Квітка-Основ'яненко Григорій
|
Григорій Квітка-Основ'яненко
М А Р У С Я
Часто менi приходить на думку: чого б то
чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої
вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других?
Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка,
хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi,
нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра - що бог дасть!
Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять по
покiйнику, там справляють старцям обiд... Що в бога день тобi говорять: ось той
недуж, той вмира, а той вмер... Ти i не оглядишся i незчуєшся, як зоставсь сам
собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi
приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усеравно, що блукаєш у
дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад:
от з тим ми хлопцями були - i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили - i той
вмер, з тим парубкували - i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, - усi повмирали.
Коли ж се так є, так i пам'ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi,
озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може,
погуляв?
А пiсля такої думки чого ж би нам,
невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог
щастям, що батько й мати твої живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти їх
при старостi i кохаєш, i поважаєш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою
невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними - хвали за се бога i лягаючи, i
устаючи, а їх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби,
та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та
усе-таки пам'ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, -
чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман* (*Личман - пастух, чабан.). Коли
отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i
попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаєш: ."Господи! буде
воля твоя з нами грiшними!" I не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила:
бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, - i саму болiсть, хоч би
яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього
пам'ятуй, що ти ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у
господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякої розлуки, i нiяке
горе, i нiяке лихо нас не постигне.
Iще ж i
се ми думаємо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своєї
сiм'ї або i родичiв, то буцiмто сеє чоловiковi приходить за його грiхи й неправди
прежнiї. Нi, не так сеє! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що
господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке
примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та
усе б то їм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька,
смирна, покiрна, i що усяк її може забiдити. Адже правда, що батько тiєї дитини,
щоб вона не перейняла худа вiд своєвольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до
себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i
понiжить, i, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi
зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд
них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i
небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякої бiди i береть нас
прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро... що нi розказати, нi здумати не
можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи твої
послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки
ледащiли? Усякий, усякий отець старається навчити дiтей усьому доброму; а
неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалує. Недурно сказано:
ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а
то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку
бiду, то вiн же i помилує! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо
журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо:
"Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!" - то й побачиш, що
опiсля усе гаразд буде.
Так робив Наум
Дрот...
От його-то постигла лихая бiда! Що
ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний
не стерпiв...
От як се
було.
Наум Дрот був парень на усе село, де
жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка,
нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п'яниць не терпiв, з ледачими
не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн - вiн
вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло;
коли прочує яку бiднiсть, надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його
правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь
i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було
Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди
старається, б'ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i
вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки,
та й нiякої лайки. Щодень хвалили бога за його
милостi.
У в однiм тiльки була в них журба:
не давав їм бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в
голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i
пiшов за своїм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був
собi заможненький: було й воликiв пар б п'ять, була й шкапа, були й батраки; було
чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще
дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим
орудувати.
Отим-то Настя, дивлячись на
худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам
нi слави, нi пам'ятi; хто нас поховає, хто нас пом'яне? Розтратять, що ми зiбрали,
а нам i спасибi не скажуть. А Наум їй було i каже: "Чоловiковi треба трудитися до
самої смертi; дасть бог дiточок - дiткам зостанеться, а не дасть - його воля
святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться наше
добреє доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям
роздасть. А коли буде наслiдувати недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки бог
милосердний, пом'яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона
наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до царства
небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися богу, читай "Iзбави нас од
лукавого", то усе гаразд буде.
Аж ось за
отцевськi i материнськi молитви дав їм бог i дочечку. Та й радi ж були обоє, i
Наум, i Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи
до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком
за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i отченаш, i
богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачує дзвiн, то вже нi
заграється, нi засидиться дома i каже: "Мамо! пiду до церкви, бач, дзвонять;
грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю божому подати". I в
церквi вже не запустує i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони
б'є.
От i виросла їм на втiху. Та що ж то
за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi
ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду
цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки
розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi.
Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграє
стиха, що тiльки б її й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама
зачервонiється, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнiї уста. Коси у неї
як смоль чорнiї та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так
гарно їх повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх
на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть
пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв
двадцять буде, коли й не бiльш, а на шиї... та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як
би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорнiй бархатцi,
широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус* (*Єднус - дукач.) i у кольцi
зверху камiнець, червоненький... так так i сяє! Та як вирядиться у баєву червону
юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно...
вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур їм! Зогрiшиш
тiльки, дивлячись на таких! --
Не так було
у нашої Марусi, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали
Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш,
i хто на неї дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш.
Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама
пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька,
черчата* (*Черчатий - пофарбований у червоне.), ще материнська - придана; тепер
вже таких не роблять. I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi!
Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i
обхватиш, - ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими
орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi,
суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як
павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з
старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: "Здрастуйте,
дядюшка!" або: "Здоровi, тiтусю!" I таки хоч би то мала дитина була, то вже не
пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та
посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не
скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько,
- хто. її зна, як-то вона там загляне, - так хоч би який був, то зараз шапку з
голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш.
