ПІСНЮ СНУЄ ЧЕРЕМОШ
повість
"Осип-Юрій
Федькович - се, безперечно, одна з найоригінальніших фізіономій в нашій
літературі. Так і здається, що природа гуцульської землі і гуцульської породи
зложила в ньому що мала найніжнішого і найсердечнішого".
Іван Франко
"Ще наша зелена Буковина спала
тихим сном, ще була недоступним світом, забутим закутком України, як нечаяно, гей
гірський соловій у гірському лузі, заспівав могутню пісню верховинський гуцул і,
розбудивши нею сплячих, вніс життя, вніс весну у стулену хату, та й тим зайняв
перше місце побіч безсмертного Тараса".
Марко Черемшина
ГЛАВА ПЕРША
ТРЕМБІТА КЛИЧЕ
Віддавна
переказують, що до схід сонця злітаються з Чорногори найдужчі орли полоскати свої
дзьоби і крила в бистрині, де зливаються Білий і Чорний Черемоші, несучи водограї,
щоб химерними закрутинами обіймати задумливі гуцульські гори.
Шумить, нуртує і піниться він, як оскаженілий,
розпорошує дрібні бризки, б'ючись об каміння, нестримним плином перекочує через
холодні брили, несамовито виривається з тісних скелястих лещат і повільним
розливом заповнює низовини, обрамлені ошатною габою густолистої калини.
Про що шепочуть шумовійні хвилі? Які таємниці ховає в
собі незмовкна мелодія невидимих струн зачарованої арфи? Яку пісню награє вона, де
її початок і кінець? Серцем пізнавати її бездонне глибоку печаль і
коломийково-грайливе роздолля - така вдача гуцула, що увібрав у свою мову та пісню
голос рідної ріки, її барви й вигадливі несподіванки.
Не спинити бунтівливого виру ні в негоду, ні в ясну днину. Жартує і тоскно зітхає
він, оспіваний і легендами повитий.
Ватаг,
підіймаючись на полонину, зупиниться над Черемошем, замилується його плином. А
коли доля закине буковинця десь далеко від Карпат, то довго в його душі дзвенітиме
зваблива симфонія рідної ріки. Розповість він про неї і внукам своїм, а може, й
проспіває коломийку, пригадуючи, як на затишному березі позбираються легіні, -
Озмуть свої трембіточки
Та й затрембітають...
Снує одвічну пісню Черемош, а
її відгомін западає в дув наповнюючи почуттями, яких не змити хвилями часу...
Погожого дня біля Сокільської скелі зупинився
мандрівний леґінь, задивившись на бурхливі водограї. Збуджене його молоде обличчя
крило в собі таємницю. На верхній губі ледь-ледь пробивалися волосинки. Звичайна
гуцульська ноша' свідчила, хто він: киптарик не прикрашено дармовисами 2, побляклі
від сонця кольорові гачі3, добре топтані постоли остругвами 4, як для дороги,
пов'язані, крисаня 5, як водиться, оздоблена павиним пером, що торкається аж до
кучерявого темно-каштанового непричесаного волосся. Замість бартки 6 тримав у руці
флоєру 7, поклавши біля ніг подорожні, припорошені пилом бесаги 8.
1 Одяг.
2 Оздоблення.
3 Штани.
4 Ремінці для постолів.
5 Гуцульський капелюх.
6 Топірець.
7 Сопілка.
8 Дві з'єднані між собою
торби, які носять, перекинувши через плече.
Таких
парубчаків завжди можна зустріти на березі Черемошу. Але цей дечим відрізнявся від
інших - вираз його карих очей задумливий і палкий, в зблідлому обличчі світилися
гідність і сміливість, наче він тією флоєрою може орудувати краще, ніж барткою, і
не поступиться перед зустрілим якимось лиходієм. Про це говорили і рівна постава
та міцна рука.
Стояв леґінь, наче пригадував щось,
збираючи докупи , думки, як той, хто знає, що людська втіха з прикрощами і ходять
по світу. Здавалося, разом з ним насторожилися й навколишні гірські далі, вкриті
прозорим серпанком. Якийсь неспокій заповзав йому в душу і тужавів роздумами.
Знявши крисаню, видер із неї павине перо й пустив за
течією, дивлячись, як воно закружляло, пірнуло під хвилі і знову виринуло.
Наче тепло огорнуло враз - усміхнувся й поправив на
голові розкуйовдженого чуба. Може, пригадалось юнакові, як він хлопчиком пускав на
воду пір'ячко, бавлячись на березі рідної Путилівки? А може, ще якісь пригоди
заронили сердечний неспокій.
Та найбільше, мабуть,
бентежить його та одвічна пісня, що її снує Черемош. Наче голос рідної матері
вчувається в ній.
