АВІРОН
Повість
Уже давно
нема Моїсея...
О, навіщо, навіщо він кидає
нас?.. Поки він тут, поки він з нами - всі певні і всі спокійні. Всі знають, що
недалеко, серед них, пророк божий, з котрим говорить сам Адонай і котрий без
страху дивиться в лице Господа сил. Як дитина тішиться коло матері й вертає до
своїх забавок, бо чує близько хранителя свого спокою, так Ізраїль, бачачи Моїсея
серед сонму, стає певним, спокійним і вертає до своїх справ.
- А що, Моїсей нічого не говорив? -
вставши ранком, спитає сусід сусіда.
- Ні,
нічого. Бодай я не чув, - відповість йому той, вибираючи сліди снідання з бороди.
- А що хіба?
- Та нічого... Я так собі. -
І, помовчавши, додасть: - Бачив я вчора його на судилищі. Ей, великий муж!..
- О так, так! - киваючи багато разів
головою, притакне сусіда, і вони розійдуться спокійні, певні, що не стріне їх
ніяка пригода, а чи й стріне, то є кому подумати й порятувати. Він усе знає, все
вміє, бо йому помагає сам Господь.
Так!..
Великий він, Моїсей! Вдані словеса господні во уста його, і премудростю Бога
опоясані чресла його. По слідах божих ідуть стопи його, і мудрість Всевишнього на
ньому. Очі його бачили висоту й силу творця, і чуло грім глагола з небес вухо
його. Божу борозну веде! Сіє божий виноград, виноград найліпший, і нам дає пити з
чаші благості господньої.
Де ж ти тепер?
Сило, нащо кидаєш нас і робиш безсилими? Вітре, пощо перестаєш обвівати лиця наші,
а серцям даєш горіти на вогні наших страстей? Великий пророче!.. Невже ти не знаєш
хитання Ізраїлевого і невже не чуєш підбурюючих речей Корея з сонмом його, і
Айнана, і брата, рідного брата мого Датана? О, затули вухо своє, Боже, на хулу їх
і не клади меча помсти на безуміє їх! Дай їм час схаменутися, бо вони схаменуться,
й пізнають сохраняющего путь їх вдень і вночі, і падуть перед тим, хто тримає їх
життя силою звука імені свого.
* *
*
Так говорив у душі молодий Авірон і
блукав неприкаяно серед шатрів юдейських, напівсвідомо прислухаючися до гомону
людей, перескакуючи через купи сміття й палицею відбиваючися від псів.
Уже давно отаборився Ізраїль тут, коло
Синайської гори. Між шатрами вже стільки назбиралося різного бруду, що годі було
пройти. То була розкіш псів і малих дітей. Вони, і ті й другі, як тільки блиснуло
сонце, виповзали з своїх закутків і починали бабратися в тім смітті, шукаючи
зогни-лих останків їжі. А знайшовши, починали битися - діти з дітьми, пси з псами
або перемішуючися; а той, хто подужав, з'їдав, сопучи та поглядаючи навколо - чи
не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обіду, матері, пискливо верещачи,
починали бігати по тих смітниках, знаходили своїх дітей, і часто можна було
бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всі прокльони з небес, волокла
двох дітей, мов кошенят, за шивороти, а третього підштурхувала спереду ногою.
А його нема! Нема того, хто все велить
бути чистими, велить митися часто й далеко відносити сміття від шатрів. І жінки не
дають собі труда відійти навіть кілька ступенів, а виливають усе тут же, одхиливши
тільки поли. Коли ж хто пригадає їм накази Моїсея, вони тичуть тому в руки своє
начиння й кричать:
- Неси сам, коли ти
такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому.
- Якби ти мав стільки дітей, як я, ти не
хотів би навіть уночі встати для себе.
І
здіймався крик, і галас, і хмара докорів. "А ми хіба знаємо? Може, завтра ж рушимо
з цього місця і ніколи вже не розіб'ємо на нім своїх кущів вдруге".
