ДУБИ ШУМЛЯТЬ
Повість
ЧАСТИНА
ПЕРША
ОЙ ТРИ ШЛЯХИ ШИРОКІЇ
Шумлять старезні дуби...
Грізною сторожею стоять вони по шляхах до палаців Кочубеїв, Ґалаґанів,
Скоропадських. Шумлять, ніби марять столітні сни про долю краю. Вітер виграє
шорстким сизим листом, тамуючи щебетання дрібних птахів. Горлиця ненароком
промайне сіро-голубою стрічкою і щезне. Лише здоровило-пугач насуплено зирить
крізь віти, міцно затиснувши мохнатими лапами засохлу гілку, чекаючи облоги
присмерків, щоб сумовитим голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам і
тривогу обшарпаним бідняцьким оселям. А коли ранок осміхнеться полиневою росою,
щезає десь пугач, ховаючись у козацьких руїнах, щоб дати привілля розбійникові
яструбу полювати на пустотливу горлицю.
Понуро
шумлять старезні дуби Полтавщини, шепочучи казки-билиці... Хто гомін той збагне і
наповнить душу живлющою снагою? Хто думи свої увіллє в те шумовиння, як ото
вливають медовий хміль у срібний келих?
Дуби шумлять,
а від них стеляться биті шляхи. Ой три шляхи широкії, куди поведе ними доля
невгамовного мандрівника? На яку колію ступить його нога, щоб дійти туди, де
плекана мрія снує надії голубі?
Таємниче
сріблострунним передзвоном виграють дуби, віщуючи путь-доріженьку...
Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив
колись свою дитячу безжурність і втіху. А потім перебирав у кімнаті папери,
відкладаючи значніші, а решту бгав та та в пічку. Кинув глузливий погляд на напис:
"Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы"...
- Смійся, колезький реєстраторе Панасе Яковичу
Рудченко! - тихо шепотіли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столі. Звідти
виглянуло молоде, блідувате, заросле чорною борідкою обличчя. Темні очі пронизливо
дивились, ніби докірливо промовляли. Пригадав, як одна відвідувачка в
миргородському казначействі відшукувала його - помічника бухгалтера - і
запитувала: "Скажіть будьте ласкаві, де той сидить, що в нього очі говорять..."
Говорять... Кому і що вони говорять? Рука потяглася
до щоденників. Ось вони - свідки хвилювань, тривоги й роздумів. Читав написане:
"Пригадалася моя служба і в Гадячі, і в Прилуці, і
тута. Невесело, і як невеселої - зробилося на душі, - наче камінь хто звалив на
хилі груди. Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом і начальник
знічев'я налає тебе - і то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хліба їсти...
Серце моє наливалося вогнем, у грудях ходили прибої гніву... О, чим я тобі
відомщу, ти, кляте життя - невільне, підданське! Чим я тобі вимещу, дурний
начальнику, за твої даремні попріки, за твоє огудне і неправдиве слово?! Нічим?
Ні, я виставлю тебе на показ усьому мирові, твої дурні привички, твоє насилування
чоловічої совісті".
Ще перегортав папери, перечитував
спроби описати гіркотну долю безталанної жінки. Не хотів вимовити її ім'я. Не міг
його вимовити так, як раніше, при зустрічах, що назавжди лишаються святом у
спогадах. Це ж чиновницьке життя, безглузде, підлегле, та ще й темрява відірвали
її, непорочну, від рідного дому, повели десь у велике місто. А там що? Може,
зустріну, перевівшись туди на роботу... Очевидно, зустріну... Мушу зустріти! Як у
пісні, у казці, а знайду її. А коли ні, то опишу її долю, несподівану молодість.
"Музо моя - госте одинокої душі! Не покидай мене,
поки я не викончу моєї Галі як слід... Вона покірна дитина твоя, люби ж її і грій,
доколи ще б'ється кров у моєму серці!.. Бо що ж без тебе зосталось мені? Хата -
пустка, люди - бездушні трупи людей... Я язик собі вирву, коли він, стілько літ
даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило, щоб у бездушні
трупи не урвався світ правди і любові... 1870 рік..."
Хоч уже минув цілий рік, як записав ці слова, але вони не втрачали гостроти,
звучали ще вразливіше, коли готувався до подорожі.
Уважно переглядав і складав речі, готував їх у дорогу. Здавалося, до них торкалася
тепла дівоча рука, а сині, аж чорні, очі сміялись і проймалися тугою. Наче чув її
запашний голос, що відгомоном лягав у серці, коли виводила стиха: "Ой три шляхи
широкії докупи зійшлися". Ніби віщувала розлуку. Довго ще вчувався той голос,
бентежив уяву, відгонив сон.