Такий він звабливий, пестливо
прозорий, як та дрібна хвиля, повита веселкою. І такий сумний, ніби скорбота
матері, що випроводжає сина в далекі світи. Пізнавав її голос, як колись:
- Осипку, Осипку! Ти вже прокинувся, рідненький?
Оглянувся навколо. Нікого нема. Тільки вуркотливо
стогне течія, а за нею повінню ринуть спогади дитячих літ.
* * *
- Не сплю, нене... Чому зарання стогнуть трембіти?
Мо, хто помер?
- Або я знаю... Недаром снився клекіт
вірлів. А ніч була зорешлива. - Анна пильно дивилась у вікно, прислухаючись до
голосу трембіти.
Здавна зріднилась вона з тими
звуками: чи хто помре, чи трапиться інша біда - на все обзивається гуцул голосом
трембіти. Тільки серед цих узгір'їв могла народитись вона, де розкидані віддаля
оселі, занурені в смерекових далях хутори. Не докличешся ж через долину від оселі
до оселі, не сповістиш про якусь наглу подію - тільки голосом трембіти можна
гукнути до сусідів, закликати їх для поради. Трембіта стала засобом перегуку,
єднання людей.
Навчилася Анна читати звуки трембіти
ще з дитячих років, бо то голос рідних лісів і полонин, голос людської снаги і
скарги. Дарма що сама попівського роду - батько протоєрей з Дихтинця Михайло
Ганіцький, але народні звичаї були їй рідними, дорогими. Наче вичитувала в голосі
трембіти промайнулі роки свого нерадісного життя. П'ятнадцятирічною красунею
віддалась за Миколу Дашкевича, придбала за ним восьмеро дітей...
Не раз голосила трембіта, коли доводилось хоронити
померлих дітей. Сумно звучала й при погребанні першого мужа. Недовго залишалася
вдовою, вдруге побралася з шляхтичем Адальбертом Федьковичем-Гординським. Набула й
з ним трьох діток. Цих уже охрещено за католицькими обрядами, з наданням
відповідних імен. Найстаршого назвали Осип-Домінік. Отого ж, що зарання не спить,
прислухається та матір запитує.
Навчила Анна й сина
читати голос рідної трембіти. Ось йому вже дев'ять літ, ходить добувати грамоту
далеко, аж до двору родичів Ганіцьких, бо в рідному селі Сторонці-Путилові нема
школи. Батько ж тепер наче запанів, рідко коли навідується до двору. Десь за
мандатора править. Живе то у Вижниці, то деінде, наводячи порядки в маєтках пана
Ромашкана.
Снувалися довгою волічкою 9 гадки за
голосом трембіти, розсівали і множили тривогу. Навіть Осипко звівся з ліжка, та й
сестриці його піднялися.
9
Нитка з високоякісної вовни.
Що трапилось? Адже гуцул
не здійме трембіти без поважної причини. Чого так зарання кличе вона? Повелося
тепер ще й сповіщати трембітою, коли спостигне якась незвичайна подія.
За однією трембітою обзивалася друга, третя,
четверта. Линули кличні звуки зі всіх боків села.
-
Що то є, мамцю? - Осипко вловлював печаль матері.
-
Увесь у смутку нині, Осипку... Тото десь ґазди збираються, - спокійний вигляд
удавала Анна, а голос злегка затремтів. Недаремно ж на майдан простують люди - хто
піший, хто на коні, хто ніс бартку, а хто - кріс за плечима.
Старший син Іван, а йому вже двадцяток років,
зачувши, як церковний дзвін ударив на сполох, схопив топірця, якого пильно
нагострював напередодні, накинув киптар та крисаню й миттю вибіг з хати, гукнувши:
- То Лук'ян Кобилиця скликає людей не на похорони, а
на весілля!
Анна трохи зблідла. Тепер вона збагнула,
про яке сватання днями торочив Іван, оздоблюючи свою крисаню орлиним пір'ям.
Говорив, що так прикрашалися легіні у ватазі славного Довбуша.
Накинувши на себе що змогла, Анна збентежено вийшла
на подвір'я.
- Нене! Я з тобов! - гукнув Осипко,
побігши за матір'ю.
Засновигали доріжками й стежками
люди, виходячи з своїх почорнілих, критих драницями, обставлених грубезним
воринням, осель. Ішли суворі й мовчазні, наче несли свою бідняцьку нужденність,
тяжкий безпросвіток на розсуд громади.
Анна, а за нею
й Осипко попростували за людьми до майдану, де зібралася велика гурма народу біля
домінікальної управи - канцелярії. Прибули сюди ґазди з сусідніх сіл
Русько-Кимполунзької округи. У всіх заклопотаний, збуджений вигляд. Розбурханими
хвилями гойдався натовп, ряботіли крисані, густоволосі кудельці на головах
чоловіків.