...З тоскою блукав молодий Авірон між
кущами, придивлявся до безладу, прислухався до гомону людей. А гомін цей, спочатку
тихий і маловиразний, ставав все ясніший і ясніший з кожним днем, набирав сили й
робився зухвалим: раби згубили господина, і душі їх здіймали бунт.
ІІ
Головніше
те, що ніхто не знає, коли він поверне.
Як
прийшов Ізраїль сюди, до цієї гори, від Рафідина, в той же день Моїсей був на горі
й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно, тому, що не було гори: все
рівна та рівна пустиня, - звідки ж би мав говорити Бог? А тут така висока гора, -
і Моїсей був на ній. І говорив з Богом. А як спустився вниз, то закликав усіх
старшин і сивих мужів Ізраїля і так казав перед ними:
- Бачу я, бачу, що захиталася де в кім
віра божа. Чую я, чую, що хулу глаголять деякі вуста. А Ізраїль, маловірний,
починає прислухатися до тої клевети вуст, і гасне ісповідання волі могущего серед
люду його. І навіть мене, котрого милостю своєю благословив Господь і покликав
бути серединою між вами й собою, навіть мене починає дехто вже неохоче слухати, й
кривитися на приказ мій, і ширити між сонмом неправду про мене. І бачать очі мої
нещастя будучини вашої ради маловірства вашого. Бачать очі мої голод і хоробу
ваших дітей, проказу й струпи на грудях жінок ваших... Пси будуть вити між кущами
вашими, і в вашу постіль буде заповзати змія.
Але великий наш Господь і многомилостивий!
Він не хоче погибелі народу свого, а умноження хоче й праведності. І от я став
перед Богом там, угорі, й молив його:
"Боже! - так сказав я йому, - тисяча літ -
хвилина перед тобою, і вселенна - піщинка одна в десниці твоїй. Не бери гніву
свого на Ізраїля, а візьми ще раз слово милості на дітей своїх. Прости їм гріхи й
не остав тут, серед цієї великої, страшної, ненажерливої пустині".
І Господь, милостивий в тисячах, сказав
мені: "Так оповісти дому Яковлю й тако глаголи до синів Ізраїлевих. Бачили ви, що
зробив я єгиптянам? Бачили ви, як підняв я вас, мов на крилах орлих, і вів
пустинею аж до місця цього? Чому ж не переповняється серце ваше страхом перед
силою моєю, і чому ви не слухаєте пророка мого, ні самого мене? Але дивися,
Ізраїлю!.. Велика довготерпеливість моя, і милості моїй немає границь. Але й гнів
мій без кінця, і бійся прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! І коли
слухом послухаєте гласа мого й святинею збережете заповідь мою, будете людьми
моїми, вибраними з усіх. І дам вам землю, що тече медом і молоком, і умножу вас,
як пісок морський, і скорю під ноги ваші всякого ворога, моя-бо єсть земля і все,
що на ній. А як і тепер не послухаєте останнього слова мого, - о, ліпше б вам не
родитися на світ! Розкрию землю під кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем!
Здвигну гору з місця й накрию вас, а небо поверну в поломінь і в поплавлений
метал. Хто сміє стати проти мене?!"
І
перелякалася вся старшина й усі поважні люди Ізраїля, й прирекли одноголосно за
себе, й за родини свої, й за роди свої: "Все сотворимо, що пророче Господь, і
послухаємо всякого слова його. Так і скажи Богові своєму й нашому..."
І знову пішов Моїсей на гору - донести
Господові слова й приречення людей його. І знову, щасливий, бачив Бога, й узяв від
нього закон, і зійшов до сонму. А зійшовши, приказав велике очищення, щоб вимили
люди одіж свою й тіло своє і щоб умастили волосся, а чоловіки щоб три дні не
входили до жінок своїх. А на третій день щоб піднявся Ізраїль рано, і, не вкушавши
нічого, ішов до гори Синаю, й став у мовчанні й тихості довкола: прийде-бо Господь
на гору показатися людям у славі своїй.
І
як живо пам'ятає Авірон той трепет, з яким рушив він з батьком, і родичами, і
сусідами, і з усім сонмом ізраїльським до святої й страшної гори. Стали далеко, бо
не велів Моїсей не то зіходити на гору, а навіть торкнутися її чим-небудь.