Ранком залишив рідний
Миргород, сонливі кривулясті вулиці, порослі бур'янами, прибиті пилюгою. Але не
залишав породжених тут мрій - ніс їх з собою в широкий невідомий світ.
Біля порога стояла бричка. На ній небагато речей,
валізка з паперами й гітара - розважальниця гіркої самоти.
Прощай, рідна Миргородщино, прощай, хатино, в якій
колись мати сповивала, випрошуючи в долі піснею колисковою й теплою сльозою щастя
для сина. Прощай, недоспівана пісне юності - постійна супутнице роздумів і
хвилювань. Прощайте, росяні бережечки Хоролу, виміряні босоніж аж до лугових
просторів, щедро повитих лілово-рожевою материнкою, золотаво-чубатими козельцями,
буйноквітним звіробоєм, похилою кульбабою, густолистою шавлією. Тепер наче забирав
з собою в дорогу, як найцінніший скарб, пахощі трав та яблуневих садів, а з ними -
радощі й скорботу, щоб не розставатися на незвіданих шляхах тривожної юності.
- Пора вирушати, - гомонів фурман, натягаючи кобеняк,
- щоб в обідню пору доїхати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча?
Осінні дні куці, що й за хвоста не втримаєш. Погода непевна, піде дощ, то
поповземо, як рак на мілині.
Заскрипіли колеса,
ронячи прощальні зойки. Фурман цьвохнув батогом, поглянув на схід, де сонце поволі
відділялось од посірілої землі, сором'язливо зазираючи до миргородської калюжі,
прославленої з давніх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та Острянин
закликав до повстання проти шляхти.
На каламутній
хвилі заґелґотали гуси. їм байдуже, що чверть століття минуло відтоді, як химерний
земляк записав: "Тепер Миргород зовсім не те. Будови інші; калюжа серед міста
давно вже висохла, і всі сановники - суддя, підсудок і городничий - люди поважні і
благонамірені".
Сплеснув дужим крилом гусак на
березі, занурюючись у воду. Здавалося, радів з того, що калюжа таки не висохла. А
до сановників міста йому байдуже. Піднявши гордовито сизу голову на довгій шиї,
поплив від берега, ніби бундючився з того, що навіть гегелівський Іван Никифорович
назвав гусаком колись свого земляка Івана Івановича.
По задумливому обличчі юнака ковзнула усмішка й застигла у великих очах.
Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому березі, кидаючи
черепками, щоб "перевезти бабу" через калюжу.
За
калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухів грати в ковіньки, навчався
у них співати й примовляти, гніватись і радіти. Тоді здиралися на високу бурту,
звідки видно місто з церковними банями й садами.
А
навколо слалися неосяжні степові простори, залляті бризками сонця. Ніби вчуваються
хлоп'ячі вигукування:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у віконечко.
Бо
татари йдуть,
Тебе заріжуть,
Твоїх діток заберуть!
Тоді й овечата прислухались до дітвори, збившись у гурт, ніби справді лякалися
лихої татарви, а ромен-зілля нахиляло свої стебельця до землі, чекаючи якоїсь
несподіванки. Ставало тихо, хоч мак сій. І чутно було, як сонце бринить на
струнах: д-дзі-інь, д-дз-зі-і-інь...
З бурти видно
Чумацький шлях. Іноді поволі посунуть ним заярмлені круторогі і зариплять вози. А
буває, по шляху поженуть арештантів. Женуть у той будинок, що здалеку вишкірився
ґратами. Тоді й сонце переставало дзвеніти на своїх проміннях-струнах. На
спохмурніле обличчя лягла тінь задуми...
- Чи далеко
вже заїхали?
- Скоро виїдемо на Сорочинський шлях.
Ось уже й Псляні затоки видно. Коней треба напоїти, - цьвохнув батогом.
Коні побігли. Та недовго трюхикали. Піски та вибої
затримували рух. Колеса скиглили, залишаючи слід у коли, що одноманітною смугою
стелилась у минуле. А попереду що?
В Гадячі треба
попрощатися з батьками, зустрітися з братом Іваном, що прибув погостити з Києва. А
там знову в дорогу до Полтави, на нову службу.
Біля
плеса фурман зупинив коней.
- Хай трохи перепочинуть,
щоб спітнілими не напувати, - зліз з брички, підійшов до берега.
За ним і Панас. На березі шелестів очерет,
нагинаючись до пожовклої осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовкові
коси, зазираючи в тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспівану пісню
коханої дівчини.
