СИНІ ЕТЮДИ
ВСТУПНА НОВЕЛА
Вчора в "Седі"
безумствувала Ужвій, і "Березіль" давав ілюзію екзотичної зливи. А сьогодні над
Харковом зупинились табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ - густий,
запашний і надзвичайно теплий. Горожани зовсім збожеволіли з такої несподіванки й
висипали на вулиці. Про тропік Козерога вони знали тільки з географії, а тут
трапилось чудо - і тропік Козерога завітав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять
язиками солодкі краплі тихої тропічної зливи й ніяк не думають ховатись під
навісами домиків.
- Чудесно,- говорю я й
булькаю в теплі калюжі. Юліян Шпол, автор комедії "Катіна любов або будівельна
пропаганда", мовчки за мною: я завжди забігаю вперед. Весь він як мокре курча, і -
дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й
говорю:
- Сьогодні моє любиме число - 13.
Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти
гадаєш, що це має бути?
- Очевидно,
зустрінемо професора Канашкіна,- серйозно відповідає мій
приятель.
І дійсно: в кав'ярні Пока до нас
підходить названий професор, і підходить з такою, знаєте, усмішкою, ніби він
допіру наївся карамелі. Він нас вітає, робить нам кніксен та кілька компліментів,
розповідає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свій науковий труд під
такою назвою: "Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом
стає липова, що таке, нарешті, липовий професор, його роль в марксистському
суспільстві, а також про соціальне коріння богемських ухилів серед наших
іспанських письменників".
- Чудесно! -
говорю я, похлопавши Канашкіна по плечу й узявшись двома пальцями за його піджачну
петельку.- Чудесно! Ти подаєш великі надії, і я певний, що суспільство на
слідуючий рік обере тебе членом свого
парламенту.
- Ну що ви! - червоніє мій
професор.- Я зовсім не припускаю, щоб моя робота мала такі несподівані
наслідки.
Але ми - я й Юлія Шпол - стоїмо
на свойому: мовляв, без бляхи тут не обійдеться, мовляв, на слідуючий рік ми вже
саме Канашкіна будемо обирати, мовляв, він же знає, що в цьому році ми таки зуміли
провести кількох своїх кандидатів.
- Дякую,
дуже дякую! - говорить професор, і ми виходимо з ним на
вулицю.
Нас зустрічає та сама тропічна
злива. Я запевняю, що "Три мушкетери" написав несамовитий Ринальдо Ринальдіні, а
професор Канашкін запевняє, що цей твір не належить перу "письменника Ринальдо
Ринальдіні, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав
під псевдонімом Дюма (батько)". Тоді до нас підходить Олесь Досвітній (переступає
через калюжу) і каже:
- Драстуйте,
товариші! Драстуйте й ви, професоре
Канашкін!
- Драстуй! - говоримо ми й ловимо
язиками краплі теплої тропічної
зливи.
Олесь Досвітній інформує, що він
допіру скінчив свій новий твір під такою назвою: "Собор Паризької Богоматері".
Вищеназваний професор виймає олівець і записує: "Олесь Слісаренко написав удосвіта
новий твір "Собор Паризької Богоматері". Потім до нас підходить відомий
панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за
французькі фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке
парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, і таким чином виявляється, що я творив свідоме
французьке парикмахерство. Тоді беру "Зустріч трьох" і
питаю:
- А що значить NР, що стоїть над
кожним твоїм віршем у цьому збірнику?
- Як
що? - каже Семенко.- Це значить - кінська
сила!
- Боже мій! - скрикнув я.- Таж
кінська сила має зовсім інше
позначення.
Панфутурист нічого не відповів,
і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське
парикмахерство.
Юліян Шпол зареготав.
Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора
Канашкіна.
Нарешті підійшли до Держвидаву.
Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок ("папа рєжєт,
мама клєіт"). До Держвидаву мусив зайти сьогодні якийсь начальник, і тому в одній
кімнаті пахло репейним маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра.
В кімнаті Аркадія Любченка, автора "Буремної путі", кількох талановитих оповідань
і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор "Байківниці" й
закінченого роману "Малоросія", і каже до
мене:
- А в цьому році вашого прізвища в
держвидавівському календарі не буде.
