Три зозулі з поклоном - Тютюнник Григорій

Три зозулі з поклоном - Скачать бесплатно

      Любові всевишній
      П р и с в я ч у є т ь с я
      
      
      ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ
      
      Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед нею- молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...
      Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
      - Здрастуйте, тітко.
      Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну "велику" (у нас її називають ще: "та, що твій тато садив").
      Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і  підставляє мені для поцілунку сині губи.
      - Мамо, - питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), - а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
      Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
      - Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
      
      Марфа - тоді її в селі за маленький зріст звали "маленькою Марфою" - знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку - тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами - і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують.
      Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: "Є - нема, є - нема, є..."
      Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
      - Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
      - Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
      - Не брешіть, дядечку. Є...
      - Ну - є! Є..."так не тобі, а Софії.
      - Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
      - Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
      - Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка - ще синіші.
      Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
      - На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
      - Ні-ні-ні, дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа. - Ось вам хрест святий!
      Вона хапає з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться Їй по щоках - пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...
      -Чорнила слізьми не розмаж,-каже Левко і одвертається: жде.
      Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче...
      - Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я.
      Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
      - Хіба що за його здоров'я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв би...
      І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
      А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп - і вітер сушить - не висушить сльози в її очах.
      
      - А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
      - Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком - і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
      - І ви на неї не сердилися?
      - У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
      - А як же то - вона вгадувала, а ви - ні?
      - Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був" ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було-просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили- такі сумні. Дивиться ними - як з туману.
      Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий - розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки - їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. "Я,- каже,- картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки". Товстопикий був, товстоногий. І рудий - матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього-перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів'я ' долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
      - Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:
      - Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
      Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять - вони закам'яніли.
Останній лист від тата "Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею - ні, не іній... Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої... Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна - а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?... Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. ("Сибір неісходиму" було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: "Сибір неісходиму".) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму... " Коли се було... А я й досі думаю: "Як вони чули одне одного - Марфа і тато? Як?..." А ще думаю: "Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?" "Тоді не було б тебе - шумить велика "татова" сосна".