ГРИГІР ТЮТЮНИК
КЛИМКО
РОЗДІЛ
І
Климко прокинувся від холодної роси, що
впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою
скам'яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, - без
жайворіння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості
пробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щоб зогрілися, й онімілою
тремтячою рукою дужче роз горнув солому напроти очей. Він спав під скиртою.
Сонце, мабуть, тільки що зійшло, бо від
скирти через тік і ще далі на стернях лежала довга тінь у сизій росі, солодко
пахло втоптаним у землю набубнявілим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими
мишачи ми гніздами. Звечора миші лоскотали Климка, гасаючи йому по руках і ногах,
пищали раденько, що є їм розвага, і Климко проганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав
на них сердито - аж доки й заснув.
Уночі
йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш. А то була
не зграя і не химера опівнічна - то був вихор з великого кленового та дрібного
вишневого листя, що знявся над висілком, коли Климко вийшов у степ за станцію і
востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у під небесся, вище й
вище, а там здрібніла, розсипалася і зникла геть з очей.
Де те листя потім сіло? Чи, може, воно ще
й досі кружляє?..
Климко звівся на лікоть,
щоб краще була видно шлях, яким йому йти далі, і його затрусило так, що аж зуби за
цокотіли від терпкого застояного холоду в усьому тілі.
"Нічого, - подумав. - Пробіжуся з гори -
зогріюся".
У степу було тихо: Блищали од
сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси
павутина. Вдалині, між телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мріли рожеві,
мов спалахи багать, крейдяні гори. Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко,
було велике місто Слов'янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами
сіль, - бери скільки здужаєш. Іще чув Климко, що за склянку солі можна виміняти
всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба
справжнього.
Климко йшов босий, у куцих
штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в
дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було "сто літ", і не
рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощі, ні
сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж
димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом,
відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях. І коли
мимо гуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигтіли стіни,
дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав. Потім, коли ешелон
даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак знову зупинявся і стояв, як і раніш, і
під вікнами в нього знову цвірінчали горобці.
Дядько Кирило був машиністом великого
паровоза ФД і ходив на роботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли
Климко вже спав. Повертався він завжди несподівано - з залізною скринькою в руці,
зморений очима і усміхнений до Климка.
-
Як тут мій помошничок? Не боявся сам уночі? - питався, бувало, знімаючи шкіряного
картуза з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що
ніколи не встигав зійти до чергової зміни.
Потім дядько вмивався над великою мідною
мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч і сам він, і Климко
знали, що руки все одно не одмиються.
-
Ось побільшаєш, Климе, і гайда до нас на паровоз, - казав дядько. - Вивчимо тебе
на помічника машиніста і заживемо: разом на роботу, разом з роботи... А так не
бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись,
дядько надівав чисту сорочку і сідав до столу.
- А давай лишень свої граматки,
подивимося, що там у тебе з науками. Це була найбільша радість Климкова - покласти
перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску
з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько
не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, - гарячої та запашної. Про
зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав "посередньо".
- О! - дивувався дядько, розгинаючись над
столом. - А це що? Треба було написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...
Климко на те знічено одказував:
- То в мене, дя, після великої перерви
руки дуже померзли, от воно й хохокнуло.
Дядько, вдоволений, що знайшов помилку,
відкладав зошити і брався до юшки.
- Ай
добра ж, - хвалив, ледь відсьорбнувши з ложки. - У-у-у, такої не всяка й кухарка
зварить. Візьми ж отам у скриньці гостинець.
Климко знав, що дядько неодмінно скаже ці
слова, проте завжди хвилювався: а що як ні? Що як забуде?
У скриньці, що пахла так само, як і
дядькова діжурка і картуз, і сам дядько, лежали блискучі ключі й ключики. Климко
ніколи їх не чіпав, бо то були дядькові ключики од паровоза, а лише роздивлявся на
них. Ще був у скриньці молоток, жмутик пухкої білої нитковини, великий кухоль, щоб
набирати на станціях окропу і чаювати з грудочкою цукру, та складанйй ножик -
різати хліб. У кухлі Климко й знаходив гостинець: пригірщ пряників-срібноголовців,
або гроно прозорих півників на паличках, зв'язаних докупи білою ниткою, або ще
щось таке.