- Під
рубрикою "історичні події"? - питаю я.
- І
під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не
буде!
- Та невже? - кажу я й сідаю до
столу, щоб трохи поплакати. І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліян Шпол
і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити?
Я говорю крізь сльози:
- За що? За що? - І,
вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й з смаком
лузаю гарбузові кабачки (мовляв, "за що? за
що?").
Нарешті, поговоривши про садизм,
пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Раїси
Азарх. Вона зустрічає нас милою усмішкою.
-
А...- говорить Раїса Азарх.- Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas,
особливо!
Вона мені пропонує перевидати мої
твори під назвою "Твори". Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я
проти! Вона - за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко.
Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо
умову.
...І от умову складено. Я знову
перечитую свої оповідання (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати
"вступну новелу". Але що писати? Знаю тільки, що написати обов'язково треба, бо ж
і я все-таки несу відповідальність за
себе.
...І от я відповідаю. По-перше -
"твори". Це зовсім не "полное собрание сочинений", це не претензія - це
непереможне бажання моїх меценатів: Раїси Азарх, Сергія Пилипенка і Аркадія
Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до
вищеназваних меценатів. І далі (щоб не забути): в перший, у другий, як і в дальші
томики я вкладаю речі, ще ніде не
друковані.
А тепер про зміст. Свою
наймолодшу збірку я писав на початку тридцятих років нашого століття (в
1921-1922). В кімнаті, де я працював, було страшенно тісно (жило багато народу),
так що я міг сідати за стіл лише вночі. Саме тому, мабуть, у моїх творах і
мжичка.
Ні, мабуть, не тому: я просто
фіксував настрої тридцятих років.
Тепер про
форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я,
пробачте за вольтер'янство, я... романтик! Саме відси й іде розхристаність і
зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років ( я думаю прожити сто
п'ятдесят).
Впливи. Я погоджуюсь з тими
вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого оригінального. Вони
мають рацію: весь я в лабетах пільняковщини та інших серапіонових
братів.
Мова. Мова моїх творів надзвичайно
кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: "Балачки його
нічого собою не уявляли". Про мову моїх творів можна прочитати у професора
Сулими.
От і все. А коли сказати, що я можу
бути автором тільки одного твору, який хочу написати через багато років і до якого
я дійду, очевидно, через етюди, то це вже буде рішуче
все!
Словом, я до безумства люблю небо,
трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері
вальдшнепи (мій сюжетний любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томі) - все
те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю
ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не
судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші
українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі
садки ("садок вишневий коло хати") і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої
миргородської країни. Я вірю в "загірну комуну" і вірю так божевільно, що можна
вмерти. Я - мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий
"скепсис" нашого скептичного віку. Ну, і так
далі.
А тепер - поки що до побачення! Зараз
іду в робітничий квартал до радянських робітничих домиків і буду там слухати, як
заливається гармошка бродячого музики.
Вона
заливається якось сумно, і я думаю: тут я все-таки не зустріну професора
Канашкіна, і я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Він
починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські
могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до Гофманської фантастики (між
іншим, можна сказати не тільки "Три мушкетери", але й "три мушке-тонери". Мушкет,
аркебуза - це одно, а мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кілька куль, що
одразу летять у кілька сторін).
...Словом,
хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива - густа,
запашна й надзвичайно тепла. Я -
вірю!
...Юліян Шпол, автор комедії, "Катіна
любов або будівельна пропаганда", мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча,
і - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя
вода.
Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй,
запашне життя! Тисну вам руку! Завтра піду на могилу комунара, автора "Ударів
молота і серпні". Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою
загадкову смерть. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я -
вірю!
ЖИТТЯ
І
Коли
за лісом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвіт стелиться, а він
зав'яне - в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви - тихої, блідої, і вмирають
каганці. Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі,-
дужі пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотілі в спорзній солоднечі
гризуться. Спорзно тоді в повітрі. Тому: наші прадіди теж у цей час бігали тічкою,
а наша кров - прадідівська, червона і теж
горить.
