Новолітування - Харчук Борис

Новолітування - Скачать бесплатно

      
НОВОЛІТУВАННЯ
      
      Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вікні. Хукаю на шибку і возькаю пальцем: займаюся самоосвітою.
      У нас худоби - теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися. Теличка стоїть не в хлівці, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорі на бантинах, як сови. Півня ми самі втрубили, щоб не кукурікав, бо тоді капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок і затямили собі назавжди: корову и порося вже давно заграбастано...
      Бабуся сновигають заметеним подвір'ям. Мені видно, як їм важко, як мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повітрі, і я очима допомагаю нести відро води, мисчину товченої картоплі з половою, подумки хукаючи на бабусині руки, щоб не були такі холодні, аж сині.
      Дивлюся й дивлюся на посірілу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний, геть з облізлим коміром кожушок, на латану спідницю, яка тільки тому й не розповзається, що її втримує запаска, і згадую маму. В такому ж саморобному, в таких же розбитих і викривлених чоботях наші мама досвітковим досвітком завдали на плечі клумаки та й пішли до рідні на третє село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама понесли печиво: хліба у ліс, партизанам - там наша рідня "Може, й загаюся", - сказали, щоб ми не переймалися. Хто знає, коли повepнyтьcя? Німці - не вівці й не барани: окупанти! В тому слові начеб їхня заповідь: "Окупанти!" - і вони її ревно держать. Але хіба ми сліпці? І все ж я потерпаю...
      А брат вганяє сокиру в поліно. Увігнав, і поліно йому вже над головою. "Г-ге-х! - викидає він зі своїх грудей, одночасно гатячи з усієї сили об пеньок обухом - гуп! Його хвацьке "г-ге-х!" мало допомагає сокирі поліно не розколюється. Воно знов над головою...
      Важко старій бабусі. А як там матері? Не з медом братові. А мені найлегше сиджу собі босяком у вікні й літописую пальцем на шибці. Що накривуляю, а мороз замережить. Що осумлінню, а мороз замурує.
      Я змагався з морозом. І так заздрю братові, що аж п'яти сверблять: він узутий - тато пішли на війну, а чоботи покинули.
      Я хукаю на шибку, розмуровую її, але нічого не бачу, крім татових чобіт: високі, блискучі хромові халяви, поруділі лисенькі переди, а які міцні закаблуки, а підкови... Ці чоботи найкращі в світі, вони найдовершеніші. Я дивлюся на них і добачаю те, що нікому не видно в халявах, усередині, пришито по двоє вушок! Воно, правда, мені ні до чого чоботи такі великі, що я можу гулькнути обаніж в один. Брат старший від мене, а взувається - намотує віз онуч.
      Мені здається, що якби вступив у ті чоботи, то сокира в моїх руках рубала б, як меч, а тріски летіли б, як пір'я. І що я довше не спускаю ока з тих чобіт, моя впевненість росте, як хміль. Сокира вабить, як спокуса.
      А поліно не піддається братові. "Г-ге-х!" - тягне він. "Гуп!" - осідає обух.
      Я забуваюся, що босий: було не було, вези, біла кобило, і як біла не зможе, чорна допоможе... Надивився на батькові чоботи - взувся, мені тепло, вільно й не муляє. Вистрілюю з хати; спокусивсь. Хочу відняти в брата сокиру, а він не дає: тупає на мене й проганяє, проте не кричить. Наглянули бабуся. Забідкали, напускаються криком. Я кулею пролітаю стежкою до хлівця. Мене заганяють у хату. А я сміюся і, приховавшись, витанцьовую на порозі.
      Бабуся зітхають: "А то, що - гріх?" - ганять мене й кажуть, що годі рубати ті дрова.
      Навколо тиша: хата, дерева, село - все привалено снігом.
      Бабуся підіймають голову до неба:
      - Білий день минається за кудлаті кучугури й повивищувані замети, в морозяному небі прорізується висока зоря - народжується Новий рік.
      Брат теж звертає очі догори.
      - А зійшла і напуває червоним вином сніги, - каже.
      Призро калатає відро. Голосно поскрипує сніг. Бабуся з братом збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек ліжка й прикладаю ноги до теплої грубки. Груба гаряча. Віднімаю ноги - на стіні чітко відбиваються дві мої стопи, як у святого.
      Брат страха, що я відбухикаю, а бабуся мовчки беруться розтирати на моїх ногах пальці, примовляючи:
      - Мороз лютує, зиму вартує...
      Я не відчуваю ні лютого морозу, ні страшної зими: сукаю ногами, відбиваюся й запевняю, що чиїсь руки холодніші, ніж мої ноги.
      - Може б, ти ще в ополонку вскочив?! - гнівно кидає брат.
      Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як наші дідуньо любили купатися в тріскучі водохрещенські морози й що їм нічого не бракувало:
      - Пірнав лебедем, а випливав парубком...
      Щічки рожевіють, старі очі тішаться, і я думаю: наші бабуся - це та висока зірка, що народжує Новий рік, що напоює дорогим червоним вином засніжену землю.
      Брат не скидає шапки-бирки й не роздягається.
