ГРОЗОВИЙ РАНОК
І
Потомлені
коні зупинилися біля корчми, що причаїлася під крутим горбом на березі річки
Говтви край битого Полтавського шляху. Кучер, зіскочивши з передка, став
обтрушувати зі свитки пилюгу. З брички, критої халабудою, почувся грубий голос:
- Гей, шинкарко, гостей зустрічай!
Двері корчми заскиглили, мов немазаний
віз. На порозі з'явилася не шинкарка, а три худорляві, середнього зросту чоловіки.
На головах у них ледь трималися поруділі шапки. Підтримуючи один одного та непевно
ступаючи, вони вийшли на вулицю. З них виділявся той, що одна нога його була взута
у чобіт, а друга боса. Взутою ногою він тупав об землю, приспівуючи:
- "Закаблукам лиха дам... Достанеться й
передам!.." Гей, роздавайся, море, решетилівські чоботарі гуляють!
Шибайголови заходилися танцювати, не
звертаючи уваги на подорожніх. До них підійшов кучер, промовив:
- Боже поможи у вашому ділі! Напівбосий
підвів голову, розпростер руки:
- Микито!
Звідки тебе, брате, занесло сюди?
Далі
зняв чобота, жбурнув його в розбиту шибку корчми.
- Давай, шинкарко, і за цей чобіт горілки!
Крізь розбиту шибку шинкарка подала жбан
горілки.
- Пий, Микито, бо чоботарі
сьогодні гуляють, пропивають останнє, щоб завтра легко було у далекій дорозі.
Вночі зустрінемося з побратимом Семеном і - бувайте здорові...
- Ц-с-с! - застережливо підняв пальця
другий чоботар. Тим часом із брички зійшли два подорожні.
- Кого це ти, Микито, везеш? - запитав
босий.
- Та то ж пан Сухопень...
- Сухопень? Ха-ха-ха!.. Пика панська, і
вуси по-шляхетському підстрижені... А Сухопень! Їй-богу, не панське прізвище... А
ще надувається... А то що за жевжик біля нього з ґудзиками на фуркальці... Ніби
якийсь возний...
- Та то ж такі мундирчики
носять фертики, що сидять біля паперів у полтавському магістраті, - додав другий.
- Але цей не схожий на них... І сорочку з чумацькими рукавцями видно. Та й очі
добрі, не злі... Воно щось таке...
- То
домашнього навчателя найняв Сухопень... Іваном Петровичем звуть...
- Ім'я нашенське... Та й скрипка, видати,
не з циганських рук дісталась йому. Може, не відмовить і нам заграти? -
хитруватими прижмурками босоногий поглядав на подорожнього.
- Запитай! Може, не погордує нами, - стиха
докинув інший.
Ступивши кілька кроків,
босоногий вклонився і насмілився звернутись до юнака:
- Витанцьовуємо біля цієї корчми, бо
поміняли чоботарські шила та дратву на бурлацькі торби. Тепер не прославлені ми
решетилівські шевці, а бурлаки, - знявши шапку, ударив нею об землю. - Якщо ваша
ласка, мосьпане, то затриндикайте нам відхідної на скрипці.
Не зронивши жодного слова, юнак узяв
смичок, заграв. Гультяї принишкли, вловлюючи мотив мелодії. Один, наче
протверезившись, добрим голосом почав за скрипкою:
Ой горе тій чайці,
Горе небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі...
Спохмурніло похилились бурлацькі голови.
Стрепенула їхні душі пісня. Вторячи тужливий мотив, обнялись і попростували шляхом
до села. А навздогін голосила скрипка, присмутком колишучи три велетенські тіні,
що їх поволокли за собою сіроми до похилих, поруділою соломою критих чоботарських
осель.
Дрімотно насурмилась у яворовому
затінку спорожніла корчма. Як той обдертий, згорблений літами старець блимає з-під
обвітрено-острішкуватих брів на багатія, так вона позирала своїми побляклими
вікнами на той бік річки, де недавно виріс двоповерховий палац, обнесений муром.
На вежі палацу герб власника і число "1786". То рік, коли цариця Катерина
"пожалувала" село Решетилівку із степами й лугами своєму фавориту, сподвижникові
князя Потьомкіна вельможному Попову Василю Степановичу, закріпостивши 1800 душ
козацького населення.
Ще недавно на тому
майдані, де збудовано палац, збиралася козацька громада в сіряках, сюди прибували
запорожці із Січі замовляти в решетилівських шевців добротні чоботи. Та розвіялася
за вітром слава.
Збудувавши палац,
новоявлений володар кріпацьких душ, наляканий повстанням у селі Турбаях, подався
супроводжувати царицю в її мандрах, залишивши своїх "яничарів" наводити
кріпосницькі порядки. Коли ж царські війська зруйнували Турбаї, що кілька років
були озброєною фортецею-республікою, вельможний господар бундючно в супроводі
загону кінноти з'явився у свій палац, гучно бенкетував дні і ночі, вибив срібну
медаль на пам'ять про щедру милість цариці.
