Школяр - Тесленко Архип

Школяр - Скачать бесплатно

ШКОЛЯР
    Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, -  чи про луку, чи про лiс... Ну й любило це!
    Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:
    - А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки... ну й гарно!
    Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...
    А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його... Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає:
    - А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут осмiхається, а там сльози.
    - Плакав, чи що? - питає учитель. Воно так болiсно:
    - Нi. - Далi руку до очей та й скривилось.
    - Чого, що таке? - вчитель йому.
    - Б...били.
    - Хто?
    - Батько.
    - За вiщо?
    - За... за... - та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка вранцi, почитав трохи, -  снiдати пора, вiн i каже:
    - Мамо, що їсти?
    - Що ж? - мати йому. - Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним - не пожене нiяк. Устав та з тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей - за печiнки тягне. Вiн знов:
    - Ну що їсти, мамо?
    - Та я ж не знаю, -  мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.
    - От лихо, -  каже, -  хлiба на денцi тiльки.
    Миколка своє:
    - Та, мамо, що їсти?
    - Батька питай.
    Микола:
    - Он у людей i риба, й олiя.
    Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:
    - I оладки, -  каже, -  i в школу беруть.
    Батько:
    - Що?! - Та як ухопить деркач.
    - Так тобi ще, -  каже, -  риби, олiї! Шкури з мене, шкури! - та деркачем його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики.
    - А, сякi-такi, -  кричить батько, -  їсти!
    А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далi так боязко:
    - Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.
    - Що? - батько.
    - Мм... дiрки скрiзь.
    Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:
    - Гляди, -  каже, -  гляди!
    Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як неживий, диба-диба до полу... став i стоїть, похнюпивсь.
    - Чого ти? - мати йому.
    - Та... та, -  губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.
    - Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:
    - Мамо!..
    - Ну?
    - У... у мене...
    - Що у тебе?
    - У мене, -  повернув п'яту, показує... Глянула мати - пiдбора нема. Зiтхнула й нiчого.
    - Що ж... оце... як... батько побачить? - плаче, так плаче Миколка.
    Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.
    - Де воно, -  каже, -  в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.
    - Хм... там десь... - жiнка йому. - Та... те й упослi б, а тут... он... - та очима на Миколку й показує.
    - Н... не кажiть, -  сичить Миколка, -  не кажiть.
    - Як же ж, -  мати йому, -  а в школу в чiм пiдеш?
    - Що таке? - батько до їх.
    - Пiдбор у Миколи одпав...
    - Що? - крикнув.
    Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...
    - Ну, нiчого, -  каже, -  хай, -  знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:
    - Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.
    - Пора б... уже ж, -  тi й на латки не годяться. Мовчить.
    - Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:
    - Хай, його, -  каже, -  калiкою зробить!..
    - Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:
    - Мамо, -  сичить, -  цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
    Мати йому:
    - А в школу як?
    Прокiп так хижо:
    - А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..
    - А хоч би й у пани?
    - Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! - кричить.
    Миколка:
    - Як же... я ж не... ненарошне.
    - Старцюго, -  батько йому, -  панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!
    Аж перекидається та плаче Миколка:
    - Он... он, -  каже, -  усi... учаться - i Василь, i Павло... гарно як.
    - Iч, старцюго, рiвняється до яких...
    - А хiба... хiба душа в мене... хужа?
    - Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!
    - Божевiльний, -  жiнка йому, -  нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..
    - А, ти розумна!
    - Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно, як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?
    Прокiп, нiби засоромившись:
    - Та ти, ти, -  каже, -  домелешся!
    - Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! - Хусточку до очей та й сама в плач.
    - От боже мiй, -  каже, -  i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? - Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже. Плете - сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:
    - Школа... школа - здирство, школа- грабiж... - кинув мотузку, надiв шапку. - Школа останню сорочку стягне з тебе, -  в груди себе... Та мов аж з плачем: - Оста-а-н-ню со-рочку!
    Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.
    А Миколка:
    - Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... - Та з-пiд полу до дверей.
    - Куди ти? - мати до його.
