара. - Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря
всесвітнього!
А панночка й голову задерла,
і виступає так, наче вже вона княгиня
великородна.
Та тільки в них і мови було,
що князі та пани вельможнії. Було, і к весіллю зовсім приберуться, і будинки
поставляють кам'яні, і коней вороних позапрягають, - аж лихо! Пересипають
такеньки, пересипають, - панночка й
зітхне:
- Що, бабуню! Тільки говоримо... І
досі ще нікого в нас не було!
- Та зажди ж
бо трохи: наїде такого, що й не
потовпляться.
VI
Та
й справді перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Одні з двора, а другі у двір.
Нема нам ні сну, ні спочивку: бігаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора.
Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже між ними панів нема! Все теє
регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка
у двері не втовпиться. А паничів що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої
панночки звиваються, -так, як ті джмелі, гудуть. Обійшла либонь вона їх усіх, -
кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться,
що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб
свого посім'янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, схнуть.
День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи
так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки
так комахою й налазять і налазять. Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій
молодий вік собі скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, - а
більше що?
VII
Потроху
та помалу усе панночка на свій лад перевернула, - життя і
господарство.
- Покиньте ж бо, покиньте,
бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою
манячите, наче прислужниця, абощо.
- Та
нудно без роботи, дитино! - одказує
стара.
- Візьміть книжку
почитайте.
- Що я читатиму? Я вже не бачу
читати.
- То так погуляйте, тільки,
голубочко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим
дротиком!
- Та добре ж, добре,
угамуйся!
Покине плести стара й нудиться.
Убрала її панночка у чіпчик з стрічками рябенькими та й посадовила на кріслечку
серед кімнати. Приїдуть гості - вона напоготові, привітає
їх.
Стара вже світом нудить, а панночка
втішається:
- Як славно, бабусечко, як
славно, як у нас велично та пишно!
VIII
Нас,
дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбіга, чи шиємо. І
обідати йдемо, то вона хмуриться і
свариться.
Далі вже що день, то вона
сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє як
жар, - засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то
пізнали ми тоді, де воно в світі лихо
живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої
наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси - не так! Знов розплітую та
заплітаю, - знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і
штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, - чого,
чого не доказує над моєю головонькою
бідною!
Одного разу дожидали в нас полкових
з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ік великодню. Сіла
панночка зачісуватись... Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як
мені довелось туманіти коло її русої коси!.. І така, і онака, і геть-пріч пішла, і
знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, - аж я злякалась! Та
репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за
мною в сад: "Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неї, -
страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию
обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, - дух мені захопило, так і
рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь - дівчата коло
мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а
стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, - аж їй у роті
чорно.
- Що ти накоїла, ледащо! Як ти сміла
панночку гнівити? Я тебе на Сибірю зашлю! Я тебе з світу
зжену!
А панночку
вмовляє:
- Не плач, не плач, янголяточко
моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки
холоднісінькі. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Мені внось, що тобі не
вгодно.
- А тобі, ледащице (знов свариться
на мене), - а тобі буде!..
Та й не-знаю, як
ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, -
так пані тільки ногою мене совманула та зараз і звеліла дівчатам до хати
однести.
Дівчата підняли мене й понесли, а
в хаті так і впади коло мене плачучи:
-
Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке
безголов'ячко?
IX
Цілу
весну мене теплим молоком напували, поки я трохи
оченьпала.
Лежу сама, - усі на панщині, -
лежу та все собі думаю:
"Таке молоде, а
таке немилосердне, господи!"
У хаті холодок
і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітерець шелесне та прихилить
мені у віконце пахучий бузок. Опівдня сонячний промінь гарячий перекине че. рез
хату ясну стягу трепечущу... наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну
немає. І так усе сама-самісінька із своїми думками - як у світі жити! Рада, було -
боже мій, як рада! - коли зашумить садок, стемніє світ і загур. чить дощ об
землю!.. От, чую, щось затупоче... регіт і гоміц... у хату до мене зграя дітей
усипле. Веселі, червоні; вітають мене; вприскають мене дощем Із себе; пнуться на
вікно, аетерплячі, коли той дощ ущухне; співають,
вигукують:
Зійди, зійди,
сонечко,
На попове
полечко,
На бабине
зіллячко,
На наше
подвір'ячко!
