* * * І виріс я на чужині І сивію в чужому краї: То одинокому
мені Здається - кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная
країна... Аж бачу - там тільки добро, Де нас нема. В лиху годину, Якось
недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село... У те, де
мати повивала Мене малого і вночі На свічку богу заробляла; Поклони
тяжкії б'ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її
дитину... Добре, мамо, Що ти зараннє спать лягла, А то б ти бога
прокляла За мій талан. Аж страх погано У тім хорошому селі: Чорніше
чорної землі Блукають люди. Повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати,
повалялись, Стави бур'яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люди
подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. І я,
заплакавши, назад Поїхав знову на чужину. І не в однім отім селі, А
скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві... Гинуть!
Гинуть! У ярмах лицарські сини! А препоганії пани Жидам, братам своїм
хорошим, Остатні продають штани... Погано дуже, страх погано В оцій
пустині пропадать! А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать і мовчать!
А як не бачиш того лиха, То скрізь здається любо, тихо, І на Україні
добро. Між горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується,
любується На всю Україну. А понад ним зеленіють Широкії села, А у
селах у веселих І люди веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не
осталось Сліду панського в Украйні!.. [Кос-Арал 1848]
|