А от клуні. Так, клуні. В них
торішня солома, а на ній зеленіє кохання. І до клунь тріщать тини. І риплять вони
теж спорзно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала
віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на
Україні.
І от: на однім боці Ворскли -
Дамаївка, на другім - хутір Комарівка. Недалеко гетьманський ліс, а далі -
Диканька (диканьське пиво й меди опішнянські - недалеко біля Полтави). Дивишся на
гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII і т. ін. Тоді
могили жевріють, ніч, день, ранок, світанок - все одно... Над степами гойдається
шуліка...
Із Дамаївки приїздили двоє: Павло
й Мишко-комуніст. Приїздили на човні до Степанового городу. Степанова дівка -
Гандзя, казали - повна пазуха грудей. У Степановій клуні спала й Оксана. З Оксаною
от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить
"корольком", груди що яблука тверді, й несе їх уперед, от і спокушала
парубків.
Казали:
-
Оксано, пора на вечорниці!
А батько не
пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом'яного діда поставили.
Рубан перелякався й засюсюкав;
- Сарас іди
носювати в клуню! Оксана:
- Що ви,
тату?
- Сарас, сьоб мені сього гріха більс
не було.
І виштовхав із хати, а сам пішов у
комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж
спить з парубками уже шостий рік. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з
Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і
Мишко ліг біля Оксани.
Було й так: Павло
забариться, а Гандзя чекає. Тоді виходили з клуні, щоб парубки не почули, і через
город до дощок - прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів
човен.
Комарівка була на узгір'ї, і з дощок
майоріли силуети будівель. З річки йшов дух - може, татарський,
задвістілітпозадній, може, з баговиння, і річка була далека в своїй глибині, вона
з Дніпра в Чорне море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає,
казали - Комарівка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарівці -
сірі, тихі - і далі - далі... І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у воді ногами,
спідницю закочувала й співала:
Маруся
оіруїлась,
В больничной дом
везуть.
І груди її високо підіймались, ніби
хотіли полинути в темно-сині простори. І ще вона співала, і співи лагідно лунали
за рікою. А потім зітхала і нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж
хвилювалася й думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток -
батько лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди -
невідомо. І мріялось, і ще
мріялось...
Нарешті з-за коси виринав
човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе, мов справжній
рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними - боязко. І Гандзя завмирала, і
Оксана завмирала, і всі завмирали. Ах! Павло... Павло... поспішає - міцний,
бадьорий і злий.
Збентежено ховалась в
очеретах вона - ніч. Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на
поверхню.
...Потім учотирьох ішли в клуню
спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала - і солодко було. Тріщав віз - і
було тьмяно. На вулиці, і по городах, і по садках блукали зайві парубки й лякали
ніч штучним іржанням:
- І-го-го!
І-го-го!
І чути було ще тоскний
заспів:
Не за Леніна, не за Троцького...
А в другім кінці
співали:
Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою
Махно!
Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй
волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цілував. Оксана пручалась
тихо.
- Господи, не треба, у мене руки
брудні.
Мишко важко дихав і уперто не
пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона
пручалась. Іноді він її брав за груди, але зараз же "вибачався" і казав, що це
якось так. Світало - і вони розходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою
бігла додому, і цілий день туманіло в
голові.
...А від дощок відпливав човен, а
десь дзвеніли червоні дзвони
зорі.
II
Минали
дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки є село і хутір - а що
тут раніше було? До татарви? Га? Так, село і хутір - і далі-далі... А що через
сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло
XII.
Моя люба соціалістична Україно! Степи,
шуліка, і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка співає білих, а
може, й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть - і далі-далі.
Ферми, електричні плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!.. І далі-далі... Молочна
стежка співає - яких пісень?..
Ішло літо,
куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили
блискавиці - далеко-далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила
післядощовий глибокий смуток.
Мишко казав
Оксані:
- Я скоро поїду до міста. І ти
поїдеш. Я докінчу науку - тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер усім
можна, тепер для бідних школа.