Скоро сонечко з-за хмари
виграло, вони так і замелись із хати. А мені ще довго-довгенько оддається то у
тому кутку регіт, то у тому, наче хто у дзвіночки срібні
видзвонює.
Увечері, смерком уже, вертаються
з панщини люди, потомлені і варом соняшним, і тяжкою працею; всі мовчать - хіба
який зітхне важко або заспіває сумної, сумної
стиха...
Часом несподівано котора дівчина
вбіжить до мене з будинку.
- Устино!
Голубко!
- А що там у вас діється,
сестрице? - спитаю її.
- Хоч не питай,
Устино, - лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя
черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша
голівонька!
-Про мене
нічого?
- Де б то нічого!.. Чому не йде до
свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати... Ой,
забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!
Х
Одного
ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла
Катря.
- Іди, иди, хутенько иди,
Усте!
- Куди
йти?
- До панночки, до панії! Та хутенько ж
бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалась на тебе старій,
що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо,
йди!
- Як же йти, Катре, не здолію я по
землі ступати!
- Я тебе доведу, голубко!
Зможися, щоб іще гірш тобі не було. Ходім-бо,
ходімо!
Ледве я доплелась до будинку. На
порозі стріла панночка.
- Чого се ніжишся?
Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не
бачила й не чула.
Та кричить же то, боже!
Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає... Годинонько ж моя! Як вона охижіла,
яке страшне зробилося в неї те личко
гожеє!..
На той крик і пані не задлялась
прилізти... Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі богу, того не
дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тоді в нас карності
щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) - панночка
біжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, діла не
роблять, та ще й плачуть!" Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша.
А стара лютує, нас карає, - молодий вік
ізгадала!
XI
Тільки
і дишемо, було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до
них - ляскотить попташиному, привітна, люба - і що то? - не пізнати!.. А вже як ті
паничі коло неї... Той поруч із нею шиється, а тон з кутка на неї очима світить;
сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж між ними,
мов тая перепеличка, звивається.
-
Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дівчата... - Дознає неборак, почім
ківш лиха!
Спершу стара пані тішилась
велико тими гостьми, а далі, як почались між ними сварки, стала думати та гадати:
- не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається
панноччиного привіту собі; один одного зневажає, та й сваряться і гризуться.
Почала вже їх стара пані собаками (за очі) взивати. Аж так над осінь доля
панноччина прийшла - і шарахнули вони усі од псі врозсип, себе самих
соромлячися.
XII
Спізнався
з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий,
звичайний, до кожного привітний, - і на панича не походив!.. А як з нею спізнався?
Вже давненько панночки приїжджі переносили, що якийто вже там лікар полковий
хороший: і брови йому чорні, і уста рум'яні, і станом високий, - така вже краса,
що й не сказати! Тільки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч
там як до його не заходь...
Панночка, чуючи
таке, було, частенько говорить старій:
-
Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, - нехай побачу,
який!..
А стара, було, на
те:
- Моя дитино, нацокотали тії верхоумки
скосирні, а ти віри пойняла... Велико диво - полковий лікар! Се злидні, бідота! Що
тобі з такими заходити?
- Та нехай я тільки
його побачу, бабуню! Чи справді він такий, як
славлють.
- Цур йому! Ще вв'яжеться! І так
уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та
сваряться, - бодай ви виказились!
От же як
стара одмагалась! А внучечка як на пню
стала:
лікаря та й лікаря! Першого ж
наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лікаря до
себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: "Привеземо, привеземо",
кажуть.
- А коли ж ви нас одвідаєте? -
питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. -
Чи хутко?
- Коли ви такі ласкаві, то ми й
позавтрьому будемо, - кажуть гості, як на ногах не підлітуючи. І поїхали, раденькі
що дурненькі.
XIII
Та
вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все
бурчить:
- Нащо нам та голь нещадима
здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тільки тим виміщає, що нас
душить.
