Михайло Коцюбинський (І. Сонцепоклонник) - Скачать бесплатно
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
І. СОНЦЕПОКЛОННИК
"Сонце! Я тобі
вдячний. Ти сієш у мою
душу золотий засів - хто знає, що вийде
з того
насіння? може, вогні?"
М. Коцюбинський. "Intermezzo".
Наче пісня в степу - самотній. І степу
кругом - без берегів... Жита... Пшениці... Ячмені. Хіба де озерце причаїлося в
хлібах наче острів. Попереду на один крок - рухлива тінь від бриля. Та хіба
сховаєшся від нього, сонця, під солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?..
Близько - ні душі. Було десь село і
потонуло за шовковим вівсяним обрієм. Одну мить обвіває вітер духом ранніх гречок
- цвітуть десь далеко, в долині. Потім - суміш чебрецю, полину, бур'янів... А над
головою дзвенить і не падає жайворонок.
Він раптом спиняється. Навкруги нікого,
але звиклим вухом він чує вдалині шум, суєту. І відразу помічає: за кілька гонів
пливуть щосили у ячменях до нього три білі клубки. А-а... знайшли!.. Сьогодні,
ідучи в поле, він не гукнув їх, як завжди, ї ось вони самі знайшли його - три
великі пухнасті вівчарки. І ось уже вони біля нього, припадають, розпалені і
знеможені від спеки, до обніжка. Найбільший - Оверко - качається по траві, інші
два засмалюють на сонці довгі тонкі язики.
Хвилину він дивиться мовчки на собак.
Потім рушає далі обніжком, захований по груди в колосся. І його білі невтомні
супутники раптом зриваються, забігають наперед, мчать знову навперегін і поринають
у хвилях запашного прибою.
Так вони
продовжують свій щоденний польовий обхід.
Десь про нього згадує родина, з докором
хитають головою друзі, хвилюється чиєсь чуле серце, думаючи про нього, шукає
випадку для інтриги чернігівський губернатор. А до восьмого діловодства
департаменту поліції мчить термінове донесення начальника губернського
жандармського управління: "Состоящий под негласным наблюдением сын титулярного
советника Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908 года отбыл в неизвестном
направлении".
"Отбыл в неизвестном..."
Ха-ха-ха...
Сонце ще високо, і вони
нескоро закінчать свої щоденні мандри безмежним полтавським морем.
В кононівському маєтку Чикаленка - нікого
з господарів. Сам він у Києві, в справах, родина - за кордоном. Гостеві повна
свобода залишатись на самоті.
Коцюбинський
радий.
Цей рік урожайний на різні
прикрості. Вони злітались без кінця-краю, щоб позбавляти його спокою, рівноваги і
не дозволяти сісти за роботу. Люди теж чимало йому надокучили. Вони заслужили на
те, щоб йому заманулось на самоті відпочити від їх пісень...
В маєтку є економка, що досить справно,
хоч і не зовсім дієтично, годує гостя, та ще якась далека стара родичка
Чикаленкова, що заступає господарів. Він їх майже не зустрічає і не почуває у тім
потреби. Серед низин, ланів і в величезному старовинному парку, посадженому ще
руками кріпаків, стільки спокою і тишини, що Михайло Михайлович часто спиняється
зачарований і довгими хвилинами не рушає з місця. А коли ввечері, відгулявши з
своїми одчайдушними супутниками вісім годин серед ланів, він повертається до
маєтку, почуває себе майже юнаком. Вія вбирає в себе дикі запахи полів і
проймається сонячним настроєм. Ніхто йому не потрібен; він рано вкладається спати
- один у величезному будинку серед парку - і підводиться рано, лише з-за обрію
вихоплюється сонце. П'є молоко, з'їдає сніданок і кличе супутників.
Вони починають свою щоденну мандрівку
серед ланів.
За часів кріпацтва
кононівська садиба належала відомому панові Лукашевичу. До нього не раз приїздив
Шевченко, що гостював верст за тридцять звідси в Рєпніних.
Часто, заходячи до будинку, Коцюбинський з
якимось особливим почуттям шаноби думав про те, що, певно, крізь ці двері проходив
колись великий Шевченко...
Перші дні він
страждав від утоми, яку привіз сюди з собою.
Тепер вистачало вільних годин, але
бракувало снаги, щоб сісти за роботу чи бодай читати книжки, їх було тут немало. І
тільки нашвидку проглядав газети. А проте сили відновлювались
Незабаром він писав своїм друзям: "Тут,
живучи природою, навчаючись у неї, я й сам стаю спокійніший і чистіший..." До того
ж - він був певен - тут ніхто не здійснює за ним гласною чи негласного "надзору"..