Оксана не
любила комуністів, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, і вона
вже любила комуністів.
...У липні ночі були
душні, із степів дзвонило - неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко
казав:
- Оксаночко, яке життя! Хоч би
скоріш до міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду
я...
Думала про життя, думала про Київ,
думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і
хотілось до великих міст, до життя.
І ще
проходили дні, і в спогадах поринали ночі. І знову куріли сіновали. Але стало
неспокійно.
В Дамаївці партизани вбили двох
комуністів, а Мишко втік.
Із повіту приїхав
карний загін. І Мишко знову збирав продподаток, але в Комарівку їздив рідко, бо
боязко було. Коли приїздив - був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне,
тільки Оксані чудесно було.
І от: Оксана до
колодязя йшла, назустріч -
Гандзя.
Гандзя:
-
Чула... виїздить твій?
Захмарилось
обличчя:
- Не
знаю.
Оксані й гарно було, і погано було -
чи візьме й її з собою?
Каже
Гандзя:
- Не випускай: комуніст гарний -
може, ожениться... Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, розказував, як
колись такі ж паничі теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а
бувало й так, що дурили тільки.
Оксана
замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече.
Згадувала, що комуніст їй казав.
Він такий
несміливий, а каже так хороше.
...На
світанку після однієї солодкої ночі Мишко віддався Оксані й Оксана віддалася
Мишкові. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тоді в клуні було тихо, тільки
зрідка миша шаруділа в золотій
соломі...
Ах, яка тоді була чудова
ніч!
У неї такі тугі зітхання, як яблука з
антонівки, і величезні очі, де цвіте життя, щирість і тихий сум кохання... Хто
бував на соломі?.. Тоді було передосінньо. На вигоні вистукував перепел, а серця
не чути було. Ішов дух від свіжих снопів і нагадував широкі, безмежні лани. Крізь
щілину жевріла зоря. Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці
чайні троянди. А Оксана не призналася Гандзі - їй гарно було хоронити в собі
велику таємницю зачаття. Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній
зажурений шелест тополі і серпневе виглядали її груди, наче стіжки молоді на
стерні блідій.
Оксана вже не ходила до
дощок вичікувати човна із-за коси. Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з
собою і вони поїдуть у далеке, невідоме місто. Туди - далі - далі, де курить і
дзвонить життя, найбільше, наймолодше. Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не
вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець - з іншої
губернії.
Потім пішли дощі і зелина
зажурилась. Зрізали очерет, і сумно стало на річці. В Дамаївці майже кожного дня
ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку - голу, сиротливу, осінню,
заповнювали її глибінь. Комарівка слухала ці дзвони й дивилась на хмурий
гетьманський ліс, на змарнілі степи.
Потім
іще пішли
дощі.
III
Зими
не було, й знову було мокро й осінньо. Мишко чекав наказу виїхати до міста й уже
майже не їздив у Комарівку. Партизани вже не ховались у лісах і приходили з
повинною. Ліси були нудні й жорстокі, чорні, як смерть, вишкірялись навіть. Оксана
почула, що вона завагітніла. Уночі вона лапала свій живіт, їй здавалося, що він
росте й вона це почуває.
Виходила на вигін,
дивилася на поле, на тумани, до станції (за сорок верст Кочубеївка була), і були
гони, і верстви, і тракт, і стовпи, і було тоскно, і хотілося невідомого. А вдома
батько сюсюкав, і мати сюсюкала, і комунію лаяли, і ще раз її
лаяли.
Дівчата повернулися з буряків і
вечорниці улаштовували - і не хотілось на вечорниці. Увечері батько приносив
газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там
написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газеnи - у волості їх багато, й
ніхто їх не читав, вони лежали в шафі в писаря і їх крали з нього курії, а на
базарі говорили про Петлюру, про румунів, про кінець Радянської
влади.
За цілий місяць Мишко приїздив один
раз - і вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворість, про нудоту й ще
про щось - Оксана не пам'ятає. А вона брала його біленьку руку й гладила нею свій
живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але й на цей раз
хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці
нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли тривожні ночі. У вікна бив напівдощ,
напівсніг, у бовдурі гув вітер, і снились далекі, брудні дороги без кінця, без
краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову
шляхи...
