БОРИС ЛЕВІН
ВИДНО ШЛЯХИ
ПОЛТАВСЬКІЇ...
Произведение украинского советского
писателя посвящено Ивану Петровичу Котляревскому (1769 - 1838) - первому классику
новой украинской литературы, автору прославленных "Энеиды", "Наталки Полтавки",
"Солдата-чародея". На большом фактическом материале писатель показывает жизненный
путь великого полтавца.
Книга
перша
ПРОБУДЖЕННЯ ГРОЗИ
1
Час служби
давно скінчився, великий дзвін Успенського собору покликав до вечерні, а він
змушений сидіти невідомо для чого. Таке повторюється майже щоднини. Ось і
сьогодні: можна б піти, але ні - столоначальникові бажано затриматись, а тому сиди
й ти, пане протоколісте, хоч уся чиновна братія і підканцеляристи розбіглись,
тільки-но годинник у приймальні керуючого пробив п'яту. А що зміниш? Втік би теж,
але куди?
А тому терпи, раб божий Іване,
син Котляревського Петра, в минулому теж канцеляриста місцевого магістрату. Терпи
й чекай на свій час: а може, таки зажевріє і твій вогник, засвітить і тобі надії
промінь.
З усього судячи, папір, що ти
виконав, - опис наслідків так званої справи про заворушення в Турбаях, кожна
буквочка якого виписана з особливим старанням, немислимо каліграфічне, що й
дивитись тоскно, ще не проглянуто - отже, не дійшла черга. А можна - звичайно ж,
можна - проглянути оний папір і в понеділок, і навіть пізніше, і нічогісінько б не
сталось. Полтава лишилась би на своєму місці, як ось стоїть вона многі літа,
незважаючи на те, що її не раз плюндрували завойовники. Але піди скажи - Новожилов
до коми присікається, навмисне змусить перебілити папір від початку до кінця.
Більш ніж дивні звички у цього
підстаркуватого, з невиразними очима чиновника, що невідомо звідки завіявся в
Полтаву, влаштувався в Новоросійську канцелярію на посаду столоначальника. Але
стіну лобом не проб'єш, бо, як кажуть жартівники, проб'єш одну стіну - за нею інша
є. Керуючий приймає з доповідями лише Новожилова - інших він і не знає. Можливо,
через те Новожилов і канцеляристів майже не помічає, а говорити - і поготів, ткне
пальцем у папір - розумій; "Виконати". І - кругом руш.
Проте бувають і винятки, і здебільшого в
тих випадках, коли Новожилов знаходить у папері слово, що звучить, як на його
думку, незвично. Тоді винуватця викликають до кабінету, і Новожилов, не піднімаючи
очей, кидає папір під ноги: "Звольте, мосьпане, переробити!" Думай, що хочеш,
крути собі голову, яке слово викликало невимовний гнів начальства. Згодом
канцеляристи з місцевих семінаристів, що не скінчили курсу, - кмітливі й відмінні
грамотії, - почали розуміти, що до чого, і самі виправляли свої помилки, а
декотрі... навмисне повторювали їх. І знову їх викликали до кабінету і наказували
негайно виправити й "надалі не допускати такого непотребства".
Траплялось переписувати деякі папери й
Котляревському...
Сьогодні ж довше чомусь,
ніж будь-коли, доводилося чекати, коли-то дійде черга і Новожилов прогляне його
теку.
Кілька разів підходив до високих
дверей, але нічого не міг почути: здавалось, у кабінеті було порожньо, мертво,
ніби й не сидів там Новожилов, не читав паперів Міклашевського, а той не стояв
перед ним і не давав пояснень. Чому ж вони затримуються?..
А надворі нині хороше. Здається, ніколи ще
не було такої осені. Вона забарвила в різні кольори вулиці й завулки, сади й
палісадники, все підгір'я до самого Хрестовоздвиженського монастиря. З багрянцем
змагається пурпур, з червоним пурпуром - блідо-зелені й салатні кольори. Не всі
сади ще прибрані, ще красуються у них пізні яблука, і Полтава наскрізь пропахла
ними. Після вчорашнього дощику дерев'яні тротуари на головних вулицях встигли
підсохнути, і, звичайно ж, полтавські модниці з панських господ не загаялись
скористатись нагодою, щоб прогулятись і показати обнови: люстринові кунтуші,
червоні чобітки з оторочкою, недавно введені в моду головні убори - кораблики.
Саме в ті години на вулицях з'являлись і молоді офіцерики карабінерного полку, що
франтували в новеньких мундирах.
