ДУМА ПРО ЩАСТЯ Увійшла вайлувате в сіни, з хати віє нудьга й
самота. У руках засміявся віник - спритно валянки обміта. Тупотить об
долівку ногами і мороз вибива з рукавиць. З нею в хату ввірвався
гамір, ошалілий сміх сніговиць. Мов воскресли принишклі діти - тупіт,
лемент, вищання й писк. Місяць хоче, мабуть, погрітись - суне в
шибку свій блідий диск. Заглядає, цікавий, у миску: що ви з'їли таке
смішне, що од вашого реготу й писку тягне в хату із неба
мене? Хлюпа щастя дзвінкою хвилею, ніби тут вікувало воно - не життя
тобі, а ідилія, як в поганих книжках чи в кіно. Де фотографи? Де
поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети і
жахливо веселий вірш. Це ж так показна ситуація -- гарна мати і троє
дітей, це ж чудова яка ілюстрація для підтвердження наших
ідей. Застрибають веселі цифри у грунтовно важких статтях, та не
встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою
соромливою постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої руки й
ноги вночі гудуть. І чи прийде під ваші кашкети блискавицею думка
дзвінка: в космос крешуть ота не ракети, але пружні цівки молока. А
для неї це зовсім не диво, бо збагнула давно таке: справді, зараз вона
щаслива, тільки ж щастя яке важке!.. І тому ця Марія чи Настя будить
дзвоном дійниці село, щоб поменше важкого щастя на Радянській землі
було.
|