Фурман напоїв коней. Поїхали.
Сполохані чайки заскиглили, розносячи над плесом тиху журу.
- Хотів би ще почути якусь казку. Ви добре
розповідаєте, - звернувся Панас до фурмана.
- З
казками та піснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з вітром
розмовляти. Але треба поспішати, бо сьогоднішній четвер тісно упирається в
п'ятницю... Но-о-о, ледачі!
Послався шлях крізь
чагарники, забарвлені осінньою позолотою. Незабаром показалися Сорочинці. Залишки
земляного валу, якоїсь древньої руїни говорили, що тут з давніх-давен таборилися
люди й століттями змагалася воля з неволею. Може, ті руїни залишились ще від панів
польських, підвладних Ієремії Вишневецькому, що тримав у своїх магнатських руках
великі маєтності по всій Полтавщині, доки не змела їх козацька хурдига.
Вузькі сорочинські вулиці, ніби від древності,
повгрузали в землю разом з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька
наче розкрилась зачарована брама - у всій величі красувалася кам'яна
Преображенська церква, збудована безславним гетьманом Лівобережної України Данилом
Апостолом. Власне, збудована умільцями Полтавщини - каменярами, різьбярами,
мулярами. Зір приваблює пластика фасадів, декоративна майстерність ліплення,
химерна різьба дверей, кольорова гра вітражів. Українське барокко. Слава
трудівничим рукам полтавських умільців!
Роздоріжжями
поїхали, залишивши Сорочинці... Несподівано рвонув вітер, засвистів, б'ючись об
придорожній покошланий тонконіг та поруділі куделиці буркунів. Наповнений сивизною
простір розкришила блискавка.
- Коли б скоріше до тих
хуторів доїхати. Там є корчма, - фурман показав пужалном і тривожно поглянув на
північ, звідки насовувалась темна хмара. - Но-о-о, ледачі!
- Байдуже, - спокійно відповів Панас. У голосі чулось
незадоволення з того, що фурман порушив роздуми.
Та
ось ніби велетенський казковий дракон розпростер чорні крила, обіймаючи ними
півнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобій з косматою потворою, що вогнисте
моргнула, покотивши громовицю; темною завісою кутався обрій, заслоняючи шлях.
- Но-о-о, ледачі!
- Не
поспішай... Вперше серед степу бачу такі змагання неба з землею, - Панас аж звівся
на бричці, оглядаючи затьмарений небосхил.
Не встигли
доїхати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши подорожніх.
У корчмі порозвішували одяг. Чимало тут скупчилося
людей. Тхнуло чимось прокислим, тютюновим димом та горілкою. За столом куняли
якісь підпилі чоловіки, не скидаючи з себе свиток та вогких сіряків.
Один кремезний з виду, літній чоловік роздягнувся,
латав сорочку та зашивав дірки на смугастих штанях, бурмочучи:
- Оце такі бурлацькі заробітки...
- Латай, може, й долю свою драну залатаєш, - відповів
сивоголовий, з запалими очима чоловік.
- Кому як на
роду написано. Плакати ж не будемо.
- Досить того, що
наші діти та жінки плачуть.
- Може, заплакав би
котрий з нас, та неохота в цюцька сліз позичати, а своїх не вистачає.
- Плакати, то однак, що дурному з гори бігти, -
блиснув очима той, що латав сорочку. - Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькі
святі. Ті сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусіди попросимо на
латку, - з прихованою посмішкою глянув на завіталих подорожніх, примруживши око.
Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман
відвернувся, знизавши плечима.
- Латані сорочки
носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер, коли стали вільні за
царським маніфестом, то на старі латки нашиваємо ще й нові...
- Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин
графської землі, то, може, й сорочку б мали нову...
-
Пошматуєш... Хочеш закабалити себе і своїх дітей та внуків, то бери кілька
десятинок землі в Гудовича і сплачуй за неї протягом сорока дев'яти років. Сплачуй
уп'ятеро дорожче...
- Не дешевше віддає на викуп і
пан Ґалаґан. Дарма, що кажуть, він козацького роду.
-
Від того роду дочекалися гіркого плоду.
- Ото
реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.
-
А де той слушний час?
- Запитай вітра в полі.
- Та ще й потихеньку, щоб хто не підслухав, бо спина
буде бита.
- Нема долі, і слушного часу не
дочекаємося, - понуро загули сіряки.
- А докіль треба
голодну нашу волю чимось підживлювати...
- Чаркою
горілки...
- Не допоможе...