А бенкетувати Василь Степанович навчився,
ще будучи правою рукою Потьомкіна при користуванні державною казною.
Коли хто з менш вельможного панства
проїжджав шляхом повз палац, то мусив іти туди на уклін. Не міг не піти до
вельможі, повертаючись із Полтави, і золотоніський поміщик Герасим Сухопень, який
добув собі маєтність і дворянство з ласки Потьомкіна та Попова. Залишивши свого
кучера, кухаря та найнятого учителя біля корчми, Сухопень якраз потрапив на
бенкет.
А юнак-учитель сидів задумливо
біля корчми, на пеньку край двору, прислухався, як надвечір прокидалася десь
пестлива дівоча пісня. Щедра позолота від заходу сонця обсипала старезні явори, що
розкинули віти на солом'яну стріху корчми.
Уже бралися туманом голубі сутінки над
річкою, а юнак сидів у глибокій задумі. Біля корчми розташувалися ночувати
подорожні. Поскидали ярма з волів, розвели багаття, відпарювали суху тараню,
готували вечерю. Навколо запахло вареною рибою. Можна було віддаля пізнати, що то
отаборилися чумаки.
Щоб послухати про
чумацькі мандрівки, до багаття посходилася молодь, чоловіки. З'явився кобзар.
Чумаки привітали його, запросили до вечері.
Незабаром забриніли струни кобзи, понесли
невимовну печаль у сиві присмерки. Юнак прислухався до кобзарського співу. Такої
пісні ще не чув. А коли до кобзаря приєдналися чоловічі голоси, юнак звівся й
наблизився до гурту. Тихо, притамовано лунала пісня:
Зібралися всі бурлаки
До рідної хати.
Тут нам любо, тут вам мило
Журбу заспівати...
Старечі й молоді голоси обіймалися вільним
плином, вимовляючи жадання простору, скарги живої душі, затамованої пристрасті.
Здавалося, ті звуки вигойдувалися й сповивалися в колисці суворої народної
бувальщини, щоб єднати людські серця в побратимській задушевності.
Пісня билася в захмарене крайнебо,
стогоном котилася, шепотом прокляття розносилася очеретами і завмирала.
Глибокі сірі очі юнака ставали ще
глибшими. Коли тужне гудіння струн обірвалося і запанувала така тиша, що чути було
биття стривожених сердець, - юнак обізвався:
- Чолом вам, добрі люди! Прийміть сердечну
щирість від мандрівної людини.
- Хто ж ти,
сину, звідки й куди мандруєш? - запитав із гурту найстаріший.
- Я з Полтави. А мандрую до Золотоноші.
Звуть мене Іваном, а прозивають Котляревським.
- Видно, щира душа. Приставай до нашого
гурту. Юнак витяг з-під кобеняка скрипку.
- То ти і на скрипці тямкуєш? Може, нашу
скорботу розважиш?
- Заграйте веселої, -
попрохали дівчата.
Під награвання
нежданого скрипаля полилася пісня:
Ой
бачиться - не журюся, в тугу не вдаюся,
А
як вийду за ворота, од вітру валюся...
Аж
ось, ніби якийсь привид, виринула з пітьми, поволі наближаючись до вогнища, висока
постать. Навіть при млявому світлі можна було розглядіти, що людина дуже стомлена.
Рука мандрівника спиралась на палицю. Прислухаючись до розмов, він несміливо
наблизився, зняв кудлату шапку, вклонився, схиливши скуйовджену чорну голову.
- Хто ти і що шукаєш серед ночі? -
обізвався один з гурту.
- Хто я - питай
вітра в полі. А шукаю того, чого важко знайти, - тихим, густим, як дзвін, голосом
відповів невідомий.
- Як же тебе занесло
сюди, може, шукаєш загублене?
- Угадали.
Загубив долю, а шукаю правду.
- То,
мабуть, довго ти шукатимеш її?
- Шукатиму,
аж поки сили матиму, - зовсім тихо відповів мандрівник.
Задушевна, таємнича розмова викликала
приязнь до нього. Від вогнища підвівся отаман чумацької валки. Сиві вуси, широкі
вибійчані штани на очкурі, кремезні, засмаглі руки надавали поважності його
постаті. Підійшов до завіталого, зміряв своїм допитливим поглядом, заговорив:
- Ке мені свою руку, чоловіче! - Взяв
руку, стиснув її і голосом поважного господаря додав: - Рука жорстка, мозоляста і
без злодійської лихоманки. По очах бачу, що чоловік путящий. А наші діди навчали:
"Коли їси святий хліб, то дай і тому з'їсти, хто прийде до твоєї трапези". Отож
сідай, чоловіче, біля нас і покуштуй чумацької тарані та чабаку. А може, й кулешу
поглитаєш з вагана.