Він може почувати себе вільно!..
Коли
Чикаленко повідомив, що сам не зможе цей час жити в своєму маєтку, Коцюбинський
охоче погодився приїхати сюди в гостину. Тут йому ніхто не заважатиме. Була й ще
одна причина, що примусила приїхати сюди - нереальність його намірів відпочити на
півдні. Ось уже скільки років він збирається за порадою лікарів до південного моря
ремонтувати своє давно зламане здоров'я. Даремні мрії! Зараз він не має в кишені й
кількох карбованців, щоб купити нові калоші: старі розлізлись і в них небезпечно
ходити. Хочеш чи не хочеш, а доводиться задовольнятися й цим...
Одного разу - він писав листа до неї,
своєї чудесної подруги, що з нею листувався потай від усіх,- хтось наближався до
нього. В парку затріщали кущі, і через хвилину біля альтанки стала постать. Вона
нагадала Коцюбинському знайомі образи. Це був високий селянин у драній сорочці й
коротких полотняних штанях, колись давно фарбованих фіолетовим чорнилом.
- Що ви хочете, друже?
- Шукаю панночку...
Його босі ноги привернули увагу
Коцюбинського. Вони були в синцях, подряпані, брудні. Ревматичні пухлини робили
ступні майже такими ж широкими, якими вони були завдовжки. На праву п'яту він не
ступав: мабуть, проколов у кущах.
-
Панночки немає... Зараз немає. Вона виїхала. Селянин винувато всміхнувся. Він
бачив, що невідомий пан пише, отже - не слід йому заважати.
- Ось!.. - показав він.
- А-а... розумію...
Селянин приніс розкішний букет польових
квітів, щоб продати панночці.
Михайло
Михайлович узяв із його зашкарублих, схожих на картоплини, пальців квіти і раптом
відчув себе серед запашних польових вітрів. У кишені знайшов дрібне срібло.
Пошкодував, що більше не мав чого дати. Селянин, дякуючи і хитрувато всміхаючись,
пішов.
- Заждіть...
Той обернувся на місці і ждав.
- Куди поспішати... Розповідайте, як
живете... Селянин знов хитрувато усміхнувся. Може, пан щось випитує...
- Заходьте, як будете на селі,
подивитесь...
Він сказав, як його
прозивали. Потім занурив руку глибоко в кишеню вузьких штанів з сирового полотна,
аж перехилився вбік, і дістав щіпку тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з
нього крихітки сміття і затис тютюн у своїй величезній жмені. Так і пішов з
затиснутою жменею, пасучи по сторонах очима - чи немає якого занесеного вітром
папірця на цигарку. В пана на столі - газети і папір, але він остерігся просити.
Квітів він принесе ще: певне, в пана є кому дарувати цю дурницю, нарвану, до речі,
на панських ланах.
А далі його не стало
видно. Тільки тріщав чагарник понад ровом за штахетами парку. Потім оддаля
розітнувся його веселий свист. Він досконало, по-парубоцькому, навіть з деякими
фокусами, висвистував співану в тутешніх селах пісню "Ти, дівчино-калино..."
Михайло Михайлович засміявся сам до себе.
В нього промайнула думка: вони обидва старці, але кожен жебрачить по-своєму...
Він повернувся до альтанки й дописав листа
"Мені здається, що я не прощався з тобою, що бажання твоїх пестощів, твого
поцілунку ще не згасло". І далі він писав, що допіру придбав величезного букета
для неї і в думках передає ці квіти їй. "Нехай дивитимусь на них у себе на столі і
нехай захоплює мені віддих у грудях при самій згадці про тебе". І підписався, як у
багатьох листах до неї, "Твій комік". Як не хотілося йому в ту хвилину думати про
щось інше!..
Селянина, що приніс квіти,
він не зустрічав більше. Квіти давно зів'яли й посохли в альтанці. Потім хтось їх
викинув звідти. Але намір піти на село, замість щоденної подорожі ланами, в нього
залишився. Він хотів бачити цього селянина і розмовляти з ним. Така нагода випала
незабаром, хоч і в занадто важких обставинах.
Одного разу серед ланів його розшукав
хлопець, що завжди ходив для всіх на пошту. Його надіслала економка. "Приїхав
якийсь пан і чекає на нього. Просив розшукати гостя. Він теж спинився в маєтку.