О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к
тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.
На
вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане їй казати: "Пiшла б,
доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у
хрещика, пiсеньок би поспiвала". Так де ж! "Лучче я, - каже, - на те мiсце,
упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i
батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди,
станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно
вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не пiду!" А про
вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та
просить: "Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє проклятеє
зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються
буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд
матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати.
Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i
Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний
туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви
ходячи".
Отак було говорить-говорить, то,
гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане,
щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки
вп'ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до
погибелi.
Тiльки було наша Маруся
уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у
суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а
прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр
танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась,
роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи
не поспiшиться.
Отак, раз, на клечальнiй
недiлi, була Маруся у своєї подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти
дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник
Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi
веселенькi, як зiрочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому
синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових
штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки,
то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п'ять шагiв
положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi
витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на
викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на
весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма:
потряс патлами та за ложку i став локшину доїдати, буцiм тiльки копiйку
дав.
От, сидячи за столом, як вже
попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк!
i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було її не
просять, нiколи не хоче: "Нехай, - каже, - другi сiдають, а менi i тут
добре".
Став наш Василь i сам не свiй і, як
там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади -
поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би
пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе
тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд
лоб.
Познiмали страву i поставили горiхи на
стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують
дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi
до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i
бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i
зостався: нi до чого і нi до кого нема йому нiякого
дiла.
Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось
iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти.
Чогось-то їй стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, так так їй його
жаль стане! А чого? I сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще
найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за
плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь - мов у самiй душнiй хатi, неначе
його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться
один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою
поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп'ять iззирнуться меж
собою.
Думає сердешна Маруся, що, мабуть,
се з очей їй стало, та й каже собi: "Пiду лишень додому"; так думка така нападе:
"Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн
ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i
буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре,
зостанусь!"
А Василь собi нудить свiтом i
не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: "Ке лишень
поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела". Тiльки, сердека,
протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: "Не заньмай її, ще розсердиться: бач,
яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче".
Поблiднiє наш Василь та вп'ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як
дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр'ю частiш стали горiлочкою
поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi:
"Чи чiт, чи лишка?" Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину:
голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь
овсi.
Та й Марусi ж добре було! Як
заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на неї
розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на її вiку, як, принiсши вона вiд
рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд її покiйної матерi, так за те-то
на неї мати сердилась було, і хоч не довго, та вона - крий боже! - як було
злякалась. Отже i тепер так їй було прийшло: якби можна, скрiзь землю б
провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому
казати? Як скажу "нечiт", то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним
цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього дивитись.
Скажу "чiт". Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так нi жодною мiрою
не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев'яний, а дух так i захватило.
Дивиться, що й Василь з неї очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що
вона йому скаже; от їй того жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що
нiхто й не чув, промовила: "Чiт!" - та ззирнулась з ним. I сама вже не стямилась,
як узяла з Василевої жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий мати
божа!.. Аж ось, на щастя їх, крикнув дружко: "Старости, пани пiдстарости!
благословiте молодих вивести iз хати надвiр погуляти". Тут i усi рушили iз-за
стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр, дивиться, як будуть танцювати. От i
Марусi, i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з
хати.
Троїста, музика гра, що є духу:
риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замiсть баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та
прицмокує. От i розколихались нашi дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у
дрiбушки. Нiжками тупотять, пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки,
виворочуються, то вп'ять розiйдуться та, як утiнки, плавно пливуть, тiльки
головками поводжують, то вп'ять у дрiбушки... Вже й потомились, вже i хусточками
утираються, вже б їм i годi, вже i другим хочеться потанцювать... так що ж бо? -
музика гра та й гра! Вже одна iз дiвчат, Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить,
пiт з неї так i тече, притьмом просить музику: "Та годi-бо, дядьку!.. та
перестаньте-бо... ось уже не здужаю!.." Та що ж? Музика гра та гра!.. Далi
скрипник закiнчив i пити скрипочкою попросив... От дiвчатам годi, поклонились
музицi i пiшли до гурту.
- Ану, горлицi! -
гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччям, потяг до себе з кучi
Пазьку Левусiвну, i став з нею, i дожидається, поки почастують музику. Розставив
ноги, у боки узявсь, шапка висока, сiрих смушкiв, з червоним сукняним верхом,
набiк йому похилилась, усами поморгує, на всiх погляда й приговорює: "Отже узявся
танцювати, та, може, i не вмiю! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев'янцi
ходить". Як се почули люди, так i зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той i
каже: "Отак! отой навчить добре, сам ходячи на однiй нозi". А Юхим Перепелиця
смiявсь-смiявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: "Оцей не вигада! Ну, вже так!"
А Денис стоїть, неначе i не вiн, i не
всмiхнеться.