- Спасибі, - відповів,
сідаючи на землю, невідомий. їв він швидко, важко дихаючи. При світлі вогнища
можна було примітити на щоці в нього закруглений, ще свіжий шрам. Увага всіх була
звернута на несподіваного гостя. Він подякував за вечерю і схилив голову на руки.
- З яких країв ідеш, чоловіче? - приязно
обізвався з гурту старечий голос.
Ніби
прокинувся від сну мандрівник.
- З яких
країв, легко вам питати... З тих країв, де залишив найдорожчі дні свого життя.
Чули про турбаївців?
- О чули, чули!..
- Звичайно, чули!..
- То ти з Турбаів?
- Бодай не казати, не згадувати. Воювали
ми довго з царським військом. Але несила... Здались у літню спеку цього року.
Зруйнували, спалили дотла кожен двір люті гусари. Перетворили наше квітуче село на
гробовище...
Полилась наповнена гіркотою
розповідь.
- Всіх непокірних погнали
царські гусари десь на заселення південних степів. А я не піддався посіпакам,
утік...
Голос оповідача забринів гнівом і
обірвався. Чоловік звівся, взяв у руки палицю.
- Куди ж ти зібрався? Можемо тебе приютити
на ночівлю...
- Спасибі за ласку. А
приютить мене темна ніч серед степу.
Юнак
із скрипкою в руці підійшов до мандрівника, потис його руку.
- Ти вразив моє серце... Скажи, як звати
тебе, куди тепер мандруєш? Може, будеш у Полтаві, то...
- Ні, мої шляхи стеляться лісами та
байраками. Кажуть, нескорені люди помандрували на Кубань, а дехто за Дунай...
Може, і я натраплю на ті шляхи. Маю добрих побратимів, десь чекають. Охрестили
мене Семеном, а прозивають Битим, - кинув, уже ідучи по шляху, подорожній. Ще
зупинився, поглянув убік, де світились вогні панського палацу, і грізно посварився
дужим кулаком:
- Веселіться, прокляті!
Почувся віддаля кличний свист і якийсь
гук. Постать мандрівника ніби розвіялась у пітьмі. Тільки там, куди пішов він,
розлягалася і поволі стихала пісня, завмираючи в бездонні неба:
Гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває...
А коли зовсім завмерла пісня, кобзар тихо
промовив:
- Добрий співака, щасти йому в
путі-дорозі... Догорало вогнище, налягала темінь на землю. Але молодь не
розходилася.
- Послухати б ще думу про
Марусю Богуславку, - обізвалася з гурту дівчина.
- Про Морозенка, Наливайка і Остряницю, -
додав парубок.
- То підкиньте ще хмизу до
вогнища, а я трохи поладнаю струни, - відповів кобзар.
Швидко юнаки шаснули на берег, набрали
оберемки гілля. Спалахнуло багаття, жбурляючи в темінь неба вогняні жмутки, які,
розсипаючись, падали на землю червонястими бризками. Обважніле згаром повітря
щільніше кутало землю.
- Слава не вмре, не
поляже, всьому світу розкаже, - почав кобзар, а далі полилися його співи,
наповнюючи збуджену уяву полтавського юнака.
Коли співак обривав речитативи паузами, то
його бандура своїм гудінням продовжувала промовляти не домовлене в думі. Під цей
спів мереживом снувалися думки-картини...
Це ж жива історія народу. Вона вся в
пісні... Тут можна пізнати велике вічноживе серце народу. Просторами рідного краю
в кривавій боротьбі змагалася воля з неволею, засіваючи трупом поля боїв. Жалощами
никла трава на полі, і вітри несли до майбутніх поколінь розлогу пісню, думу та
надію...
Думкою обіймався з героями
Вергілієвої "Енеїди". Наче вичитував на її сторінках, як колись у семінарії, про
славні походи троянців. Пригадалося, як тоді перемайстровував на свій лад
вергіліївський вірш, за що прозвали його семінаіристи римачем.
Линули, як широка повінь, мрії юнака, а з
ними росли і мужніли настирливі думки. В душі прокидалося щось раніше невідоме.
Стривожена думка виривалася на волю, як; розбуркана пташка із клітки. Палка уява
заповнювалася близькими, рідними картинами. Ніби самі герої древнього Вергілія
перевдягалися в кобеняки і козацькі жупани, ставали близькими до сучасності,
рідними братами, а береги давньої латинської землі заквітчувалися широколисттими
тополями, сумовитими вербами, вишневими садками рідного краю, просторами якого
звучить голосна мова народу, виплекана в історичних бурях і мирній хліборобській
праці.
Нові й нові думи розгорталися за
кобзарським співом, снувалося мереживо римованих рядків, що лягали основою
перелицьованої "Енеїди". А коли замовкав співець, то урочиста тиша ніби
продовжувала уронену ним мелодію, і зорі напилялися нижче, слухаючи та впиваючи в
себе кришталеві звуки землі...