Увечері дядько Кирило, чистий,
виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко
проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запасній колії, ще гарячий від
недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курів дим, тихо сапала пара з патрубків і
огортала зморені колеса - ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною
міддю. Біля нього і взимку було тепло.
-
Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночі спи і не бійся, - казав дядько. - Вночі воно все
так, як і вдень, тільки й того, що поночі.
І коли Климко біг потім назад до барака,
дядько всміхався йому вже з паровозної будки і махав рукою - отако, самими
пальцями.
Климко й не боявся ночей, тому
що барак майже ніколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, всі вони працювали
на станції, ходили на роботу і поверталися з неї хто коли, отож у бараці хтось та
не спав. До того ж стояв барак у такому веселому місці, що його з усіх боків
осяювали вогні - зі станції, з вагоноремонтних майстерень та від шахти, - і він
плив щоночі в тих вогнях, наче корабель у сріблястому морі.
А скільки звуків жило на станції вночі!
Брязкали сталевими тарелями вагонні буфери, перегукувалися дударі-стрілочники,
сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали
молоточками по колесах обходчики поїздів, і мовби десь угорі над станцією
постійно, одним голосом дзуремів шахтний вентилятор. У бараці завжди стояв дух
шпал, штибу, котельної пари і полину, що ріс попід вікнами. А світло звідусіль
малювало на стіні супроти Климкового ліжкц великі різнобарвні квіти: червоне -
маки, синє - волошки, жовте - соняхи, вони мінилися і тремтіли, як од вітру в
степу... То були казкові, найщасливіші в Климковому житті ночі.
Він отак би й виріс серед уквітчаних тих
ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів. Зостались лише звуки, ті, що
завжди, але в пітьмі вони спохмурніли, поглухішали і долинали наче з глибокого
провалля. У ці чорні ночі поїзди йшли частіше й швидше, ніж раніш, але від них уже
не віяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим із шахти
вугіллям чи цегляною курявичкою з відкритих вагонів. Од них віяло ліками, димом
польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат...
І одної з таких ночей не повернувся на
станцію дядьків Кирилів ФД, хоч на нього давно вже чекала нова зміна машиністів.
Климко цілу ніч проблукав тоді на станції, вслухаючись у далекі злякані гудки
паровозів, але так і не почув серед них знайомого. Він був один на весь світ -
гудок дядькового ФД, - і Климко впізнав би його серед тисячі...
Удосвіта на станцію приїхала
дрезина-рейковоз і привезла дядька Кирила, його помічників, старого Кіндратовича,
що їздив іще на царських паровозах, і кочегара Славка-гармоніста. Дрезину оточили
з усіх боків- чергові обходчики, змажчики, стрілочники, і Климко ніяк не міг
пробитися крізь той натовп. Він побачйв тільки, що всі познімали картузи й
похилили голови, і закричав, і застукав кулачками в погорблені спини:
- Пустіть мене!
Його впізнали і розступилися... Климко
побачив лише сиву дядькову чуприну з-під брезенту, вчепився за борт кузова, щоб
злізти нагору, але хтось придержав його за плечі й сказав:
- Зараз, синок, зараз подивишся зблизька.
Знімемо - і подивишся.
- Пряме влучення...
- квапливо розказував хтось. - У тендер, їх вугіллям побило...
Дядька ховали надвечір при відчинених
навстіж дверях барака. Надворі було вітряно. По коридору шаруділо перше осіннє
листя з пристанційного скверу і забивалося в тихі кутки. Увіходили мовчазні
зморені залізничники в промащених мазутою робах, знімали картузи, прощалися
пошепки з дядьком і знову йшли на роботу; зітхали і потихеньку схлипували жінки,
які зійшлися з усього барака, і тільки одна серед них, тітка Мотя з висілка,
плакала вголос і припадала щокою до чорних - їх так і не відмили - дядькових рук,
складених на грудях. Вона частенько приносила дядькові чисті, випрасувані сорочки,
що пахли простим чорним милом.
У головах у
дядька лежали пучечки живих і сухих квітів: чорнобривці з деповської клумби і
гайстри з чиєїсь грядки, сухий деревій і ковила. Квіти дихали м'яко і ладанно, а
дядьків костюм новий пах Климкові вихідними днями.
- На кладовищі Климко вже не плакав, а
лише здригався від холоду в грудях і хрипко зітхав. Червоно, підпливаючи рожевим
надвечірнім мороком, заходило сонце. А вітер обтіпував з молодих топольок
прижовкле листя і розкидав поміж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало
до пам'ятників або летіло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не стужавілу
по-осінньому павутину.