- Слухайте, ви! - говорив він перед
відходом. - Я знов іду на гору, назустріч Господу. Але з вас щоб ніхто не йшов за
мною, навіть і не торкнувся гори, бо інакше - смертію вмре, каменем поб'ється або
устрілиться стрілою. І чи то буде муж, чи женщина, чи з скота що - все одно: не
буде живий.
І всі з острахом поглядали на
гору та дивилися одне за одним: чи не виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч
тінню отого каміння, за яким, на його думку, вже починається гора.
Був ранок. На голім, чистім небі
підіймалося сонце, заповідаючи страшну спеку. І небо, й пустиня були такі
просторі, порожні, що здавалося, якби крикнув, то крик цей понісся б аж у
безконечність, - і лише гора, свята гора повилася тайною: верх її був закритий
чорною-чорною хмарою диму, - і так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару
серед яскраво рожевих тонів пустині.
Тисячі очей дивилися, і тисячі сердець
билися, чекаючи великих божих слів, великих божих діл. Весь сонм стояв на ногах;
жінки й старі діди, опершися на палиці, стоять і чекають, піднявши голови догори й
моргаючи сльозавими очима; кріпкі мужі, непохитно уставивши голови, наморщили
брови, лише зрідка хіба хто погладить чорну кучеряву бороду; жінки з страхом іноді
поглядають на хмару, а більше стежать за дітьми, - як би вони, загравшися, не
відбігли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя гори. Молодші матері так і
зовсім не відпускали від себе дитят, а тримали їх за руки або загортали в полу
своєї одежі. І лише чийсь песик нараз вибіг із товпи і, нюхаючи, плентався по
передгір'ю.
- Гляньте, гляньте... Пес... -
зашелестіло між народом.
- Чий то?
- А я знаю?
- Він умре.
- Ні. Він сказав про скотину й про
чоловіка, а це - пес.
І всі шепотіли й
чогось чекали, але ніхто навіть не крикнув і не тюкнув на пса. А песик побігав,
помахав хвостиком, потім став передніми лапами на камінь і, піднявши голову
догори, тоненько й неприємно завив.
І в цю
хвилю, не знати звідки, прилетів гострий камінь і вдарив пса коло вуха.
Заскигливши, пес почав крутитися на одному місці, а кров бризкала з рани й
окропляла камінь. Потім упав, скріб лапами пісок, а ще потім - у червоній калюжі
лежав непорушне з вишкіреними зубами. Але про нього всі забули, бо сталося щось ще
страшніше.
Хмара над верховиною гори стала
рости й рости, дим почав обгортати всю гору, закриваючи сонце, і нараз розітнулося
громове голосіння труб, мов тисячу їх було сховано в хмарі і трубили в них
велетні. Страх обгорнув серця всіх людей, чоловіки впали на коліна, жінки
притуляли до себе дітей своїх, а в далекому таборі завили прив'язані пси.
І побачили всі, що біжить Моїсей з гори, й
кричить щось, і махає руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко біг він, мов
молоденький парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його
головою.
- Що він кричить? Кого він кличе?
- зашуміли люди, бо з-за грому й звуку труб годі було щось розібрати.
- Він нас зове! Нас! - закричали передні.
- Нас зове перед лице Бога!
- Ходімо! Ходімо бачити Господа сил!
- Не йдіть! Не йдіть! - кричали другі. -
Ми не хочемо вмирати.
- Не може чоловік
винести погляду очей господніх, і сяйво вінця осліпляє смертного.
І ще страшніше заревли труби й загрихотів
грім. Слава ведущего предстала перед Ізраїлем, і сила Сильного показалася яво. І
закричав нарід:
- Не йдемо! Ти, Моїсею,
вибранець божий, і тобі глагол його. Говори ти з ним, а ми з тобою.
І затихли громи й труби, і почав кричати
Моїсей перед товпою:
- Великий єсть
Господь Бог Ізраїля! Бачили страх його? Чули глас труб небесних? Але бійтеся вчути
голос вишнього самого! Бійтеся! Бійтеся!.. Бійтеся!..