Ніч пливла,
як важкий човен у безкрайому морі. Уже помилився на небі золотавий Чумацький Шлях.
З заходу підіймалися темні хмари, повіяв вітер, почувся відгомін громовиці, не
зовсім звичайної для передосені. Молодь поволі розходилась. Пошкутильгав і кобзар
до своєї хати...
А юнакові ще довго
вчувалися співи та звучання бандурці, і перед очима розкривалися якісь вікові
завіси, поставали ще не пізнані, не зміряні зором, не доторкані мріями далі. На
тлі голубого безмежжя ніби гойдалися, щезали і знову виринали обриси краєвидів і
силуетів. Вони поволі пливли, ринули. Хотілося збагнути таємниці того безмежжі.
Думка росте, несеться на невидимих крилах, поринає в глибину минувшини, кружляє
голубкою біля тієї корчми, щр самотньо причаїлася край шляху, зазирає в похиле
вікно, щоб пізнати заховані таємниці. Серед хмар блукає блідий місяць, ніби шукає
десь пристановища на незахмареному плесі неба. Але темні хмари закривають його і
зловтішно торжествують свою перемогу. Густа темінь пливе назустріч світанкові. В
небі гримить. Надходить грозовий ранок.
2
Важко
розвіяти думи, коли вони опановують почуттями, викликають бажання збагнути
невідомий світ. Тоді кожна видима під час подорожі картина породжує живе слово
великої повісті-поеми, і уява перегортає її сторінки, переноситься в епоху, овіяну
невмирущими піснями, переказами, думами.
Другий день мандрівки приніс нові
враження. Пан Сухопень був у доброму гуморі. Він навіть посадив найнятого учителя
в бричці поруч з собою і назвав його Іваном Петровичем. Та чому й не бути йому в
доброму гуморі? Дуже припав до душі вчорашній бенкет у великосвітському палаці.
Особливо сподобалося, як потішав придворний блазень гостей. А червона чирва,
налатана ззаду на штанях, що мінилася в інші кольори, коли блазень кланявся
панству, повертаючись задом до менш вельможних гостей, весь час мерехтіла в очах і
викликала посмішку. Є чому повчитися з розваг панства і повезти у свій, хоч і не
дуже вельможний, але багатий будинок.
До
того ж пан Сухопень радів з нового придбання. Він порадував вельможного Попова,
подарувавши барана бухарської породи, а той у свою чергу подарував йому молоду
дівчину-кріпачку Наталку, яка, прислужуючи у панських горницях, навчилася одягати
панночок та зашнуровувати огрядну пані. Всю цю корисну науку має привезти Сухопень
до свого будинку.
Трьома добрими кіньми
правив старий кучер. За бричкою у простому кованому возі їхав панський кухар. На
воза посадили і "кріпацьку душу" - Наталку.
Коні збивали копитами куряву, і вона
неслася за вітром, стелячи в просторах осінню печаль, що проймала дівоче серце. В
сумному гудінні вітру, який бився об придорожню стерню, вчувалися їй і тихий
материнський спів, і прокльони бездольців. Сиділа нерухомо, наверталися сльози на
очі, крили туманом усе навколишнє. Лише дорога стелилася в каламутну невідомість.
Журавлі, відлітаючи в теплі краї, ронили на землю жалібне курликання і несли за
собою прощальну гіркоту.
Щось мугикав
стиха старий кучер. Панові не сподобалось його тоскне наспівування, і він почав
жартувати:
- Чого ти, Микито, все однієї
бубониш?
- Співаю про конячу душу...
- А хіба в коня є душа?
- Звісно, є... така терпка, як і в мужика.
Скільки не періщ по ребрах, застряє в горлянці душа і не вилітає до неба. Коняча і
мужича душі рідні. Хіба не доводилось вам бачити, як плаче або сміється кінь?
Щоб викликати кучера на розважливі
розмови, пан запитав:
- Розкажи, Микито,
що ти посіяв би, якби тобі сама цариця подарувала оце поле?
- Для цариці посіяв би гречку!
- А чому гречку, а не щось інше?
- А, кажуть, вона дуже любить у гречку
стрибати. От щоб догодити... Може, як бувало колись з Нечосою, пострибала б.
Іван Петрович лише посміхнувся і додав:
- Для цариці гречку сіють у столиці.
- Про царів не годиться такого говорити, -
суворо зауважив пан, - царів треба шанувати і ласку до них виявляти.
- Тож я зичу ласку і від себе, і від оцих
загнузданих коней. Погляньте, як вони нашорошили вуха, прислухаються. Но, гніді! -
кучер погнав коней трюхцем і знову прокволисте затяг пісню, доповнюючи гудіння
вітру.