      - Будемо зачинятися? - задумливо, спохмурніло запитує він, щось начеб не договорюючи.
      - Зачиняймося...- теж задумливо, навіть якось байдуже-роздратовано відказують бабуся.
      Я здогадуюся: вони думають про нашу матір. Ми всі троє переймаємося і думаємо про них, а зовсім не про те, брати чи ні на штабу сінешні двері. Мати повинні б повернутися, але їх не видно. Нам страшно за них, наші серця не на місці, тому про це й не заїкаємося. Де взяти таку штабу, щоб захистити серце?
      Брат товчеться у сінях, а потім стукає у двері. В нас нема такого звичаю, щоб стукати, але ми знаємо, в чому річ, я перекрикую бабусю:
      - Просимо! Просимо!
      Він переступає через поріг, ще за порогом скинувши свою биру, й вітається:
      - Добрий вечір!..- У його руці сніп, а під пахвою жмут сіна. Він каже: - Не я йду: Новий рік іде!
      - Нехай іде... Нехай мирний і здоровий буде! - відказують бабуся.
      Вони кланяються, беручи снопа і сіно, а брат, віддаючи, вклоняється їм.
      Хату виповнюють сутінки. Ні гасу, ні свічки. Відчинено дверцята груби. Дрова горять і присвічують. Багато зір черкає нам у вікно. А ще більше їх іскриться на стінах. Всі зорі стоять над нами і світять нам.
      Я сиджу під грубою, мені видно до найменших дрібниць. У темному кутку на покутті стоїть житній сніп і радується, що в його колоссі співають жайворонки. На столі лежить і радується сіно, що пахне лугом і січкою. На стіні висить вишитий рушник, радується, що обрамлює шлюбну карточку тата і мами.
      Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я підскакую, щоб допомогти, і вони не сердяться. Нам допомагає ще й брат.
      Потім бабуся ставлять у полов'янці кутю.
      - В такий вечір треба ставити дванадцять страв, - кажуть, - бо в такий вечір дванадцять братів-місяців сходяться докупи.
      Ми з братом навперебій лічимо наші страви: кутя, тертий мак, вода... ставиться узвар. І ми знову лічимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не набирається й половини, ні, буде половина, бо у нас ще є хліб і сіль.
      Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.
      Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Ніщо не лізе до горла. Трісне, приснувши у грубі, сучок, і ми насторожі.
      Бабуся згадують, як були малою і як їхні батько благословляли вечерю: набирали в ложку куті і підкидали її до стелі:
      - Хай так рояться бджоли і щастя...
      Бабуся встигають сказати, що скільки себе пам'ятають, але бджіл у них ніколи не було, й замовкають.
      За вікном скрипнула вишня - брат і я кидаємося до вікна. Ні, то не мама.
      - Бере мороз і ламає дерева, - шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати. Нам не балакається. Брат підкидає у грубу полін. Груба гоготить. Я стою, і полум'я освітлює мене до грудей, а якщо трохи відійти, полум'я кидається в обличчя і в очі. Ми мовчимо. Дрова горять - балакають за нас.
      Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У їхніх руках стара однопола рукавиця, яку аж розпирає, така вона чимсь набита.
      - Як би не було і що б не було, ось вам, хлопці, рукавиця, а в ній пашня: підете завтра новолітувати.
      Я хапаю рукавицю, але брат обережно відбирає її в мене, щоб я не розсипав.
      - Ти думаєш, що це така пашня, як та, що її дзьобають кури і жеруть свині? - запитує він, ставлячи рукавицю на покутті коло снопа. - Це така пашня, з якої виростає щастя.
      Йому добре говорити: грамотій, а я школи й не нюхав.
      "Хіба ж я згубив хоч зернину? - проситься мені з язика. - Хіба я не хочу сіяти щастя?"
      Ми знову збираємося за стіл, і бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, які слова треба казати посіваючи.
      Вона навчає нас, а брат і я дивимося на наших тата і маму у рушнику. Наші тато й мама ледь-ледь бовваніють на карточці. Нам хочеться знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж згадують і думають про нас. У такий вечір вся родина збирається вечеряти разом, і родинний стіл - то стіл однодумства.
      - Сійся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з братом у голови, то вони вдаються до іншого способу, щоб розважити тугу й довге чекання.
      - Ти взуєшся завтра у мої шкарбуни, - звертаються до мене. - Не ходити ж тобі новолітувати босому? Ану приміряємо!- Й беруться скидати чоботи.
      - Та нехай уже завтра, - згоджуюся я.
      Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати - напівбосі, напівузуті, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися.
      Нам сумно. Всі зорі світять над нашою хатою, на покутті в снопі співають жайворонки, сіно на столі пахне лугом і річкою, але нам все одно сумно: немає матері. За тата ми спокійні: скарають війну - прийдуть.
      Я відчуваю, як від довгого, нудного чекання у мене пухнуть і ростуть вуха.
      - Чуєте, чуєте...- кажу тремким нашептом бабусі й братові. - Ви чуєте?
      Вони відмахуються руками, щоб я замовк.
      Скрип-рип!.. під хатою. У вікні майнула тінь.