Чоловіки перезирнулися, криючи якісь таємниці в
гірких усмішках.
Сидячи осторонь, Панас уловлював у
розмові шматки недожуреної журби, невиплаканих страждань, недосміяно-го гіркого
сміху, недомовлених проклять. То розмовляли люди невільної праці, сини степового
простору і бідності. Ніч своїми широкими обіймами укривала їх у цій похилій
придорожній корчмі. Поволі розмови уривались, канули в сірих сутінках.
Чадив каганець, гойдаючи примарні тіні. Ніби козак
Голота, посвоячившись з сатаною, шукає роздолля, рветься на волю з похилої
корчми...
Фурман ліг спати на долівці. Корчмар
запропонував Панасові ослінчик, вкритий грубезною вовняною ковдрою, що увібрала в
себе всі корчмарські пахощі разом з вологою.
- Ні, я
пересиджу до ранку, - відповів Панас, примостившись на ослінчику.
Ніч попливла, мов корабель, захлеснутий водою. Чути,
як то лопотів, то затихав дощ за вікнами. Жебоніли струмочки, а за ними снувалася
каламуть роздумів, хвилюючих вражень, перемагаючи дрімоту. Розвихрені тіні негоди
відміряли тривожні хвилини.
Під ранок дощ ущух.
Закліпали зволожені вранішні зорі Сонце, не виринаючи з-за обрію, чекало
золотаво-багряним віялом проміння по верхів'ях дерев, ніби довідувалось, чи можна
спокійно визирнути на обважнілу, зволожену землю. Ночівники-нетяги один по одному
зникли з корчми...
Знову вирушили в дорогу. Бричка
покотилася по багнюці, колихаючись по розмитих вибоїнах. Благословляючи народження
дня, забриніли на променевих струнах стрижі. Над чорною ріллею поважно попливли в
сизому повітрі граки. Під склепінням прозорого неба кожна жива істота почала
славити життя. Хотілося обіймати зриму далеч, збагнути осінні кольори лісу, до
якого наблизилась бричка.
Ніби виринули з лісу -
стали на дорозі чотири чоловіки. З ними кудлатий собака. Фурман позирнув то в
один, то в другий бік, оглянувся на Панаса. Той прочитав у його погляді щось
непевне.
- Но-о-о! З дороги тамі Розкапустились серед
шляху, наче ченчики перед сповіддю, - пробував пожартувати фурман, приховуючи
острах.
Але чоловіки, як кам'яні ідоли, стояли на
дорозі, не зрушили з колії. Найкремезніший схопив коней за вудила.
- Стій! - владно зупинив подорожніх. Пес загарчав,
показавши зуби. Панас пізнав того, що латав сорочку в корчмі. Вигляд його був
суворий і владний.
Чоловіки обступили бричку. В
одного, підперезаного вірьовкою, виглядала сокира. В другого в руці - замашна
дубина. Стояли просто і твердо, як господарі на власній землі.
- Хто їде? Звідки й куди?
- Так-таки іменно... Звідки і куди? - хитро додав
натоптуваний, з круглим, зарослим, як у куширі, обличчям чоловік. За халявою в
нього виднівся колодій.
Панаса не стільки злякала, як
зацікавила ця подія. Він витяг цигарки, запалив і зійшов з брички.
- Добридень вам, добрі люди! - з усмішкою привітався
і простягнув цигарки невідомим. - Запалюймо!
-
Запалимо потім, - понуро відповів той, що зупинив коні. - А зараз у нас є діло.
- У доброму ділі треба, щоб були руки білі, -
пробував пожартувати фурман.
- Руки у нас не білі, а
отакі, - показав свою, як гиря, руку отаман. - Ми чорними руками робимо святе
діло.
- Та шукаємо свою голодну волю! Охляла вона, як
курка на прив'язі, - додав другий.
- Так-таки іменно,
що голодна. Як на прив'язі під тином.
- То такі
шукачі і є добрими людьми, - Панас не втрачав спокою. З його уст не сходила
лагідна усмішка. Помітив, як промайнула усмішка і в великих очах наймолодшого.
Щось добре і гнівне світилося в них.
- Хіба ми такими
дурнями родились, - обізвався юнак, - щоб лише байдикувати по світу, незрячими
шукати шляхів? Хто шукає, той знаходить... Мені хочеться з цим чоловіком
порозмовляти.
- Порозмовляй, Гнате! Ти ж умієш
підсипати перцю у варену юшку.
- Так-таки іменно, -
сміявся присадкуватий, поправляючи колодій за халявою.
