Серце - Смілянський Леонід

Серце - Скачать бесплатно

Серце
      
      Зразу як повернувся Данило на село - по кутку раз пройшов, тоді вдруге, втретє. Кульгає трохи: в лазареті йому фабричну ногу поставили. Відтоді і Кульга. Наче не пізнає ні людей, ні дворів.
      - Люди, а де ж моя хата?
      А хату його німці й гайдамаки спалили. Вночі зайшли до хижки, двері до хати кілком підперли. А попід вікна кулів наставили, щоб ніяк було рятуватись. І підпалили. Це йому мстилися по куркульській намові.
      От і питає Данило:
      - Люди. а де ж моя хата і жінка з дитиною?
      Дитина в нього мала загинула разом з матір'ю у вогні.
      А люди мовчать, бояться правду сказати, щоб згаряча не вчинив чого. Був такий гарячий - за одно слово брався в кілля.
      Повиходили старі баби:
      - Царство їм небесне, Даниле...   .
      І розповіли. Не ткнув і пальцем нікого. Слухав. З того дня зробився тихий, лагідний. Більше мовчить. А колись було сам-один на цілий куток на парубків з люшнею ходив.
      Тільки по ночах побивався дуже. Волосся на собі рвав, одяг шматував, стогнав так, немов знову повідкривалися йому рани. На згарищі, де колись хата стояла, бур'ян поріс - лобода, полини. Так він руками попіл і землю до суходолу порозгрібав, .усе кісток шукав дитячих. Не знайшов. Руки покривавив.
      Люди йому й нарадили: візьми та й візьми сиріт. Він і взяв. Двох дівчаток. Тільки на ноги спиналися. По голодних роках багато було таких - без батьків.
      Ось і поросли. Комсомолки. Таке й прізвище за ними- Кульги...
      Коли ж ізнову війна, німці.
      Хотів до війська. Пішов до комісаріату, а там комісія, лікарі. От йому й кажуть:- Ступни.- Він ступнув на фабричну ногу та й похитнувся. Звісно, залізо не кістка... А хтось у комісії: "Неповноцінний". Це на людях...
      Аж ось і німці, як є, коло села. Кульги саме не було. Скот колгоспний у тил гнали.
      Вибрали німці на селі гурт жінок і дівчат.
      На машину посадили - везти. Хтось і підказав людям, що це офіцерам на поталу... Люди - не давить... Порізали шини на колесах. А дівчата -тікати. Куди там - половили.
      Тоді фашисти забрали й чоловіків. Вивезли разом з жінками і дівчатами й наказали ями копати, немовби од червоних танків. Потім почали з кулеметів по людях стріляти. І хто залишився живий, того примусили закопувати ями з постріляними. Пропали й обидві Данилові дочки-годованки. На них хтось виказав, що комсомолки.
      А Данило Кульга тимчасом наче передчував що. Знайшов когось замість себе, а сам до села повернувся. Йому розповіли. От тоді й загорілося в ньому. Вихопився з ножем з хати, хотів першого-ліпшого фашиста рішити.
      - Угамуйся, - казали сусіди, бо себе й нас загубиш. Ненависть душила його. Він просичав крізь зуби:
      - Не вдовольнюсь, поки не примушу звірів один одному горлянку різати, один одного стріляти.
      Розв'язали його вночі, випустили. Пішов Кульга, п'яний від ненависті.
      Після того кожного ранку на околицях знаходили нові й нові трупи німців, все більше вартових біля складів з боєприпасами, біля порону на березі або коло громадської комори з хлібом... Лиш дехто з сусідів Кульги знав - це його робота. Які були боязкіші, казали:
      - Загинеш, Даниле, за пухлого душу... І ми з тобою...
      - Аж коли ворог стане один одного вигубляти, тоді вдовольнюся, - нишком промовляв він. - Як наші своїх закопували, так і їх примушу...
      Вдень він блукав по околицях села, навіть прислужувався їм на різних дрібних послугах - то води принесе з криниці то кабана їм обсмалить, то для штабу дров врубає...
      Вивідає все, потім уночі - дивись - лежить задушений вартовий.
      Вірним селянам казав стиха:
      - Якби мені їх усіх на селі видушити! Може одужало б моє серце.
      Така лють душила чоловіка.
      Однієї ночі на постої стояли в нього фашисти з кулеметом. Вже він їм прислужував!.. Мали всякої закуски до спирту, та й сам немов підпив, підтягував їм, коли співали, тільки очима кривавими поводив... Та їм було не до очей...
      Вночі вже перед самим ранком порубав усіх шістьох, що спали в хаті. Залишився один біля кулемета в садку, вартовий. Тоді Данило взяв порожню пляшку з-під спирту, налляв води і пішов до вартового надворі.
      - Може вип'єш?
      Вартовий думав, що спирт, - а надворі під ранок зимно було, - німець простягнув руку за пляшкою. Тільки почав пити нахильцем, а Данило схопив його за горлянку. Тільки захрипів...
      Ухопивсь Данило за кулемет - нести. Куди - й не зведеться... Коли ж хтось ізбоку:
      - Давай допоможу.
      Шарпнувся Кульга до ножа за очкуром, думав доведеться й восьмого рішати. А це сусіда:
      - Давай,-каже.-ДОПОМОЖУ... Куди тобі самому, як ти неповноцінний...
      От Данило взяв цівку кулеметну, а сусіда візочок і понесли. Далеко не пішли, а встановили кулемет ближче до шляху. Почав сусід з Данилом прощатися, а той і каже:
      - Цю ніч вони один одному горло гризтимуть... Хоч тепер моє серце вгріється... Вже я доберу до цього способу!
      Сусіда пішов, а Данило заліг тихенько й прислухається. А вже він знав, що військо їхнє йтиме шляхом: звечора хати розписували. Певне знав.
      Лежить він у рові, причаївся, за цигаркою нудьгує. Літні зорі над ним блимають, наче зітхають. А в нього серце б'ється, наче теж блимає. Наставив кулемета на шлях, жде. А позаду нього в чагарниках спить ціла фашистська частина. Тільки вартові ходять, гармати стережуть. Ще вдень про них вивідав Данило. Жде.
      Аж чує далеко десь шлях немов гуде. "Вони" - думає собі. Тільки; серце ще дужче заблимало. Радісно так.
      - Це ж уже скоро...
      І справді. Ближчає гуркіт, ближчає. Слухає Данило -- багато їх. Великий загін. Поплював собі на руки - й до кулемета. Як дасть, як дасть... Наче зірки з неба посипалися. Вартові, що в чагарниках, почули стрілянину та й собі. Тривогу зняли. Тоді частина, яка йшла по дорозі, поставила гармати навпроти та по чагарниках. А звідти по них теж з .гармат. Таке було довкола. Наче землю ту хто прокляв.
      Та що далі, то дужче. Гармати нові підкотили.
      Так і стріляв фашист у фашиста до самого ранку. Тільки менше й менше тих гармат ставало.
      Лиш по-видному роздивилися, що свій своєму в горло вп'явся. Та пізно. Пішли забитих лічити. - та хіба на вагу: м'ясної січки не порахуєш.
      І Данила знайшли - в рові, недалеко від шляху. Лежав неживий, розкидав ноги й руки на всі чотири світи, тільки на вустах - наче усмішка.
      
      1941