На обличчі Михайла Михайловича
невдоволення. Ніхто йому зараз не потрібний. Він бажає бути сам... Але він -
тільки гість. Коли гукають, треба йти.
-
Зараз прийду.
І таки не втримався - ще з
годину блукав ланами і тільки тоді, коли переконався, що настала обідня пора,
рушив назад.
На нього дивився міцно
збудований чоловік середнього росту, з розкішною бородою; обличчя - з глибокими
ясносірими очима і стриманою усмішкою.
Це
був Грінченко.
Тут же у вітальні звучно й
якось недоречно сміялася стара господарева родичка, що чомусь чекала від візиту
Грінченка радісного сюрпризу для Михайла Михайловича.
Вони давно не бачилися.
- Що - молитесь тут на сонце? - спитав
Грінченко.
- Звичайно.
Грінченко всміхався так, як тільки він
умів - з нахмуреними бровами. З властивою йому впертістю в манері розмовляти,
говорив:
- Ну, мені зараз не до молитов.
Вирвався з Києва на яких два тижні і - на Полтавщину. Тут що не село, що не хутір,
то безодня роботи для кожного... Ось дивіться...
Він показав на свої великі чемодани.
- Тут повно...
- Що ж тут - фольклор, етнографія?
- Тут,- гоноровито всміхнувся Грінченко,-
фольклор, етнографія, антропологія, кустарні майстерства, філологія, діалектологія
- все життя народу тут... в моїх чемоданах...
Розмовляв він захоплено, як певна себе
людина. Багато було в житті такого, на чому схрещували мечі ці двоє широко відомих
в країні людей. Кожен з них засуджував іншого за погляди на речі, на які кожен
дивився по-своєму, їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років.
Перед обідом вони вийшли до парку. Змінили
тему розмови, весь час уникаючи дискусії. Розмовляли про дерева, квіти, на яких
обидва добре зналися. Коцюбинський добре знався на квітникарстві. Грінченко
чудесно знав народну термінологію по квітникарству.
Іноді таки прохоплювалось:
- Що ви тут читаєте?
Коцюбинський намагається не всміхнутись,
відповідаючи.
- Оце прочитав статтю
Плеханова про "Ворогів"
Горького. Ви часом
не читали її? "Психология рабочего движения".
Грінченко зробив зневажливий порух губами.
- Подібну літературу я зневажаю. О!.. А цю
квіточку ви знаєте, знаєте, як вона в народі називається?
- Не маю уявлення...
- На Полтавщині її звуть...- І Грінченко
подав назву квітки. Назва була сороміцька.- А на Волині вона має назву таку...
Але й на Волині цій квітці так само не
пощастило...
- Бідна рослина,- зауважив
Коцюбинський і занотував обидві назви до своєї записної книжки.
- Що ж,- і Грінченко з хитрою посмішкою
погладив свою пишну бороду,- народ наш неписьменний... Часто він припускається
неделікатності. Народ треба вчити, йому потрібна школа рідною мовою...
- Я теж вважаю.- і Коцюбинський заховав у
кишеню записну книжку.
- Тут, певне,
багато дичини,- промовив Грінченко.- Допіру зовсім низько пролетіли качки.
- Це крижні. Місцевість тут низька. Дичини
сила.
- Цей повіт я мало знаю... Бачте,
Михаиле Михайловичу, коли ви не заперечуєте проти рідної школи, то не слід вам
виступати проти нашого проекту клопотання перед Державною думою... Не забули? Щоб
Дума дозволила українську мову в школах... Здається, знову пролетіли качки, чи то
пак... крижні...
Коцюбинський раптом
спинився. Чорні очі його вогко блищали і все обличчя порожевіло.
- Борисе Дмитровичу, я можу тільки
повторити вам ще раз, що при теперішньому складі Державної думи нема ніякої надії
на задоволення демократичних вимог українського народу. Хто поважає себе, той не
звертатиметься з будь-якими проханнями до подібної інституції... Це принижує нас і
не дає ніякої користі народові.
Вони пішли
далі.
- Давно мені кортить,- продовжував
Грінченко,- зібрати всю народну термінологію з ботаніки, поки ця змога не втрачена
назавжди, і видати такий народний словничок. Візьмімо квітки: в їх назви народ
вклав і свою поезію. Мертва латинь, кінець кінцем, повинна буде поступитись місцем
живій і прекрасній народній термінології.
- Підтримую, Борисе Дмитровичу. Потім
можна було б видати народний словник з птахівництва...
- Теж потрібна й цікава річ,- відгукнувся
той, нахилившись над криницею, щоб долонею зачерпнути холодної води.