І ревнули знову громи й труби. Моїсей
побіг знов на гору, а люди, перелякані, затуркані, в страху, закриваючи голови
полами, тікали від гори і, лиш відбігши далеко, зупинялися від цікавості.
І всі бачили, як Моїсей сміло ввійшов у
чорну хмару на вершину гори, і всі чули, що от як настане мовчання - це, значить,
говорить Моїсей, і його голосу нечутно; а потім загримлять громи й труби - це
Господь закриває міддю голос свій. І всі, перестрашені, вертали до кущ своїх, але
разом з страхом чули радість: кожному приємно було знати, що його Бог такий
сильний, такий могутній.
III
А
як повернувся Моїсей з гори, то приніс з собою закон Господа. Раніше ж не було
закона. Приніс і читав його старшинам, і були там великі й мудрі слова:
"Не зробіть собі богів срібних і богів
золотих не зробіть собі, а складайте мені вівтар із землі і на нім паліть
всесожжения ваше.
Хто б'є отця свого або
матір свою - смертію вмре. Хто злословить на отця свого чи на матір свою - смертію
вмре.
І коли б'ються два мужі, й поразять
жону непразну, і буде младенець її поврежден, - да візьметься око за око, зуб за
зуб, рука за руку, язва за язву, вред за вред.
І як злодія зловлять уночі і вб'ють, -
нема в тім убивства. Коли ж сонце зійде над ним й тоді він умре - умре и той, хто
вбив його...
Не озлобіть пришельця і не
образіть його, знаєте-бо душу його - самі були пришельцями в землі Єгипту. І вдову
й сироту не озлобіть, бо як образите їх і вони, застогнавши, возопіють до мене, -
слухом почую глас їх, і розгніваюся яростію, і поб'ю вас мечем. І будуть жінки
ваші вдовами і діти ваші сиротами.
Шість
літ сій землю свою і збирай плід її, а в сьоме літо дай їй спочивок. Тако сотвори
й винограду твоєму і маслинам твоїм".
І
багато ще всяких мудрих і святих слів. А накінці говорив устами Моїсея Господь:
"Слухай, Ізраїлю! Це посилаю аз ангела мого перед лицем твоїм, - да збереже шлях
твій і введе в землю, що приготовив я тобі. Послухай його і не ослухайся його,
ім'я-бо моє на нім. І коли слухом послухаєш гласа мого і сотвориш все, що скажу
тобі, - ворогом буду ворогів твоїх і супротивлюся супротивникам твоїм. І
благословлю хліб твій, і вино твоє, і воду твою, і відверну хоробу від тебе, і
число днів твоїх збільшу. І устрашу всі язики, де йтимеш ти, і обращу вся
супротивная твоя в біг. І положу преділи твої від Чермного моря до моря
філістимлян і від пустині до великої ріки Єфрату і передам в руці твої сидящих
там, да не змішаєшся ти з ними й не послужиш богам їх".
І написав всі ті слова божі Моїсей у
велику книгу і заповів, що відчитає їх привселюдно й урочисто. Люди раділи, що
вони ще щось убачать, що мають нову тему для безконечних оповідань, - і всі
тішилися.
Моїсей велів зробити перед горою
великий кам'яний вівтар, а довкола нього - ще дванадцать менших, числом колін
Ізраїлевих. Вівтарі мусіла поскладати молодь, якій приказано було також назбирати
сухої трави, хмизу, кізяків - взагалі, всього, що могло би горіти, на чім можна б
було спалити жертву Богові.
Авірон був
щасливий, що й він може доложити своїх рук до святої праці, що в призначених для
божої жертви вівтарях буде і його камінь. І камінь Авірона все був найтяжчий, і
оберемок підпалу його все був найбільший; він подряпав собі руки, видираючи
якнайсухіший хмиз, тремтів від напруження й був увесь мокрий від поту.
