Зав'язь - Тютюнник Григорій

Зав'язь - Скачать бесплатно

      Зав'язь
      
      - Куди це ти, парубче, наджигурився? - питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап'яв і кібчика на голові прислинив,- може, я на збори піду?
      У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля:
      ключки повикидала, в землю проситься.
      Пора мені вирушати.
      Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив: сміються. В'їдливі - страх! І я знаю чого.
      Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних:
      Звізда гряде чудно
      З восток на полудно,
      Над вертепом сіяє,
      Христа-царя являє...
      А тепер - минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок...
      Іду до дверей, а вони:
      - Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться.
      - Діду, перестаньте,- прошу.
      - ...бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
      - Просто в неї міцний характер,- кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.
      - Еге ж,- бубонять,- і тюрма міцна, та чорт їй рад...
      Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг. Надворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнійком, торішніми бур'янами і мокрим попелом. Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають у річку.
      По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землі - і тоді на кутку стає поночі й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою - видно, трактористи стару солому палять. Іду садом на край кутка, до провалля, і вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку. То - Соня. Жде... Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу - не стає...
      - Соню,- белькочу шепеляво й противно,- це ти?
      - Ні, це не я,- озивається вона і потихеньку сміється.- Це - мара...
      Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми.
       - Ходім, я тобі сніг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у Проваллі.
      Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллі справді пахне талиною, як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить.
      - Бач, крига,- каже Соня, закидаючи голову і лоско-чучи моє підборіддя гарячими губами.- А що, а ти не вірив...
      У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають як мотузяні. А голова хилиться, хилиться...
      "А що, - думаю, - як я її поцілую, а вона мене - в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують..." - і шия перестає гнутися, дубіє.
      А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що... Ні. Нехай краще другим разом.
      Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:
      - Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
      - Ото, коли б ні! - вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидо до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і ошпарює мене злим поглядом.
      - Пусти! Силач...
      - Підсковзнувся,- мимрю,- хіба ж я винен, що тут слизько?
      Соня норовисте одвертається і мовчить. А в мене перед очима з'являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці, оскиряються... Може, вони ото й правду казали, що - кислички...
      Згадка про діда робить і мене сміливішим.
      - Ну, - кажу, - раз так, то що ж... Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючясь ногами в кручу, деруся на гору.
      - Миколко, а я? - жалібно шепоче Соня.
      І від того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.
      - Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький...- видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. - Ходім уже, бо тут холодно.
      Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках, І сили в мене - як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там біліє сніг.
      - От чудно, - каже Соня, зітхаючи, - кругом садки цвітуть, а там - сніг...
      - Туди сонце не достає,- пояснюю.- Та ще й землею був прикиданий. Тепер він розтане.
      Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча й дихає мені за комір.
      - Ти не змерз?- питає.
      Я'з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:
      - Та н-наче ні...
      У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь.
      - От якби мені отаке намисто,- каже Соня,- зроду б не знімала...
      - Купимо,- обіцяю впевнено.- Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.
      - А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, аж у лавий
      Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, вбома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором'язливий шепіт:
      - В сто раз кращі... милий... в тисячу!
      А далі вже нічого не бачу і нічого не чую... Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать ранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.
      Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.
      На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.
      Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Із-за сажа вивертаються дід, у куфайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим.
      - Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав'язь.
      Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п'ятірнями ся-кого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.
      - Та не там, ближче до сажа розкладай! - сердито гукають дід.
      - Нічого,- одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей - буде і в нас...
      А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до су-сідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...