Цієї ж
години, а можливо, трохи пізніше, коли загонять корів, що повернуться з
пасовиська, на Мазурівці й Панянці зберуться й дівчата-міщанки, услід за ними
налетять парубки - прикажчики, писарчуки, візники, синки посполитих, а вже там не
знати звідки з'явиться і троїста музика - скрипка, бубон та басоль, і підуть
танці, а потім танцюристи в піснях душу розважать. Погледіти б, послухати, а може,
насмілившись, і самому закрутитись у невиновно запальній грі, від якої дух
захоплює?
Але що зробиш - не велено,
значить, сиди як проклятий, гортай остогидлі папери.
Оці вже папери, не приведи господи! Їх
незліченна кількість, і найжахливіше те, що чим старанніше і швидше виконуєш їх,
тим їх стає більше, густим потоком пливуть і пливуть вони - чи ж довго
недосвідченому і захлинутися?
Вхідні й
вихідні, доповідні, пояснення, довідки, відношення і цифри, від яких недовго
втратити смак до всякого роду паперів.
А
стиль! Наскрізь фальшивий, лицемірний. "Милостивий пане, прийміть запевнення у
вічній до вас відданості..." Хто ж цьому повірить? Той, хто підписав цей папір,
відчуває щось зовсім протилежне, а клянеться у "вічній відданості". Але спробуй
напиши звичайною людською мовою - тебе не зрозуміють. Новожилов з саркастичною
посмішкою поверне: "Звольте перебілити, мосьпане. Виправте..." Ось і строчи за
формою, по канону, встановленому раз і назавжди. Старайся, виводь літеру до
літери, і тоді, якщо тебе не покинуло занадто непостійне божество на ймення
фортуна, якщо начальство як-небудь випадково зверне на тебе свою ласкаву увагу,
то, можливо, літ отак через п'ять-шість бути тобі старшим протоколістом або
ким-небудь подібним. А прослизне фортуна повз тебе, не зверне уваги - терпи: така,
видно, братику, твоя доля. Начальство не поспішає - і тобі нема чого підганяти
час.
Майже три роки він служить. Чи не
прийшов час подумати й про майбутнє? Чи не краще було б закінчити семінарію і
одержати парафію? А потім привести в дім попівну із сусіднього села, придбати собі
господарство, відгодовувати гусей та індиків - і забути свої мрії? Кревні, святі,
про які не знає поки що жодна людина на всьому білому світі. Ні, краще не жити.
Тож нема чого й жаліти, що пішов з останнього курсу семінарії. Одного тільки жаль:
не може часто, коли заманеться, як бувало раніше, зустрічатися з учителем своїм -
отцем Іоанном. Розмови з ним прагне душа, слово його освіжає, легше дихати, коли
поговориш.
Отець Іоанн радить читати
більше. Звісно, він читає, був би час. Хто тільки не побував на його столі? Великі
греки й безсмертні римляни. А скільки росіян: Антіох Кантемір, Княжнін, Ломоносов,
Херасков, Тредіакорський, найновіші часописи, що видаються нині у
Санкт-Петербурзі. Ось зовсім недавно в "Детском чтении" познайомився з
оригінальною повістю "Євген і Юлія" невідомого досі Миколи Карамзіна, а ще раніше
з трагедією Вільяма Шекспіра "Юлій Цезар" у блискучому перекладі того ж Карамзіна.
Яка широта думок, який стиль! Читав, перечитував і не міг осягнути, що ж то за
сила, яка таїться в слові...
А оце якось
отець Іоанн розповідав предивну історію, що сталася з п'єсою Капніста
"Ябедник"1[1]. На покаа мирові, на осуд виставив автор нинішні суди й людців
судейських. Зрозуміло, дорогу п'єсі на сцену перепинили, але про неї, виявляється,
говорили, багато хто знав її зміст і передавав його з уст в уста.
- Звідки, отче, відомості оці?
- Люди, сину, - усміхнувся отець Іоанн,
погладжуючи бороду, - ходять по землі й носять за собою не токмо прах її... Гостив
у мене недавно брат мій названий, товариш по Харківському колегіуму Михайло
Ковалинський - імені не забудь! Разом з ним ми мали щастя слухати лекції вчителя
нашого Григорія Савича Сковороди... Так ось, Михайло і розповів мені історію з
п'єсою Капніста. До речі, Капніст - земляк наш, з Обухівки, що під Миргородом...
Де Михайло чув сіє - не відаю. Зело повчальна доля, сину мій, мужів літератури,
істинних творів бентежного духу людського...
Хотілося розповісти про щойно прочитану
книжку. Але кому? Товаришам по службі? Хто ж тебе зрозуміє? Котляревський
звертався до записів. У ті ж зошити вписував і пісню, і думу, і примовку, почуту
від людей. У ярмаркові дні особливо багато записів з'являлося.