До обіду, хоч крім двох гостей присутня
була тільки Чикаленкова родичка, з'явилися приховані на всякий випадок пляшки з
химерними іноземними етикетками. І стіл був багатший проти звичайного.
Стара жінка розпитувала Грінченка про
Київ, в якому давно не була. Він методично, в незмінно повільному темпі
пережовував і ковтав їжу, потім міркував ще хвилину-дві і лише по тому відповідав,
їв він небагато і зовсім не пив вина. Ще не любив, коли біля нього палили цигарки.
Коцюбинський не раз протягом обіду наповнював свій келишок.
Грінченко пильно, хоч і непомітно для
інших, приглядався до Михайла Михайловича і трохи дивувався: той мав непоганий
апетит, охоче пив вино, хоч і був хворий на серце і шлунок.
Грінченкові були добре відомі чернігівські
події. Він знав, що Коцюбинському довелось зазнати стільки прикростей, яких на
його здоров'я було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу і повної
байдужості до їжі. Він думав зустріти тут мізантропа, а насправді побачив інше...
Колись, років сім тому, в Києві, в
приміщенні Антоновича, будучи письменником з молодою ще славою, Коцюбинський
завзято засперечався з увінчаним уже популярністю Грінченком. Сперечалися довго,
уперто про методи роботи серед українського народу. Грінченко не забув про це.
Щодалі з більшою тривогою приглядався він до свого давнього приятеля. І зовсім не
здивувався, а тільки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось із приятелів
розповів, як Коцюбинський висловився про критиків і редакторів "Нової громади",
цебто й про нього, Грінченка. Це було прикро. Адже він приписав його колегам з
"Нової громади", а значить і йому, Грінченкові, безпросвітню тупість і сморід
гнилля. Про це він намагався не пам'ятати... Але не минав нагоди іронізувати бодай
з модного галстука Коцюбинського, називаючи його за очі українцем у європейській
личині.
До маєтку Чикаленка Грінченко
заїхав на якийсь день чи два і скоро мав далі продовжувати свою подорож. Ніякі
вмовляння на нього не впливали: своїх намірів він ніколи не міняв.
Увечері обидва ходили ланами за парком.
Приїзд Грінченка вдерся несподіваним вітром у спокійну і тиху самотність
Коцюбинського. Але Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на
злободенні теми. Він сам розпочав дискусію, прохопившись необережно в розмові
кількома словами про те, що не раз давав селянам читати Горького.
- Горький справляє на них сильне і глибоке
враження.
Грінченко нахмурився.
- Це погано,- сердито зауважив він.
- Люди захоплюються письменником, та ще
великим письменником, а вас, Борисе Дмитровичу, це обурює...
- Звичайно. Для даного випадку це
зрозуміло, шановний мій добродію...
- А
для мене - ні. Цебто, я розумію, але не можу з вами погодитися.
- Ні, якраз ви, шановний мій добродію, не
розумієте... Не розумієте, що для російського народу, можливо, Горький і корисний.
Він відповідає його духові. А для українського народу, для нашого
селянина-гречкосія цей письменник непотрібний і, коли хочете, шановний мій
добродію, шкідливий навіть. Можливо, російський народ і приведуть до перемоги
люди, подібні до Павла, але на українському чорноземі, де все багатство в родючій
землі, в запашних, як оці, луках,- тут важко собі уявити горьковського Павла. Для
цього треба спочатку відірвати наш народ від його прадідівської землі. Треба
забрати в нього землю...
- А хіба її ще не
забрано?..
- Чекайте... Далі - треба
привести нашого одвічного ратая, що віками опоетизовував свій труд, на чугунку, до
верстата, а цього він сам не хоче, всупереч вашому Андрієві Волику...
- Справа складніша,- заперечив
Коцюбинський.- Але, якщо хочете...
- Не
так, неправильно, шановний добродію, не туди ви дивитесь. Непотрібний нам Павло, і
українську жінку неможливо уявити в образі Нилівни. Він, народ, і сам упорається з
ворогами, сам розбереться, хто його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, і
від землі нашому ратаєві - жодного кроку... Забраний від землі, зведений з неї,
він загине...
- Але ж російські робітники
не загинули...
- Росіяни!.. У них не та
земля, невдячна, неродюча. В них не виробився віками чорноземний дух... Українці
ж, відірвані від своєї ниви, загинуть як нація. Невже незрозуміле і
непереконливо?..