      Бабуся й брат насторожуються: хтось обстукує перед порогом чоботи. А я кричу:
      - Мама! Це мама!..- Я відчуваю неньчину ходу на віддалі, я впізнаю її у сні. - Та відчиняйте! Швидше!
      Брякають клямки, падав штаба - мама входять, вносячи мороз і зиму.
      - Не я йду: Новий рік мене веде...- кажуть і ніяково усміхаються.
      Мені, братові й бабусі з радості відібрало мову: мовчимо, теж усміхаємося і світимо очима.
      Мати нахиляються до груби, бо в ній вигоріло й вигасло, а вона не зачинена, дорікають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що вони тут, з нами.
      - Як же ти?..- спромігшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся.
      - Що я? - відповідають мати. Скинули кожушка й почепили на кілочок коло дверей. Тоді важко сіли край столу.
      Ми обліплюємо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають стягнути її з голови а чи такі втомлені, що це зробити їм не під силу. Й кажуть:
      - Я нічого... А от одній жінці... Я здибалася з нею в дорозі. Вона такого мені нарозповідала.
      Кінці хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалі крила.
      - Та незнайома жінка була чомусь у лісі, в Ярилівщині. То дуже густий і темний ліс. Влітку там не видно сонця, а взимку такі глибокі сніги, що провалюєшся по самі пахви. Розповідає: ще вона не вибралася з тієї Ярилівщини, а їй над головою щось гуде. Дивиться, аж то літак. Пролетів, завертається й кружляє над лісом. Розвідує, десь-то винишкує партизанів. Їй байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а літак як зареве, падає на неї й - "тра-та-та!" Підіймається, розвертається й нападає знову...
      Мати оповідали, передихаючи.
      - Долина, білі поля, найдрібніша цяточка видна. Та жінка заривається з головою в сніг, а літак накриває її своїми крилами, як кібець курча. "Тра-та-та!.." Кулі шкварчать у снігу, як гарячі шкварки. Літак ганявся за нею, а вона то бігцем, то поповзом ухилялася від нього. Доля милувала її. Трапився місточок, задутий снігом, вона і сховалася... Я йшла через місточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила її додому, тому й загаялася.
      Мати схилили голову й докинули:
      - Фріци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилівщину залізну кутю.
      Брат заперечив:
      - Якусь нещасну піщаницю. - Й додав: - Нумо вечеряти. Наша кутя без меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. - І він перелічував на пальцях наші страви, хвалився, що ми підемо з ним новолітувати; старший, а вдавав із себе малого.
      Я запитав, як дорослий:
      - Але ж ви, мамо, хліб донесли?
      А бабуся журно мовчали: їм було жаль тієї молодиці, яку обстріляв літак, а чи вони відразу здогадалися про те, що нам з братом і на гадку не спадало.
      Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку, другу, за третьою їхні очі почали сплющуватися.
      Перш ніж влягтися, я приміряв бабусині чоботи. Потім довго не спалося. Я боявся, що просплю досвіток. Згадувалися слова, які треба приказувати посіваючи. Жодного з тих слів не можна було забути, бо вони промовляються самим сумлінням. Я уявляв свого прадіда, який підкидав до стелі ложку куті, й згадував бабусину науку:
      - Новолітуйте, посівайте, щоб усі поля, де вони тільки є на землі, родили...- Я це шепотів і шепотів.
      А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як літній лагідний вітер торкає колосся, щоб не обросилося.
      Я спохопився. Брат уже взувся - широченні халяви височіли йому геть за коліна. Я теж заходився взуватися у викривлені й загнуздані мотуззям шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, теплої шапки я не мав. Брат глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох, щоб не ворохобились і не шарварку-вали (мати сплять міцним сном), і спровадили нас.
      Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.
      Заходили з хати у хату. Я за порогом здіймав картуза, а брат скидав свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:
      - Не ми йдемо: Новий рік іде!
      Нам відгукувано:
      - Нехай іде, нехай мирний і здоровий буде!
      Тоді я починав:
      - Запряжем хмару, виїдемо на сонці: землю орати - поля робити...
      - Сійся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, - проголошував брат.
      У нашій рукавиці не лише жито й пшениця - ячмінь, овес, гречка, просо, мак... Хіба щастя може бути одноманітне?
      Ми набирали по жменьці, й наші голоси дзвеніли:
      - Щоб не бив град... Щоб поля не засівалися кулями, білим тілом не заволочувалися і кров'ю не споліскувались. - Так наставляли бабуся.
      А завершували:
      - Сійся-родися... Коноплі до стелі, льон по коліна, щоб у вас, люди, голова не боліла!
      Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж і впоперек села, не поминувши жодної хати. Не взяли ні пирога, ні копійки: відробляли борг перед лихоліттям.
      Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так посічено кулями, що можна встромляти пальці.
      - Заходьте і посівайте, - просили.
      Ми посівали щедро і старанно. Мені й досі здається, що це зерно не можуть склювати ні свійські кури, ні дикі хижі птахи, що воно ніколи не струпіє.
      - Запряжемо хмару, виїдемо на сонці: землю орати - поле робити!