Дехто з молоді, користаючись з того, що
око старших не надзирає за їх роботою, полягали собі на сонці або бігали,
ганяючися один за одним, але Авірон засоромив їх, сказавши:
- Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж
Господеві служите роботою. Це ж він буде приймати жертву на камені цім, і до його
ніг підійметься дим з опалу цього. Чи ж лінивством та жартами повинен будуватися
вівтар божий?
Хлопці справді засоромилися,
щиро взялися за роботу, - і дванадцять кам'яних вівтарів мов виросло коло великого
вівтаря під горою Синай. Коло кожного з них по обох боках лежали великі купи
сухого опалу, а коло головного вівтаря були його цілі гори.
Ще задовго до півдня почали збиратися люде
і великим півколом оточили місце жертви. Хто стояв, хто сидів, хто мовчав, хто
балакав, але всі поглядали на кущу Моїсея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, і
видно її було звідусюди. Коло неї великою купою згромадилися всі сімдесят старіших
Ізраїля, - вони ж мали приносити жертву сьогодні.
От заворушилися коло кущі Моїсея - певно,
вийшов він. Так і є! Він вийшов, і видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу
слів Єгови. Від певності душевної не міг устояти Авірон на місці й побіг; побіг
назустріч Моїсею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб відкинути камінь з
дороги його. Він так любив його зараз, так безконечно любив!.. І біг, скільки
доставало сил, щоб хоть бігом трішки заспокоїтися.
Поважно й розмірене йде Моїсей і зціпив
уста. Щось пробували заговорити до нього старшини, але він не відповідав і був як
кам'яний бог.
- То шкода, що божі слова
віддані на папірус, - говорив один з семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб
він написав тобі свої заповіді на камені або на міді? А то папірус таки папірус, а
не камінь і не мідь. Те б уже було на сотні літ.
Моїсея, здається, вразили ці слова, він
навіть затримався на одну мить, але, може, то так лише здалося, бо не рухнув ні
м'язню і ні звука не почулося у відповідь. Старшини, бачачи, що зав'язати розмови
ніяк не можна, замовкали й собі й ставали такими ж поважними, як і Моїсей. Та й
крайня була пора, бо всі очі було звернено на них.
От і вівтарі. Широко всюди розступався
нарід, пропускаючи свого пророка. Моїсей підійшов до головного жертовника і,
упавши на коліна, почав голосно молитися. Нарід хотів повторяти слова його
молитви, але, очевидно, не міг і молов всякі обривки фраз, що довелося почути від
сусіда справа або від сусіда зліва. Безбожний Корей з своєю жінкою й дітьми стояв
на ногах, тоді як всі люди впали на коліна, і голосно реготав з тої нісенітниці,
яка виходила з слів Моїсейової молитви, перейшовши стільки тисяч ротів. Авірон
мимоволі все те мусів слухати, бо не вдалося протиснутися наперед: із старшинами
йти було ніяково, а зараз же по них нарід так стискався, що хлопця зовсім одтерли
кудись убік. І він випадково опинився недалеко Корея й от тепер чув усі ті кпини
та сміх. Хотів був він щиро молитися, але це жартування й насмішки вбили в нім
увесь релігійний настрій, і як він не старався потім знову відповідно настроїтися
- вже не міг.
Та й справді це було трудно.
Сонце страшно пекло голову, а гостре каміння різало коліна. Десь там, напереді,
коло Моїсея, щось відбувалося; може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нічого
не було ані видно, ані чути, - і поки та святість доходила сюди, минаючи тисячі
спітнілих людських тіл, проходячи через тисячі розкритих на спеці ротів, то з неї
вже нічогісінько не зоставалося, і вона тут була вже байдужістю й обов'язком, от
як і це клячання.