Мабуть, це лишилося з дитинства, коли,
бувало, ще й на світ не зазоріє, підхоплювався з постелі, швиденько збирався, не
пив, не їв і, мов на велике свято, виряджався на цілий день у ярмарковий гамір і
штовханину.
Тому й тепер, як колись у
дитинстві, у захваті від усього баченого й чутого, вештався поміж возами, на яких
можна було здибати всяку всячину: м'яту англійську й пшоно сорочинське, ріпу
дивовижних розмірів і перець гвоздичний. Після возів переходив у ряди і тут теж
дивився й слухав, і хоч нічого не купував, але неодмінно прицінювався, що коштує,
наприклад, фунт фініків чи фамільного чаю, у яку копійку обходяться боби турецькі,
вина й маслини, патока картопляна, свічки стеаринові, сальні й воскові, коси
сінокосні, кожухи овчинні, посуд дерев'яний, капелюхи пояркові. А одного разу
спитав, що коштує простий віз і селянська свитка, аршин полотна простого, відро
дьогтю чистого й возового. Побачив сіль різних сортів на лотках і поцікавився, яка
ціна кожного сорту. Прикажчики, яким остогидли покупці, що не купують, а тільки
прицінюються, відповіли: "На розумних міняємо". Івана відповідь не здивувала, і
він цілком серйозно зауважив:
"А,
зрозуміло, панове, своїх поки що не заіміли". І пішов далі між лотків, поскільки
всі питання, як йому здавалось, уже прояснив. Ішов і не смів озирнутись: ану услід
важуча грудка солі свисне! Але - обійшлось.
Кожен лоток, кожен віз впадав в очі,
заманював: купи, візьми, не минай.
-
Осьдечки очіпки гризетові! - кричала відома в Полтаві міщанка Сидориха, гладка,
червонолиця баба, її гучний голос чути було аж у другому кінці ярмарку.
- А меду молодого! Меду! - кликали з
іншого ряду.
- Пива! - гудів броварник
Гарбуз. - Ячного пива!
- Імбиру білого!
Жовтого!
- Сап'ян! Кожа різного сорту!
- Балика! Ікорки паюсної! Зернястої! -
Заходь! Налітай!
- Квасцю-сирівцю! На один
гріш - кварта. Пий! Куштуй.!
Подовгу стояв
біля сліпих лірників, що сиділи подалі від гамору, на відстороні, біля них завжди
юрмились люди, задумливі, трохи врочисті, іншим разом засмучені, тихі. Іван
стомлювався від довгого стояння і вмощувався просто на землі з лірниками поряд,
слухав кожну пісню, запам'ятовував, щоб потім записати слово в слово. Просив
співати ще, віддавав їм до останнього шеляга - все, що брав з собою на ярмарок.
Кружляла карусель. Цигани водили ведмедя,
і за ними невідступне ходили хлопчаки, як це буває завжди й всюди.
Продавець дитячих іграшок нестямно свистів
одночасно на кількох глиняних свищиках. Свист оглушав, і не всі насмілювались
підійти до нього, особливо страхалися діти, хоч саме їх він силкувався заманити.
Неможливо було піти, сховатись. Та Іван і
не прагнув до цього - навпаки, йшов назустріч з широко розплющеними очима. Його
полонила мова - та сама, яку чув в устах матері й батька, вона дзвеніла, грала,
переливаючись усіма барвами, м'яка, соковита, самобутня. Він ладен був записувати
кожне слово, просити, молити, щоб його повторювали дядьки, які приїхали з
Решетилівки, козаки з Миргорода й Золотоноші...
Зошити повнилися все новими й новими
записами. Думаючи про них, згадуючи, що записано, повторюючи про себе кожну думу,
пісню, приповідку, почував себе незмірне багатшим. Треба тільки лишитись на
самоті, розгорнути заповітні сторінки - і що йому Новожилов з його пихою і всі ці
надуті, самовдоволені чиновники! Нехай заносяться, деруть кирпу, хапають чини та
прибавки до своїх чималеньких окладів! Нехай! Вони не бачать далі рядка вихідного
паперу, тремтять за свої місця, кроти сліпі, довбехи жалюгідні.
Не почув, як прочинились двері й увійшов
Міклашевський, тільки коли той став поруч, похопився, накрив папірець ліктем,
відсунув убік і опустив у шухляду.
Але
Міклашевський нічого не помітив. Останнім часом відлюдкуватий, якийсь пригнічений,
він сяяв; кругле, лискуче від поту обличчя розпливалося в усмішці, коли-не-коли
він усією правицею відгрібав чорне густе волосся з вузького лоба.