...І знову зими не було, і було
мокро і осінньо... І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала
його.
Але не гадала Оксана, що в цій чвирі
життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було
переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім?
Їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть. не почула, як їй заболіло -
так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на
Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного
дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці - чіткий, колючий,
жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мареві. Але треба
було щось думати. І надумала:
-
Піду.
І пішла. Коли б вона читала
"Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про
Київ, а що Мишко - ах, Мишко!
Мишко!..
Увечері Оксана зібрала таке-сяке
шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди,
сунулись далеко-далеко - у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й
тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про
великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися
підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна
вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви,
проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні
вогні, що заблищали за могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна
посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й
згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й
забризкали сірі води. Повернулася - Комарівки не видно. Було тоскно й було
радісно. Згадала газети, батькові цигарки й подумала: це темне життя, а хотілося
світлого, молодого, як молодик. Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля
верстового стовпа відпочити.
...Недалеко
прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів поїзд і зник в
далині.
Оксана підходила до
семафора.
КОЛОНІЇ,
ВІЛЛИ...
Так от: єсть вілли, біля міста в
кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії -
дитячі. Вілли: специ, їхні жінки відповідальні, взагалі - кваліфікація, цвіт.
Ну...
- Ну, я цю гладку корову й близько не
допустила б. Ганьба! Годуємо паразитів.
-
Да, непорядки.
А вдруге вже друга на
першу:
- Подумайте: їй одно місце на віллі,
а вона .цілу сем'ю притягла, ще й "друга дома" притягла...
Безобразіє...
...Отара білорогих баранців
посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле...
Ну...
І третя на
другу:
- Сволоч! В городі одержує
тринадцять пайок, ще й тут у три
горла.
Їдять шоколад, п'ють каву, молоко -
поправляються. Так живуть.
Синіє вечір -
під'їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі
їдять.
...Слобожанські ліси й тракти і досі
були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї
колись, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, гамір
буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер
їдять...
...Колонії пішли далеко в ліси. От
колонія, скажемо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі
блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки - тьотя Бася,
соцвосниця... да...
Господарською частиною
завідує Гіль. Гіль ходить і співає: "Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов"...
Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу.
Звідки він - бородатий, мамулуватий? Хто його знає - революція родила. І він у
свою матір конче закоханий - у революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні,- і не
треба.
- Та покиньте ви співати,- кричить
Анфиса Павлівна, гладка, охайна - німецької
породи.
Гіль
зникає.
Є ще стара діва - Павлина
Анфисівна,- так кажуть, так звуть,- це не
так.
Ну, і так
далі...
Тьотя Бася - фанатичка. Зустрічає
незнайому жінку:
- Що ви читали з жіночої
справи? Що? Бебеля "Женщина і соціалізм" не читали? Та
невже?
Витягає "Женщину і соціалізм".
Читає, слухачі тікають. Вона молиться на Коллонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна
розказує анекдоти:
- Я вам по секрету.
Цілий скандал був... Коллонтай
кричить:
"Стерво! Тебе в публічний дом". А
Ліліна як схопиться: "Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?" Ха! А
вона ж молода, а та стара.
Павлина
Анфисівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає
тіло й зітхає. Співає з натхненням: "Місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б
сховавсь".
У ставку купається сонце - на
ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг
далеко.
Б'ють корову в кошарі. Корова замукала й
рогами - в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров'ю. Прибігла
економка (це вілла):
- Када ви, наконєц,
убйотє єйо?
- Та
зараз.
- ...Та січас,- кричить економка і
біжить - її покликано. Сидір чухається:
-
От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не
чухається:
- Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований
Сидір:
-
Що?
-
Мнясо!
- Те, що буде?.. Тьху! От
практикант!
Микита закурив
цигарку.
Пахне зеленню, пахне
кізяками.
Сидір умочив у цеберку ножа й
перехрестився:
- Яке-небудь стерво, та ще й
лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово -
ех! Та й тільки.