    - У школу... хай... як знають...
    - Обiдать же... чоботи ж...
    - Хай!..
    Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка :
    - Ось, ось, -  показує чоботи.
    - Де то ти? - здивувалась мати.
    - Хе-хе... учитель дали.
    - Як учитель?
    - Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" - "Чоботи порвались", -  плачу. "Цить, -  кажуть, -  у мене зайвi є". Виносять. "На", -  кажуть.
    Мати взяла, так обдивляється.
    - Спасибi, -  каже, -  дай бог здоров'я йому. Миколка:
    - Хе... а покажiть i батьковi!
    - А дивись iди. Прокопе, -  каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi.
    - Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:
    - Що там таке?
    - Сюди йди!
    - Чого? - почухавсь, пiдiйшов. - Ану, що тут? - Узяв. - Так це вчитель? - питає.
    - Глуха тетеря... не чув мов.
    - Хе-хе... живем, значить.
    - Нi, -  жiнка йому, -  мерщiй наймати побiг...
    - Балакай, -  Прокiп до неї, -  наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно...
    - Що таке? - питає Миколка.
    - Що... бiгав, бiгав - не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де... Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, -  думаю, -  буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi... Дай, -  думаю..." - та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк.
    А Миколка:
    - Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На
    тобi".
    - Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:
    "Найми", -  каже.
    - Боже мiй, -  мати до Миколки, -  отакий хлопець та в найми... нiзащо, нiзащо! - Узяла та до себе його так пригортає: - Мiй синочок! - каже. - Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!
    Прокiп:
    - А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?
    - Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, -  показує пальцем йому Миколка.
    - Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?
    - Хм-хм... то "О".
    - "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?
    - То "Г".
    - Ач яке!.. А картинки є тут?
    - А є... ось, -  знайшов йому.
    - Ач як!.. А то ж що за копицi такi?
    - То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?
    - Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?
    - А я знаю!.. з води... парою йде вгору.
    - Ач який... хм-хм... i он про що зна!
    - Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi набирається в спеку та й креше там i грюка.
    Прокiп так дивиться на його. А мати:
    - Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:
    - Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех! - Помовчав. - Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.
    А Миколка:
    - Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!
    - Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!
    Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...
    - Тату... я, я до вчителя пiду.
    - Чого?
    - Хи-хи... хочеться.
    Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:
    - А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"
    - Що таке?
    - Батько... в школу... у хторокласну... мене.
    - Гаразд. Iди ж сюди! - За руку його та до себе в свiтлицю.
    Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.
    - А що ти? - вчитель до його.
    - Ну й... ну й гарно в вас!
    В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на стiнах картини.
    - Ну й живете ви в гарному в якому! - дивується Миколка.
    - В гарному! - осмiхається вчитель. - Ото вчись, то й ти будеш у такому...
    - I я... А як же... як воно, як жить у такому?
    - Учись - побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'єш.
    Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.
    - Сiдай! - Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та так осмiхається.
    - Хм-хм... так це... це менi пить?
    - Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай!
    - Хм-хм... як же воно?
    - Бери он i булку. Бере осмiхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра... Миколка:
    - Ну й, ну й... - та й устав.
    - Що? - учитель до його.
    - Н... не знаю... гарно... Я б день i нiч грав...
    - Учись - гратимеш.
-      Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... - глянув навкруги, -  ну й життя гарне!..

* * *
    На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна, прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв за книжку, чита. Трохи згодом чує - щось грюкнуло у прихожiй, забалакало. Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щiчки кругленькi...
    - Миколка, це ти?
    - Я... - та скривився-скривився.
    - Як це ти, що це?..
    - Та... та... їсти нiчого, топить нiчим, удягтися...
    - Бiдненький!..
    - А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи дранi... ноги крутить...
    - Так ти це...
    - Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворiв був... Так мене в поводаторi це...
    Дверi в свiтлицю одхиленi були... Стiл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...