- Підписав! - Поглянув на високі двері і,
захлинаючись від радості, пошепки додав: - Сказав - старайтеся, добродію, і років
через три будете протоколістом... Не токмо ти, Іване, але і я буду.
- Поздоровляю!
На очах Федора - справжні сльози. Вони
розтікались по обличчю, а він не соромився їх та, мабуть, і не відчував.
Іван сторопіло дивився на товариша. Була
людина - І раптом зникла, пропала, розпливлась на мокру сіру пляму. Хотілося
схопити його за комір, струсонути: опам'ятайся! Що з тобою діється, Федоре,
славний полтавський бурсаче? Як смієш вірити обіцянкам якогось Новожилова зробити
тебе протоколістом! Чи не ти ще рік тому запоєм читав по пам'яті Ціцерона і
незрівнянного Вергілія? Як урочисто звучала соковита латина у твоїх устах! А окрім
того, ти ж і сам писав. Твої твори отець Іоанн Станіславський, учень Сковороди і
наш улюблений учитель, ставив за приклад іншим і при всіх казав: "Треба, сину мій,
працювати в любов'ю і благоговінням, у тебе добра рука, а головне - світ
навколишній зриш по-своєму. А це зело важливо. Затям, що казав Пліній Старший про
грецького художника Апеллеса: "Жодного дня без рядка".
Обіцянка Новожилова заслала тобі світ
білий. А пригадай, як ти розчулено слухав вірші Сковороди, які нам читав, бувало,
отець Іоанн? І сам мріяв писати. Невже ж усе оте забув? Але поглянь ось на мене,
пильно придивися. Мені вже більше двадцяти трьох, я протоколіст, - а як живу? Чого
досяг? Такий же, як ти, як усі, виконавець паперів.
Де ж твої мрії, друже мій! Невже забув
солодкі бесіди наші в дні літніх вакацій, коли, закинувши за плечі напівпорожні
сакви, ми мандрували по росяних стежинах нашого краю, бували в Диканьці й Опішні,
доходили до самого Зінькова. Ото були походи! Пригадуєш, як зорювали в полях під
чистим серпневим небом, укрившись однією бурсацькою киреєю, і давали один одному
клятву не віддати комусь своє ще не зоране поле? Як же це, Федоре, сталось, невже
втратив розум? А може, я втрачаю? Мабуть, ти не розумієш, що нема в світі гіршого,
як позбутися -друга, на якого мав надію, з яким збирався ділити нарівно і радості,
й печалі?
Міклашевський, ніби оглушений,
не чув схвильованої га рячої мови Івана. Він дуже поспішав, склав сяк-так папери
й, кинувши їх до шухляди, одягся і, не прощаючись, побіг.
Нещасний! А втім... може, й щасливий? Мине
час - і він стане не тільки протоколістом, але (може і це трапитись) й помічником
столоначальника, і теж не помічатиме підлеглих, не розмовлятиме з ними. У нього
буде свій дім, сім'я, повний двір збіжжя всякого. А чого ж іще треба людині?
Власне, може, й ти?.. Про віщо, про віщо мізкуєш, Іване? Чи не про те, що й твій
колишній однокашник по семінарії? Ні, тисячу разів ні!..
Дивився у вікно і нічогісінько не бачив.
Ні золотого каштана при самому вході до канцелярії, ні підхопленого вітром листя,
що зграями червоних, жовтих, сизих птахів злетіло з землі й повіялось на дахи,
паркани, энову схопилось - закрило куточок синього неба, що стало через це раптом
пістрявим.
Не пам'ятав, скільки часу
простояв біля вікна, спустошений, пригнічений, і, ще не знаючи, для чого,
спостерігав за людиною в сірій селянській свитці, в шапці з овчини і юхтових
чоботях. Мужик шукав чогось, роздивлявся на вивіски, переходив від однієї до
другої, чухав потилицю. Нарешті, опинившись біля ґанку канцелярії, довго стояв
перед ним і, озирнувшись, зняв шапку.
У
коридорі почулися кроки, потім у двері постукали, і, не чекаючи дозволу, до
кімнати ввійшов чоловік, якого Іван бачив з вікна, вклонився:
- Добрий день, паночку!
- Добрий день!.. Кого вам, добродію? -
співчутливо спитав Котляревський. Мужик дивився на нього уважно, прямо, без тіні
страху чи улесливості. Іванові це сподобалось, у нього навіть настрій виправився.
- До кого ж вам, добродію? - спитав ще
раз.
- Та що вам казати, паночку. Така,
знаєте, веремія... Біда, одне слово. І прийшов я оце спитати: чи є правда на
світі?