І Авірон почав
розглядатися по товпі, і замість молитви всякі інші думки почали ворушитися в
нього в голові. Он стоїть на колінах товстий Ієліїл, зложивши руки на пузі; сонно
примружилися його маленькі свинячі очка й шукають на землі найменш освітленого
предмета, щоби спочити від гострих променів сонця. Хоч він і стоїть в молитовній
позі, але одразу видно, що думки його десь далеко, і Авірон навіть знає де - в
Єгипті. Ієліїл був там десятником над своїми ж земляками, сам не потрі бував
робити, ' а лише приказував; до того ж іще заробляв тим, що різав людям скотину, з
якої брав собі, звичайно, найліпшу часть і продавав потім хоч своїм, хоч
єгиптянам. І дуже не хотілося йому кидати Єгипту; так не хотілося - страх! Але що
ж він міг поробити проти волі цілого народу - треба було йти. І він пішов, але
думка його не перестає критикувати Моїсея; тому він зробився одним з найближчих
приятелів безбожного Корея. І тепер при кожному жарті підсміхується він масними
своїми губами й притакує ледве помітним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як
Корей, і не стало в нього сміливості.
А от
Малехет. Вона ще молода жінка, але так багато дітей в неї, що вона вже виглядає
старою, їй немає навіть часу молитися ніколи: то шити вона повинна щось на дітей,
то знов ще одного родити. Та вона якось і не боїться Бога. "Ну що ж! - каже вона,
- він дав мені стільки дітей і тепер мусить бачити, що я зовсім не маю часу на
молитву". І, здається, вона права: діти її - молитва її.
А тепер от стоїть вона на колінах, така
худа, тонка, як патик, і просто відпочиває, бо вона не стоїть власне, а сіла,
прикривши ноги. їй так рідко доводиться посидіти спокійно, що вона рада й цьому
випадку.
А де ж Асха?
Де ті очі, що любі Авіронові більше від
усіх очей на світі? Де вона стоїть на колінах, і яку молитву шепочуть уста її
впрост до вуха господня? О, як хотів би Авірон стати поруч неї на коліна, і як
молився б він тоді, дивлячись хоч на тінь її!..
І від тої згадки тепло-тепло зробилося
Авіронові в грудях, і забув він і Корея, і біль своїх колін, і так молився в душі:
"Поможи мені, Боже, взяти Асху за себе, бо
я люблю її. Я буду вставати до схід сонця, щоб принести води вмити їй ноги, і
пізно вночі лягатиму, щоб зробити за неї вечірню роботу. В свято і в будень умащу
найдорожчим єлеєм волосся її, сам з любовію обстружу сандалію і ув'яжу ремінь на
нозі її. І первенця мого тобі, о Адонай, присвящу, і десятого овна спалю перед
тобою з стад своїх. Дай мені Асху, Боже!.. Ти ж маєш силу промовити до серця
батька її і маєш руку преклонити хотіння його..."
І після цієї молитви так захотілося йому
бачити Асху, що він, скориставшись з того, що всі вже повставали з колін, встав і
собі та пішов шукати. Але ніяково було довго плентатися між людьми: певне,
зачалася вже жертва, бо видко було дими напереді, а люди хоч і повставали з колін,
але стояли в побожній тихості. А до того ще замість Асхи надибав Авірон усіх
своїх, і батько, суворо щось зашипівши, показав стати коло себе.
Авірон не міг не послухати й став поруч
брата Датана, та, очевидно, вже безнадійно мусів стратити ввесь свій молитовний
вогонь. Датан, заховуючи зверхню побожність, все ж знаходив хвилину, щоб шепнути
братові щось уїдливе, саркастичне.
- Корей
говорить, - шепотів він, - що це все бреше Моїсей; ніякого Бога він не бачить, а
тільки туманить людей. А що труби було чути на горі, так це просто забрав він з
собою 40 душ своїх прихвоснів з коліна Левіїна та й велів їм дуднити з хмари.
- Мовчи... Прошу тебе, мовчи, - тихо
говорив Авірон братові. Йому боляче було слухати образливе слово на пророка, на
вищого з людей. А крім того... це будило в душі його сумніви, а він не хотів їх.
Йому так добре було в його вірі, він так любив свій щирий запал і свою молитву, що
просто не хотілося виходити з того запашного саду на повний куряви й сміху
життьовий торг. Сумнів - це ненажерливий змій. Йому даєш руку - він хоче серце,
йому даєш день - він хоче життя.
Тут люди
нараз почали кричати чогось, і далеко-далеко пустинею понісся стоустий гомін,
лякаючи самітнього орла на стерві.