На могилу дядькові
поклали його шкіряний картуз із білими молоточками.
Після похорону тітка Мотя довела Климка до
барака, заплакала біля порога й сказала:
-
Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хто тепер тебе догляне?
Климко похитав головою і пішов у барак.
Доглядати за собою - зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину - він умів і
сам. Давно вже вмів...
Климко витер холодними брудними пальцями
очі й сів у своєму солом'яному кублі. На шляху в обидва боки не видно було й душі.
Тільки десь далеко за перелотом, звідки він учора прийшов до цієї скирти, чулося
по-вранішньому лунке гуркотіння підвід. Воно то стихало, коли підводи спускалися у
вибалок, то знову гучнішало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзі понад
телеграфними стовпами замаячив довгий німецький обоз. Гладкі куцохвості
коні-ломовики хекали парою. Ковані хури з гальмами в передках стугоніли важкими
колесами по вкоченій дорозі. На останній підводі, що трохи відстала від обозу,
скулившись, сидів у передку солдат і, видно, куняв - пілотка зсунулася йому на
вухо, плечі обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорі, з піднятим коміром
шинелю. Напроти скирти він підвів голову, сказав щось до коней, і вони зупинилися.
Климко на всяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з
хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, і рушив до скирти. Але,
ступивши кілька кроків, вернувся назад і прихопив карабін.
Він ішов помалу, як гайворон. Климко добре
бачив крізь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню губу і
високо підняте плече з карабіном на реміняці. Він був уже підтоптаний, цей солдат,
і, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утле тіло. Климко зрозумів
це, коли дядько приставив до скирти карабін і спробував смикати солому, щось
бурмочучи. Потім побачив купку вже насмиканої - Климкове кубло - і пішов до неї.
Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. І
коли солдат заніс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з
Климкового схову, він, уже нічого не думаючи й нічого не бачачи перед собою, крім
блискучої підкови на підборі, схопився на коліна, - брудний, нестрижений, в
остюках. Солдат на мить закляк з піднятою ногою, потім тоненько вискнув і
одплигнув убік. Він ухопив карабін і наставив його далеко перед себе на Климка.
Климко німо дивився в маленьку чорну дучку карабінного дула - воно тремтіло,
націлене йому в перенісся, - потім розціпив кулачки й показав солдатові худі сині
долоні.
- Не бійтеся, дядьку, - сказав,
затинаючись від холоду. - Бачте, в мене ж нічого в руках немає.
Той по-волячому сапнув носом і голосно
зітхнув, про те карабіна не опустив.
-
Немає, - кажу, - Климко ще раз показав долоні і навіть розчепірив.
- О-у, - сказав солдат, звівши над
окулярами рідкі миршаві брови, і засміявся. Спершу дрібненько, по-баб'ячому, потім
зареготав так лунко, що сині птиці ракші знялися зі стовпів над шляхом і
перелетіли далі. А Климко дивився з навколішок у роззявлений його рот з підковою
прокурених зубів угорі і теж пробував засміятися, але виходила гикавка.
Заспокоївшись остаточно, солдат протер
пальцем очі під скельцями окулярів і спитав:
- Кто ти єсть?
Климко мовчав, здивувавшись не німецькій
вимові солдата. Тоді солдат затис карабін між коліньми і, загинаючи пальці на
звільненій руці, став перелічувати:
-
Іван, Александр, Петер...
- Ні, - сказав
Климко. - Мене звати Клим.
- О-у, Клім
Ворошілоф! - реготнув солдат. - Клім! Розумем... Тут єсть твой дом?
- Ні, - похитав головою Климко. - Я тут
тільки но чував. Дому в мене ніде нема.
-
Так, - сказав солдат і заджеркотів щось швидко-швидко. Він говорив довго, тицькав
у Климка пальцем, як наганом: "Пуф! Пуфі" - і кілька разів повторив слово
"партизан". Аж тоді Климко зрозумів, що цей солдат, який, очевидно, був чехом,
боїться якихось партизанів і мало не застрелив його, Климка, зненацька,
- Я йду по сіль, отуди, - Климко показав
на білі гори. - Мені треба солі, і потрусив собі з пучки на долоню. - Солі.
- А-а, соль! Розумем... Хлеб-сольї..
