Я (Романтика) - Хвильовий Микола

Я (Романтика) - Скачать бесплатно

Я (РОМАНТИКА)
"Цвітові яблуні"
       З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.- Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею - мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати - втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати - наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
       Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То - молоде загір'я.
       - Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними - літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул - ...глуха канонада. Насуваються дві грози.
       - Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: "Надходить гроза!" І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
       І
       Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі - до неможливости натягнутий дріт.
       День і ніч я пропадаю в "чека".
       Помешкання наше - фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.
       Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
       На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: "ала-ла-ла".
       Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага, княжата - в темряві столітніх дубів.
       І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
       Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
       І я, зовсім чужа людина, бандит - за одною термінологією, інсургент - за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
       - я - чекіст, але і людина.
       Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,- за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
       Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:
       - Тут засідає садизм!
       Я:
       - ...(мовчу).
       На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
       Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.
       Моїх товаришів легко пізнати:
       доктор Тагабат,
       Андрюша,
       третій - дегенерат (вірний вартовий на чатах).
       Чорний трибунал у повному складі.
       Я:
       - Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
       З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
       Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі - тьма. І тут - тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму - вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
       - у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.
       Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
       Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в "чека", проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою -
       - "розстрілять",
       завше мнеться, завше розписується так:
       не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
       Я:
       - Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
       Доктор (динамічно):
       - Розстрілять!
       Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:
       - Я з вами, докторе, не згодний.
       - Ви зі мною не згодні? - і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
       Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.
       І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...
       - ..."Розстрілять"???
       І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
       ...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
       ....Доктор Тагабат нажав кнопку.
       Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
       Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.
       Я думаю "так треба".
       Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалія і.т. д. і т. п.
       Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
       Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою -
       - "розстрілять",-
       мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,- це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,- нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
       "Але який вихід?"
       - Який вихід?? - І я не бачив виходу.
       Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
       - Але я не бачив виходуі
       Воістину правда була за доктором Тагабатом.
       ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
       Я подумав: "коли доктор - злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини".
       Але я подумав:
       - Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
       І тоді відходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
       ...Свічі танули.
       Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
       ...До розстрілу присуджено,
       - шість!
       Досить! На цю ніч досить!
       Татарин знову тягне своє азіятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
       Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
       Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер - чорний трибунал комуни.
       Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
       ...Шість на моїй совісті?
       Ні, це неправда. Шість сотень,
       шість тисяч, шість мільйонів -
       тьма на моїй совісті!!!
       - Тьма?
       І я здавлюю голову.
       ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
       Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.
       ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
       Тьма!
       Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
       ...- Ти спиш?
       Але мати не спала.
       Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.
       І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
       Я:
       - Ах, як я втомився, мамо!
       Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.- Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
       Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
       - Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
       І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
       - Фантом? - знову здригнув я.
       Ні, саме це - неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
       І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
       - Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
       Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
       II
       ...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті - паніка, в тилу - паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
       Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
       Мені доносять:
       - Ідуть глухі нарікання.
       - Може спалахнути бунт.
       Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
       ...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
       Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
       Так:
       будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
       Так:
       вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
       - Штаб Духоніна!
       ...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
       ...А глуха канонада росте.
       Росте передгроззя: скоро буде гроза.
       ...Я входжу в княжий маєток.
       Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
       - Слухай, друже! Одпусти мене!
       Я:
       - Куди?
       Андрюша:
       - На фронт. Я більше не можу тут.
       Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.- Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає "своє право" купатися в калюжах крови?
       Тоді я кричу:
       - Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.
       Доктор Тагабат динамічно:
       - Так його! так його! - і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.- Так його! так його!
       Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
       Доктор сказав:
       - Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
       Я:
       - Хто на черзі?
       - Діло № 282.
       Я:
       - Ведіть.
       Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
       (Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша - і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
       ...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш - порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
       Я:
       - Ваша фамілія?
       Зет!
       - Ваша фамілія?
       - Ігрек!
       Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.
       Я:
       - Де вас забрали?
       - Там-то!
       - За що вас забрали?
       - За те-то!
       Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
       Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...
       Я:
       - Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?
       Мужчина й женщина:
       - Так!
       Я:
       - Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?
       Мужчина й женщина:
       - Так!
       Я:
       - Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з "чека"?
       Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції - передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
       ...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - і він розкинувся горілиць.
       Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
       Женщина сказала глухо й мертво:
       - Слухайте, я мати трьох дітей!..
       Я:
       - Розстрілять!
       Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
       Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:
       - Далі!
       Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:
       - Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
       Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
       Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
       Я підійшов до вікна й сказав:
       - Ведіть!