У цей час у сусідній кімнаті
задеренчав дзвоник. Іван кинувся на виклик, попросив відвідувача почекати хвилину,
закрив стіл. Тим часом Новожилов, зібравшись, як видно, йти додому і не
дочекавшись протоколіста, вийшов сам, уже одягнутий, у шапці, з палицею в руці,
сказав:
- Не поспішайте. Ваші папери я
продивлюся в понеділок.
Побачивши
незнайомця, що все ще стояв біля порога, здивовано ворухнув кущуватими бровами:
- А це що?
- Людина. Мабуть, до вас, - спалахнув
Котляревський: як можна говорити про людину "що"? І як можна змушувати чекати
стільки часу даремно?
- До мене?
- Так, паночку, мабуть, до вас, -
вклонився мужик, підмітаючи підлогу шапкою. - Біда...
- Що за біда, вашець?
- Пан наш записав до ревізького реєстру
усю сім'ю нашу. А нас - сім братів та в кожного по два-три сини. І навіть батька
старого записав із матінкою... А ми ж вільні, з діда-прадіда у запорожцях
ходили... Козаки. Так я оце з суплікою. А прозивають нас Вернигорами. Я оце -
Павло.
Новожилов дивився на козака
байдужими холодними очима й ніби не бачив, дивився кудись повз нього.
- Так поможіть, коли ваша ласка, - знову
вклонився Вернигора.
- Откель будеш,
вашець? Село ваше далеко протистоїть отсюдова? І як пан прозивається?
- Із Сухорабівки ми. А пан у нас
Полуварич. Петро, значить, Васильович. Та ви його, паночку, мабуть, знаєте, бо
його кожний собака знає.
Вернигора
здавався Котляревському, коли він дивився з вікна на нього, невисоким, якимось
навіть кволим, а тепер, у кімнаті, він був майже одного зросту з довготелесим
Новожиловим, а до того ж широкоплечий, погляд мав спокійний, прямий, чорні звислі
вуса підкреслювали мужні риси обличчя, хоч, може, й загрубілі на степових вітрах
та сонці.
- Ти мужик, і мови твоєї не
розумію... - Губи Новожилова скривило в презирливій посмішці.
Вернигора, ледь прищулившись, відповів
спокійно, з гідністю:
- Так, я, ваша
милість, неписьменний. І мова моя така від матінки дісталась. Просимо вас, пане...
одпишіть нашому Полуваричу, щоб одумався, бо то гріх - людей неволити.
- Хто дозволив тобі, хлопе, про свого пана
таке верзти? Пан Полуварич - дворянин, достойний у всіх отношеніях землевласник.
Ступай!..
- Куди?
- Откель прибув... - Новожилова починали
дратувати настирливість і якась неймовірна шляхетна гідність, що прозирали в
кожному слові, в кожному рухові цієї людини.
- Дозвольте мені, - виступив наперед вкрай
схвильований Котляревський. - Я перекажу... Я розумію.
- Ви, мосьпане? - Новожилов наче тільки
допіру помітив Котляревського, звернув увагу на його незвичайну блідість. - Я не
просив вас, одначе.
- Але ж, пане
Новожилов, Аполлоне Арсентійовичу, як же так? Це ж людина... Просить.
- Хто? Раб? Він посмів жалітись на свого
повелителя? Це ж бунт! Та за це одне... - Новожилов натягнув рукавичку й підняв
палицю, начебто очищаючи собі дорогу, але біля дверей стояв Вернигора.
- Виходить, ваша милість, ти розумієш, про
що я просив тут?
- Як!.. Як смієш? - На
якусь мить остовпів Новожилов. - Геть!
-
Чого кричиш, буцім тебе вже ріжуть? - спокійно, надіваючи шапку, мовив козак. - Ми
не лякливі. І скажу тобі: не дуже я і надіявся на твою допомогу. Наші ще
надіялись, а я - ні. Бо знаю: ворон воронові ока не виклює. Що ж, спробуємо самі
ще раз поконтрактувати з твоїм достойним Полуваричем. - Козак замовк, пильно
глянув на змертвіле обличчя Новожилова. - Турбаї пам'ятаєш? Будуть і нові, а може,
й не одні. Ото так, мосьпане. - І повернувся, щоб піти, але, поскільки Новожилов
мовчав, поглянув на нього ще раз співчутливо: - Не розумієш мови мужика? А хліб
чий ковтаєш? Тож-то. Мовчиш? Заціпило? Одначе бог з тобою, видно, обидив тебе
господь, розуму не дав. І допомогти тобі вже, мабуть, ніяк... А ми ж таки будемо
жити. Прощавай!
Новожилов не міг перевести
дух. Стояв, вирячивши очі, руки тремтіли, йому здавалося: козак зараз дістане ножа
і піде просто на нього. Але той дивився вже в інший бік, потім ще раз повернувся,
побачивши Котляревського, зірвав шапку, вклонився й рушив за поріг.