- Звичайно,
непереконливо. Ви, Борисе Дмитровичу, не бажаєте для України того, чого вже
домоглися всі культурні, передові нації. Ви хочете, щоб колосальні багатства
лежали собі невикористані в надрах України, щоб волами возили банатку і українку
до портів Чорного моря, бо чугунка смердить?..
- Ех, ви, шановний добродію,- розвів
безпорадно руками Грінченко,- та ми не проти чугунки, та тільки не їй дано вести
наш народ до кращої долі. М'яка поетична вдача українського ратая міняється, як
тільки до рук йому потрапить шахтарський обушок, і зміна ця - на зле. І навіть
мова наша в устах такої людини вже не та... І людина стає на шлях вірної загибелі.
- В чому ви це бачите?
- В розпусті цих людей, в деморалізації...
Наш хлібороб сам знайде шляхи до своєї долі. І не сумнівайтеся - це буде путь
милосердія і любові, а не насильства.
Михяйло Михайлович згадав розправу
вихвостівських куркулів з біднотою. Ось уже кілька років тягнеться ця справа по
царських судах, і ніяк не знайдуть понівечені вихвостівські злидарі у царського
суду свого права. Коцюбинському хотілось нагадати своєму опонентові ці ще зовсім
не забуті епізоди, але хіба цим можна було його переконати?.. Коцюбинський не
бажав доводити дискусію до можливої сварки, розуміючи, що Грінченко однаково
ніколи не визнає хибним свій шлях. І щоб покінчити з цим і повернутися до
розпочатої теми, Михайло Михайлович промовив:
- Горький очолює зараз, принаймні в
літературі, все, що є кращого, справді революційного.
Грінченко враз спинився. Він нахмурився,
примружив очі і, зневажливо розтягуючи кожне слово, гостро, дошкульним тоном
вимовив:
- Дякую... Красно дякую, добродію
український письменнику!.. Наша нація нещасна тому, що в ній обдаровані справжнім
талантом саме такі люди, як ви... Вибачайте...
І він рвучко повернувся до будинку і
незабаром зник у парку, не оглянувшись і разу.
Михайло Михайлович стояв на місці,
здивований і вражений. Він схаменувся, коли Грінченко вже зник за деревами.
Прикро й образливо було Коцюбинському.
Відчув він, немов знову прокинулося в ньому його невгамовне серце, з
такими труднощами ї такою дорогою ціною заспокоєне до цього. Серце, що завжди
тримало його в своїх ненависних путах. І почував, що треба, і не міг рушити з
місця, щоб піти і скласти пробачення перед своїм опонентом, якого міг вважати тут
за гостя.
Він хвилювався і гнівався на
себе, що за довгі роки виховав у собі міцну звичку бути завжди делікатним і
лагідним з людьми. Ця звичка немовби неволила його, наказувала, незважаючи на
думки й бажання. І він не міг поводитись з людьми так, як підказувала його
невгамовна душа.
Серце й на хвилину не
пускало його з своїх пут...
Воно
примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись і карало жорстоко за
неслухняність.
Він не забув випадку, як
нещодавно довелося йому сперечатися досить гаряче і нестримно в кабінеті у
чернігівського поліцмейстера. Він вимагав, лаявся, погрожував ославити
поліцмейстера на всю Росію,- він не пізнавав сам себе. І перед всесильним поліцаєм
він здобув перемогу і домігся дозволу на лекцію, потрібну для "Просвіти". Два дні
після того він не міг звестися з ліжка, стогнучи від болю. Серце карало його за
непокірність.
"Ну, заспокойся,
заспокойся",- в думках промовляв він, притискаючи долоню до грудей, і повертався
поволі до маєтку.
Ледве рухаючись, він
зайшов до великого будинку посеред парку, де йому відведено було покої, і,
виснажений, упав на ліжко. Будинок був порожній. В десяти кімнатах він жив сам.
І нікому тепер було запалити йому світло й
подати склянку води.
Уночі, не заплющивши
очей і на хвилину, він прислухався до стривоженого серця і думав про те, що все
життя він примушений буде пристосовуватись до нього і немов жити для нього.
А може, він помиляється? Може, він занадто
закопався в свою самотність і не помічає справжнього життя? Може, помиляється він,
влаштовуючи собі з панської ласки тут відпочинок?.. Ну, що ж, він піде до людей і
сам говоритиме з ними...
Так настав
ранок...
Коли прийшла економка,
Коцюбинський довідався, що Грінченко виїхав ще вночі, щоб встигнути до нічного
поїзда... Але він певніше за економку знав причину несподіваного виїзду
несподіваного гостя.