Чоловіки тісніше обступили подорожніх. Дивилися
суворими очима, в яких світилося щось нестримне, розгонисте, може, сприйняте від
давніх поколінь половецького хижого роздолля. Читав у них Панас жагу, пронесену
крізь століття до днів голодної волі.
- Вийшли з яру
на шлях, - знову заговорив Гнат, - відбирати своє, награбоване багатіями... Ви що
везете? Може, маєте великі гроші, то поділімося з нами, - загадково усміхнувся. У
його великих очах світились і згасали вогники.
-
Так-таки іменно, поділімося з нами... Потруси, Гнате, їхню калитку, -
підтоптуватий торкався до колодія за халявою.
-
Великих грошей не маю, - неквапливо відповів Панас і, витягнувши з кишені гаманця,
подав його юнакові.
Чоловіки обступили його,
дивилися, що там є. Перемовилися між собою.
-
Поділимося пополам, - твердо заговорив Гнат. - Один червінець нам, другий - вам,
може, знадобиться в дорозі. А то ще зустрінуть вас наші спільники по той бік яру.
Треба й з ними поділитися. Це ми позичаємо до слушного часу. Коли надійде наш час,
то повернемо борг.
- З процентом, - додав кремезний.
- Так-таки іменно, що повернемо... Добре придумав,
Гнате!
- В поліцію, мабуть, доноса напишете? Не
кваптеся. Вітра в полі не спіймати. А яри наші несходимі. Та й ночі темні - наші
побратими.
- Поліція так само осоружна мені, як і
вам. На таких, як я, теж пишуть доноси.
Чоловіки
загадково переглянулися.
- То ви, паничу, теж за
нашого брата? - широко розплющеними очима дивився Гнат. - Такого ми ще не
зустрічали.
- Безталання ваше болить кожній чесній
людині.
- То ходімте з нами, за отамана будете.
Передам вам своє горопашне отаманство, - пропонував кремезний. - Якщо нежонатий,
то посватаємо з нечистою силою. Скажуть тоді наші хлопці: "У яру під лісом
побратався з бісом".
- Брататися з бісом можна й за
лісом. Та й не тільки в яру, а й на широких шляхах.
-
Добра відповідь. Ставайте-таки за отамана. Наших багато блукає ярами. Зійдуться,
як колись до Гаркупгі сходились. Загуляємо, аж небо здвигнеться! - ледь вловима
усмішка ворухнула уста отамана.
- У кожного своя доля
і свій шлях широкий... Прийде час, буду з вами...
-
Отже, до слушного часу?
- Атож...
Чоловіки доброзичливо посміхалися. Гнівні очі отамана
повилися тугою. Він поклав свою руку на Панасове плече.
- Може, повернемо червінця? - запитав Гнат.
- Можна повернути! - кинув отаман.
- Ні, не треба, - рішуче заперечив Панас. - Хай буде
завдатком на те, що ми зустрінемось. Хотілося б ще поговорити.
- У вас своя планида, а у нас своя, мужича. Ми її
шукаємо, бо полуда з наших очей спадає поволі.
-
Полуда спадає. Так-таки іменно, а очі замилюють нам реформою, - додав
натоптуваний, - Під три чорти з тією реформою.
-
Їдьте, чоловіче добрий, своєю дорогою. А ми повернемо свої оглоблі до лісу, -
владно промовив отаман.
Чоловіки переглядалися між
собою, як діти після провини, і розступилися, даючи дорогу.
- Тепер і запалити можна, - отаман відкинув полу
подертої свитки, з-під якої виднілися старі оксамитові штани. - Не дивуйтесь з
мого одягу. - Витяг з кишені тютюнову калитку, почав набивати люльку. - Це від
пана досталося мені. Від пана Ґалаґана! Нас, дворових, пустили на всі чотири
вітри, нічого не дали. Тільки свої старі недоноски подарував Ґалаґан, відпускаючи
на волю. Скільки латок на штанях, стільки й років минуло, як оголосили волю...
Загорьована дотепність зворушила Панаса. Він підніс
Гнатові цигарку.
- Пахучий тютюнець... Фабричний?
- Фабричний, - подав Панас вишитий кисет. - Візьміть
собі тютюну.
Гнат насипав у жменю, розглядаючи
вишивку на кисеті.
- Гарна вишивка. Мабуть, щедра
дівоча рука вишивала?
- Вишивала, - тоскно відповів
Панас, приязно дивлячись у збентежені Гнатові очі.
-
Чекай, Гнате, - втрутився отаман. - Є і в тебе гожа дівчина. Того червінця віддай
їй на дукачик. Коли з щирої руки, то не гоже нести червінця до шинкаря. Там він
пірне, і собака не загавкає. Як товариство вважає?