Він оглянув Климкові ноги, обсипані
курятами, брудні й побуряковілі од холоду, велів зачекати і пішов на шлях до хури.
Сонце підбилося по той бік скирти, тінь
від неї покоротшала і потеплішала.
Гори
над степом удалині стояли білі, мов пухнасті на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабіна, тримаючи
в рукахі пакунок з вицвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його
Климкові.
Затим набрав оберемок соломи, ще
раз оглянувся на Климка, похитав головою: "Война, война... Плохо..." - і пішов до
коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.
Підвода рушила шляхом навздогін за обозом,
що був уже далеко, і незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала
пачка сухих - вони торохтіли - зеленкуватих галет у прозорому лопотючому папері і
кругла чорна коробочка солі - може, зо жменю. Климко розірвав папір, дістав одну
галету, надкусив і почав швидко жувати. В роті зробилося терпко і холодно. Під
ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету і враз перестав жувати: вона
пахла м'ятно і ладанно, як сухі квіти в головах у дядька Кирила. Голод враз
улігся, зник, від нього лишилася тільки тула різь у животі.
Климко підвівся, прикидав галети соломою і
швидко, з плащ-палаткою та сіллю під пахвою, пішов до шляху, сколюючи ноги
холодною од роси стернею. Він одійшов був уже далеченько, потім підбігцем вернувся
до скирти, одрив у соломі галети і загорнув у плащ-палатку. "Мо', за них солі
дадуть або ще чогось", - подумав.
Він
перетнув шлях, що ледь відлунював даленіючим обозом, і пішов путівцем просто на
білі гори.
РОЗДІЛ II
Климко йшов уже
восьму добу.
Першого дня йому йшлося
легко, навіть весело. Пух ка пилюга на дорозі гріла босі ноги, в кишенях дядькової
діжурки лежало шість великих сухарів з білого хліба і чимала торба на сіль. А тут
іще степу, сонця кругом повнісінько. Вітерець лоскоче ковил-траву, колошкає
полини, щоб войи дужче пахли. І ніде ані лялечки. Тільки ящірки шастають поміж
травою та теплим камінням на голих пагорбках.
Сухарів дав Климкові на дорогу дід
Бочонок, станційний аптекар і дядьків Кирилів товариш. Дід Бочонок - так звала
аптекаря вся дітвора у висілку й на станції - цілими днями, навіть у неділю,
просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно через вікно)
розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв за прилавком, упершись у нього
великим животом. Він знав усіх, і його теж знали всі. Сивий, вусатий і
кругло-товстий, як справжнісінький бочонок, аптекар любив походжати ранками по
базару - в широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій
косоворотці, підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. На ногах у
нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи не купував, а лише весело
перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпущених вусів: "Гу-гу-гу!
Кха-кха-кха! О, моє вам шануванняч-ко!" І знову реготав, причому живіт йому
здіймався, мов велика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теж
двигтіли, йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякі немочі, і він
одказував по важно: "Куальцексс, куальцексс приймайте, мій друже". Або:
"Авспіріні, авспіріні пийте, моя ласко. Тричі на день по одній пігулці. Крейди не
шкода!"
Були, проте, й такі, кому Бочонок
призначав ліки, особливі своєю загадковістю й урочистістю:
- Я приготую вам краплі датського короля,
мій шановний. Загляньте якось.
Біжачи
вранці до школи повз базар, Климко частенько завертав у ряди заради того, щоб
походити хвостиком за Бочонком і послухати оті його таємничі слова - "куальцексс",
"хіна", "авспіріні"... Найдужче йому подобалося в них "а": кругле, глибоке, воно,
мов луна з колодязя, перекочувалося в аптекаревому горлі - теж як бочоночки...
Другого дня по тому, як не стало дядька
Кирила, дід Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись
товстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка на стілець, що так
і охнув під важким тілом. Тоді дістав з кишені широченних своїх штанів стосик
червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі:
- Може, хоч хлібину колись купиш. На всі.
Бо зараз вони - безцінь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до
якоїсь бабусі в поміч та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогу дам.
Климко сказав, що йому дають на станції
дядьків пайок, так що жити можна. До того ж у школі скоро почнуться заняття.
- Вони вже не почнуться, - зітхнув дід
Бочонок. Німці от-от прийдуть...