Того дня Коцюбинський
не підводився з ліжка. По лікаря було далеко їхати, і Михайло Михайлович просив не
турбуватися ним. Він завжди мав при собі на такий випадок краплі і після них лежав
годинами, мовчки, нерухомо, з заплющеними очима, немов у глибокому сні, хоч і не
засинав. А коли через два дні підвівся, в нього вистигло рішення.
До обіду він сидів у парку на ослоні. Не
виходив у поле, хоч почував себе знову при силі, і не гукав своїх постійних
супутників.
По обіді пішов на село. Була
неділя. Село розважалось на вулиці. На Коцюбинського звертали увагу, бо ще не
знали його. Він не бував ще на селі. Цілих два тижні прожив у маєтку і не приходив
до людей. Почував на собі зацікавлені погляди. Тепер він щодня ходитиме до них!
Тепер!..
Але в нього не було тут знайомих.
Він ще пам'ятав ім'я селянина, в якого купив квіти. Ну, що ж, піде спочатку до
нього. Розпитався дорогу і рішуче скерував туди свої кроки.
Ще здаля помітив, як люди через лісу
зазирають у двір знайомого йому селянина. Ті, що проходили поблизу, спинялися,
заглядали туди й собі.
"Щось трапилось,-
подумав Коцюбинський.- А може, в нього весілля?.. Ото якраз потрапив на свято й на
люди... А проте ще далеко до весільних місяців".
Здаля приглянувся до хати. Маленька, об
однім вікні на вулицю, кособока, вона була підперта двома сохами, а збита набакир
стріха була без жалю обсмикана.
Більш ні
до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився якраз біля воріт, серед
немало здивованих його появою людей. Він відсунув планицю, що правила за ворота, і
спинився вражений. У дворі на призьбі сидів знайомий селянин все в тих же вузьких
полотняних штанях і перелякано затуляв обличчя руками. Урядник стояв біля нього і
бив навідліг селянина по обличчю. Тут же метушилася вагітна змучена жінка і, не
перестаючи, вигукувала:
- А боже ж мій!..
А людоньки!.. Що ж це буде з нами!..
Побачивши раптом по-панському вдягненого
чоловіка, залементувала дужче. Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але
урядник, стурбований появою пана, якого він зустрічав у маєтку, сам покинув
знущатися. Він побачив розгніване і люте в цю хвилину обличчя Коцюбинського,
виструнчився і, певне вважаючи його через військові вуса за офіцера, доповів:
- Казну обманює, ваше благородіє...
Вражений Коцюбинський оглянувся на людей,
що за ним і собі зайшли до двору. Хтось із людей пояснив йому:
- У дядька за недоїмку вчора ялівку
забрано і розписку дано, що недоїмки сплатив... А корова ніч перестояла у волості
та й дуба дала. Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав
урядникові одібрати назад розписку.
-
Людоньки, рятуйте!.. - знову заголосила жінка.
- Ваше благородіє,- гарячився урядник,- за
збиток казні хтось же повинен одвічати...
- Суд розбере,- похмуро і з тихою злістю
відповів Михайло Михайлович.- А про вас я доповідатиму, де слід, за бійку,- глянув
він на урядника і тихо пішов.
Ідучи з
двору, почував, як знову стривожилось його серце.
І довго ще чув дедалі глухіше розпачливе
жіноче голосіння: "А людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?.."
Того ж дня Коцюбинський склав речі і вже
зібрався був замовляти коней. Відпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом
розчинилися двері і з шумом та вигуками, трохи напідпитку - певне, з нагоди неділі
- увійшов сам Чикаленко.
- Не
сподівалися?.. - загукав з порога і потім, вхопивши обома вогкими від поту руками
холодну руку Коцюбинського, потягнув його через парк до своїх покоїв.
Нічого не лишалось, як продовжувати
"відпочинок", З Києва Чикаленко повернувся не сам. В залі на Коцюбинського чекали
дві дорослі панночки: Чикален-кова небога і її подруга по гімназії. Ще в дорозі
вони нахвалялися Чикаленкові, що обов'язково визволять Коцюбинського з його дивної
самітності. Незабаром їм довелося відмовитись від свого наміру: Михайло Михайлович
заявив, що йому більш до вподоби ходити на прогулянку самому, йому дали спокій.
Навіть Чикаленко більше не набридав своїми занадто одноманітними розмовами.
