САФАТ ЗІНИЧ Я собі вже не раз отак
сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного некрута1 б'ють да глузують
при тій науці! А мене було і пальцем ніхто не кине, не то що. Але ж бо я і бравсь
швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я вже і вдав. А пан майор наш і
розсудили: - Тобі,- кажуть,- не при
вербецирці маятись: скоро по обрихтунку2 підеш до
полку. От і
пішов. Наш полк стояв тоді аж у Банаті,
далеко. Трохи не два місяці машерували, доки
зайшли. Мене дано до гранатирів, до першої
компанії, до третього цугу, що по кватирах собі стояв. А добрі кватири мали! все в
сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї, не такі як у нас, чи
що. А мені звелів капрал йти на кватиру з
одним старшим жовніром, Сафат Зінич звався. Господи, що за вояк пишний з його
вдався! а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж
його боявся, неначе якого офіцера, чи що. Такий-то він був, отсей Зінич; і в очі
му важко тобі подивитись. А ми мали кватиру
ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да на старості літах
довелось збідніти. Слабовита була - ув одно лежала. А діточок не було в неї, лиш
одна дівчина, Марта звалася, молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в
лісі. Як було глянеш в очиці її тихонькі та благонькі або в личко бліде, замучене,
то тільки що не зомліє; така вже безталанночка собі
була! У вдови жили ми, як у свої рідні! І
хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто з-перед нас. Сафат було і дров купить
(він мав, знаєте, гроші ще з дому), і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову
жалував. А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то,
знаєте, на дівчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: "Чи отсе вас, -
каже,- бог з неба до нас, бідних, послав, чи
що?" Зразу ще, як ми там були на кватирі,
то ходив один молоденький сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже
любила його наша тихонька Марта, то, мабуть, і в співанках нема так. Як го було
одного вечора не видить, то і вечеряти не ме і виплаче любі свої оченятка, аж нам
їй жалко стане. А вони були заручені з собою, бо там, знаєте, така вже установа,
що два або три роки передом собі слово дають, а відтак аж
побираються. А Янко ходив, що ходив, а далі
і приостав ходити. Переказував, що вибирається за Дунай в купецтво. Нарешті вже і
не прийшов. Поїхав, мабуть. Одної днини
йдемо ми від бефелю3, аж чуємо: на нашій кватирі гомін Прибігаємо, аж тут уже усі
сусіди пораються коло сердешної Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та
щебетушечка убита. Ми зараз стали і питати, що отеє таке за лишенько подіялось,
відколи ми з дому. А люде всі якраз нам і
відповістили: - Янко,- кажуть,- відослав її
перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя Карадіча, коли
знаєте. - Чи так? - каже Сафат, а сам
унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не
сказав. Третьої днини поховали і Марту, і
стару, а самі пішли на іншу кватиру. У дві
неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата до
хати та збирає собі бояре, спрошує гості на
весілля. Увечір збирається і
Сафат. - А ви куди оце? -
питаю. - На весілля,- каже,- іди принеси
мені доброго вина відро та колач! - а сам кинув мені
червінця. Я побіг. Приходжу, а Зінича вже
нема, пішов. "Що тут робити?" - думаю я собі. Беру вино та біжу за ним. А у
Карадіча ні крик та ні ґвалт на подвір'ю. -
А там що таке? - питаю людей. - Сафат Зінич
застрелив молодого,- уповідають. Я
закаменів. - А де ж він? - кажу (Зінич
оце). - Пішов сам до арешту,-
кажуть. Убрали арештанта в залізо та оддали
в катуш. Осудили на сердешного десять рік тяжкої неволі. Я проводжав 'го аж за
місто, та так уже жаль! - Братику, камрате
мій дорогий та любий, чого ви оце так марне
пропадаєте? - За правду, товаришу! -
промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить. Жовняр раз
був. 1 Некрут - рекрут,
новобранець. 2 Обрихтунок - військове
навчання. 3 Бефель - служба.
?? ??
?? ??
|