Незабаром
німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у той день з висілковими
хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок і бачив здалеку, як бомби влучали
в депо, у вагони, як похитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над
полум'ям і димами після кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба
влучила і в барак, і його розвалило, розкидала в усі боки, а рештки стін і
простінків згоріли у Климка на очах - швидко, як тріски. Пожежі ніхто негасив, бо
станція горіла вся, горіли депо і шахта, а два паровози, що встигли відійти за
посадку біля кладовища, клично і сумно гули в два неоднакові гудки.
Так і зостався Климко, в чім був, у чому
йшов зараз.
Сонце стало вже височенько і пригрівало в
спину, а земля була холодна, від неї потерпли підошви і зробилися як дерев'яні.
Коли вони мерзли так, що аж пекли, і не було вже терпцю йти далі, Климко сідав
просто посеред дороги й одтирав їх руками, хукав на них, піднімаючи до рота то
одну, то другу, і знову одтирав.
Попереду
забовванів лісок, самі вершечки дерев. Таке, як вибалок, чи що. А може, якесь село
низове. Над вершечками, жовтими й зеленими, помітив Климко, тоненькою цівочкою
підіймався вгору димок. Він не танув і не падав набік, як то буває при вітрові, а
лиш погойдувався ледь-ледь у ранковому супокої. Климко зрадів тому димкові й
подався на нього.
Багаття жевріло
неподалік від путівця, на картоплищі поміж прижовклими осиками й кленами. Грядка
була невелика, пообіч неї на межах лежали купки старого почорнілого од моху
каміння- видно, хтось колись не день і не два труждався тут, щоб звільнити землю
від каменю і посадить у неї якусь цеберчину картоплі. Коло багаття лежала купа
прим'ятого картоплиння, змішаного з опалим листям, і видно було глибокий слід від
тачки. Картоплю вибирано, либонь, учора звечора, бо земля в лунках ще не просохла.
Климко розворушив палицею багаття - з нього викотилося дві чорні, як-вугілля,
картоплини. Шкірка на них так пригоріла, що аж відстряла од серединок, рожевих та
пахучих. Климко швидко зжував їх, забувши навіть, що в нього є сіль. І тоді йому
так схотілося їсти, що сльози самі виступили на очах. Він повитрушував з кутиків у
кишенях діжурки крихти від сухарів, легенько видмухнув з них остюки та солом'яну
потеруху і ще трохи поласував. Останню половину сухаря він із'їв учора зранку і
відтоді не мав ані рісочки в роті. Щоправда, в одному ліску над шляхом трапився
йому в гущавині рясний кущ глоду. Климко обірвав його до останньої ягоди і їв
доти, аж доки не занудило.
Сухарів хватило
б надовше, якби вони були не червиві, якби їх давав йому дід Бочонок, а не його
жінка, - худа, злюща і скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з
дядьком Кирилом в гостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски із
святковим їстивом на стіл, а кидає їх, на що дід Бочонок тільки прикахикував і
йорзався на стільці, проте мовчав.
Коли
Климко забіг до аптекаря і сказав, що подасться на села (про сіль він змовчав,
боячись, щоб Бочонок не відмовляв його чи ще гірше - не зоставив жити в себе), той
вийшов на кухню і довго несміливим баском перемовлявся про щось із Бочончихою.
Климко хотів був уже потихеньку втекти, але тут увійшов аптекар з жінкою, що несла
поперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачинилася на кухні.
- Я не голодний, - сказав Климко,
одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ.
- Їж, - попросив Бочонок, винувато
кліпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. - Ти на бабу не дивись.
Вона така і є.
Климко навіть не
поворухнувся.
У кімнаті в аптекаря дуже
пахло ліками. На підлозі лежала товста ковдра, по стінах висіли великі гарні
картини в золочених рамах, на високому ліжку під подушками спав кіт з великим
пухнастим хвостом, а від кухні пахло гарячим хлібом.
У вікно знадвору хтось легенько постукав,
аптекар важко підвівся з стільця, виглянув через фіранку і закивав головою.
Він вийшов на веранду, не причинивши за
собою дверей, і Климко почув крізь них змучений жіночий голос:
- Не кращає йому, Карповичу... Горить
увесь. Ви ще щось дали, таке щось, щоб помогло... А вам за те ось яєчок, сальця
четвертинку...
- Ні-ні, то ви з хазяйкою,
з хазяйкою ладнайте. А ліки я зараз винесу.
- Хто там? - вийшла з кухні Бочончиха.
- По ліки людина прийшла. Чоловікові
погано.