- Депутати прибули! Депутатам дорогу
дайте! - почулися голоси.
- Най правду говорять
депутати, яким законом позагарбували пани наші ліси, землю, пасовиська!
- Чи мають вони патент на те від цісаря?
- А ти меш читати ті патенти?
- Час би приборкати тих панів, як правив їх бартков
Олекса Довбуш!
- Правда, дій його кату! 10 Калаї 11
голови підняли!
10 Лайка.
11 Біднота.
- Доста вже натерпілись. Не меш пану вірити!
- Коби чорти живцем у пекло їх вхопили!
- Киньмо заворуху! Послухаймо депутатів.
- Най Кобилиця скаже! Ще ніколи свого слова не
потолочив!
Наперед вийшли трембітарі, стали в три
ряди. За плечима в них кріси, бартки. Обізвались разом трембіти, небо і гори
потрясаючи.
Наче виливали стогін під'яремної гуцулії,
зубожілої землі.
Виїхав на коні перед громадою Лук'ян
Кобилиця. Підніс бартку догори. Запанувала тиша. Навіть молодиці затамували своє
хлипання. Кінь під вершником вигравав, не міг устояти на місці, як перед походом.
Гуцули добре знали Лук'яна.
Цього разу він був
рішучий, гнівний. Середнього зросту, широкоплечий, з виразними, правильними рисами
обличчя, темні вусики й підстрижена борідка, пронизливі чорні очі, орлиний ніс.
Своєю мужньою поставою, владними рухами він справляв неабияке враження. Такому б
командувати полками, вести народ на звитяги, а не хилитися в кріпацтві пана
Джурджувана. Здавалося, гори й урвища Черемошу випестили й загартували цього
сміливого ватажка.
- Братове гуцули! Вставайте
громадою! Підіймайтеся за нашу прадідівську правду! Не патентами цісаря Фердінанда
її добувати, не у австрійського ката - канцлера Меттерніха - випрошувати, не від
галиційського губернатора Стадіона сподіватися! Возили ми, обрані вами депутати,
скарги до Відня. Але там на наші щирі слова зважають так, як вовки на ягнят. Не до
народного голосу прислухаються, а беруть до уваги те, що скажуть пани Ромашкани,
Джурджувани, Айвої, Флондори, Амброзіуси - всі ці п'явки, загарбники нашого добра,
даного щедрою природою!
- Говори, Лук'яне, говори про
харцизяк-шкуролупів!
- Це ж ті, що в баби жебручої
хліб з торби вкрадуть!
- Говори, Лук'яне, говори! Ти
наш, як ним завжди був! Як Черемош у повінь нуртує, рушить каміння й дерева,
завирувала громада. Підіймалися догори крисані й бартки.
- Наші ліси! - гриміло сотнями голосів.
- Наші полонини!
- Нема
моці того все терпіти!
- Цілий тиждень робимо на
пана, а в неділю ходимо на обрахунки.
- Обрахувати би
ребра у того Ромашкана та Джурджувана!
- Най ще
говорить Лук'ян. Добру голову має.
Кобилиця
продовжував промову. Говорив про тяжкі податки й повинності, що їх накладають пани
на селян. Кожне його слово западало в серця слухачів, збуджуючи гнів. Заколихалася
громада, звихрено загомоніли гуцули, готові виступити грізною силою. Легіні стали
в коло. Завели пісню:
А ви, хлопці любі, милі,
Хапайтеся за сокири!
Остріть коси, остріть вила.
Аж так пукне панська
жила!
Анна, не зводячи очей з Кобилиці, тримала за
руку Осипка, слухала. Ущемилося серце матері, коли побачила сина Івана в колі
легінів і почула в пісні його знайомий голос. А Осипко радів, що його братик має
кріс за плечима, гостру бартку у руці та добрих побратимів навколо.
* * *
Сторонець-Путилів - село давньої гуцульської слави.
Тут подавали свої кличі опришки, а легенди оповідають про Довбушеві печери та
стежки, якими ходив. Розкидане по узгір'ях та в долині Путилівки, село увібрало до
себе окремі підсілки - Сергії, Тороки, Киселиці, Сторонець, ставши найпомітнішим в
Русько-Кимполунзькій окрузі, обшири якої сягають аж Білого Черемошу.
Велике подвір'я Федьковичів упирається в берег
грайливої Путилівки. Серед двору простора хата, в якій народився 1834 року Осип.
Найбільше тішилась ним Анна, плекаючи материнські сподіванки. По-різному вона
любила своїх синів. Старший Іван уже відбився від рідної хати, часто вирушає в
мандри і тепер ось пристав до Лук'яна Кобилиці, незважаючи на осінню сльоту, пішов
з ним добувати волю...
