Гадки на межі - Франко Іван

Гадки на межі - Скачать бесплатно

ГАДКИ НА МЕЖІ

                                  1
                                  Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,
                                  Отеє здовж загону снує, -
                                  Се Terminus наш, се межа, перекладина,
                                  Знак, поки "моє" і "твоє".
                                  По сей бік чотири загони Трохимові,
                                  По той бік Михайлові три:
                                  Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,
                                  Чужого ж і п'ядь не бериї
                                  І що кому в тім, що Михайло й Трохим
                                  На своїх загонах криваво бідують,
                                  Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,
                                  Прийде передновок-занестись нічим?
                                  І що кому в тім, що худібчиня їх
                                  "Чомусь" не держиться, чахліє, марніє,
                                  Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,
                                  Хоч орють і полють не гірше від всіх?
                                  І нию кому в тім, що вже руки у них
                                  В розпуці безпомічній вниз опускаються?
                                  "Замало землиці! В часах тих трудних
                                  Довги вже дверима і вікнами пхаються.
                                  Прийдеться пропасти... Мов риба в саку,
                                  Так б'ємся, і годі що вдати!"
                                  Аж слухати важко тих слів, та яку
                                  Пораду їм дати - не знати.
                                  А станеш у полі отак на межі -
                                  В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!
                                  Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,-
                                  При добрій роботі і вісім душ виживить...
                                  А в них обох шість душ! І що б за завада
                                  Зложитися полем докупи обом,
                                  Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?
                                  І, може, для них се єдиная рада.
                                  Та ба, ось межа! Ся попруга вузька
                                  Несильну їх силу роздерла на части,
                                  І де в спільній праці жили б довіка,
                                  Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти.
                                  2
                                  Малим ще, тямую, всі межі я знав:
                                  За мамою літом щодень тупцював,
                                  Коли для дійної корови вона
                                  Трави узбирати надвечір ішла.
                                  То межі й па ступінь широкі були,
                                  3 одної нажнеш дві вереті трави.
                                  А я неміцними ногами межею
                                  Безпечно ступаю м'якою стернею.
                                  А нині погляну на межі: невже ж?
                                  Нема стародавніх, широких тих меж!
                                  Всі нині тоненькі, як нитка,отак,
                                  Чужий ледве б здужав намацати знак,
                                  Сей з того, той з того їх боку підтяв,
                                  Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.
                                  І чом кождий так тої скиби бажить?
                                  Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?
                                  Чи люду замного наплодилось нам,
                                  Чи більш до життя потребує він сам?
                                  Ні люду за много на нашій рілли,
                                  Ні в нього самого потреби зросли,
                                  А більш його дома стіснили чужії,
                                  На рук його працю, мов трутні, падкії.
                                  І дарма то дехто незрячий не раз
                                  Говорить: "Війна би здалася у нас,
                                  Замного людей, світ тісний всім, мов сак,-
                                  Просікли б, вільніше би стало відтак".
                                  Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук,
                                  Не стало б до праці щонайкращих рук,
                                  А джерело нужди як било, так било б,
                                  Лиш що до старого нове причинило б.
                                  А люд через межі, котрі го тіснять,
                                  Не може добачити тих всіх завад,
                                  Добачить всіх сплетених коренів лиха.
                                  Що сили його підлоточує стиха,
                                  Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!
                                  В які бездоріжжя, в які манівці
                                  Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!
                                  Хто шлях нам покаже широкий і вільний?
                                  З
                                  Приходить до мене один чоловік:
                                  "Порадьте, що маю робити?
                                  Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,
                                  Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.
                                  Три прути! Та ну, якось, певно, тоді
                                  Не так було тісно, як нині,-
                                  Досить, що отак ні в добрі, ні в біді
                                  Пройшов цілий вік старовині.
                                  Мав дід два сини, поженив їх, і враз
                                  Жили в одній хаті з дітками.
                                  Все дід, було, каже: "Ділив би я вас
                                  Тим полем, та й б'юся з гадками.
                                  Тепер воно ледве живить нас, а іго ж
                                  Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?
                                  Ні, я вас не буду ділити! Як мож,
                                  Так жийте прикупі, а схочете тож
                                  Ділитись-діліться по моїй аж смерти".
                                  Та сталося, бачте, що дід і сини
                                  Померли на тифус одної весни,
                                  Лишивши по двоє дітей малолітніх.
                                  Я найстарший був, мав три роки з весни,
                                  Стриків хлопець - півтора; в мами й стрийни
                                  При грудях дівчатка-були. По бездітних
                                  Багатших сусідах мами роздали
                                  Нас, хлопчиків,- бач, не було з чого жити.
                                  Дістодьто, годуйте, допоки малий,
                                  А виросте, мусить за се відслужити.
                                  І ми наслужились, назнались біди!
                                  Мами повмирали. Мені вже тогди
                                  Було двадцять літ, я покинув служити,
                                  До хати пішов, оженивсь і, як слід,
                                  Обняв усе поле, що нам лишив дід,
                                  І став на нім в бідності жити.
                                  Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,
                                  І поле по дідовій волі
                                  Останесь ціле, то хоч я на тім полі
                                  Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.
                                  Дівчат повіную, а старший братій
                                  Пристане де-будь до вдової...
                                  То так, як би двом у сорочці тісній:
                                  Волить хоч один, та ходити в цілій,
                                  Ніж дерти сорочку надвоє,
                                  Бо жаден тоді не буде мав що вбрать.
                                  Отак я, бувало, частенько
                                  Говорю тамтому. Та ба, любий брат
                                  Лиш вислухав все те чистенько
                                  Та й зараз до суду. Списать зажадав,
                                  Що там на всі діти лишилось,
                                  І щоб все напів поміж них поділилось
                                  Так, як би їх тато окремо вмирав.
                                  Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю
                                  До нього людей, щоб згодились на сплату;
                                  Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:
                                  "Вважай, переділимо поле і хату,
                                  То що ж на тих кусниках будем робить?
                                  Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,
                                  А ти хочеш дідову волю ламати?"
                                  Дарма, він про сплату не хоче і знати!
                                  Минуло два роки, і з суду ми нині
                                  Декрети дістали: усе, що дід мав,
                                  Між нас поділити по рівній частині,
                                  А кождий щоб з того сестру звінував.
                                  І що тут робити, порадьте, сли ласка!
                                  Зруйнують дочиста, як вкроять отак
                                  Півгрунту! Моя вже задбвжена частка.
                                  Сестри не звіную, і сам я жебрак.
                                  Я думаю свідків до суду вести,
                                  Що дід не хотів ділить поля, -
                                  То, чень, йому скажуть на сплату піти,
                                  А ні, га! - то дійсь божа воля!"
                                  4
                                  Я думав про людське братерство нове,
                                  І думав, чи в світ воно швидко прийде?
                                  І бачив я в думці безмежні поля:
                                  Управлена спільним трудом, та рілля
                                  Народ годувала щасливий, свобідний.
                                  Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,
                                  Обдертий чужими і світом забутий?
                                  Так, се Україна, свобідна, нова!
                                  І в мойому серці біль втишувавсь лютий.
                                  Щез привид. Я глянув довкола. Он там
                                  За зорану межу б'єсь з Грицем Степан;
                                  Там дід оре поле, старенький, як гриб,
                                  І плаче за сином, що в Боснії згиб;
                                  Там батько за сином з дрюком уганяєсь;
                                  Там мачухи лютий проклін розлягаєсь...
                                  О краю мій рідний, недолею гнутий,
                                  Пропасти би радше тобі, ніж коли б
                                  Така твоя доля повік мала бути!
                                  1881