Потім він ріже, але не
мовчить.
- Більшовицька власть, щоб ти
знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку,
то й іншим не перешкоджай. О!
Микита хитає
головою:
- Правильно! ...Вони ріжуть
корову.
В колонії сідають обідати.
Виховательки, діти.
Анфиса Павлівна
подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж
невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна дитячу котлету
їла.
Анфиса Павлівна запивала
водою:
- Хотіла попробувати... Павлина
Анфисівна:
- Так,
так...
...Приїздить до дітей якась мама.
Виховательки люб'язно усміхаються.
- Ваша
дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.
Мама
мліє...
...Набігає хмара літня, пахне
дощем. Кричать галки, над деревами літаючи - перед
громовицею...
...Тільки в тьоті Басі нема
корзини, а в інших є. У корзинах - варення, котлети, білий хліб та
інше...
...Навіщо?..
...
До тьоті Басі приїхав знайомий. Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне,
поміщицьке: нагадує поміщиків. Знайомий
сказав:
- Уся Україна повстанська,
запорізька. Куди не глянь - усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб
вискочити, щоб перерізати всю
колонію.
Павлина Анфисівна
скрикнула:
-
Ах!
Це вона кокетує. Всі це знають, не
звертають уваги. Знайомий серйозничає:
-
Чудний українець - то він флегматик не знать який, то він злодій з великого
шляху... то він революціонер... Тьотя Бася
захвилювалась:
- Що то є українець?
Пролетар-революціонер.
Знайомий сперечався,
тьотя Бася назвала його "соглашателем", лається ще; іде на
терасу.
Анфиса Павлівна глибоко зітхає (їй
спати хочеться) і теж іде в кімнату -
корова.
Павлина Анфисівна була задоволена,
взяла під ручку знайомого й повела в садок однієї
вілли.
Відтіля їх вигнано. Знайомий
обурився.
- Як ви смієте! Ми ж тільки
гуляємо!
- Іді, іді! Не
разговарівай!..
Знайомий пообіцяв
поскаржитись голові Вуцвику. А Павлина Анфисівна
спитала:
- Ну, скажіть правду: ви ж не
комуніст?
Він тричі побожився, що він
комуніст, але вона йому не
повірила.
...Громовиця не прийшла -
пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в
гущавину.
Хтось ламав гілки в лісі - не
людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов'ята, і соловей уже не співав, і
солов'ї мовчали.
-...Якби ви знали, яка це
Анфиса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину
з'їсть: дитячу порцію.
...На якнайдальшій
віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це надхненний
Гіль.
...Тьотя Бася не обідала: її обід
з'їв хтось.
Коли поодцвітали вишні
(позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід
сивенький - смачно...
Летіли трутні по
шосе.
...У віллі мешкають два тижні, три,
місяць, а то й ціле літо. Одні виїздять, інші
приїздять.
Хто приїздить,
каже:
- По вулицях голод, а
тут...
Через тиждень
каже:
- Чому це сьогодні нема какао? Який
же це дім відпочинку? Га?
...Пахне кізяками
й парним молоком.
Ледве світає, Сидір
запрягає коні й везе м'ясо до
міста.
Насіли: де -
хто.
- Захватіть оцього лантуха з
яблуками.
- Що за
лантух?
- Та
оцей.
- Та це ж яблука
казенні.
Його просять, він згоджується за
двісті п'ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м'ясом і закаляв у кров. (Кров і
яблука, революція і кров...) Сидір покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села -
на місто селяни їдуть. Сидір кричить:
- Гей
ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать із
воза:
- Не пан, звернеш і сам. То тільки
земському звертали колись...
Но-о!..
Почухав Сидір потилицю й
згодився:
- Та воно й
правда.
Сіпнув за віжку -
ліворуч...
...Підводилося сонце - червоне,
заспане, невмите...
На вілли (мабуть, і в
колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами,
коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах - дрібний звір ходить,
буває в садках... А через дев'ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно,
свіжо й людяно.