Кожного ранку виходить Анна на
шлях, вдивляється, прислухаючись та сподіваючись зустріти Івана. Не повертався
син. Де його шукати? Кому повісти про болі материнського серця?
Несла свою журбу до хати. Найстарша донька Марійка
розповідала вже казки та бавила співаночками Осипка й дволітню Павлинку. Оце й уся
сім'я в Анни - те мале, а те хворе. Хоч Марійка вже дівка, але помочі від неї мало
- нездужає на ноги. Зате душа в неї чиста, ласкава, співуча. Співає так, що й за
Путилівкою чути; добре й на флоєрі грає. Нагородила цим умінням Осипка, а
найщедріше дарувала йому гуцульських казок. Уже й сам він уміло проказував
улюблені з них - "Як парубок посватав царівну-дівку", "Як бідний відібрав душі з
пекла", "Війт-лупій у пеклі"... Найбільше про Довбуша любив хлопець. Дивувався з
того, як сміливий ватаг, добувши собі зачаровану бартку, переміг на Чорногорі
злого Арідника, а Чорну Біду загнав у печери. Вибереться Довбуш на високу кичеру
12, погляне на долини, бескеття й пісню заспіває. А спуститься в долину - обмиє в
Черемоші бартку свою там, де вірли полощуть дзьоби. Підійме її догори - зупинить
хмари, і вони надовго зависнуть на карпатських схилах. Розмахне нею - нажене в
долини та ущелини дощу. Підійме вістря догори - викреше блискавку. Ударить нею об
землю - громовицею обізвуться гори, покотиться відлуння з печери або потоне в
Черемоші. Та ще й чарівну флоєру з денцівкою золотою мав Олекса Довбуш. Задуднить
нею - співоче царство птахів обізветься на той клич, приносячи вісті йому з
верховин і низин. Заховав казковий отаман опришків дивну бартку та флоєру десь у
печері, а може, на дні Черемошу, най сміливі легіні відшукують її, щоб чинити
дивовижні діла. А в день народження Олекси сама грає та флоєра - лиш почути її або
навчитися пізнати, про що вимовляє вона та що провіщає. Треба все знати...
12 Гора, поросла лісом.
З думкою про Довбушеву бартку засинав не раз Осипко,
наслухавшись оповідок Марійчиних. А уві сні шукав той опришківський скарб, наче
мандрував серед бескеть. Прислухався, як шумить Черемош, снуючи таємничі вісті...
* * *
Одного ранку Осипко почув, як у дворі затурготіла
бричка. Глянув у вікно й крикнув:
- Неню! До нас дєдя
13 приїхав!
13 Батько.
Анна вийшла у двір. Не часто доводилось їй тепер
зустрічати Адальберта. Бундючно сходив він з брички, тримаючи під руку чоловіка в
мундирі комісара. Кілька вершників пов'язали до вориння окульбачених коней.
Запросивши в хату прибулих, Адальберт гукнув:
- Вітай
і частуй, Анно, дорогих гостей! До нас прибув комісар. А це його помічники й
лісничі!
Всі прибулі увійшли в хату, сіли за стіл.
Адальберт взяв на руки Павлинку, дав їй цукерку, Марійці крамну хустку подарував,
а Осипкові - якусь німецьку книгу.
На хвилинку
заясніла радість у очах Анни. Вона задивилась на Адальберта. Пізнавала його наче
виточене з мармуру чоло, вилискували чітко окреслені вилиця і рівний ніс,
розкриллями брови спадали на перенісся. Хотіла уявити його усмішку, як колись - у
дні щирої втіхи.
Осипко, тримаючи подаровану книжку,
звернувся до батька:
- Дєдю! Мені коби бартку в
подарунок!
- Бартку?! - перепитав Адальберт.
- Еге, бартку... Щоб гостра, гей у Довбуша! - весело
подивився на батька і раптово принишк. Адальберт, зніяковівши, розгнівався, суворо
глянув на Анну. Раптово зникла шляхетна його бундючність.
- Так ти навчаєш наших дітей? Дуже зле, що в домі
Гординських мовиться про опришка. То хлопська повадка! - висичав таким тоном, як
читають сповідь ченці.
- Дєдю... - хотів ще щось
мовити Осипко, але Адальберт не слухав, повернувся до гостей, заджерґотів
по-німецьки, сівши поруч пана комісара.
Анна не
відповіла на докір мужа, не звела очей, лише тихо. зітхнула й продовжувала
заставляти стіл пугарями, приносила з сіней наливку та різні страви. Мовчала, бо
добре знала, що краще їй не обзиватися. Та про що мала говорити?