Напивпщсь горiлки, музика i
вчистила горлицi. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна,
як-то мудро тодi танцював! Як же вдарив навприсядку, так ногами до землi не
доторкується, - то поповзе навколiшки, то через голову перекинеться, скакне, у
долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп'ять в боки, та
тропака-тропана, що аж земля гуде; а там стане викидувати ногами, неначе вони йому
повиломлюванi; а далi пiдскочить та вп'ять навприсядку, та около Пазьки так кругом
i в'ється та
приговорює:
Ой
дiвчина горлиця
До козака
горнеться;
А козак, як орел,
Як побачив, та i
вмер...
Добре
було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях,
чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли було
озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцює яку хоч музику; коли ж
пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i
його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане
загинати їм свої балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши
роти, слухають хоч до пiзньої
ночi.
Такий-то був наш Василь до сього
часу. Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та,
взявши дiвчину, туди б i собi танцювати; нi, пiшов собi, сердека, стороною вiд
людей, схиливсь на плiт та й дума: "Що се менi сталось? Таки нiчого не чую, нiчого
й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину! Вона в мене i перед очима, i на
думцi!.. Чому ж не займу її? Але! Бачиться, i не смiю або й боюсь, щоб i не
розсердилась... А як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись, i коли пiдiйду
до неї, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то вiд сiї думки i свiт менi
немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би й додому, так отут неначе
прикований. Нудно, менi на сеє весiлля i дивитись; а очей не вiдведу вiд тiєї
хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з подругою розговорює, та, чи
менi так вже здається, чи таки справдi, що на мене поглядають, може про
мене..."
- Чого так зажуривсь, Семенович? -
сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. - На
дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни люльки, та повеселiшаєш, та й ходiм
танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города
понаходили.
- Не хочу люльки, - каже
Василь, - трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому
утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене
порядок.
- Цур йому, - каже Левко, - ще
погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й
минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже
Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна!
Коли б до осенi не втекла, то не мине моїх
рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя:
поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби.
Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить,
то й дума, що вона i усiм така хороша i люб'язна здається, як i йому. Послухав
трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його
випитувати:
- Де Кубракiвна? - каже, - Чи
не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (себто
Маруся).
- Нi, - каже Левко, - нам до тiєї
далеко. Моя он, бак, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником
пiдперезана.
Полегшало нашому Василевi; аж
здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить.
Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись
про свою та й каже Левковi:
- А то про яку
ти кажеш, що до неї тобi далеко? Хiба тут є попiвна або
прикажчикiвна?
- Нi, - каже Левко, - тут
усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.
-
А що ж то за Маруся? - спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i
дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн,
сердешний, i дух притаїв, i боїться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що
йому буде Левко розказувати.
От i почав
йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який її батько
багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як вона усiх
жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на
вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може,
несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i
сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки
скдавши.
'Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а
сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у
жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думцi, того й сама не
розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й
приголубилась би до неї, та вп'ять засумує, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа
батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й
додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi з
дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й
передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцi було: "Коли б отой
парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на душi легше стало". Як
же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась
рученьками i голову похилила.
Ото й
прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї
вiддихати.
- Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи
плачеш, чи що?
- Нi, не плачу, - каже
Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й казати. - Отсе їм, -
каже, - моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так
засапалась?
- Та перетанцювалась собi на
лихо, - каже Олена. - Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив,
поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не
тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас
такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас
на вулицю.
От Маруся трошки й зрадувалась,
що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свiй пай
думала, що вже краще її парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От
i давай про нього випитувать:
- А який же
боярин, чи не старший?
- I вже старший, -
забормотала Олена, - сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат
нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я буду, щоб не приспiвала
йому:
Старший
боярин - як болван:
Витрiщив очi, як баран.
Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита,
Личком пiдперезався,
У бояри
прибрався.
От
як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють
танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.
- А може,
вiн i не вмiє? - спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як
вона вiд сього соромиться.
- Хто? Василь не вмiє? - аж
скрикнула Олена.
- Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи
вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не
знаю.
Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не
замовчала Олена про нього розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i
вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином:
давай вп'ять жалiться, як вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго
усе про нього говорила.
Довго слухала Маруся i не
знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого
боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказує, та й
каже:
- Приспiвай же йому вже, та
добре.
- Та се не йому! Хiба ти не чуєш? - крикнула до
неї Олена. - Се я Василевi хочу приспiвати.
- Та що
там за Василь тобi дався? - каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра
якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його похваляли.) - От,
не видала твого Василя, - каже, - i вiдкiля вiн тут узявся? I з якої слободи
забрiв сюди?
- Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з
города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi
дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же!
Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок,
а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач
по-купечеському...
- Мабуть, ти його любиш, так тим i
хвалиш, - ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла
вiд Олениних розказiв.
- Потурай, що люблю! Пожалуй
би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його
у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма
копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн
робить. Вже якби не було...
Тут пiдбiг Денис та й
потяг Олену до танцю за
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Маруся - Квітка-Основ'яненко Григорій