Залітають сюди й погані
баси - невдачники з міста й дебютантки - балерини й третьорядні скрипники. Тут усе
задовольняє. Усіх задовольняє.
Є і літній
театр.
У суботу висіла
афіша:
Грандіозний вєчєр. Участвують...
еtс.
...У неділю тьотя Бася
кричала:
- Я не поведу дітей на цю
буржуазну гниль!
Її не послухали й повели
дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо,
і були оплески гучні і сміх дитячий.
Діти
задоволені, артисти "в ударі", небо
кричить.
Кінчався вечір, заспівали
"Інтернаціонал", і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й "Інтернаціонал"
увірвався.
І розлігся дитячий регіт на весь
ліс. Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда,
схвильована.
- Як ви смієте! Як ви смієте
глузувати?
Стояла біля артистів і махала
кулаками. Її заспокоїли, вона - на сцену і плакала. Діти дивились на неї,
витріщивши оченята, деякі теж плакали.
Ще з
тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна)
і балерина.
Зодіяковий блиск видно весною,
як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і восени, коли сонце
сходить.
Ранком жеврів зодіяковий блиск,
ранком умирали чебреці, снились і пахли
чебреці.
Ходили з вілли в колонію, з
колонії на віллу. Вілли,
колонії...
Легенький золотий
сум.
...Чебреці,
чебреці...
Анфиса Павлівна, Павлина
Анфисівна посварились.
- До другої чистки
не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлівна
обурилась:
- Безпартєйна! Глядіть, щоб
знову в тюрму не попросили.
Приїздив ще
знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний - осінь. У городі взимку холодно й
голодно.
...Колонії,
вілли.
Павлина Анфисівна ще ходила в
купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не
купалась.
...Ставок думав золоту
пісню:
"Ой пряду,
пряду"...-Леонтович.
І минуло
літо.
Глибокого часу-зажури колонії
перевозили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули
з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались
до осель.
Павлина Анфисівна плакала - йшов
тридцять п'ятий листопад.
Коли їхали по
шосе, із корзинки випала "Женщина і соціалізм" - пом'ята, некрасива
книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що
це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і
співав:
- Ми смєло в бой
пайдьом...
Гудів ліс, падало листя - ішов
листопад, прийшов листопад. ...А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.
...Стояли золоті ранки й зодіяковий
блиск.
Із першої вілли Сидір
кричав:
- Микито! Та йди-бо, бісова
личинко! Бандите клятий!
Микита не
озивався.
РЕДАКТОР
КАРК
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв -
Росія, Росія, Росія моя.
Стоїть сторозтерзаний Київ
І двістірозіп'ятий
я.
П.ТИЧИНА
Связан я узловыми дорогами,
На которых повесилась Русь,
На которых трактиры с острогами
Хоронили народную
грусть.
В.
АЛЕКСАНДРОВСКИЙ
І
На
стола поклав бравнінга й на нього дивився тривожно - редактор Карк. Згадав:
холодний ранок - 1905 року чи 1906, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель,
а потім учень, а потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі -
мабуть, того холодний. Гімназіяльна церква й піп із жіночим обличчям. Повітове
місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на
горі.
Кожний бравнінг має свою історію
криваву і темну - у нас, на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п'ятого... а
взагалі - 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент
відступу в невідомість - і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев
танок умирання - листя, а біля вокзалу метушаться сім'ї комуністів, а їх не
беруть.
Дехто не встиг сісти, і їх ловили
по селах... Мого товариша жінку зловили, а потім зґвалтували, і вона стала
дурненька.
Кожний бравнінг має свою
історію: темну, як духовне нутро окремої
особи...
Історія бравнінга така: ліс,
дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна,
горять груди і згорають-згорають... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали
бравнінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали - не іронія! -
а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже?
Почуття колективізму нема - це не з "азбуки комунізму",
провірте!
Проте це не щоденник - це
справжня сучасна новела.
Редактор Карк
підвівся, ще раз тривожно подивився на бравнінга і
вийшов.
II
Із
тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю. На північ ішли води - дощ. На
заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло -
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Сині етюди (збірка) - Хвильовий Микола