Думки її сповнені гіркоти. Не хотіла перелити її і в
серце Осипка, який забрався в куток і звідти запитливо позирав на гостей. Отой
облисілий головний за столом здавався йому схожим на руду диню. А навколо тієї
дині ніби обсіли то чорні, то рижі жуки - і вусачі, й рогачі. Коли диня повертає
свої в'язи, то жуки теж ворушаться, гудуть. Щось і пахтіло ядуче від них, як від
тих жуків, що часом збирав у лісі.
Дедалі гомінкіше
гули гості за столом. Хоч Анна не говорила по-німецьки, але мову розуміла.
Прислухаючись, вона збентежено сіла осторонь, насторожилась, вловлюючи слова
сп'янілих. У тому варняканні жінка відчувала не тільки глупоту, а щось хиже,
підступне. Нарешті Адальберт обізвався до неї:
-
Анно! Випий і ти чарку перцівки, шануючи наших гостей.
- Най потім... - не знала, що відповісти.
- Пий! - налив Адальберт.
Анна взяла пугар, випила. Голова пішла обертом.
Наче гарячим приском обдало її, коли комісар почав
зачитувати написане на аркуші грубого паперу. Вловлювала слово за словом, хоч і
похилила голову, наче в забутті.
"1843 листопада
19... № 21580. Із донесення обласного комісара пана Кароля, яке до цього
додається, ви дізнаєтеся, що спокою і порядку в Русько-Кимполунзькій окрузі можна
досягнути лише з допомогою значної кількості війська. Причини заворушення підданих
у цій місцевості відомі вам з надісланих актів..."
Кожне зачитуване слово наче вогнем обпікало Анну. Вона стиснула вуста, щоб не
вронити якого слова.
Комісар продовжував читати:
"Отже, треба приборкати непокірних..."
Стривожена
Анна заслухалась, звелась і, беручи зі столу миску, вронила її. Докірливо глянув
Адальберт. У тому погляді можна було прочитати: "Хлопка".
Ще щось теревенив комісар, але Анна далі не
вловлювала його слів. Почувала, як підкошуються ноги. Сіла на ослінчикові,
незважаючи на злобливі позирки Адальберта. Байдуже їй до того, що вже звівся
комісар і, піднявши догори пугар, вигукнув:
-
Австрійському цісарю віват!
- І крулю польському! -
додав Адальберт. - Нєх жиє!
Комісар, випивши пугар
наливки, добродушно звернувся до Адальберта:
- Пане
Гординський, круль польський то є капітан корабля, що пливе на буксирі.
Присутні засміялись, прийнявши за жарт слова
комісари. Адальберт, зніяковівши, мовив:
- Хай на
буксирі, але то корабель, що витримує штормові хвилі.
- Завдяки нашому мудрому Меттерніху. То державний розум, - комісар окинув зором
присутніх. - Будемо говорити про діло. Що скажуть лісничі?
Розохочені до розмови доброю наливкою, заговорили
лісничі.
- Недобре діється, пане комісар, в
Русько-Кимполунзькій окрузі. З кожним днем збільшується кількість непокірних
гуцулів. Від повинностей відмовляються, податків не сплачують, лісничих проганяють
з панських лісів. Та ще й загрожують буками побити.
-
Бунтівники не мають жодної поваги до своїх священиків, - додав другий лісничий. -
Не відвідують служби божої.
- У Розтоках заколотники
прогнали війта, а замість нього поставили свого бунтаря.
- Найбільше зла чинить Лук'ян Кобилиця. Всі його
слухають, виконують його крамольні накази.
- Він наче
за отамана в них. Сходяться озброєні ватаги або десь на березі Черемошу, або
забираються в нетрі, ніби ті опришки.
Занотовуючи все
почуте від лісничих на папері, обізвався комісар:
-
Де саме збираються бунтівники, де ті нетрі? Яку навколо себе має ватагу Лук'ян
Кобилиця? Якою вони користуються зброєю? Якими шляхами ходять? Про це все
розповідайте, панове лісничі, докладно. Треба спіймати того гірського дракона, не
дати йому каламутити воду в Черемоші! - Пан комісар набундючився. - За кожного
виявленого або спійманого вами бунтівного матимете винагороду грошима. Та готуйте
міцні букові киї на спини тих ворохобників. Киями настановимо порядок домовий у
маєтностях наших. За кожен відміряний кий на спині хлопа винагорода по одному
злоту, - зухвало посміхався комісар.
- Пане комісар,
- вставив Адальберт. - То все дуже добре. Але так можна наварити аж занадто
солоної каші...
- Пане Гординський! Вам як шляхтичу
належить знати, що конфедерації завжди закликали схрещувати хлопів киями, бо
хрестом і молитвою не дошкулити його спині.