Чути було, як він іде порожнім гримким
коридором, і чоботи його гупають по дерев'яній підлозі. Хряпнули вхідні двері.
- Розбійник! Запорожець! - продихнув
нарешті Новожилов. Опам'ятався, зиркнув на Котляревського: - І ви хороший! Замість
того щоб покликати сторожа, стояли... і ще перекладати збирався. Тільки з поваги
до вашого покійного батюшки, що прослужив стільки літ у магістраті, прощаю вам...
А якщо вдруге... - Не договорив, поважно пройшов через кімнату.
Котляревський сховав папери в стіл,
машинально одягся і покинув канцелярію. На ґанку, вдихнувши свіжого повітря,
спинився. Навкоси через майдан у сірій селянській свитці простував козак, а вітер
услід за ним гнав червоне листя, пташиними зграями воно крутилось навкруги, то
припадаючи до землі, то злітаючи в повітря. А козак простував, твердо ступаючи по
землі, не озираючись, не звертаючи уваги на перехожих, заглиблений у своі думи.
За Шведською могилою сідало сонце, і в
тону місці на півнеба розливалась червоно-синя ріка, береги її вбвільно темніли,
попелясті оторочки неначе в'янули, щезаючи, розтоплюючись у вечірньому небі. І
нібито з цієї синяви, з глибини самого серця народилась пісня:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький!
Десь поїхав мій
миленький.
Чисті голоси і сама пісня
розтривожили.
Котляревський легко зітхнув
і наддав ходу... Нe помітив, як вийшов на Панянку. Внизу, скільки око бачить,
розкинулись луки, а на другому боці долини, на горі, здіймались півколом
монастирські стіни; на скатній покрівлі дзвіниці червонів останній промінь сонця.
Ось тут, на Панянці, одного разу в такими,
як і сам, бурсаками забрів у підземні ходи, що лишились у Полтаві з давніх-давен,
довго блукали по них, поки нарешті вибрались. На все життя запам'ятався похід той.
А пізніше, як уже вуса посіялись, приходив сюди на вечорниці, слухав пісні,
спостерігав ігри парубочі і сам, траплялося, разом з хлопцями пісні співав, смалив
тютюн-самосад, кружляв у шалених танцях. Гарний був час. Юність. Невже ж нема її,
пішла назавжди? Але ж, він-то й не жив зовсім: кілька зим бігав до дячка, потім -
семінарія, і ось уже три роки в канцелярії. Здається, тільки тоді й жив, як
починались літні вакації. Де тільки не носило! Чого бувало, не надивишся та не
начуєшся за літо! Добре було й товариство... І Міклашевський ходив. Міклашевський!
Ех, пропав козак ні за цапову душу. Коли б міг, пішов би з канцелярії і Федора б
умовив. Та зважитись на це нелегко. Насамперед - куди підеш? Де дістанеш місце?
З гори Панянки в різні кінці збігало
кілька стежин, губились у високій траві. По підгір'ю юрмились хатки, світилися
проти вечірнього сонця вікнами. Із однієї хтось вийшов. На коромислі порожні відра
погойдуються. Трохя нижче - криниця, і вода в ній чиста, холодна, нектар
божественний, особливо коли п'єш із рук добрих...
Вона сказала, що звуть її Ганною.
Поставила відро на цямрину й чемно так: "Пийте, будьте здорові". Він пив, вона не
квапилась додому. Злякалась чомусь, коли побачила його вдруге. Але й не поспішала
прощатись. Стояла, поки мати не покликала. Легко підхопила важенні відра й пішла.
А втретє, побачивши його на тій же стежці, спробувала піти - і знову лишилась.
- Добрий вечір! Давно вас не було на
Панянці. Чи не хворіли?
У голосі тривога,
співчуття.
- Трохи,серденько, було.
- Правда? А чим же?
- Від думок про тебе... А більше нічим.
- Смієтесь над бідною дівчиною. -
Потупилась, кинулась до відер. А він не пустив.
- Почекай хвилинку. Не тікай так швидко.
Дай... подивитись на тебе. І попити.
- Та
пийте собі на здоров'я... Мабуть, у вас і криниць нема на Мазурівці?
- А ти знаєш, звідки я? Може, знаєш, як і
прозиваюсь?
- Знаю. З канцеляристів
будете, . - А звідки дізналась? Я ж не казав.
- Батько вас бачили. Вони не велять стояти
з вами... Нерівня я вам. - І тихше, з болем: - Віддають мене за хлопця з
Тахтаулова. Уже й заручини були. Так що... - В очах і докір, і сльози. - Прощайте!