Дівчата казали, що вони не від того, щоб хоч вечорами розважатись розмовою, але
Коцюбинський делікатно відмовився. Сама присутність зайвих людей у маєтку заважала
йому, нервувала, і він думав про те, щоб поїхати до Леонтовича, який не раз
запрошував до свого маєіку.
Леонтовкч був
багатий землевласник і капіталіст. З самого початку Коцюбинський не поїхав до
нього, бо не хотів опинитися серед суєти і людей, що могли бути в його маєтку.
Крім того, Леонтович, якому був заборгований Коцюбинський, допоминався від нього
закладної, а вона не була ще складена, їхати без неї тепер було йому незручно.
Тоді Михайло Михайлович остаточно
зважився: він залишається в Чикаленка аж до кінця місяця і навіть більше - разом з
господарем він побуває в довколишніх повітах.
Бракувало тільки грошей. Він написав
дружині до Чернігова, щоб вислала карбованців з десять. Щодо грошей, то хоч і був
він акуратний та ощадливий, але ніколи не мав їх на свої навіть найперші потреби.
Чудесна була подорож степом кілометрів за
двадцять до одного сліпого дивака-пана, їхали фаетоном без панночок: ті побоялися
спеки. Михайло Михайлович міг пряжитись на всякому сонці, що давало йому тим
більшу насолоду, чим дужче палило.
Достигали неосяжні ниви. Неначе в глибокій
задумі, хилився налитий колос. Щось обмірковував дорогою Чикаленко. Його немолоде
обличчя, з невеличкими вусами, було замислене. Він мовчав.
Чикаленко був ліберальним паном, полюбляв
бравірувати своїм демократизмом і любов'ю до українського селянства. Фінансував
київську газету "Рада" і був одним з її редакторів. До маєтку наїздив не так
часто, більше жив у Києві. До того ж мав ще один маєток на Херсонщині.
В Києві мав знайомства серед інтелігенції
різних відтінків. Був одним з організаторів "Товариства допомоги науці і штуці" і
любив, щоб говорили про нього як про українського мецената.
Тепер він хотів показати Коцюбинському
свого загадкового сусіда, про якого вже й раніш було між ниви немало розмов.
Поміщик Красовський, до якого вони їхали,
зустрів гостей, стоячи на ганку з довгою палицею в руках, без кашкета і піджака.
Він простягав їм руку, хоч гості були ще кроків за десять. Красовський був сліпий.
Прозорий погляд його відкритих очей був звернений кудись над головами людей, і
складалось враження, що Красовський бачить... Та це лише здавалося: три роки тому
він втратив зір і - назавжди. Коцюбинському було неприємно бачити сліпу людину, бо
в нього самого в Чернігові залишилась сліпа мати.
Всі троє пройшли до вітальні.
- Все по-старому? - питався Чикаленко. Тут
він провадив розмову, а Коцюбинський лиш зацікавлено слухав.
- По-старому, як раніш, дорогий.- І
Красовський сумно хитав сивою головою. Вітер крізь відкрите вікно ворушив його
розкішну сиву чуприну, і коли б не прозорі очі, він здавався б вродливим.
- Біблію читаєте?
- Апокаліпсис,- виправив Чикаленка
господар,- апокаліпсис слухаю щоночі, дорогий мій... Але - нещастя... Никифір,
лакей мій... зовсім спився і вже не читає мені. Нового лакея знайшли, молодого,-
цей читає тепер, та вже не те... Никифір сам вірив у все, що читав. Він для себе
читав, а я слухав. А цей для мене читає - без розуміння і віри... Немає в нього,
дорогий мій, того почуття, що дає насолоду від читання. Важко мені тепер ночами...
Перериваю читання і годинами сиджу мовчки, без слова і руху...
Коцюбинський хотів і далі слухати ці
химери господаря, та Чикаленко почав розповідати про виконані ним в Києві
доручення Красовського. Сам старий від того часу, як осліп, не виїздив з маєтку і
взагалі не кидав своєї садиби й на кілька годин. Родина покинула його й виїхала до
столиці. Нервові люди боялись ночувати в одному будинку з ним. Його безсонні ночі,
що минали за голосним читанням апокаліпсису, і його не зрозумілі нікому, майже
істеричні вигуки по ночах наводили жах на родичів, і вони бували в нього тільки
вдень. Він спав раз на добу - з ранку до обіду.