Буком
спроможемося швидше навернути хлопа на послух, ніж пострілом з гармати! - Комісар
закликав випити міцної перцівки.
Тепер лісничі ще
більше розговорилися. Комісар наказав їм бути при військових загонах і
розвідувати, де збираються повсталі ватаги. Коли повідомили про одну з них, Анна
ледве не зойкнула, бо гадала, що саме там перебуває її Іван.
Адальберт був задоволений, що його оселя знагодилася
для таких розмов. У домінікальній же канцелярії збиратися небезпечно. Влучивши
хвилину, він запитав у Анни:
- А де це твій Іван?
- Сватається Іван... Десь пішов аж у Вижницю. Там
його молода, - відповідала Анна, намагаючись не виказати свого хвилювання.
- А дівка гожа?
-
Говорить, що дуже гожа, душевна...
Аж в обідню пору
гості звелися з-за столу. Комісар дякував Адальбертові за всі добрі послуги.
Коли після недовгого гостювання виїздив Адальберт,
Анну опанувала байдужість. Може, полегшало б їй на душі, коли б він налаяв та
побив. Не знала, що сказати йому на прощання, тамуючи сльози, щоб не бризнули вони
з її великих очей. Все їй збайдужіло. Сумно дивилася, коли він одягав сардак14,
прикро було бачити, як поклав кілька злотих на стіл, наче жебракам кинув на
безталання. Серце билося в грудях, а на устах зринали слова, не виливалися ні
благаннями, ні докорами.
14
Верхній одяг.
Не проводжала за ворота мужа, сиділа
нерухомо, лише поглянула та й одвернулась, коли сів з комісаром у бричку, й
поїхав. Здавалося, що то назавжди помчали у безвість її щастя, молоді літа й
радість, пустку і смуток залишивши в непривітаному серці. Куди понести його, з ким
поділити пекучі болі? Обняла Осипка, дивилась - зовні він схожий на Адальберта. А
яким виросте? Взяла за руку сина і попростувала, як жебрачка, на кладовище. Ось
тут могилки її дітей, передчасно померлих. Усі сім могилок повиті барвінком, а над
восьмою, де поховано першого мужа, понахиляла калина червоні, наче кров'ю налиті,
кетяги.
Анна стала на коліна й голосно заридала,
виливаючи нестримні болі. Осипко не знав, як дати раду матері. Обняв її за шию,
припав губами до щоки, спиваючи з поцілунком сльозинки. Здавалися вони терпкими і
боляче краяли дитяче серце.
- Велика печаль на нас, -
мовила Анна і заклякла, схилилась біля могилок. А вітер, як ошалілий вершник,
бився об хмари; забунтувалися верхів'я смерек, затріпотів зів'ялий лист орішника,
й калина вронила сльози.
* * *
Минали дні, як каламутний плин вуркотливої Путилівки.
Прислухалася Анна - чи не почує голосу Івана в обійсті. Вдивлялася в позавішувані
туманами гірські далі. Захмарилось небо, засіваючи царину 15 дрібномаківчатою
водяною порошею. Десь здалеку ненароком почується протягле виття зголоднілого
вовка - мабуть, зазирає в спустілі загороди на пасовиськах.
15 Обгороджена ділянка
сінокосу.
Подоланий нудьгою час не приносив радісних
вістей. Чекала гожої днини Анна, щоб вирушити в дорогу. Треба повести Осипка до
знахарки, бо часом очима хворіє хлопчик. Може, дасть яке зілля. Шлях не близький -
аж до Вижниці. Там, може, де зустріне Івана, що пішов з Лук'яном Кобилицею. Треба
ж віднести синові дублений сардак та вовняні онучі, бо незабаром спустяться з
верховин холоди, принесуть зимову стужу. Недарма ж ото вовки обзиваються, віщуючи
неспокій.
Хотілося Анні, зустрівши Івана, розповісти
про все, що почула в своїй хаті, коли приїздив комісар з лісничими. Збиралася в
дорогу. А небо то розхмарювалось, то знову пелехата завіса закривала далину.
Раділа, коли вітер розвихрював нагромаджені хмари і сонце позолочувало крайнебо.
Веліла Осипку лагодитись до мандрів. Тішився він з того, збирався, наче готувався
вирушити в далекі, незнані світи. Уявляв їх такими, як розповідала Марійка в
казках. Там, у мандрівках, трапляються різні пригоди. Зазнати б і собі такого
дива, стати опришком або полетіти на крилах зачарованого птаха.
Ходив аж до Путилівки, прислухався. Всюди тихо. Лише
десь чулися голоси п'яних жовнірів. А село - ніби чума притлумила, і воно
принишкло, спустіло. По шляху обвітрені віти смерек наче вабили в свої обійми,
кликали вирушати в дорогу.