Іван Петрович увіходив думками й
почуттями у той спів. Чулась у ньому приборкана воля, що котилася перекотиполем по
колючих стернищах, забираючись у ковилеве роздолля та воронцеве квітіння. Уявляв
маловторовані шляхи. Ким і коли протолочені вони? Які ватаги топтали шумливу тирсу
й задумливі чебреці? Кому сонце споконвіку дарувало тут щедроти тепла й багряні
заграви сходу й заходу, щоб переливати їх у мелодійні слова і нести для поколінь
жагу почуттів та сподіванок?
Хотілося
юнакові приєднати до них свій голос, влити краплини власної крові, щоб заповнити
гармонію незамулених плином часу уявлень і почувань. У думках перегортав відомі й
ще незбагненні сторінки народного життя, обвітреного суховіями й грозами повитого.
Небо і землю обіймали сизі далі, на тлі яких вимальовувались уявою виплекані
мандрівники, що несуть пригоди своїх блукань і невичерпну життєву снагу. Пізнавав
одчайдушну ватагу Енея. Наче зустрічався з ним віч-на-віч.
Замовк, наспівавшись, кучер, а відгомін
посіяної тривоги колихався в придорожніх поруділих гірчаках. Рідний голос вчувався
у них. Може, то долинало відлуння добрих слів матері, наче ронить їх вона _синові,
як заповітне напуття.
Ніби відчув Микита
настрої юнака і почав розповідати казку про Марка Пекельного.
- І ходить той Марко по світу, товчеться у
пеклі, б'ється до дверей святого раю. Та ніде не знаходить пристановища і знову
мандрує.
Довга розповідь лилася з уст
кучера - про вічного мандрівника, вічного шукача щастя. Що такому пекло? Він
бродить по ньому, як сірий віл у болоті...
Слухаючи кучера, пан задрімав. А Івана
Петровича розповідь повела знову до Енея і його козацької ватаги. Еней теж може
перебрести через пекло, щоб вільно піти просторами широкої землі разом з
козаками-троянцями. Гомоном, дотепами, піснями стелиться їх шлях... "Куди вони
йдуть, там бори гудуть..."
- Прийде час, і
принесе Марко Пекельний правду для народу, бо недаремно він її всюди шукає... -
веде розповідь панський кучер...
Коні то
бігли, то йшли повільно ступою. Ось колеса врізалися в піщану колію. Кременчуцький
шлях стелився до переправи через Псьол. Сухопень намірився побувати в Кременчуці
на ярмарку. По шляху дедалі більше траплялося скрипучих дерев'яних возів, широких
гарб. А коли наблизилися до Псла, то важко було пробитися до порома. Даремно
Сухопень сперечався і гукав, щоб розступилася "мужва". Довелося затриматися, доки
переправляли збиті у валку селянські та чумацькі вози.
Котляревський підійшов до порома, де
збилися люди, вози, коні, воли, корови, вівці. Тут стояв ярмарковий гамір.
Поромник - здоровий, обпалений сонцем літній чоловік з засуканими по лікті
рукавами брудної сорочки - здавався казковим перевізником у пекло через Стікс. А
цей з торбою за плечима? Чи не Марко Пекельний, що про нього розповідав кучер? Чи
не в пекло простує? Адже його без черги бере на переправу поромник. А ось стара
циганка, ніби та Сівілла, що супроводила живих людей у пекло. Куди ж пробивається
вона? До Наталки, яка зійшла з воза, наблизилась до річки.
- Дай, золотоволоса красуне, руку. Скажу,
за ким думки у серці носиш.
- За своєю
невільною долею...
- Циганка покличе твою
долю. Циганка дасть приворот-зілля і відворот-зілля... Циганка дасть зілля, і твоя
доля буде прозорою, як вода у Пслі.
Юнак
наблизився, слухав розмову. Дівчина пішла далі до берега, задивилася на воду.
Прозора вода здавалася їй каламутною хвилею. Схиливши голову на груди, дівчина
відчувала на собі погляд юнака. Здавалося, що тим поглядом він торкався до її
зашарілого лиця, до засмаглої шиї, до рук, навіть до грудей, що прискорено
підіймалися і опускалися. Пасмо світлого волосся, вибившись з коси, спадало на
плече і тремтіло з кожним її подихом.
Юнак
хотів наблизитись, ступив крок і застиг вражений, побачивши, як дівчина зронила у
воду сльозу.
О, скільки таких Наталок
носять сповнені горем серця незміряними просторами краю! Хто розповість про ту
сердечну повінь почуттів людини, хто збере ті кришталево чисті сльози? Проходять
покоління цими наснаженими гіркотою шляхами і несуть, несуть у рідному слові, у
рідній пісні снагу життя. Несуть у прийдешні віки. І нема тому кінця-краю.