-
Так-таки іменно... Хай Гнат віддасть червінця своїй Малані. Може, й заручини
справлять.
При згадці про дівчину юнак зітхнув. Його
очі повились тихим смутком. Він вдячно звів їх на Панаса.
- На цьому бувайте здорові! Бо вже десь сороки
заскрекотали. - Отаман зійшов зі шляху, за ним похилитав хвостом і собака. - Коли
ще по той бік яру зустрінете таких, як ми, то гукніть їм: "Гуляй, воля!" Не
займуть. Щасти вам у дорозі. До слушного часу! А нашого гасла не забувайте:
"Гуляй, воля!"
- До слушного часу! - відповів Панас,
сідаючи в бричку. Проїхавши з гони, оглянувся. Чоловіки все ще стояли, дивлячись
їм услід. А потім повагом поволокли свої сірі постаті до лісу...
Фурман розповідав різні пригоди, що трапляються на
цьому шляху, яким ще в давнину ходили козацькі ватаги, боронячи волю. Розповідь
фурмана супроводжувалась журливими звуками, що наче з глибини століть бриніли
відгомоном відваги і запеклої борні То вітер, по-осінньому стогнучи, стелився
відволоженими стернями край шляху, розчісував коси дрімливої берези, дзвенів
бронзолиттям гіллястих дубів.
Панас поринув у
роздуми. Увесь час бачив перед собою вразливі Гнатові очі. Коли бричка пішла
піщаною дорогою, почав куняти. Нарешті знеміг сон.
Ось наче розкрилася перед ним таємнича брама, за якою вимальовувалась країна,
повита туманами. Важкі хмари нависли над нею, лише визирав крайок неба, ледве
освітленого сонцем, що десь пірнуло, ніби втомившись змагатися з пітьмою. Мороком
крилась земля, поросла бур'янами, жаб'ячою печерицею, колючим терном та плетивом
дерези. Десь чувся людський гомін. Ні, то не гомін, а стогін. Наче стогнала земля,
стогнали хмари, стогнали обвітрені оселі. Де ж люди? Де жвавий лемент дітвори? Де
спів юнацтва? Все наче заснуло, принишкло. Панувала темінь, віковічна подруга
ворожнечі, розбрату й хвороби.
На битому негодами
шляху замаячила постать людини. Куди вона мандрує? В які краї? Може, шукає світу
сонця? Може, несе в своїх грудях іскру, щоб розпалити вогнем, зігріти закуту
мороком душу? Щось рідне пізнається в тій постаті. Стривай... Це ж вона. Голубка
сизокрила. Куди понесла свою вроду і гордість дівочу? Хотів крикнути, назвати
ім'я, заговорити голубливою мовою. Але уста, наче заворожені, не могли вимовити й
слова. А постать віддалялась і куталась у непроглядному тумані, доки не щезла
зовсім, залишивши терпкий біль у серці...
Ніби
виринули з пітьми якісь чоловіки. Почав пізнавати тих, що зустрілися на шляху біля
яру. Серед них Гнат. Його сірі очі, заіскрившись, стали ще більшими. В них
світилася надія, гордість і гнів. Поглянув у той бік, де виднілися бескеття,
яруги. З них, туманами оперезані, випливали села, убогі на щастя, багаті на горе,
обшарпані А далі наче виросла з туману тюрма. Велика, незграбна, гартована. Очі
юнака таємниче зазирнули крізь грати. Там кишіло повно люду. Млявий вигляд, понурі
постаті, брязкіт кайданів, монотонний і невпинний. Одноманітні арештантські халати
з бубнами на спині. То печать рабства і ганьби. Чути голоси, як рокіт розбурханої
хвилі. Що вони говорять? У тому потоці людського гомону небагато слів: "Хліба,
праці, волі!"
Чути інший голос. То наглядач у
погонах. Відгодована пика бубонить, наче в порожнє барило: "Скудова ви,
голодранці?" - "Ми тутешні, з рідних нив, гаїв, тихих плес..." Люди простягають
руки, кулаки. Рокіт повзе разом із навислими хмарами, що огортають тюрму,
купчаться, передгрозово обіймаються. Очі юнака наливаються кров'ю. Чути десь, ніби
з хмари, голос:
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого
тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш
людського плачу?..
Десь вирвався плач жінок, дітей.
Благальний і грізний, Сірі Гнатові очі дедалі більше й більше наливаються гнівом.
- Бачиш, паничу подорожній? - запитує.