Читав тривогу в очах
матері, коли вона виходила до царини, позирала на замрячені обрії. Та ось наче
змилостивилось над нею небо, посміхнувшись цятками блакиті. Гірське вітровіння,
розтерзуючи тумани, визволяло схили гір, вкритих ніби поруділою жебрацькою
сардачиною, полатаною сірим шматтям.
Треба поспішати.
Осипко одяг червоні гачі. А бартку вистругав з дерева та ще й різьбою позначив.
Готовий був до мандрів, хотілось побачити, де
Путилівка обіймається з Черемошем. Наслухався ж доста про ту Кам'яну багачку, що
стоїть заклятою на березі відтоді, як замість шматка хліба кинула жебрачці камінь
та й сама скам'яніла. Стоїть тепер, нагадуючи про нелюдську жорстокість. А там
десь ще й печера Довбуша. Коби то хоч заглянути в неї.
Подорожували довго. Сідали на порозкиданих каміннях
відпочивати.
- Неню! - гукав Осипко. - А цей камінь,
наче Довбушеве крісло, витесане ним, як у тій казці.
Пили воду з Черемошу. Занурював Осипко руки в його студені хвилі, замахувався
барткою, підгонячи хвилі, та прислухався, як за кожним ударом чувся ніби зойк.
Може, то обзивається жива водяниця, кличучи веселого чугайстра до танку, як
розповідала Марійка?..
Простували далі. Осипкові
думки огорталися оксамитовими шумами смерек, що тоскно виводили: "Прощай, літечко,
прощай, пташино, щебетушко швидкокрила..." А може, то щезник своєю бородою
грається: "Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Щезну-полечу, погуляю досхочу, чу-шу-чу..."
Діставав із-за паска флоєру, прикладав губи, і вона
тріпотіла звуками. Ось би так задуднити, щоб почувся і голос чугайстра, і
химерного щезника...
Снувалися думки-казки,
відганяючи втому. Анна, зупиняючись, приглядалась, чи не побачить де рясних
слідів, що могла б залишити ватага. Сутеніло вже, коли почули сюркотливий плин
Виженки, що віддавала свій гірський потічок поважному Черемошу. Ось і древнє
гуцульське село Вижниця. Добились до хати знахарки. Тут і заночували.
Злива вражень не давала заснути Осипкові. Чув, як
серед ночі десь ходила знахарка, приносила зілля та привела до хати двох
чоловіків. Швидко пізнав брата Івана. А другий - то ж той, що виступав у Путилові
перед гуцулами. Справді, Лук'ян Кобилиця! Сіли до столика. Каганець, блимаючи,
гойдав тіні. Від розвихреної Лук'янової голови падала на стінку велетенська тінь.
Уважно слухав тиху розповідь Анни і дякував за принесені вісті.
Не втерпів Осипко, звівся й підбіг до брата, обняв
його, не зводячи очей з того кріса, що тримав у руці Іван. А далі пригорнувся до
матері, вловлюючи її слова. Хоч не все сказане розумів, але відчував щирість тієї
розповіді.
Залишаючи хату, Лук'ян приязно поклав
Осипкові руку на плече, мовив:
- Рости великий, до
правди щирий, а до кривди гнівний.
Цієї ночі Осипко
бачив дивовижні сни. А рано-вранці вирушав з матір'ю до рідного села. Здавалося
Анні, що за цю подорож набагато зріс її син.
* * *
У зав'южені вікна зазирнули пелехаті зимові дні,
приносячи несподівані вісті. Демон колючих сніговіїв тоскно застогнав у бовдурі,
пересиливши сюркотливий голос веселого цвіркунця.
У
хаті пахло лежаними яблуками, сухими травами та свіжим хлібом. Трепетокрило, як
світлячок, блимала в кутку лампадка, тьмяно освітлюючи почорнілу ікону, оздоблену
вишиваним рушником. Все тут дихало святковою простотою. Не порушував її сірий кіт,
що дрімливо лежав на ослінчику біля печі. Час від часу він муркотливо простягав
лапу. Осипко прислухався, хотів збагнути, про що муркоче кудлай. Може, йому теж
сняться Марійчині казки?
Довгими вечорами
засиджувався Осипко, задивляючись на оздоби до різдвяних свят, що їх готувала
вправною рукою мати. Але ні в її очах, ні у виразі задумливого обличчя не читав
святкової радості. Та й Марійка останнім часом не розповідала веселих казок, а все
торочила про напасників, упирів та різних зловісників. її співаночки, повиті
смутком, сіяли неспокій.