І, піднявши коромисло з почепленими на
ньому відрами, пішла, попливла вузенькою стежиною вгору, до хати за вишневим
садом. А він дивився затуманеним поглядом услід - на тонкий стан, схилену голову й
коси, що бились на білій сорочці. Вона ж ішла все далі й далі, поки не закрили її
тонкостовбурні кучеряві вишні. Пішла. Зовсім не побачить він її більше. І нікого в
нього нема. Багаті цураються бідного канцеляриста, а бідні... мабуть, стережуться:
як би панок не обдурив їх, не насміявся. Байдуже, йому нікого не треба. Ні
багатих, ні бідних. Та й не про це його думи, хоч і болить серце, іноді так
защемить, що хоч кричи. І нехай щемить, нерозумне, нехай болить: що він йому
скаже, чим зарадить? Нічим він його не зарадить...
Одначе час і додому, матінка чекає з
вечерею, сама не сяде за стіл. А просив же: "Не чекай, може, затримаюсь". А вона
своєї: "Не можу, сину. Без тебе і їсти не хочу". Ось і поспішай, брате Іване, у
палац свій на Соборній, що воздвигнутий на тому самому місці, де чотири вітри з
чотирьох сторін світу стрічаються.
Завернув у провулок, здаля побачив
семінарію - і швидше забилося серце. Не раз уже так траплялось: прямує додому, а в
провулок неодмінно заверне. Хай це і гак зайвий, а все одно тягне. Уповільнюючи
ходу, задивився на ледь освітлені вікна: семінарська братія, мабуть, ще студіює,
гомонить, сперечається. Зазирнути б, дихнути повітрям альма-матер. Та, мабуть, ні:
далі, далі веде його доріжка.
- Іване! Чи
це ти?
Здається, його кличуть? Так, його.
Але хто? Та це ж отець ІоаннІ Хотів бігти - так зрадів, але той швиденько
спустився з ґанку й уже спішить назустріч! У рясі, в бороді, а обличчя свіже, не
старе.
Підійшов, обійняв, залоскотав
бородою:
- Здоровий?
- А що мені подіється? А ви, отче? Майже
тиждень не зустрічались.
- Про що
згадувати? Покашляв був, а попив медку - і як рукою зняло... А я ждав тебе,
Іване...
- Простіть, отче... Роботи нині
багато.
Від пильного ока вчителя нічого не
сховалось. Усе бачив, усе помічав. Виріс, вирівнявся Іван, змужнів. Тонке
благородне обличчя, ніскільки не псують його віспини, вони непомітні майже, як
перчини-родимки - одна, ось ще одна.
Увагу
Станіславського Іван привернув до себе в перші дні знайомства, на перших лекціях з
латинської та російської словесності. Учень виявився вдумливим, мав самобутні
міркування, глибокі, зовсім не семінарські знання. Першим учнем був і лишався
таким, поки вчився. І коли б учився далі - хто зна, як би виріс. Ніхто не знав так
історії, філософії і латини, як Іван Котляревський, ніхто не вмів так вдало
скомпонувати вірш на вільну тему. Мав великі надії на цього учня; був певен:
прийде час - Іван замінить його, Станіславського, а можливо, і далі піде: світ
широкий, шляхів у ньому не злічиш, вибирай, який до душі припаде. Волів бачити
його у славі, великою людиною. А хто ж він нині? Звичайний виконавець казенних
паперів. Виконавець... До списків канцеляристів вписав його ще десятирічним
хлопчиком батько - теж службовець магістрату. Гірка доля. А що зміниш? Здається,
все б зробив для нього, коли б його воля. Учитель зітхнув, і Котляревський,
зрозумівши його погляд, його мимовільне зітхання, приклав руку до серця, затремтів
голос:
- Спасибі, отче, за добро, що
подарували мені. Повік не забуду! Хоч би де був, хоч би що зі мною скоїлось, а
ваше слово, ваша мудрість, як зоря, світитимуть мені.
Станіславський, теж схвильований, щоб не
виказать свого стану, замахав руками:
-
Іване, що ти кажеш! Чого я тебе навчив? Та не будь душа твоя відкрита людській
мудрості, ніхто нічого не дав би тобі. Сам ти премудрості кладезь, і мені незмірне
жаль, що марнуєш кращі роки свої на писання вихідних та вхідних паперів... А твій
талант, сину? Де він? Невже забув про все?
- Я нічого не забув, отче. Науку вашу,
все, що подарували мені, пам'ятаю. І я все той же, тільки...
- Чому замовк?