Принесли легкої закуски, фруктів і
охолодженого вина. Чикаленко одночасно їв, запивав вином і розповідав
безперестану. Було помітно, що Красовський слухав його з насолодою. Вродливе
обличчя сліпого безперервно реагувало на всі новини, що йому розповідалися. Він,
відповідно до слів своїх гостей, то всміхався. то насторожувався і немов завмирав,
то кивав головою, стверджуючи почуте, розкривав захоплено рота і розтягав у
сторони за давньою-давньою звичкою свої пишні світлі вуса. При цьому очі його
немов дивились над головами присутніх, на стіни, з яких давно вже родичі познімали
й повивозили картини і там на вицвілих шпалерах залишились лише темні тіні та
гвіздки. Взагалі за родичами попливло все багатство Красовського, і в маєтку давно
не лишилося золота, хіба що золоті рибки в акваріумі на веранді...
Потім, після вина й закуски, Чикаленко, що
таки неабияк розпарився від сонця й подорожі, попросився відпочити і пішов десь на
канапу. Коцюбинський зійшов у сад, що здавався йому великим і привабливим.
Сад і справді був цікавий і - на великий
подив Михайла Михайловича - повен квітів, висаджених на добре впоряджені газони і
просто понад доріжками. - Для кого зберігається і впорядковується цей чудовий
куток? - запитував себе Михайло Михайлович.І незабаром побачив старого садівника,
що порався біля грядок з квітами. Коцюбинський пішов просто до нього.
Старий працював у Красовських ще з молодих
літ. Коцюбинський довідався, що від пана є наказ ретельно доглядати за садом,
пильнувати дерев і особливо квітів. За пановим наказом були збудовані великі теплі
квітники, де розводилися незнані в цих краях рослини. Пан хотів, щоб про його
квіти була слава по всіх довколишніх повітах. Так пояснив панську примху садівник.
- А чи господар любив квіти і сад, коли
мав зір?
- Ні, пане,- відповів садівник,-
не любив ніколи. Та й найменшої прихильності до них не мав. Навпаки. він не раз
умовляв стару пані, яка зараз у Петербурзі, щоб вона звільнила мене з роботи, бо
садівник їм, мовляв, непотрібний. Але пані не погоджувалась. А тепер пан викликає
мене щодня і розпитується про квіти. Він навіть пам'ятає назви найцікавіших сортів
і часто дарує їх своїм знайомим, що приїздять до нього, або розсилає іменинні
букети по сусідах-поміщиках. У пана багато примх...
Але то були не примхи. Коцюбинський уже
збагнув сліпого пана. Квітами він приваблював до себе людей, що їх хотів чути коло
себе якнайчастіше. Від гостей він довідувався про все, що знали і про що чули
вони.
Михайло Михайлович не сказав про
свої думки балакучому садівникові. Почастувавши його цигарками, він запитав:
- А як він позбувся зору?
- Від переживань. Кожен на його місці
захворів би. Коли в дев'ятсот п'ятому пішли непорядки по селах, почав народ
бунтувати, то панову економію палили чотири рази. Двічі мало не згорів сам
Красовський - його врятувала челядь. Вчетверте, як підпалили стайні з кровними
орловськими рисаками та комори з пшеницею, то вранці пана одвезли до лікарні.
Казали, що він став несповна розуму. Та, мабуть, брехали: повернувся він при
розумі, та темний, до очей якась вода підпливла й заступила йому світ. То вже куди
не возили - і по лікарнях і по монастирях - не зарадило. Від тих часів і не спить
він ночами. Кажуть люди, які біля нього прислужують, що це він маєток стереже...
Коцюбинський не міг нічого відповісти. За
давно виробленою звичкою він уже в думках вникав у внутрішній світ старого дивака
і, здавалося йому, розумів до кінця цю людину. Тепер йому зрозуміло, чому не спить
по ночах Красовський: боїться, що прийдуть мужики і знову підпалять маєток і
спалять його самого. Сидячи в кріслі і слухаючи апокаліпсис, він, певне,
прислухається до кожного звуку вночі, до кожного кроку поблизу, і жах проймає
його, коли він не розпізнає, кому належать несподівані кроки... Розбурханий і
знервований страшними химерами Іоанна Богослова, ночами він раз у раз зазнає жаху
і панічно борсається в своєму тісному кабінеті. І так кожної ночі в довгі роки, що
минули, і майбутніми, мабуть, недовгими вже роками.
Він подякував садівникові, що з радістю
показав йому своє квіткове царство, і пішов поблукати садом. Думки про
Красовського не покидали його. Треба було трохи розвіятися. Коцюбинський вирішив
вийти з саду на поле, оглянути місцевість.
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Михайло Коцюбинський (І. Сонцепоклонник) - Смілянський Леонід