По вулиці крадькома іноді
проходили люди від хати до хати. До корчми ніхто не простував, бо там
розташувалися жовніри. Не одна молодиця заголосила від них. Котилися бентежні
вісті від оселі до оселі, від села до села - того забрали жовніри, того побили
киями або погнали під конвоєм до в'язниці у Вижницю. Звістка про арешт Лук'яна
Кобилиці облетіла навколишні села, туском обзивалась у кожній хаті...
Ой зв'язали Кобилицю міцними линвами,
Проводили у Сторонець з острими шаблями.
Наче готувалась Анна до зустрічі дорогого гостя.
Квітчала калиною святковий книшик, ставила його на покуті, а сама позирала у
вікна, когось виглядаючи. Вловлював материну тривогу Осипко, запитував:
- Має прибути дєдя в гості!? - Боляче вкололи слова
Анну. Жура гризла серце.
- Хай йому радісно буде з
панами, а нам... - не домовила...
У розчинені двері
гуцулів надійшли різдвяні свята, принісши давно народжені віншування, колядування.
Різдво - свято перемоги дня над ніччю, свято сподіванок, свято родючості маржинки.
Тиху радість дає воно ґаздам з давніх-давен, коли ще гуцули молилися Велесу й
приносили йому в жертву ягнятка першого окоту. Найдорожчим гостем зустрічають
ґазди в цей день ватага - чарівника полонини, що заступив тепер прадавнього
отамана, який водив гуцулів на сміливі вчинки, боронячи рідні гори й долини від
напасників-чужинців. Різдво - свято готування в далекі мандри, зустрічі рідних і
друзів. Сходяться й обіймаються побратими в ці дні, а в колядках славиться праця
скотарів, хліборобів, вихваляються доброти й чесноти людей. То все дари сонця, що
підіймається щодень вище над засніженими верхів'ями, предрікаючи перемогу тепла.
Ще повиті долини сніговими заметами, ще не виходить
із своєї гаври 16 ведмідь-вуйко, ще не скинули з себе кучеряву паморозь смереки, а
земля вже обіймається з сонячним промінням, впиваючи в себе силу родючості, щоб
дарувати її всьому живому.
16
Ведмеже лігво.
Нуртують соки землі, як кров казкової
царівни, коли вона пробуджується з тривалого сну.
Неквапно одягала Анна святкове різдвяне вбрання. Дивилася у вікно, де залягали,
сизиною повиті, віддалини. Наче виглядала звідти свою долю, що надовго забарилася
серед гірських роздоріжжів...
Надходив свят-вечір. Не
можна цього дня ні з ким сваритися, злого думати, гніватися. Застилала стіл, за
звичаєм, пахучою пухкою отавою; поверх неї накидала насіння й прикрила скатеркою.
Під неї поклала зубочки часнику.
Звеліла Осипкові
принести добрий оберемок отави й накидати під стіл.
Та найбільше розваги приніс день колядування... Радо запрошувала Анна колядників
до хати. Здавалося, що з ними приходила на часинку її молодість. Приєднувала і
свій ще незгаслий голос до колядників. А з нею ставала до співів і Марійка. Слухав
колядки Осипко, і здавався йому світ пишним, урочистим. Ось заходить у хату ватаг
колядників - "береза". У супроводі скрипки почав, а слідом підхопили інші голоси:
Зажурила си крутая гора,
Що не зродила шовкову траву,
Але зродила зелене віно.
17
Ґречна ґаздиня віно садила,
Віно садила та й обсторожила.
А чорний ворон все злітає
Та тото вінце він ізтинає.
Ґречна ґаздиня все проганяє:
"Ой гоя, гоя, чорний вороне!
О тото віно не є для тебе,
Ой не для тебе оно саджено,
Віно саджено, та й обсторожено.
Є ж в мене у рік ой три гостеві,
Ой три гостеві, три колядники:
Один колядник - яснеє сонце,
Другий колядник - місяцю ясний,
Третій колядник - се дрібен дощик..."
17 Добро, надбане для молодої
або для .гостей.
З колядкою наче увірвався до хати
подув снігових полонин. Морозом запахли киптарі й сардаки колядників. Забилося
непривітане долею серце Анни, смуток повив її добрі очі. А Осипкові велику радість
принесла колядка.
Ой рано, рано зорі зоріли,
Але ще раніше парубочок устав,
Устав парубочок, наш Іваночок,
Устав Іваночок, коника сідлав,
Коника сідлав у сім дев'ять попруг.
А у десяту золотисту.
Ой
як усідлав, сів та й поїхав.
Біжить він собі та й
чистим полем,
Ой чистим полем конем вороним...
Від того коня буйний вітерець,
А в того коня срібні копита,
А в того коня шовковий хвостик,
А в того
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Пісню снує Черемош - Пільгук Іван