- Бачу...
- Чуєш, паничу
подорожній?
- Чую...
-
Допомагати їм треба...
- Добре, візьми й другого
червінця.
- Це не поможе... Руку давай!
- Візьми!
- Понесімо їм
правду! Ходімо до них! Чуєш, паничу? Кліпнув очима. Фурман гукає:
- Чуєш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча.
- Снилось мені.. Приснився один з тих, що зустрілися
біля яру.
- Хай їм грець! Не треба, щоб такі лихі
люди снилися.
- Ні, хай сняться, хай сняться, -
промовив Панас, зводячись у бричці.
Заніміле безмежжя
перетинав далекий обрій, де вимальовувались обриси поміщицького палацу. Здавалося,
то якийсь привид постав перед очима, заступаючи собою все почуте й побачене під
час подорожі. Далеко за палацом плакало муроване небо над бідняцькими оселями й
кружляло хрипке гайвороння, розносячи від хати до хати обвітрену печаль.
- Що то за будівлі? - запитав фурмана.
- Палац Ґалаґанів... Недалеко вже околиці Гадяча, -
фурман розмахнувся батогом. Але стомлені коні ледве тягли обважнілу бричку.
* *
*
Зупинився в батьківській хаті Слізно зустріла мати,
крижнем до землі припадала, ходячи біля сина та милуючи його.
- До твого приїзду, Панасику, всі доріжки в саду
повисипала жовтим пісочком, - голублива усмішка матері вигравала на сухому
зморшкуватому лиці. - Недарма зорями пораненьку сива зозуля налітала.
Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою,
тільки примовляв:
- От і добре, що заїхав до
батькового двору. От і добре, сину. Сідай до столу. Давно чекали. А сьогодні
недаремно все півень на порозі кукурікав.
Мати не
зводила з сина слізних очей.
- Та який ставний, і
борода, наче в якогось великого чиновника...
- Борода
додає поштивості людині... Особливо служивій, - радів батько, дивлячись на сина.
Після обіду Панас попросив у батьків дозволу піти в
місто. Поспішав побувати під розлогою яблунею, біля вдовиної хати, до якої, живучи
раніше в Гадячі, добре втоптав стежку.
Підходив з
тривогою. Вийшла назустріч стара жінка. Пізнав - Галина мати.
- Довго виглядала вас Галя. Навіть до ворожки ходила.
Щось та недобре їй наворожила. Після того подалась у місто. Тільки поговір
залишила за собою. Будете в місті, відшукайте та про матір нагадайте...
Поніс свій жаль до яблуні - свідка зустрічей.
Пригадав той день, коли первоцвітом вона заквітла. Тих пахощів яблуневих не
розвіяв час розлуки. Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Ніби й сонце,
схиляючись на захід, сумує за яблуневим первоцвітом і відлунює в меркнучих
променях незабутню пісню:
Стелися,
барвінку, низенько...
Гірка усмішка лягла на
пошерхлі, наче від спраги, вуста. Серпанковими сутінками крилися околиці, нагонив
югу вітер, підхоплюючи мотив рідної пісні, стелив її пожовклим листям на зів'ялі
трави.
У тих звуках чувся, наче живий, звабливий
голос, а дятел наперекір одноманітно стукав у трухляву гілку, вибиваючи мереживо
смутку. Де його розвіяти, з ким поділити? Від кого почути слово, яке б
полум'яніло, спалюючи жорстокість і сваволю?
Густо
озорювалось небо. Обзивався вартовий ночі - деркач, доки лелека не проголосив
клекотом світанок.
Другого дня поспішав на
Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослі стежки вітали давнього знайомого. Тихо
шепотіли уста: "Ой по горі ромен цвіте..."
Ось і
Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрів свого брата Івана Рудченка, що прибув
з Києва. Для Панаса зустрічі з братом завжди були великим святом.
До його порад прислухався він, як до старшого на
вісім років вдумливого порадника. Ще будучи вільним слухачем Київського
університету, Іван Якович увійшов у товариство прогресивної молоді та виступав у
пресі. Тепер мав змогу подарувати братові видані в двох книгах "Народні
південноруські казки". Для Панаса це був дорогий подарунок. Він не міг не виявити
гордості за брата. Радів і за виступи його в пресі, а особливо за дружбу з
популярним у колах молоді Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до його
сестри Ольги Петрівни з роду Драгоманових поставився Панас приязно й задушевно.
Прибула вона до рідного драгоманівського гнізда в Гадячі з Волині, де працював її
чоловік Петро Косач. Це була традиційна подорож до батьківського двору, здавна
прославленого гостинністю. Звідси ж раніше вийшов і відомий декабрист Драгоманов.