Коли наїхали полкові, а лікаря
нема. "Дякує, - кажуть, -за ласку, та нема в його часу ані години: недужих у його
багато, - лічить".
- І не силуйте його, -
каже стара, - нехай лічить з
богом!
Панночка тільки почервоніла і уста
закусила.
Та й було ж нам, як гостей
випроводили! За все ми одтерпіли!..
Того ж
таки тижня самого занедужала панночка. Охає і стогне, і кричить. Стара злякалась,
плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, - по
його!
Тим часом панночка вбралась
якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, -
дожидає.
Приїхав він, подививсь, розпитав.
А вона ж то вже - і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку
та й прощається: "Завтра навідаюсь".
Стара
пита у внучечки, внучечка задумалась, - тільки їй на питання головою киває. А як
стара спитала: "Що, як лікар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, -
каже, - такий, як пан вельможний... І що він собі
думає!"
Лічив-лічив той бідолаха та й
закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, -
постерегли одразу, що воно є, та й
зслизли.
Стара пані тільки що головою в мур
не б'ється, та нічого не врадить: "Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете -
умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте!
Змилуйтеся!"
Стара й годі, тільки
охає.
XIV
Спустіло
панське подвір'я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає,
не б'є, не обскаржує, - все сидить та
думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лікар
і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум'яніє,
як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться:
"Здорова була, дівчино! А що
панночка?"
Цілий день прогостює, було. Усе
коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то
з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійзі, та вже
така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона
унучечки.
Ото вже й сватає він панночку.
Плаче стара і журиться тяжко:
- Я ж
сподівалась тебе за князя дати, за багача, за
вельможного!
- Ох, боже ж мій! - крикнула
панночка плачучи. - Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала!
Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка
випала!
- Та хіба ж таки кращих за його
нема? - не сміючи вже одмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов
стара.
- Для мене немає у світі кращого, -
нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім
скрутилась, - не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, -
унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішити: "ось поберетесь", - унучечка свою
долю проклинає:
- Се господь мені лихо
наслав, - каже, - і як тому лихові запобігти, не
знаю.
Молодий став помічати,
турбується:
- Що таке? Чого
смутна?
- Та я не
смутная...
- Скажи мені усю правдоньку,
скажи! - просить, у руку її цілує.
-
Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо?
Вбого!
- От що тебе журить, серденько!..
Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля
весела?
- Бач, ти об мені й не думаєш! -
одмовля йому. - А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись:
"от живуть-бідують!"
Та й
заплаче.
- Серденько моє, що ж мені,
бідному, в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх
розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, - каже, - небо
прихилити, та не хилиться!
І почнуть отак
обоє собі журитись.
XV
Любила
вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з
панночок-сусідок, допитуються :
- Чи
правда, що тая гординя та в тобі закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі
дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе
слухає?
- Вважайте самі, - одказує панночка
всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його
зводити.
- Слухайте, - каже до його, -
їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не
гнівалась!
Він зараз їде, купує там, що
казано.
- Боже мій! Чого се понакуповували?
Я сього не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро
вишукали!
Знов їде він, міняє. Або так.
Хоче він води напитись, - вона:
- Не пийте,
не пийте!
-
Чому?
- Я не хочу! Не
пийте!
- Та коли ж я хочу
пити!
- А я не хочу! Чуєте? Не
хочу!
І вже так гляне чи всміхнеться, що
він послухає. Коли то й розгнівається, одвертається од його, не говорить. Він уже
і перепрошує, і благає - трохи не
плаче.
Панночки приїжджі
дивуються:
- Ото! Чи хто сподівавсь од його
такого кохання! І що ти робила? Як ти бога
просила?
Наша панночка тільки
всміхається.
Питають, що він їй подарував,
- вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої панії має, та
хвалиться:
- Це він мене
обдарував!
Чудне панське
кохання!
А він на тих сусідочок важким
духом дише: бодай їх слід запав!
Стара тим
часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір
є.
- Дитино моя! В його хутір
є!
- Справді? - покрикне панночка,
зірвавшись з місця. - Де? Хто казав?
- Та
не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, од якоїсь тітки у спадку йому достався.
Тітка була бездітна; він на її руках і
виріс.
- Ах, боже ж мій милостивий! Чому ж
се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, - нічим гаразд хвалитись.
А все ж хутір! Усе ж держава!
Стріла його
веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, -
хуторець вітають!
XVI
Об
різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі
блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, - аж спотикається
на ході. Гульба точилась до самого
світу.
Отже, скоро жених і гості з двора,
панночка в плач. Плаче та на свою долю
нарікає:
- Що се я поробила! Що се я
починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько
моє! Доля моя сирітська!
Стара тим і
заручинам не рада, та втішає унучечку,
вмовляє:
- Чого плакати, моя дитино? Годі ж
бо, годі!
- Чому господь не дав йому
панства-багатства! - викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті
бігає, руки заломуючи.
- Дитино моя! Серце
моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю,
все твоє.
Вона як кинеться до старої,
обіймає, цілує:
- Бабусечко моя, матінко!
Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна
матінко!
- Годі вже, годі, а то й я
зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й сама плаче, й
сміється.
- Бабусечко, голубочко! То ви з
нами житимете?
- Чого б то й бажати, та не
випадає. Я такеньки міркую: зостанусь я -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства
доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, -
і хазяйство переведеться, і впокою душі не матимеш. Панське око товар тучить, -
недурно сказано.
- Добре, добре, бабусю!
Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на світ
одродили!
- То будь же в мене веселенька, -
не плач...
- Не буду плакати, бабуню, не
буду! Тільки що жених на поріг, панночка до
його:
- Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці
дає!
Він спокійненько собі й каже, ласкаво
їй усміхаючись:
- Ти радієш, то й я рад. Я
сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Пам'ятаєш, який був тоді
садок зелененький, квітчастий, - як, було, з тобою походжаємо,
говоримо?
А вона
йому:
- Садок зелененький, садок
квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці
дохідні!
Молодий аж іздригнувся і дивиться
на неї, - ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце
вжалило...
- Що ж? - питає панночка. - Чого
на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною
хазяйнувати?
І бере його за руку, сама
всміхається любенько. І він усміхнувся:
-
Ти ж моя, - каже, - хазяєчка кохана!
XVII
Повеселішала
панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, і сама до всього
береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама
ганяє, жениха турляє, - купує, крає, складує... Як у казані кипіло! Було тоді нам
лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а
нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці -
смерть!
На весілля панів, паній понаїздило,
- гуде у будинку, як у вулені. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох,
та яке ж оце хороше!.. Ох, і се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже
коштовне!" Інша як побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очі заплющить: так
її за серце і вхопить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми
їх збулися.
XVIII
За
тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись.
Вже коні стоять запряжені, - тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки
обіймаю старих і малих.
Молодий приїхав за
нею на четверику. Коні вороні, баскії. Правив візника плечастий, усатий, у високій
шапці. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються,
гомонять, плачуть, а візника той сидить, як виконаний з заліза, - не обернеться,
не гляне.
Посідали пани у той повіз. Мене
причепили позаду, на якомусь височенному
причіпку.
- З богом, Назаре! - покрикнув
пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить.
Іній запушив верби; біліли віти і сяяли проти сонця. Дівчата висипали на улицю;
кланяються мені... Швидко-швиденько бігли коні, - тільки в очах усе теє
промигтіло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная доріженька попередо
мною...
XIX
Хутко
перебігли до міста; наче межи комашню впали. Ідуть і їдуть, продають, купують.
Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куди не глянеш, усюди вони, наче
тії хрущі, шершавіють.
Пан звелів коней
зупинити коло заїзного двору і повів свою молоду у кімнати. Візниці грошей дав -
пообідай, а про мене й байдуже.
Сиджу я
собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая,
вродливая!" Я аж здригнулась. Се візника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то
ж чорнявий, матінко! Такий чорнявий, як єсть тобі ворон. Засміявся - зубів у його
незліченно, а білі ті зуби, білі, як
сметана.
- А кого вам треба? - питаю
його.
- Еге,
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Інститутка - Вовчок Марко