3
Будинок,
у який потрапив Котляревський, стояв недалеко від Золотоноші на пригорбі серед
лугів, що стелилися низиною до Дніпра. Господар після подорожі в Полтаву почав
заводити нові порядки. Вимагав, щоб усі дворові величали його "вашим
сіятельством", хоч ніяким "сіятельством" він не був, а вибився у дворяни з
міщанства і добув за послуги від Потьомкіна хутір на півтораста кріпацьких душ.
Бентежило Герасима Петровича не зовсім шляхетське прізвище - Сухопень, але боявся
переінакшити його, щоб не було розбіжності з дворянським реєстром. Бо його рід
хіба що уславився тим, що Герасимів дід, об'ївшись вареників з сметаною, відправив
свою душу до безславних предків.
Родина
Сухопеня невелика. Найпомітніша в ній - огрядна, богом суджена Гликерія
Степанівна. Обіцяла бути не менш огрядною і дев'ятнадцятилітня донька Марта. Менші
хлопчик і дівчинка почали навчатися в Івана Петровича.
Тоскно і одноманітно минали дні в
панському будинку. Особливу нудоту нагонили обіди, які тяглися довго і томливо.
"Його сіятельство" вимагав, щоб учитель під час таких обідів розповідав щось
жартівливе, бо господиня дому вважала, що від сміху смачнішає страва. Вона
сперечалася з донькою Мартою, яка доводила, що краще під час довгого обіду
перечитувати сторінки якогось сентиментального роману, а після обіду співати
найулюбленішу пісню: "Стонет сизый голубочек". Тоді її біле лице здавалося ще
блідішим, а темні очі наливалися самовтіхою.
З цією піснею Марта залишала їдальню, а
діти сідали за свій стіл для занять. Поважно поруч з ними займав крісло Герасим
Петрович, а господиня, начепивши на голову святковий оксамитовий кораблик, сідала
біля вчителя. Вона вважала, що найкраще для дітей слухати уроки після обіду, бо на
голодний шлунок наука не піде в голову.
Починався урок. Діти вивчали заповідь:
"Чти отця свого і матір свою". Учитель добирав до заповіді ілюстрації з біблійних
легенд, розповідав про Ноя та його дітей. Вставляв своє і Герасим Петрович:
- Кожне созданіє да убоїться свого
создателя!.. Потім починався урок арифметики. Іван Петрович вигадував задачі, в
яких треба було довідуватися, як діти в лісі збирали гриби й квіти та як поділили
між собою і скільки дісталося кожному. Хлопчик і дівчинка охоче розв'язували
задачі. Але тут втрутилася Гликерія Степанівна і запропонувала учителю вигадати
таку задачу, де б говорилося про гоноровиту сусідку поміщицю Голубецьку.
- І щоб її, кляту, потрясла трясця так,
щоб аж волосся повилазило на голові, - поставила категоричну вимогу Гликерія
Степанівна.
Котляревський посміхнувся,
подумав.
- У поміщиці Голубецької, - став
складати задачу, - 200 кріпацьких душ, а волосся на голові стільки, що вистачило б
кожній кріпацькій душі висмикнути по чотири волосинки. Коли ж напала на Голубецьку
трясця, то стільки повипадало у неї волосся, що залишилося по одній волосині на
дві кріпацькі душі. Отже, треба обчислити: скільки залишилося волосся на голові у
Голубецької, а скільки повипадало, коли її била трясця?
Господиня задоволено слухала задачу,
втішно посміхалася.
- Подумайте, діти, -
сказав Іван Петрович. Швидко хлопчик відповів:
- У поміщиці Голубецької залишилося на
голові сто волосинок.
- Правильно. А
випало скільки? Відповіла дівчинка:
-
Випало сімсот волосин...
- Сімсот волосин
забрала трясця у поміщиці Голубецької... Щоб їй і ті, що залишилися, повипадали! -
поправила мати і оголосила закінчення уроку.
Коли почало вечоріти, Котляревський,
переодягнений у парубоцьке вбрання, пішов на вулицю. Молодь збиралася віддаля од
села аж на березі Дніпра, під старезним крислатим дубом, який здавна звався дубом
Івана Сірка.
І знову в збудженій уяві
поставали герої добре вивченої в семінарії поеми мудрого Вергілія. Помандрували
вони світами після руйнування Трої шукати пристановища на новій землі. Описи тих
мандрівок перелицьовували наступні поети різних народів. Земними просторами пішов
безстрашний Еней, якого зустрічали всюди в країнах, де шанувалася лицарська
відвага, сміливість і духовна дужість. Прибуває він з своєю ватагою троянців і до
Дніпрових берегів, а звідси вирушає і за Дунай та на Кубань.
Думки напрошуються розповісти історію
країни переінакшеними з Вергілія епізодами, наповнити їх промовистим гумором,
показати незламність волі до перемоги лихоліттям перестражданих людей. Долею биті,
гартовані негодами, засмаглі під вітром і сонцем ідуть по рідній землі кремезні,
великодушні, несхибні в побратимстві, незламні переможці пригод. Здається, сама
природа вселяє мудрість товариського єднання в запеклі душі одчайдушних шукачів
незвіданих тривог.