- Що?
Що сталося? Чого кричать?.. - суетливо питає Авірон.
- Хіба я не так само знаю, як і ти? -
відповідали йому
Авірон, скориставшись з
того, що й батько, зацікавлений, роззявив рота та спинався на пальці, аби хоч
що-не-будь побачити, потихеньку відійшов і почав проштовхуватися наперед.
Молитва, очевидно, скінчилася. Люди почали
рухатися, переходити з місця на місце, голосно розмовляти. А коли Авірон добрався
до передніх рядів, він побачив, що люди всі були забризкані кров'ю. Мов
вишкірялися ці яскраво-червоні плями на білих святкових уборах і разили око в
сліпучому сяйві сонця.
- Що тут було? -
розпитував Авірон
- А ти де був хіба?
- Я був тут, лише стояв далеко...
- Ну, була жертва, ну?
- А чому кров на людях?
Але з ним не хотіли говорити й
відмахувалися від нього рукою. Нарешті знайшовся якийсь охочий до розмов і
розповів у подробицях, як відбувалася жертва, як половину крові Моїсей вилив на
вівтар, а половиною окропив людей, говорячи: "Це кров завіту, що завіщає його
Господь вам всіх словесах своїх..."
- А де
ж він сам? Де Моїсей?
- Він узяв з собою
Арона і Надава та Авіюда, а також сімдесят старіших наших і повів їх на гору
показати місце, де стояли ноги самого Господа Бога.
- Страх, страх! - хитаючи головою,
говорила якась жінка. - А то хіба ні? - питала вона знов, хоч їй ніхто не
суперечив. - Як знати? Може вийти вогонь з-під землі й спалити, та й уже.
- Боги всі сердиті, - підхоплювала друга.
- Я бачила раз у Єгипті, як вирвався Апіс. Може, ви гадаєте, що він побив мало
народу? Ну-ну!..
І жінки почали
пригадувати всяке страхіття, але Авірон їх не чув: гадкою він був з тими
сімдесятьма, що пішли дивитися на місце єднання Господа з землею. О, якби Авірон
міг бути там! Він облив би сльозами кожний камінь, він лежав би день і ніч коло
місця того й не боронив би скорпіонам лазити по лиці й по грудях, - аби дивитися,
й дивитись, і пити без кінця одну мисль: "Він був тут! Він, Адонай!.."
І в хлопця пробігла навіть думка - завтра
рано, як спатиме ще ввесь сонм, побігти скоком молодого оленя й самому знайти
місце те. Його легко пізнати: воно, певно, світиться, як сонце, і довкола нього
розцвіли неземні квітки, а все живе, що є на горі, стоїть і дивиться й говорить:
"Він був тут, він, Адонай..."
Але потім
хлопець згадав, що Моїсей не велів наближатися до гори під страхом кари, та і
взагалі те гріх. Та й чи буде ще тримати Господь те місце в святості одверто, чи,
може, спалить невидимим вогнем і повелить вирости за ніч на тім місці густим
тернам або положить камінь великий. Ні, ні!.. треба перестати навіть думати...
І він зітхнув. Так жаль йому стало себе,
що от він уже скільки прожив, а й досі не бачив нічого надзвичайного. Чому він не
протисся раніш сюди? Може б, він тоді попросив гарненько Моїсея, - і святий пророк
взяв би і його разом з тими сімдесятьма.
А
довкола гудів юдейський табір. Люди зраділи, що вже скінчилася молитва і що можна
цілком свобідно рухатися, говорити, розмахувати руками, і нагороджували себе за
довге стояння на колінах. Балачки були палкі й велися на сотні тем: кожному
хотілося щось сказати. Одні судили-пересуджували сусідів; другі висказували
сумнів, чи вернуться старшини живими, чи не осліпнуть бодай; треті обмінювалися
гадками про сьогоднішні вражіння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою різко
говорив:
- Еге! Це так, і все те добре, що
ви говорите, але в нас і без того дуже обмалилося вже скота, а тут іще тягнуть на
жертви, та й на жертви, та й на жертви. А мені яка з того користь? То б я сам з
дітьми його з'їв, того барана, а кістки дав би свойому собаці, - а то з'їдять його
жерці та прислужники. А ти за те, що годував, що беріг, що напасав, - не маєш
навіть хвоста. І я питаю вас - що в тім доброго?