- Людина, людина, - перекривила
Бочончиха. - І всім на дурняк дай.
- Чого
це на дурняк? - сердито одказав Бочонок. - Піди візьми там "подаяния".
- Яєчка... Сальце осьо... - знову почув
Климко.
Потім рипнули двері в прикомірок,
- видно, Бочончиха пішла ховати "подаяния" за ліки.
Коли Климко вже вийшов на ґанок, вона
догнала його з шістьма сухарями в фартусі, швидко, дрібно перехрестила перед
самими очима і прошепотіла щось сама собі тонкими сердитими губами.
Бочонок вивів Климка за ворота і сказав:
- Глядися ж у дорозі. А краще - пристань
до яки хось добрих людей, біженців, - серед нещасних багато є добрих, - та іди
вкупі з ними. їх тепер сила-силенна суне у всі кінці. - І скрушно подивився на
босі Климкові ноги. - Знайшов би я тобі і взувачку, бо як же оце йти в осінь
босому, так нога ж у мене така, що ти один черевик увесь із головою сховаєшся.
На прощання він поцілував Климка,
притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв з кишені хустку
і став умочати її в кожне око по черзі...
Перший сухар Климко розломив, коли
відійшов од станції кілометрів за двадцять п'ять і сів перепочити - гули ноги,
пекло підошви, натруджені об дрібні камінці, що траплялися в пилюзі, та й усе тіло
млоїло від утоми. Розломив і побачив, що всередині аж кишить дрібної білої черви.
Скривившись від огиди, Климко повикидав їх соломиною, ще раз розломив сухар і ще
повикидав... їсти довелося вже крихти. Але то було не найстрашніше. Найстрашніше
сталося тоді, коли він,, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали,
їх ніби одняло. Що встане, то і впаде, і впаде. Він злякався, став розтирати
литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: "Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз!"
Він таки підвівся і пішов, ледве-ледве
пересуваючи ступні в крутій пилюзі.
Так
було після кожного перепочинку, і Климко збагнув, що краще йти повільніше, але йти
і йти без упину, аніж поспішати і через кожні п'ять-шість кілометрів падати,
знесилившись, на землю.
Найдужче боліли
ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав, що бити їх не слід, а треба
легенько розтерти, поляскати долонями і перші кілька кілометрів іти помаленьку.
Далі вони вже не боліли, йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою.
Климко підкинув у багаття картоплиння,
роздмухав жарок і довго одігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх просто до
полум'я. Нагріє, потре добренько обома руками і знову суне до полум'я. Аж доки
вигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття і пішов по
картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.
- Одна! - вигукнув раденько, знайшовши
першу картоплину. - О! Друга! О! Третя!..
Сонце вже припікало, - не дуже, одначе,
по-осінньому, але Климко працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини.
Він скинув діжурку і знову став до роботи. При самій межі знайшов кілька
невикопаних, притоптаних дитячими ногами кущів ("Он хто картопельку пік!"), і,
розриваючи їх палицею, приказував:
- А що,
сховалися, га? Од мене сховаєтесь!
До
обіду Климко накопав п'ятдесят сім картоплин - великих, менших і зовсім дрібних.
Дванадцять, найдрібніших, він спік. їв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю:
помаленьку - щоб довше, та й живіт не заболить. А то глоду он переїв - і знудило.
Потроху треба було...
На дорогу він ще раз
добре одігрів ноги, закинув за плечі торбину з картоплею і рушив далі через
вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка поміж камінням справді біг
струмок, мив боки тому камінню, полоскав зеленісіньку травицю, що клалася на воду
рівними чубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навко лішки, припав до води -
холодна та добра! - тоді вмився і втерся галстуком од матроски. А вгорі над
струмком дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так
м'яко і затишно в цьому вибалку над співучою поміж камінням водою, що Климко не
одразу підвівся з колін, а стояв і стояв...
Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося
якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких
пожовклих садках, далі - грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько
коротко свиснув паровоз - "кукушка"... Климко аж зупинився, розгублений і
зляканий: чи не приблукав оце він, кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою
станцію. Та ні ж, ні. Адже їхню водокачку звалило бомбою, а тут ціла. Не видно й
шахтного терикона, та й бруківки в їхньому висілку не було, її зробили перед самою
війною тільки від станції - повз базар до магазинів і перукарні. А так усе схоже.
І, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував
свою станцію, кожен день її життя і кожну годину.
Будили його щоранку, ще задовго до того,
як іти до школи, хлібозавод і водовоз. Першою повз барак, повільно второхкуючи
колесами по кам'янці, їхала до пекарні порожня зелена будка, запряжена парою
маленьких (менших, ніж у німців) дебелих коненят. За тихої погоди від будки
лишався у повітрі хлібний дух, що довго не розходився потім. На будці було
написано великими білими літерами "ХЛІБ". У передку, на високому рундучкові, сидів
дядько в чорному халаті - його теж звали хлібовозом - і досипав недоспаної ночі,
покивуючи головою, а коні йшли самі, бо вони знали дорогу.
Трохи згодом до барака з гуркотом і
хлюпотом у довгому бочонку на чотирьох колесах під'їздив водовоз і веселим
співучим голосом (хоч був він уже старенький) розлого вигукував: "Во-ода-а,
вода-вода! Во-да-а вода-вода!" В бараці разом одчинялися всі двері, торохтіли
відра, чути було жвавий гомін коло бочонка й пересміхи з водовозом. Воду завжди
набирали весело, - може тому, що водовоз був завжди веселий, буйно-червоний на
виду, а вода, що так і сяяла проти вранішнього сонця, була чиста і холодна, мов
з-під льоду. Взимку водовоз привозив воду обмерзлими, в срібних бурульках, саньми.
Вуса в нього теж були обмерзлі і теж у маленьких бурульках. Підождавши, доки
Климко націдить води, він забирав у нього з рук відра і заносив до кімнати.
"Дзядзька Кирілл та ігдзе, на рабоце? - питався. - Прівєцік яму пірадаш, как
вярньоцца. Ад дзядзькі Сімьона" мол..." Взимку, коли такої ранньої пори надворі ще
поночі, від станції через колії і до самого висілка блимали рухливі жовті вогники,
схожі на світляків: то поверталися додому з нічної зміни шахтарі.
Аж ось від вагоноремонтних майстерень,
спершу охрипло, з шипінням, а далі все чистіше й потужніше, долинав гудок,
скликаючи людей на роботу. Климко вирушив до школи - повз шахтну сортувальню,
закурену штибом, далі повз гомінкий велелюдний базар і аптеку. Біля клубу, супроти
кінобудки, він зупинявся і слухав, як там шерхотить-співає кіноплівка: механік
перемотував її після вечірнього сеансу - "Думи про козака Голоту", або "Щорса",
або "Чапаева". Як недавно ще, лише два місяці тому, все це було, а тепер здавало
ся, що давно-предавно, як був ще дошкільням...
Біля якогось двору Климко став: на вулицю
через паркан та жовту акацію звисала велика яблунева гілка. На ній поміж рідким
уже листям висіло двоє поморще них яблучок, що злиплися докупи, - видно, червотока
сточила її. В акації на осонні зібрався цілий базар гороб'ячий. "Тепло знайшли, -
подумав Климко. - Немає на вас кота!" Горобці, ганяючись один за одним, шугали в
гіллі й оббивали крильцями листя. Яблука теж погойдувалися від того гороб'ячого
бешкету разом з тонень кою гілочкою, на якій росли. Климко поклав торбину з
картоплею під паркан і сів на неї, сказавши собі: "перепочину трохи", - а сам не
зводив очей з пари яблук.
Він просидів
отако, задерши голову вгору, довгенько. доки шия не зболіла. Горобці аж кишіли в
яблуневих вітах, а яблука гойдалися і не падали, наче їх прив'язано ниткою. Климко
встав, закинув торбину на плечі й, зітхнувши, ще раз подивився на зморщені
яблучка. "Ні, мабуть, вони ще скоро не впадуть. Хай собі". І почимчикував понад
парканами далі, вже не поглядаючи вгору на садове гілля - і то, чого доброго, ще
десь закортить "перепочити"...
За
містечком знову був степ і степ. Сонце звернуло з полудня, світило навкіс, і
Климкова тінь з торбиною ковзала у надвечірньому промінні - ближчали й ближчали,
ставали більші й жовтогарячіші. Незабаром Климко по бачив велике місто у долині,
зупинився і роздивлявся його довго, мружачи очі проти сонця. Воно вже співало свою
тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола: треба ж на ніч стати, бо
в місті де притулишся? Далеко
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Климко - Тютюнник Григір