Пізно повертався Іван
Петрович до двору. Ще довго не спав. Брався читати книгу, яку придбав на ярмарку в
Кременчуці. "Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку" Осипова. В її гуморі
знаходив розважливу принаду, та не відчував тієї історії, в таємниці якої з
благоговінням входить потомок, перегортаючи літописи своїх предків. Уява обгортала
прочитане. Заглиблювався в нерозгадані таємниці народного життя і вів за собою в
думках ватагу моторного козака Енея в далекі мандрівки по широкому світу.
Здавалося, ніби янтарними зорями ніч освітлювала їх безмежну путь...
4
З
кожним днем більше проникав у глибину задуманої поеми - перелицьованої "Енеїди",
прагнув надати їй народного змісту, поєднати повсякдення з героїкою історичних
подій. Адже проблиски онароднення літератури принесли просвітителі, а народні рухи
XVIII століття відкрили завісу нового осмислювання літературних тем, привели
Радіщева до сміливого викриття кріпосництва. Проймаючись тими ідеями, молодий поет
не обмежувався своєю учительською працею, наполегливо брався писати фрагменти
задуманого твору. Народжувались волелюбні герої, здатні на подвиги, побратимство у
взаєминах. Тут пригодились поетові знання народних пісень і дум та
життє-стверджуючого гумору. Кожен задуманий епізод наснажував здоровим, дотепним
сміхом. Адже то разюча зброя в житті несхибного у своїх шуканнях народу.
Творив не в тихому кабінеті, не за
насидженим столом, а усамітнюючись на роздоллі. Вітер з Дніпрових низин обгортає
думне чоло, а сонце мережить веселкою писані рядки. У творенні знаходив своє
покликання і наче сам вирушав у далекі мандрівки з ватагою одчайдушного
товариства, очоленого безстрашним Енеєм. У слові ніс життєву мудрість народу.
Минала осінь, зима... Одного погожого
весняного дня пан надумався всією сім'єю виїхати на берег Дніпра, щоб там у
прохолоді провести день. Служниця Наталка та учитель супроводили поміщицьку сім'ю.
Коли пан і пані з дітьми поснули в холодку під деревом, а Марта захопилася
читанням роману, Котляревський відійшов і сів під своїм улюбленим дубом, що звисав
вітами над урвищем. Шепіт молодого дубового листя навівав думки. Здавалося, що то
пестливо перешіптується лист з шелестом степової тирси і в таємничих звуках
срібною ниткою снується казка, лине в мережану даль минувшини. Може, родилась вона
ще тоді, коли дикий половець або злий татарин підстерігали тут під дубом свою
здобич. А розквітала та казка, заповнювалась подихом волелюбства тоді, як десь під
цим дубом сходилися покривджені під прапори Богдана Хмельницького або Залізняка.
Ніби вчувалося іржання бойових коней...
Розкритою залишалась книга на сторінках,
де йшлося про зруйнування Трої, а її герої помандрували морями і понесли до
берегів нової землі свої звичаї і завзяття. Так і нескоримі запорожці пішли шукати
нові шляхи, щоб понести ними свою життєву силу, розвіяти тугу просторами
несходимої землі, в синьому безмежжі морів, повитих грізними вітровіями.
Ось вони постають в уяві - засмаглі під
вітром і сонцем, кремезні, великодушні, несхибні у товаристві, незламні в
боротьбі. Уміють пити, гуляти і рубати ворогів. Перед ними постелилися шляхи
мандрівок, пригод, героїчних подвигів... Знову й знову перегорталися сторінки
історії, живої, наснаженої подихом пісні, найближчої подруги надії. Легко
промайнула тінь і обірвала думки поета. Біля нього стояла задумлива Наталка.
Рівна, гнучка, вона ніби принесла з собою шелест запашних трав і подих рути-м'яти.
- Чого ви відбилися від гурту? Там Марта
так мило наспівує про сизого голубочка, що він скоро здохне від тої пісні... -
Лукава посмішка промайнула на устах дівчини. Зникла з її лиця жура, голос бринів
рівно, привабливо. - Ви можете тут під дубом так довго сидіти?
- З дубом я поділяю свою самотність.
- І часто ви тут буваєте?
- Приходь сюди, то ще частіше буватиму.
- Заважатиму вам думати...
- Ні... Не заважатимеш, я ділитиму з тобою
свої думи...
Розмова раптово обірвалася.
Рвучкою ходою наблизилась Марта.
-
Наталко! - гукнула. - Мама кличуть тебе допомогти одягнутись.
Дівчина зірвалась, побігла. Марта
залишилася.
- Чого ви відбилися від гурту?
- з докором, ніби підслухавши, повторила вона слова Наталки.