       ...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло - Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! - Вечоріло.- І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро - це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.
       Тривога.
       В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
       Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
       - Роз-стрі-лять!
       але я повертаюсь і бачу - прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
       Я в тривозі метнувся вбік: що це - галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:
       - Ти?
       І чую з натовпу женщин зажурне:
       - Сину! мій м'ятежний сину!
       Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.
       Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
       - "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
       - Чорт! - і кинувся на доктора.
       Але той холодно подивився на мене й сказав:
       - Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з мамою"), як умів розправлятися з іншими.
       І мовчки одійшов.
       ...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).
       Так! - схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
       - нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я".
       І я голови не загубив.
       Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
       ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:
       - Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
       Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.
       Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
       - Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! - я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
       ...Я за собою нічого не почув.
       ...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
       Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і
       Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
       Я йшов у нікуди.
       III
       ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.
       Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.
       ...Ну да, я мушу бути послідовним!
       ...І цілу ніч я розбирав діла.
       Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:
       - я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією.
       ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
       Хіба то моя вина?
       ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
       - Слухай! Дозволь її випустити!
       Я:
       - Кого?
       - Твою матір!
       Я:
       (мовчу).
       Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
       Андрюша суворо дивиться на мене.
       Його рішуче не можна пізнати.
       - Слухай. Навіщо ця мелодрама?
       Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.
       Я (грубо):
       - Провалівай!
       Андрюша й на цей раз зблід.
       Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.
       Я:
       - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
       Андрюша:
       - Слухай!..
       Я:
       - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
       В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
       В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають.- Кричить дальній вокзальний ріжок.
       ...Андрюша вискочив. За ним я.
       ...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
       ...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.
       ...Я забув про все. Я нічого не чув і - сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.
       Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -
       - дегенерат.
       - От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...
       Я:
       - Ви?
       Він:
       - Я? О, я! - і постукав пальцем по дверях.
       Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:
       - "це сторож моєї душі" - і без мислі побрів на міські пустирі.
       ...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
       ...Але що ж я?
       ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
       і я остаточно збився з ніг!
       Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...
       ...Я остаточно збився з ніг!
       ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
       Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
       ...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
       ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
       ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
       Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
       Я різко кажу:
       - Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.
       Тоді він іронічно й байдуже:
       - Ну, і що ж? Добре!
       Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.- О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
       Я:
       - Будь ласка, покиньте кімнату!
       Доктор:
       - Ну, і що ж? Добре!
       Тоді я не. витримую й шаленію.
       - Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
       Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
       ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
       Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
       Тьма.
       ...- Конвой!
       Вартовий увійшов і доложив:
       - Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
       ...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
       ....В городі стояла енергійна перестрілка.
       ...Ми йшли по північній дорозі.
       Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії - темного натовпу на розстріл.
       Позаду рипіли тачанки.
       Авангардом - конвойні комунари, далі - натовп черниць, в авангарді - я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
       ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
       Я йшов по дорозі, як тоді - в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
       Зате я відчував:
       - там ішла моя мати
       з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.
       Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
       Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
       ...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
       Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
       І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені - так, як у дитинстві, на теплих грудях.
       І спалахнуло:
       - невже я веду її на розстріл?
       Що це: дійсність чи галюцинація?
       Але це була дійсність: справжня життьова дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
       ...Але, може, це помилка? '
       Може, треба інакше зробити?
       -Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
       Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
       ...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
       ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:
       до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
       - Ваша мати там! Робіть, що хочете!
       Я подивився:
       - з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
       ...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,- то помітив ворог.- Збоку розірвався снаряд.
       ...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
       І тоді ж, пам'ятаю -
       з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудів ліс.
       Метнувся вогонь - раз,
       два-
       і ще - удар! удар!
       ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
       Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
       Навкруги - пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
       - Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.
       ...Що це? невже знову галюцинація?
       Я відкидаю голову.
       Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.
       Вона мовчала.
       ...Панцерник заревів у бору.
       Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
       ...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
       Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
       Я положив її на землю й дико озирнувся.-- Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.- Недалеко грохотіли орудія.
       ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
       "От дурень!" - подумав я.
       ...Потім скинувся:
       - Де ж люди?
       Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! - І я кинувся на дорогу.
       Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
       Я здригнув і побіг до трупа матері.
       Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
       Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.- Тьма.
       І раптом чую:
       - Ну, комунаре, підводься!
       Пора до батальйону!
       Я зиркнув і побачив:
       - переді мною знову стояв дегенерат.
       Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! - Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
       ...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
       ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
       ...Я зупинився серед мертвого степу:
       - там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни