ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ ПАВЛО
НЕЛОЖНИМИ УСТАМИ
(Павло Тичина)
КЛАРНЕТИ НІЖНОСТІ
Як це назвати?
Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Маленький роман? Фантазія на тему однієї
трагедії? Претензійне. Коли б я, скажімо, був композитором, то назвав би це
сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр
цієї речі? Не знаю, не знаю.
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, -
Лиш Сонячні
Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім - всі планети.
Я був
- не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо - дзвонні звуки,
І пітьми творчої хітон, І
благовісні руки.
("Сонячні кларнети")
-
Тичина? Пан Павло? Невже ж?
Голос
молодо-молодий і знайомо-незнайомий. Кругла хутряна шапочка, руки глибоко в
пухнастій муфті (сама себе ізв'язала!), мовби сповита, але від того - гнучкіша і
ставна-ставна. Ставна панна, бліда, оката, мов діва Марія, йшла йому назустріч,
йшла швидко, ніби аж бігла.
- Тичинко! Не
впізнаєте?
А таки ж бігла! Лакованими
полуботками - по зашерхлих калюжках. Пошерхлі губенята. І крихка постать, як
весняний льодок. Сама себе ізв'язала...
Та
звідки ж таке сизокриле голуб'я в цій сірій старовірській Добрянці, замкненій
серед чорних борів, замурованій
хмарами?
Втрачено навіки. І ту їхню першу
зустріч, і весну, і ніжність. Ніколи не вернеться, і ніколи не відгадаємо. А
змиритися з цим незмога. І знову й знову б'ється думка над
нерозгаданістю.
А це ж не кам'яна споруда,
де навіть в уламкові ще зберігаються якісь контури, обриси,
натяки.
Людина - не
камінь.
А людське почуття? Воно невловиме
навіть на відстані дотику. Коли ж минають дні, роки, десятиліття, тоді що?
Забуття, непам'ять?
Не вернеться, ніколи не
вернеться.
Ні тонкий льодок на добрянських
калюжках,
Ні гуси в темному
небі,
Ні сміх її
перламутровий,
Ні погляд
яблуневоцвітний,
Ні...
Очі її літали за ним, металися
сіро-чорними блискавицями, вловлювали гру його лиця, підхоплювали, підтримували,
гладили...
Хтось гладив ниви, так ніжно
гладив...
Але ж не могли вони ось так
стояти посеред добрянської вулиці під суворими поглядами старообрядських
хат.
- Ви не пам'ятаєте мене, пане
Тичино?
- Як же, як же? Чи ж можна? А сам -
ні згадати, ні пригадати.
- Я вам
поможу.
Він злякано замахав руками, вперше
видобувши їх з-під своєї чорносукняної
розлітайки-розмахайки.
- Це ж я такий
неґречний! Такий неуважливий. Але вона вперто йшла йому на
поміч.
- Ви читали тоді свої поезії моїм
кузинам Коновал.
- Гімназисточка з Києва! -
сплеснув вій долонями. - Та гімназисточка ж! Вона
сміялася.
-
Виросла?
- Ніколи не
сподівався.
- Що
виросту?
- Не те, не
те!
- Що опинюся в
Добрянці?
- Я теж тут випадково. Добродій
Сивенький 1[1] забрав меве, бо я
недужий.
- Що з
вами?
- Ет! Прохопилося, вихопилося. Що це
я про себе та про себе? А ви ж...
- Наталя,
- підказала вона.
- Наталя-Наталочка! Ви ж
тоді сміялися з моїх віршів! Еге ж -
сміялися!
- Я думала: ви станете
благочинним. Благочинний - і вірші.
- Цур!
Цур! - злякався він.
- А я земською
вчителькою. Раїса з "Лялечки"
Коцюбинського.
- Раїса? Гм. Та тільки з
мене який же отець Василь? Ні лисини, ні
туші!
Вона вела гру
далі.
- "Чи ви чули, що о. Аркадія
переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав
набедреника?"
- Цур!
Цур!
Вона присмучено поглянула на
нього.
- Не вийде в нас гри в "Лялечку".
Вже й ви не благочинний, а тільки... цей плащ і клямра
лев'яча.
- Ет! Пусте.
Студентство-молокосоство... Після семінарії чортом застебнешся - не те що левом! Я
тепер у комерційному...
- Мені писала Інна
Коновал.
- Про
мене?
- Аж у Петербург. Бо я -
бестужевка.
- Таки ж
учителькою!
- А ви - банкіром чи все ж
поетом?
Подала йому руку, щоб підтримав,
перевів через зашерхлу калюжу. Він узяв ту руку. З неї било сухе тепло, вона
пашіла жаром майже неземним. А яким же? Небесним?
Сонячним?
Благовісні
руки.
Повій її, обережно підтримував,
самими пучками. Хто кого вів? Хто говорив, а хто мовчав? Молодий голос вабив
теплом і крихкістю аж ставало страшно: ось-ось зламається. І тому хотілося, щоб не
вгавав, бо в його безугавності запорука життя, а воно ж утікало від нього,
втікало, як тумани, як хмари й вітри...
Самотня ти, самотній я.
(Весна! -
світанок! - вишня!)
("Сонячні
кларнети")
Він мав вести партію кларнета.
Голос глибокий і тужливий, але й добрий, як у матусі Марії
Василівни.
Хоч від матусі тільки спів, а
музика - то ж від батька Григорія Тимофійовича. Пилку батько в сінях було повісить
і показує, як у Чернігові в Руській церкві
дзвонять.
А то камертоном об долоню - і вже
сам слухає і тобі дасть послухати, а музика ж з глибин і тайнощів! Як по дорозі з
Басані загубив батько камертона, то так же журився, так
журився!
І слово "регент", почуте від
батька, звучало велично, мов сама музика. Уявлялось: собор, над ним архієрей, а
над усім цим - регент.
У словах може бути
музика - це відкрилося вже п'ятилітньому. І жах теж може бути в словах, як у
страшному слові "щелепи". Брат Іван, старшин па три роки, вже як учився в бурсі в
Чернігові, налякав малого Павлуся тим словом. Звучить не тільки грубо, а навіть
страшно, печерно, людоїдно. Пора б його змінить на інше. Хіба не можна вигадувати
слів нових, квітучих і барвистих, як музика, як спів? Шовкових, ясносоколових,
самодзвонних, ніжнотонних, волосожарних, енгармонійних - хіба не
можна?
А нас же десятеро дітей. Чотири
брати та шість сестер. І така ж бідність, такий голод. Прийде було матуся аж
поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи
клуночок борошна у шкуродьора Базики. Матуся була добра і милосердна, бо січнева.
І Павлусь був січневий і вродився в маму. Ще зовсім маленького взяла матуся
Павлуся до Києва на богомілля. В Печорській церкві приступила до святої ікони, а
довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до
святого, той сказав матусі: "Пріобщається із малих сіх та великий будет".
Гляне
сонце, як дитя,
А в селі голод!
Ходять матері, як тіні, -
Вороний
вітер.
("Сонячні кларнети")
Від матусі
діставалися їм дивні слова: перегулюється небо, окалавуритись, обговтатись,
персминджигується. Дітвора смішила маму: "А йдіть, мамо, а то самовар
перегулюється, треба окалавуритись чашками, щоб вода не
переминджигувалась".
І вже по матусиній
смерті засяє її душа в її ж таки слові енгармонійнім:
День біжить, дзвенить -
сміється,
Перегулюється!
("Сонячні
кларнети")
Батько Григорій Тимофійович
казав: "Ніколи під минуту не співайте". Вже він почув, що в Павла голос мов
дзвіночок, і давав йому вести партію. "Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай
півтон, а Оксана терції". Отак тригласом і співали "Отверзу уста", а Павлусику ж
було 5 літ усього.
Надівши коло загати на
кілки чоботи головками вгору, щоб дьоготь уходив, батько сідав на призьбу і
довго-довго думав. Він так міг цілі вечори весняні просиджувати, слухаючи, як на
Подолі жаби скрегочуть. Слух мав такий, що чув, як у Бобровицю поїзд ішов. А це ж
дев'яносто верстов!
"Ти співай, Павлушко,
"до-ре", і все вгору, вгору, а ми своє, пристанемо, як ти будеш "мі"
співати".
Найбільше нам подобалось, коли на
вершинах розминалися: сі-до! І зразу ж вони теж:
сі-до!
Найбільше любив батько пісні "Тече
річка невеличка", "Ой у лузі, у лужечку при крутому бережечку", "Ой з-за гори
їдуть мазури", а ще "По синим волнам океана", про яку казав:
"Запрещочна".
Старша сестра Проня завжди
плаче, як почує "Ой у лузі, у лужечку". Згадує татуся рідного, який помер ще в
дев'ятсот шостому. П'ятдесят шість літ прожив - хіба ж то вік!
Хтось горів
світанно, Коліноприклонно:
Дай нам, земле, шуму,
Шуму - божевілля! -
Ніч.
Плач.
Смерть шумить косою!
Смерть шумить косою...
("Сонячні
кларнети")
Батько повіз Павлушку до
Чернігова, де в бурсі вже вчилися Іван і Михайло. А цей же малий і тонкий -
дивитися нема на що. До бурси рано. А заспівав - і черстві монастирські душі
злагідніли. Взяли малого в півчу. Жив у Єлецькому монастирі, а ходив щодня до
Троїцького собору за три верстви співати на архієрейське служеніє, та ще й
голодний. І ніс по півпуда нот. Все те за скудну монастирську трапезу. Отак шість
років. Співав, і вчився, і плакав. Плакав і співав.
По хліб ішла дитина -
трояндно! -
...тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки - трояндно...
Ні бога, ні чорта - на бурю!
...гей, стійте! Знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння - на бурю...
(Сонячні
кларнети")
З бурси - лиш в семінарію, а з
семінарії ж куди? В попи? Василь Елланський, хоч молодший на три роки, підбивав
Павла на заколоти. Домагатися, щоб приймали після семінарії в університети без
екзаменів, як і гімназистів. Домагатися - та в кого ж? Коли он у них знайшли
книжки Шевченка та Горького і конфіскували й не
повертають.
Але ж Елланський таки знайшов у
Києві комерційний інститут, куди приймали без екзаменів. Пішли у комерційний - аби
не в попи.
Вирости душею і повідати світові
про все те, що проходить крізь твою душу.
А
вона була скрипкою, скрипочкою,
скрипченятком.
Скрипка грає
тоненько-тоненько, в ній немає того глибинного тону, що в кларнеті, і загадковості
теж немає, вона відкрита всьому світові, навіть, сказати б, розпростерта й
розпахнута.
А з чим
одкриватися?
Київ. Натовп на Хрещатику, а
тому натовпу - тисяча років. А ти ще зовсім мала і міцно тримаєшся за мамину руку.
Але це не Хрещатик, а великий майдан, де скаче кінь і гетьман булавою вказує на
жовтий будинок окружного суду, де працює помічником присяжного повіреного Орлова
її таточко. Головою ж кінь обернений до Софійського собору. А може, гетьман
показує па Десятинну церкву, де її хрестили, чи на пожежню, звідки баскі
біло-булані коні вивозять лицарів-пожежних у золотих шоломах? Тане сніг,
Житомирською, Михайлівською, Підвальною біжать бурхливі струмочки, біліють
паперові човники, пущені дитячими ручками, летять униз-униз ген на
Хрещатик.
Які надії вкладає кожне дитя в
той біленький човник, і яку надію вкладали в малу Наталю, єдину дитину? Жандарми
перетрусили скриню з дрібненькими сорочечками й стрічечками, і таточко зник. Його
забрало вороже слово "заслання". З університету його вигнали. Міністр Делянов.
Слова так само похмурі, як заслання. Але згодом мамі пощастило одержати для
таточка дозвіл по повороті із заслання скласти екстерном іспити при університеті
на юридичному факультеті. Так він став помічником присяжного повіреного. З Великої
Підвальної ми переселилися на Фупдуклеївську, де в Маріїнській гімназії
вчителювала мама. Широка вулиця, брязкіт трамвая, узгір'я з поворотом на
Володимирську і блискучі барвисті бутлі з таємничим світлом в аптеці. Тоді
опиняємося па Володимирській біля старовинної церкви Ірини, будинок жовтий,
цегляний, двоповерховий. Я сиджу на підлозі у вітальні. Це кімната батьківська,
для чужих людей з назвою "клієнти". В руках у мене мушля з якогось незнаного моря.
Довкола - кілька дрібніших. На великій мушлі вирізьблені тонкі прекрасні грецькі
постаті в якомусь танку. Мушля ніжно-рожева, постаті - сніжно-білі. Я тулю мушлю
до вуха і слухаю далекий гомін. Тоді прикладаю до вуха маленькі, рябенькі, мовби
обсипані квасолькою. Щось далеке й незнане шепоче до мене, гомонить, нагадує. Але
я ще нічого не вмію вгадувати, бо мала. Про що вони тоді гомоніли
мені?
У подвір'ї - будинок господині дому.
Це самотня, дуже багата жінка. Брама на подвір'я завжди замкнена. На залізній
хвіртці намальований білою фарбою великий пес, і він справді сидить на ланцюгу
коло великої буди і бігає па довгому дроті уздовж подвір'я. В садибі панує гнітюча
таємничість. Усе принишкле, вимуштруване, чуже. У господині економка Емма і
папуга. Чи з жалощів до нашої убогості, чи з нудьги для розваги господиня іноді
присилає по мене. В півтемряві великого, повного оксамитних меблів, перських
килимів, тропічних рослин салону чийсь різкий, пронизливий голос кричить: "Емма,
хтос'ь прийшов!" Тоді одчиняються двері навпроти і з'являється горбата постать
економки. Я довго лякалася того рипучого голосу, аж поки нарешті здогадалася, що
то кричить зелений старий папуга з великої круглої клітки. Він стукотів горбатим
дзьобом по золочених ґратах і дивився на мене круглими недобрими
очима.
На першому поверсі нашого будинку
була крамничка. Батько давав мені п'ятака, загорнутого в папірець, і я урочисто
йшла купувати "шарика" з шоколаду або шоколад з малюнком. Малюнок був барвистий, і
коли потягнути за кінчик паперу з боків, він починав ворушитися, і це подобалося
більше за самий шоколад. "Шарика" я обережно несла додому. Загорнений в срібний
папірець, він був надзвичайно таємничий. У ньому завжди був схований невідомий
скарб - мідний або бляшаний перстенець, бляшана золота рибка або якась інша
дурничка. Розгорнеш блискучий папірець, зломиш чорну кору і дістанеш скарб.
Тішишся, радієш, смокчеш стару, тверду
шоколадину.
Мені тільки три роки, а я вже
жду, коли зацвітуть каштани, а тоді настане осінь, позолотіє листя, на землю
стануть падати каштани. Круглі, колючі, наче зелені
їжачки.
- Наче реп'яшки, - втрутився
кларнет.
- Таки ж їжачки, - наполягала на
своєму скрипочка.
- Так, так, - не став
сперечатися кларнет. - Але ж реп'яшки... Він мав спогад з майбутнього. Коли вже
прославиться і всі взнають у ньому великого Поета і стежитимуть навіть за виразом
його обличчя, якась добра наївна дівчина захотіла розвеселити поета, якого часто
навідував сум, і прислала йому вірш про
реп'яшки:
Ті реп'яшки лише дрібненькі
Біля майданчика, де ми
Зійшлися вдвох, немов маленькі,
І гралися, немов
малі.
Ті реп'яшки, що я зірвала
Й вертіла їх на всякий лад,
А потім і на вас кидала
І знов ловила їх
назад.
Подумати тільки - здається,
Лише маленькі реп'яшки,
А серце радісно так б'ється,
Й рояться в голові
думки.
Не думайте, що я в вас закохалась,
Це не може статись в одну мить.
Я вам по чистій совісті призналась,
Що хотіла лише вас розвеселить.
(З фондів
Дерле, архіву-музею літератури й
мистецтва)
Але той спогад був ще в
майбутньому, далеко-далеко від тої дівчини-скрипочки, що збирає київські
каштани.
Зелені їжачки (таки ж їжачки!)
падають, розбиваються, і в білих лушпинках лежать блискучі, немов полаковані,
брунатні горіхи. Сторож - дід, у кашкеті з бляхою, ходить по шовкових газонах,
назбирує повен кошик зелених їжачків і роздає нам. Ми стоїмо - у фартушках,
спідничках, штанцях, обуті чи босі, обшарпані чи прибрані, але наші серця однаково
б'ються в нетерпінні й тривозі: скільки і яких саме каштанів дасть сьогодні дід у
маленьку жменьку. Самому брати каштани - гріх. Крий боже ступити кому па траву!
Навіть коли закотиться десь під кущ улюблений м'ячик, чорний (за десять копійок),
то й тоді треба йти і благати діда, щоб
дістав.
Удома я мріяла винайти чудесний
спосіб, щоб каштани лишалися блискучими та гладенькими цілий рік. Я заливала їх
водою, солила, мастила оливою, вазеліном. Але вони однаково тьмяніли, зморщувалися
невпинно, як старі обличчя, що неспроможні затримати одвічну
молодість.
Тоді їй ставало сумно, хоч ще й
не знала, що таке сум.
Я жила самотньо.
Вранці мама одкреслювала мені червоним олівцем шматок газети (згодом я довідалася,
що це чорносотенний "Киевлянин", редакторові якого україножеру Пихну батько зробив
якусь послугу, за що той щоразу задурно присилав нам чергові номери свого видання)
і казала: "Повідшукуй усі "а" або якусь іншу літеру". Я годинами сиділа в салоні,
виконуючи своє завдання. Так мимохіть я навчилася читати. Було мені тоді років
чотири.
До моїх розваг належала поява на
подвір'ї мандрівного "Петрушки" або мавпочки, яка танцювала на спідничці й
дрібними холодними пальцями брала з моїх мокрих од хвилювання рук приховану на цей
урочистий випадок копійку; часом морська свинка витягала зраненого папірця -
"щастя". "Вас ожидает встреча с блондином", - читала я по складах. Часом куховарка
кликала мене вдень до кухні. Там уже була яка-небудь її подруга. Вони діставали
з-під подушки засмальцьованого "Соломона", крутили з хліба кульки і кидали їх на
сонячне обличчя, поділене на дрібні номеровані сектори. Кулька зупинялася на
якомусь числі, і я мала читати пророчі
віщування.
У неділю мама водила мене до
крамниці Мазченка. Зрідка купувала яку-небудь недорогу забавку, але зате ми ходили
по всіх відділах, і серце мені завмирало від споглядання тих незліченних скарбів,
що їх мала ця найкраща на весь Київ крамниця. Я знала, що грошей у нас мало і що
вони завжди потрібні на щось нове, і розуміла це так, як розуміють
дорослі.
Часом ми ходили до Миколаївського
скверу, що навпроти університету. Там був великий басейн у формі Чорного моря з
чаплею посередині. Мати читала, а я бігала і збирала ті ж таки каштани. Іноді ми
йшли до ботанічного саду. Там, у кінці темної алеї, були ями, де жили колись
вовки, і стояло дві скіфські баби. Я тихенько підходила до них, торкалася їхніх
згорнених камінних рук і шепотіла: "Здрастуйте, бабусю". Тоді, задоволена,
поверталася до мами.
Раз я на власні очі
бачила, як "бунтують" студенти. Біля темно-червоного будинку університету йшла
студентська демонстрація, а назустріч їхали на баских конях козаки з нагаями. Мама
звернула зі мною в бічну вулицю. Через п'ятнадцять років козаки так само їхали
назустріч нашій демонстрації на Великому проспекті в
Петербурзі.
Ми ходили й на Володимирську
гірку. Сиділи біля пам'ятника Драгомирову, що вмер чи вбився там. Відвідували
панораму Голгофи, таємничу, в широкому освітленні, з майже живими постатями
Христа, розбійників, Пілата. Я гаразд знала євангельську епопею і дужо переживала
за Христа. Біля панорами, вулицею від костьолу стояли ятки. Там продавалися срібні
персні "від святої Варвари", червоні хрестики, в яких крізь скло було видно
Миколу-чудотворця, дрібні срібні хрестики на шию, воскові писанки, барвисті разки
намиста, скляні буси, ікони, вінчальні свічки, ладан, якісь загадкові пляшечки.
Усе це купували прочани на спогад. Коло панорами стояв тир. Хлопці стріляли в
химерні фігури і коли влучали, десь починала грати дивна музика, фігури
ворушилися, танцювала балерина, хлопала крильми чайка, кланявся, скидаючи
капелюха, тірольський стрілець. А коло бар'єра тиру стояла скринька і в ній
мальована бляшана квочка. У щілину підставки треба було кинути п'ятака, тоді
квочка піднімала бляшані крила і голосно квоктала, а до скриньки біля хвоста
випадало бляшане пофарбоване яєчко з препоганими
яєчками.
Святого Володимира з величезним
хрестом я помітила якось лише згодом. Він ніяк не міг змагатися щодо популярності
з бляшаною квочкою.
Уклад нашого життя
порушувався на контракти. Я ждала цієї події цілий рік. Батько возив мене на
контракти сам. Ми їхали візником. Це був Петро, що постійно стояв на розі і був
батьковим придворним. Коли він їв, коли спав, де жив і чи взагалі десь жив, опріч
своєї прольотки, - я не знала. Він завжди стояв на розі, як пам'ятник, і мені
часто здавалося, що стоїть він там лише задля того, щоб повезти мене на контракти.
А там був славетний фонтан Самсон, за яким уже кипів буйний Контрактовий ярмарок,
і все там шаленіло, люди ставали мовби несамовиті, щось дзвеніло, бубоніло,
гримало, ляскало, крутилася карусель з білими й гнідими кониками, запряженими в
яскраво помальовані візочки, пронизливо скрикували надуті гумові чортики з
чорно-зеленими мармизами, пищали глиняні коники й півники, яким малеча дула попід
хвостики, а продавався, здавалося, там увесь світ. Барвисті стрічки, намиста,
коралі, дукачі, тисячі й тисячі див, щороку інша крамниця, щороку купують і
продають, торгуються, жартують, лаються, сміються. Ноги не чують втоми, очі
розбігаються, а маленька душа розпливається від щастя бачити все те, дихати
запахом жовтого казанського мила, халви, шкіри, барвистих сап'янців, килимів. А
тоді - пряники. Лишечко! Хто тільки вигадав усі ці медівники, м'ятні, горіхові,
тульські, вяземські, ці незабутні ласощі, що й серед ночі навпомацки вгадала б їх
за пахощами й смаком! Пастила: рожева, біла, фісташкова, шийна, пухка. Горіхи в
цукрі, халва, мигдаль, фісташки, купи горіхів... Години чи вічність спливають
непомітно в цьому раю серед гарячих пахучих
хвиль?
А над Києвом, над Дніпром справді
пливе хвилями вічність, та тільки я неспроможна осягнути її, побачити, відчути, до
решти поглинута цим привабливим земним світом, в якому стільки краси, що, може,
вистачить мені на все життя, хоч величі й немає. Бо велич не належить простій
людині. Вона судилася хіба що пророкам, апостолам та поетам, які пливуть по життю
в золотих
човнах.
Із сивої-сивої Давнини
причалюють
Човни
золотії.
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко
мутная!
І засміялись
гори,
Зазеленіли...
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті -
Торкнула
струни...
(Сонячні кларнети")
Явилася ясна
неуявленно...
- Гм, кажете, поет. Але ж
поетом ще треба стати...
- Я стежила за
вами, пане Павле, всі ці роки. Читала все
ваше...
- Ет! Що там читати! П'ять
віршиків. Та й що поет сьогодні? Салон у модної губернської дами. Повно гостей.
Гомін. Жіночий сміх. Господиня вводить молодого поета. Йому назустріч вискакує
прямоспинний молодик, схожий на перевдягненого жандармського
офіцера.
Господиня рекомендує поета гостям.
Мовляв, їй рекомендували його як окрасу літератури. Майбутню, але окрасу. Молодик
хапає поета, веде до всіх.
- Панове!
З-поміж невеликої плеяди багатообдарованих і нещоденних особистостей нашої
тоскливої сучасності одною з найяскравіших і виокремлених за своїм надзвичайним
талантом є, безсумнівно, особа нашого Поета. Він сяє, мов метеор, в сірому
осінньому тумані нашої понурої
щоденності.
Поет невміло цілує дамам руки,
вітається з чоловіками. Його приймають до гурту, саджають на стілець, оточують з
шанобливістю нерозуміння. Вусатий пан, у фраку, підсідає до Поета, пропонує йому
випити.
- А в мене, знаєте, в Херсонській
губернії маєток, і там, уявіть, зненацька бунт... Ну, схопили бунтівників. Що ж
виявляється? Заводіякою серед строковиків був якийсь сочинитель. З різночинців, з
поповичів чи дяковичів... Найнявся в строк, а сам - у революцію! Припровадили до
мене цього сочинителя, став я з ним бесідувати. І що ж? Європейська освіченість!
Можете собі уявити? За пояс мене заткнув... Ну, ми ж не проти Європи. Дав я
грошовий заклад, доволі значний, скажу по секрету, випустили цього сочинителя.
Мало того: купив я йому квиток до Парижа, їдь собі до Європії, роби там революцію!
Не хоче! Можете собі уявити: не хоче! Але ж чортзна-що! Я кладу за нього свої
гроші, купую йому квиток до самого Парижа, а він... Бунтувати! Невже сочинителі не
можуть не бунтувати, пане Поет?
Якась дама,
пускаючи очі під лоба, читає
Мережковського:
Если розы тихо осыпаются,
Если звезды меркнут в небесах,
Об утесы волны разбиваются,
Гаснет луч зари на облаках, -
Это смерть, но без борьбы мучительной,
Это смерть, пленяя красотой,
Обещает отдых упоительный, -
Лучший дар природы всеблагой.
- Оцо добре,
- каже вусатий поміщик. - "Лучший дар природы всеблагой" - це дуже добре. Це ваші
вірші, пане Поет?
- Ні, ні, - злякано махає
руками Поет.
- Ну, однаково. За це треба
випити. Вип'ємо, пане Поет?
Похмурий пан
підходить до них, надуває руса.
- П'єте-с?
А між тим Росія гине. Всюди запановує хаос. Чернь
бунтує.
- А я що кажу? - скрикнув поміщик.
- Я й кажу: треба випити, бо ж однаково:
хаос!
Хтось читає вірші вже українського
поета:
Всьому під сонцем - край один,
Всьому земному - тлін і тлін.
Хто розгада останній час.
З землі - хто жде, хто візьме нас?
- То це
ваші вірші, пане Поет? - допитується
поміщик.
- Ні, ні, - заперечує
Поет.
- А які ж
ваші?
- Мої? Не знаю. Хіба що такі, як ото:
"Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя,
волю..."
Поміщик злякано відсовується від
Поета. Похмурий пан грізно наставляє свої бакенбарди. Але тут підскакує до них
п'яненький вертун, посміюючись, шепоче:
- А
що я вам розповім, пане Поет, що я вам?.. Панове, паризька штучка, пальчики
обсмокчете... І про кого ж? Не про міністрів, і не про мідінеток, і не... Уявіть
собі: про сочинителів... Славетний психолог професор Бруардель відвідав якось
приватну психіатричну лікарню під Парижем. У кінці візиту директор спитав ученого,
як йому сподобалася установа. "Все чудово! - вигукнув професор. - Я зустрів
надзвичайно цікаві випадки. Особливо зацікавив мене в саду один невисокий пан, в
сірому костюмі й кумеднім солом'янім капелюсі. Своїми дивувакуватими запитаннями
він страшенно розважав мене. Це найбожевільніший суб'єкт, якого будь-коли
доводилося мені зустрічати. Ви не знаєте, хто це?" - "Як же? - відповів директор.
- Знаю. Це письменник Поль Бурже. Він вивчає в нас типи для свого нового
роману".
За чверть години до директора
прийшов Поль Бурже. "Сьогодні я просто щасливий, - з захватом промовив він. - Я
зустрів тут такого шаленця, що неодмінно зроблю його героєм свого роману. Худий, в
пальті, в циліндрі, а що він говорить - це просто грандіозне божевілля! Не знаєте,
хто це?" - "Знаю, - сказав директор, - це професор-психіатр Бруардель".
Як історійка, пане
Поет?
- Панове! Панове! Хвилиночку уваги! -
заляпав у долоні прямоспинний молодик. - Ми хотіли б з допомогою чарівного ліхтаря
показати вам кольорові діапозитиви... Прикрасити нашу похмуру дійсність... З
коментарями і без коментарів... До речі, панове, чи відомо вам, що днями обранець
світової літератури індійський поет Рабіндранат Тагор одержує за вірші Нобелівську
премію?.. А наш молодий поет... Але де ж наш пан
Поет?..
Ходять по квітах, по росі,
Очима чесними
Христовоскресними
Поеми тчуть.
А сонця, сонця в їх красі -
Не чуть.
Царства.
Під спів кров і - без пісень -.
Вмер чорнобривий день,
О лицарі безумного "лицарства",
З прокляттям вас на перегній!
- Трояндний!
- Молодий!
-
Бій!
("Сонячні
кларнети")
Сидить
в Бенгалії
Рабіндранат:
"Нема
бунтарства в нас: людина з
глини..."
("Вітер
з У прагни")
Коли я закінчила гімназію,
постала проблема дальшого навчання. Батько вперто стояв на Києві, до того ж
обстоював дуже рішуче і жорстоко: я вчився на Україні, нічого тобі їхати до
Петербурга. Я рвалася до столиці, бо там були найкращі наукові сили. Батько стояв
на своєму: поїдеш - ти не дочка мені, допомагати не буду. Мамі було дуже шкода нас
обох. Поскільки батько не боронив мені їхати, а тільки одмовив у допомозі, то за
це взялася мама. Вона поїхала зі мною до київського генерал-губернатора, щоб
одержати необхідне для вступу свідоцтво благонадійності, тоді дала мені грошей па
перший час і відвезла мене до Петербурга. Там ми зупинилися в нашого колишнього
вчителя літератури, дружина якого, в минулому бестужевка, схвалила наш намір і
допомогла нашим першим урокам. Жили ми спершу в них на Забалканському проспекті,
протії інституту шляхів. Господиня поїхала з намп на Васильєвськіїй острів, де на
Десятій лінії були Бестужевські вищі Жіночі курси, знайшла на Сімнадцятій лінії,
вже на краю острова, де жили лише студенти та візники-вантажники, кімнатку в
родині крамаря, дрібного ярославського "лавошника". За цю кімнатку з самоваром я
мала платити двадцять карбованців на місяць і карбованця за доглядання служниці.
На тих же сходах домовилися з старенькою сусідкою, що я в неї обідатиму, а вечерю
братиму додому разом з склянкою молока на сніданок. Це мало коштувати двадцять
п'ять карбованців місячно. На баню, трамвай, театр мені лишалося чотири
карбованці. Отак на петербурзькому горищі почалося для мене самостійне
життя.
(А в нього в комерційному ще й за
навчання - по п'ятдесят карбованців за кожний семестр. Заліків можеш не здати, а
гроші - Дай!)
Зранку бігла я на лекції. З
побожністю слухала славетних професорів: Тарле, Введенського, Сперанського,
Турган-Барановського, відомого історика, вихователя цесаревича, Платонова,
Венгерова, Овсяинко-Куликовського, Бодуена де
Куртене.
(Ач які імена, ач! А в нього ж у
семінарії що? Лебедев - по літургії. 90 років дідуганові, вже ум за розум: "да...
облачается в алтарь и входит в стихарь... да..." Викликає одразу по двоє:
"Господин Солунский, господин Воскресенский, придите и объясните..." Одного
відсилає до вікна, де лежить купа книг, а другого - до себе. Про першого й забуває
одразу, а другого починає "істязати" й ставить йому "коляку", аж той благає:
"Поставте три - в мене отець сирота... отець сирота... отець
сирота...").
Ми, першокурсниці, ще
побоювалися брати участь у заборонених сходках, але ж кортіло страшенно, тому
забиралися на хори, звідки добре було видно весь зал, чути промовця з кафедри, що
постійно там стояла, видно, як метушилися служителі, які сполучали роботу курсових
"шпіонів", як з'являлися для вмиротворіння студентів професори або й сам директор
Булич. Мамі я дала обіцянку принаймні перший рік навчання не втручатися в
політику, яка неодмінно приведе мене до Сибіру, але почуття колективізму,
спільності з студентством, захоплення сміливістю ініціаторів, співчуття - не
давали спокою. І на першу ж сходку я не просто пішла, а побігла. Відбувалася вона
якось метушливо, виступив невідомий "чужий", не курсовий промовець, і зразу ж
зник, промовляв хтось із наших - в голові в мене лишилася метушня. Але вже добре
пам'ятаю сходку з нагоди отруєння робітниць па фабриці "Треугольник", на якій було
оголошено страйк солідарності. Коли почали збирати підписи на протесті проти
смертної кари, я підписала не тільки добровільно, але й з
захопленням.
А смертей же, смертей по всій
Росії!..
...Візник стояв коло губернської
друкарні. В прольотці - Поет. Два прикажчики винесли з дверей дві стопки
перев'язаних, щойно віддрукованих книжечок і поставили біля ніг Поета. Хазяїн
друкарні з порога кланявся Поетові:
- Пане
Поет, ваша книжка...
- Вельми вдячний, -
сказав Поет і ледь кивнув візникові.
Зацокали підкови, прольотка покотилася по
вулиці.
На Архієрейській башті годинник
одбив чверть. У Богоявлепському соборі кінчалася заутреня. Біля криласа богомільні
баби показували священикові якісь папірці. Священик налякано шепотів: "Ізиди,
сатано!" Відтручував прокламації, які пхали йому до рук неписьменні
прихожанки.
Слідом за прольоткою біг
молодий робітник і кидав прокламації Поетові. Поет читав прокламацію, а мовби чув
голос священика з собору: "Це глас сатани... Проти віри, царя й отечества
піднімається стоглава гідра..."
Візник
завернув до площі. Там повно люду. Студенти, мастерові, дітлашня. Одразу гурт
людей набігає на прольотку, хапають коня за
вуздечку.
-
Розпрягай!
-
Злазь!
- До
барикади!
Візник зіскакує на землю,
метушиться зі збруєю.
- Але ж,
панове-добродії, - каже Поет, - я везу... нові книжки... Це для
вас...
- Для барикади! - кричать
йому.
Прольотку перевертають. Книжки летять
на бруківку. По них топчуться чиїсь ноги.
-
Осліпли, чи що! - кричить молодий робітник, який розкидав прокламації. Він бере
стопку книжок, дбайливо ставить її під стіну
будинку.
Поет опиняється серед людей. Він
стиснутий з усіх боків. Його проштовхують у перші ряди. І тут він бачить, що на
другому кінці площі стоять жандарми. Їхні гвинтівки націлені на демонстрантів. Дві
стіни стоять одна проти другої. Розклекотана беззбройна стіна демонстрантів і
мертво-непорушна стіна жандармів. Дула гвинтівок видаються Поетові ширшими за
розтруби дзвонів, що віддзвонюють
заутреню.
Зненацька розпачливе: "Козаки!" -
і всі починають утікати. Не знаючи куди і як, але втікати. Хоча не всі. Дехто
виколупує булижника з бруківки. Хапають кілки. Десь пролунав револьверний
постріл.
Жандарми кинулися на безоружних.
Жандармський офіцер, в якому Поет упізнав прямоспинного молодика з салону пані Н.,
побачив Поета.
- О, пан Поет! Як же і яким
чином, дозвольте спитати?
- Де б'ються за
свободу...
- Ви стали жертвою насильства,
як я розумію.
- Ні, ні. Я цілком свідомо і
навіть закономірно. Прошу взяти до
уваги...
Жандарми вже тягли до свого
офіцера молодого робітника.
- Ентот,
вашскородь!
- Особо,
вашскородь!
- Тек-с, - звертаючись до
жандармів і Поета, каже офіцер. - А чи знаєте, пане Поет, що цей... гм... хотів
вас убити?
- Мене? - обурився Поет. -
Нісенітниця. Наклеп! Він... мої книжки...
-
Саме так, - суворо сказав офіцер. - Саме ваші книги і вас він хотів убити. А ось
тепер ми його розстріляємо. Ось і буде
гаразд.
Жандарми штовхають робітника до
стіни, де він склав книжки.
- Але ж
дозвольте, - кричить Поет. - Але ж це!.. Людське життя... Найдорожче... Панове,
невже ви? Я протестую! Я...
- Стій! -
гукнув офіцер. - Ви куди його поставили, бевзі?
Жандарми не
зрозуміли.
- Там мистецьке ліплення,
ідіоти! Попсуєте! Он туди його! Ось так. Тепер можна. Хоча стій! Ей ти,
відвернися! Не розумієш? Спиною стань.
- Не
хочу, - сказав робітник.
-
Що-о?
- Не
хочу?
- Це... Це... - Поет ухопив офіцера
за обшлаги мундира. - Ви не посмієте!
Чуєте?
- Його справа, - спокійно мовив той.
- Не хоче, то й хай. Ну!
Поет затулив очі
долонею...
Розшалілий світ неминуче котився
до війни. І скотився. Бунтівливий московський поет Маяковський
писав:
Сегодня
ликую!
Не
разбрызгав,
душу
сумей,
сумей
донесть.
Единственный
человечий,
средь
воя,
средь
визга,
голос
подъемлю
днесь.
.
. . . . .
. . . .
.
Россия!
Разбойной
ли Азии зной
остыл?!
В
крови желанья бурлят
ордой.
Выволакивайте
забившихся под Евангелие
Толстых!
За
ногу худую!
По
камню
бородой!
.
. . . . .
. . . .
.
Милостивые
государи!
Понимаете
вы?
Боль
борешь,
растишь
и растишь
ее:
всеми
пиками истыканная
грудь,
всеми
газами свороченное
лицо,
всеми
артиллериями громимая цитадель головы -
каждое
мое четверостишие.
Поет був молодий, самотній і розгублений.
Щойно привітав його дар великий Коцюбинський, але невдовзі жорстока смерть забрала
його. Ще вчора мовби те було: після одної з субот у Михайла Михайловича біг він
уночі в семінарію, тулячи до грудей
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Неложними устами (Павло Тичина) - Загребельний Павло