- Гріх так говорити, - остерігав другий. -
Гріх і сором. То Богові жертви, не людям.
- Добре, Богові. Але пощо ж Богові доконче
м яса? Чому він не хоче чого іншого? Бо левіти м'ясце люблять.
- Прив'яжи собі язика, чоловіче! Та ми
ніколи й не бачили того м'яса. І хоч те подумав би ти своєю головою: чи вистарчить
кількох ваших баранів на таке число слуг божих?
Так обізвався один левіт, що не знати
звідки опинився поблизу. Останніми часами їх взагалі чомусь всюди стало повно: де
зібралася купка людей, де зав'язалася яка-будь балачка, - дивись, уже левіт
поблизу, стоїть, слухає, вв'язується в бесіду. Але їх обов'язок служительства був
такий ще новий, що люди забували про нього і вважали їх от за таких же
самісіньких, як і всі юдеї: один був з коліна Юдиного, другі - Ісахарового, а ці з
Левіїного, - от і все.
Але тепер рудий
юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левіта й буркнув:
- Піди донеси Моїсею...
- Я не донощик, та, зрештою, не маю чого
доносити, а от ти, певно, маєш кущу близько кущі Корея, що говориш його словами.
І, замкнувшися в рівнодушну
неприступність, відійшов левіт геть та наблизився до другої купки бесідників. Тут
низенький, грубий, але рухливий юдей критикував простоту Моїсейових жертв і
взагалі обряду:
- Ну, що то таке? -
говорив він, жестикулюючи руками. - Сьогодні взяли барана, розрубали його на
часті, дещо спалили, дещо з їли; завтра знов взяли барана, розрубали його трішки
інакше - і знов дещо спалили, а дещо з'їли. І все те відбувається тут же, на очах
у всіх, без усякої урочистості, без усякої таїни. Ну, що то за обряд? Я люблю так
молитися, щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було
чого й послухати. Тоді чоловік і молиться інакше, і думки його стають якісь інші,
і сам він більше прив'язується до Бога. Он у єгиптян! Як можна порівняти навіть з
нами? Які в них храми, ай-ай-ай!.. Цілий день можеш ходити в них і заблудити серед
тисячі-тисяч колон. А туди, де жерці роблять своє діло, хіба можеш ти не то
дістатися, а навіть глянути, глянути хоч би одним оком? Ану, хтів би я подивитися,
хто б посмів! Так враз і здох би на місці!.. А як вийде процесія, та жерці всі в
золоті, а опахала блищать дорогим камінням, а боги в квітках, а музика, а спів -
ігі-гі!.. От тут починає чоловік молитися так, що аж шкура на ньому тріщить, а очі
- як не вилізуть з лоба. А в нас? Пхе! - і він аж губи вивернув від погорди.
- Ну, а де ж би ми могли мати такий храм,
як у єгиптян? Таж ми сьогодні тут, а завтра де?
- А я хіба кажу... доконче такий? Хіба я
так от, точнісінько так сказав? Я не хочу такого храму, але нехай мені дадуть
Бога, щоб я його бачив, щоб міг поцілувати, доторкнутися рукою. А то хіба я бачив
свого Бога? Або ти, або він, він - та всі? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?
Юдей говорив голоіно й сильно розмахував
руками.
- Моїсей бачив, - несміло відповів
хтось.
- Моїсей! - жваво підхопив
низенький. - А що я маю в кишені з того, що бачив Моїсей? Хто бачив, той нехай і
вірить, а я не бачив, то я... не... - тут він зупинився й швидко озирнув всіх
своїми лисячими очками, але зараз же прибрав попередній тон. - Ну, я можу вірити,
а можу й ні. Я-то вірю, бо чому ж би я
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Авірон - Хоткевич Гнат