1 Драгоманов М. П. -
український публіцист, історик, фольклорист, громадський діяч
буржуазно-демократичного, потім - лібсрально-буржуазного напряму.
Прибулі гості сподівалися на зустріч з Михайлом
Драгомановим. Але він затримався, подорожуючи за кордоном. Лише численна
кореспонденція від нього, адресована сюди, викликала інтерес. Серед надісланої
літератури були й примірники Герценового "Колокола", хоч уже кілька років перестав
видаватися цей демократичний часопис.
Все, що
подавало ознаки культурного життя, зацікавлювало тут Панаса Яковича. У погляді
розумних очей Ольги Петрівни він читав доброту й духовну щедрість. Знайомлячи
брата з нею, Іван Якович зауважив:
- Схильна до
поезії сестра найкращого мого друга...
- Панаса я
пам'ятаю ще відтоді, як він працював у Гадячі. - Простягаючи руку гостеві, додала:
- Привіт і від мого чоловіка Петра Косача для заочного знайомства...
В її вигляді багато було схожого з вольовим обличчям
Михайла Драгоманова. Перенісся, брови, чутливі обриси губ, живий вираз очей. її
стан повивала квітчаста зелена керсетка, з-під якої спадали вишивані полотняні
рукави. Разки кольорового намиста, картата плахта, квітчаста хустина на голові
доповнювали стильне вбрання. Все це гармонувало з її рухливою постаттю,
відтінювало рум'яне обличчя, що пашіло енергією й крило в собі щось
поетично-натхненне, горде, артистичне.
- А це Михайло
Петрович, - Іван рекомендував Старицького, який, подаючи руку Панасу Яковичу,
шанобливо вклонився й випростався. Його повні соковиті губи наче виринули з
чорного шовкового обрамлення вусів і бороди, що на скронях зливалася з куделицею
довгого волосся.
Панас Якович відчув щось артистичне
і разом з тим щире, промовисте в карих очах Старицького.
- Ви артист? - запитав Панас Якович.
- Артист любительського театру. А в житті граю роль,
яку ще й сам не зрозумів, - не міняючи артистичної пози, Старицький замріяно
заспівав:
Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
- Це Михайло сам вигадав таку пісню, - пояснила Ольга Петрівна.
- Не вигадав, а вимріяв, - Старицький розгорнув
папірець. - Читайте... Це мої поетичні гріхи.
Панас
Якович прочитав вірша і, повертаючи, запитливо дивився на Старицького,
спостерігаючи, як у виразі глибоких очей юнацька веселість наповнювалася тривогою.
У небі заґелґотали гуси, що відлітали на південь.
Старицький підніс благальне догори руки.
- Гуси!
Верніться! Не покидайте рідного краю! - Звернувшись до Панаса, він пояснював: -
Так здавна, ще хлопчиком, навчали мене благати повернення гусей. І я завжди вірив,
що вони чують мої благання, тому щорічно й повертаються з вирію.
- Заздрю поетам, щедрим своїми почуттями, - Панас
Якович хотів сказати щось приязне Старицькому.
- То
все наша молодість. Радіємо, а серце часом стогне й болить. - Змінивши тон
розмови, Старицький звернувся до Панаса: - Бачу, ти теж не без сердечних
виразок... По бороді пізнаю. Будьмо друзями!
- Коли
щиро, то дозволь потиснути руку.
- Від дружби до
побратимства лише один крок. - Зникла жартівливість у виразі обличчя Старицького.
Він обняв Панаса Яковича. - Мені говорив твій брат Іван, що ти й віршики пишеш про
кохання.
- То жарти, - Панас Якович зніяковів.
Тим часом Ольга Петрівна запросила гостей провести
дозвілля під кленом, що розкинув пожовклі шати аж на краю гори, яку внизу
оперізував Псьол. Тут з тесаних дощок здавна були приладнані лавки. З гори
відкривалися мальовничі гадяцькі околиці.
Химерно
вигинаючись, Псьол вбирає в себе рукавці, губиться десь у комишах, а потім
виривається з них в'юнкою стрічкою, леліючи в неозорій далечині. Його посестра -
задумлива Грунь, пробиваючись крізь очерети, пустотливо обіймається з побратимом,
віддає йому свій тихий плин.
Далеко видно бідняцькі
обшарпані хати, розсипані, як отара овець. Вони то визирають, то сором'язливо
ховаються за дрімливими вербами, щоб не бути на виду
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Дуби шумлять - Пільгук Іван