- Важко мені. Гнітить усе. Пішов би. Але
куди? Станіславський мовчки йшов поруч, мало не сягаючи плечима повислого над
парканами золотого яблуневого гілля, вибирав дорогу де кращу, рівнішу. Іван, такий
же високий, як і вчитель, ішов пліч-о-пліч з ним, не осмілюючись порушити
мовчання. Станіславський раптом спинився на розі провулка і Соборного майдану.
Відкривалась перспектива вулиці, рівна, ніби шнурком відбита, витягнута далеко за
місто, в чисте поле.
- Сьогодні я зможу
тобі дещо запропонувати, - сказав Іоанн, - але спочатку поговоримо. - Глибоко
зітхнув, розправив плечі. - Вечір он який, диво - чи не правда?
- Як тоді, коли ми ходили по місту й
читали. Пригадуєте?
- Ти особливо гарно
читав Вергілія. А Міклашевський - Овідія. Як він нині? Щось не бачу його.
- Федір? - Котляревський здвигнув плечима.
- Здасться, все гаразд. Начальникові стола до душі припала його робота, і років
через три-чотири Федір посяде місце протоколіста. Йому вже обіцяли.
Станіславський довго мовчав. Тінь смутку
лягла на обличчя.
- Ну що ж... Feci guod
potui2[2] . Не кожному дано. Poeta nascitur, non fit3[3] . Одначе ти, Іване, бачу,
сам не свій. І не токмо через Федора. Інше в тебе на серці.
- Отче, нині осінь тільки починається, а
ми ж не такі й старі, - хотів пожартувати, а вийшло не зовсім весело.
- Жартуєш? Значить, переживеш печаль. Під
ногами шелестіло опале листя, як вода на перекаті. Вулицею промчала легка ресорна
бричка. Чиновник уклонився, побачивши законослужителя. І знову тихо на розі
Соборного майдану. Тихо й безлюдно. І все ж гарна Полтава цієї пори, все в ній
близьке Й дороге серцю. Може, тому воно так і щемить.
- Важко й тоскно, отче... Простого козака
за людину не вважають, у неволю, як вола в ярмо, тягнуть, мову його, мову дідів і
матерів наших, наріччям нарекли... І ,слова не скажи супротив. Як же після цього
жити?
Станіславський ніби дослухався до
чогось. Узяв Івана під руку, провів кілька кроків мовчки, величний, ставний, у
бороді почепився червоний вишневий листок. Учитель вдивлявся в Іванове обличчя
суворим поглядом, як, траплялося, ще в семінарії, коли інколи не встигав у повному
обсязі виконати домашнє завдання.
- Як
посмів, Іване, таке в думках мати? Говорити таке? Невже мислиш - усе досягається
легко, без болю, без зусиль. Omne initium defficile est4[4] . Слухай же - хай
благословенним час цей буде - тобі належить зробити такий початок. Голова в тебе
світла, а серце добра прагне.
- Що ж
належить робити?
- Серцем своїм слухай
пісню народу нашого. І сам пробуй! Сміливіше берись! Таланту своєму не дай
загаснути. Все, що знаєш про народ свій, на мову високої поезії переклади. Як
Сковорода. Тільки по-своєму.
- Як же ж
так, отче?
- Це, звісно, нелегко. На таке
не кожен піде, а ти, сину, підеш. І тоді я, вчитель твій, скажу собі: ні,
недаремно жив я на цьому світі, недаремно ряст топтав.
- Але ж це... неймовірно важкий труд.
- Per aspera ad astra5[5] , - мовив у
вечірній згусклій тиші Станіславський. - Тільки через терни! Іншого шляху до зірок
нема.
Приголомшений, Іван мовчав. Те, що
він почув, було справді грандіозним, захоплювало дух. Для чого ж учитель - такий
мудрий, досвідчений - вимагає неможливого?
- Не годен я, отче! Не зможу!
- Зможеш. Ти думай над цим, день і ніч
думай. Зможеш! - упевнено й твердо сказав Станіславський і м'яко, тихо додав: -
Повинен! Я ж тебе, сину, знаю. Ти ріс на моїх очах. Учився. Я ж земляк твій, як і
ти - полтавець. А полтавці - уперті і взагалі хлопці непогані.
Вони знову йшли поруч. Тонкий у талії,
високий і стрункий Іван Котляревський і кремезний, величний - отець Іоанн
Станіславський, учитель російської і латинської поезії.
Так дійшли до Успенського собору. Звідти
два кроки - до свого дому. За собором дах проглядає, у причілковому вікні вогник
світиться.
- Прошу до нас, отче. Матінка
дожидає з вечерею. Разом трапезу приймемо.
- Ні, не піду. Пізно вже... І останнє, що
хотів сказати... Приїздив до мене минулої неділі приятель мій давній з-під
Золотоноші. Просив учителя знайти для
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Видно шляхи полтавськії - Левін Борис