- Люблю самотність...
- І в романах люблять самотність ті, що
закохані або мають намір закохатися.
- Ні
того, ні другого за собою не помічаю.
-
Ой, як шкода, як шкода...
- Нема чого
шкодувати.
- Чогось ви сумуєте...
- Бо прикро жити тій людині, яка не здатна
сумувати.
- А я думала, що ви не такий...
- Такий, як бачите.
- Ні, не такий...
- А який?
- Скажу потім, коли ви не будете шкарубким
і колючим, - зітхнула так, наче героїня недавно прочитаного французького любовного
роману...
Часто приносив Іван Петрович
свої пекучі думи і хвилювання до Сіркового дуба. Кожного разу слухав у шелесті
листя нескінченну казку, зачаровувався нею. Щось просторе, незмірне чулося в ній.
Внизу хвиляста течія підмивала дубове коріння. Душа ставала ніби натягнута струна,
вразливо вловлювала кожен дотик повітря, гойдання кожного трав'яного стебельця,
тремтіння листу. Все те зливалося у великий гомін, і в ньому чулась розповідь про
буття могутнього народу, поставали історичні його шляхи і роздоріжжя. Віки
розкривали перед ним обійми, і вимальовувалася жива неозора історія. Треба
розповісти про неї, передати дотепними словами про подвиги і походи, про боротьбу
за рідний край.
Народжувалися нові
сторінки сповненої народної мудрості поеми, героєм якої виступає сам народ, що
увібрав у своїй мові, в незрівнянному гуморі та задушевній пісні живлющу красу
сонця. Хай ту нев'янучу красу понесуть у світи виплекані в думах герої...
Приходила Наталя, приносила польові квіти
і відкрите для почуттів своє вразливе серце. Цим зустрічам був радий.
- Я не заважатиму вам... тільки віддаля
сидітиму. Тут так, що й співати хочеться.
- Співай, співай, Наталю! Твоя пісня
доповнює мої думи. Розповідай про все, що чула від батька, від матері, від діда
про його походи.
Дівчина розповідала, і в
її голосі бринів невільничий стогін. Хотілося присунутися ближче до неї,
приголубити. Але не смів порушити зачарованості. Здавалося, що та розповідь
єдналася з сумом польових квітів і лагідним плескотом хвилі.
- А що то ви все пишете, пишете? -
запитала несміливо.
- Нікому ще не читав,
а тобі прочитаю;
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
Лилися нові й нові рядки. Дівчина сердечне
слухала, і в її задумливо непорушних очах ятрилися перлини невловимої втіхи.
- Вперше чую, щоб по писаному так
вимовлялося, як усі ми говоримо, прості люди... Таке цікаве, ніби слухаю розповідь
свого діда про козацьке життя і походи.
-
Так, Наталю, так... Про походи. Наш народ зазнав багато грізних бур, земля наша
рясно полита кров'ю. Багато створено переказів, пісень, казок. Коли б усе зібрати,
списати, то була б велика книга... Така книга, які залишили для поколінь інші
народи... А наші брати скніють у темряві, але носять у собі велику, ще не виявлену
силу.
Наталя не все могла сприйняти з цієї
розмови, але серцем відчувала щирість, сердечну теплоту і в думках відповідала
собі: "Правда... То все правда".
Голубливе
усміхалася, та не насмілювалась уронити зайве слово... Десь почулися голоси
парубків, що вже збиралися на вулицю. Наталя зірвалася.
- Побіжу, а то засміють мене, що одна
приходжу сюди до вас.
- Повертайся ще,
Наталю!
- Може, й повернусь!
Побігла. Зупинилася аж на стежці біля
калини, що вже квітчалася зелено-рожевими кетягами. Наламала калини, звила
віночок. А потім на світанку, дивлячись на віночок, вишивала рушничок - червоними
гронами та чорними листочками. Бережно згортала вишивання, ніби ховала в ньому
плекану дівочу надію.
Родинні свята бучно
відзначалися в панському дворі. Ось і тепер заворушився весь хуторянський Олімп,
бо календар указував на день святої Гликерії. До двору Сухопеня з'їхалося чимало
гостей. Прибув навіть родич господарки конотопський поміщик Максим Парпура. Це
була культурна людина, охоча на вигадки та анекдоти. Він часто приїжджав з
Петербурга на Україну. Дружина Парпури змагалася з поважною іменинницею в
розумінні добрих страв та манірному поводженні з гостями. Обидві вони виявляли
свою прихильність до прибулого в гості офіцера Сергія Вербицького, який служив у
Кременчуці і знав добре, де й коли справляють іменини в сусідніх поміщиків.
Гирявий, як огірок, він хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику
і задиралися вгору напомадженими вістрями. Коли Наталка, прислуговуючись гостям,
подала йому рушничок, він підморгнув
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Грозовий ранок - Пільгук Іван
