ДІМ НА
ГОРІ
Роман –
балада
ЧАСТИНА
ПЕРША
ДІМ НА
ГОРІ
Повість -
преамбула
Розділ
перший
СПОКІЙ
Хай буря в серці пана мойого
втихне!
Хай заспокоїться бог, якого не
знаю...
З вавілонських
молитов
1
«Тихий і незвичний спокій!» — подумав
Володимир. Не був то спокій, що знав його досі: тиша квартири, моторошна тиша
перед початком бою, тиша лісу, коли лежав у польовому шпиталі й дивився, як
хитаються над головою і порипують величезні сосни. Тут відчував тишу первозданну,
бо не була глуха; можливо, відчувалася так об'ємно, бо звуки гучали напрочуд
влагоджено, світ раптом поширшав і спросторів для Володимира, тихе світло
розлилося по ньому.
Ішов уздовж вулички,
брук — тільки в нікчемних залишках, інколи розливалася на дорозі брунатна калюжа,
скраю галасливо хлюпалися горобці: сонце впало на плесо, і калюжа раптом заграла й
запромінилася гострими голубими спалахами. Горобці з шурхотом злетіли, покинувши в
поросі мокрі гнізда; від найближчої хати долинув дзвін посуду, з іншого боку
закудкудакала курка й загорлав півень. Ліниво звивався з димарів літніх печей
струмчастий дим, і Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе
те.
У хвіртці виросла раптом молодиця з
порожніми відрами, і він не зміг не задивитися і на цю молодицю: мала темні й
величезні очі. Володимир поспішив, накульгуючи, далі, бо йому аж у голові
запаморочилося — від незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося,
що ця вулиця — не просто шлях, який так собі кладеться, весь простір наповнювався
тими золотистими хвилями, і чи від блимотливих калюж серед дороги, чи від повітря
видалося йому, що шлях, яким ішов, дивно запрозорів. Зрештою, попереду й справді
заголубіло — лежала між городів та дерев тонка та звинна річка. Там далі
витиналися горби, і вони раптом застрибали йому у визорі, аж мусив спинитися:
запаморочилося — спадок по тому житті, яке лишалося за
спиною.
2
Школа тяглася до косогору, знижуючись у
цоколі; у крайньому її кінці, де були двері з великим навісним замком, цоколь
пропадав; двір — утоптаний, трава обрамляла його тільки під стінами та парканом,
паркан протрухлий, з численними щербами; зразу за школою — стрімка, кам'яниста,
густо засипана жорствою гора, вище росли густі дерева, а з правої руки, трохи
поодаль, витиналася важка, потріскана
скеля.
Володимир обійшов двір, злякавши
курку під каштаном, курка загаласувала й кинулася навтьоки, і чи був покликаний
тією куркою, чи, може, з неба впав — виріс перед Володимиром широкоплечий
бородатий дід. Володимир побачив його малі сині очі, і хоч дивилися вони
насторожено, йому стало погідно від тих очей, бо цей колір невідступне
супроводжував його сьогодні. В руці дід тримав кийка, мабуть, не задля підпори;
Володимир усміхнувся до старого, виклавши в тій усмішці всю ту радість, якої зажив
на цій вулиці, але це не розтопило замерзлі й такі насторожені очі, спалахнув
тільки там блакитний полиск.
— Нема тут
уборної! — вуркотів дід, загороджуючи Володимирові дорогу, хоч у кутку двору таки
стояла розтріскана й розхитана споруда, у призначенні якої годі
помилитися.
Володимир уже не міг
стриматися й мусив засміятися до тих настовбурчених і тому смішних очей. Мусив
сказати, що прийшов сюди на роботу і що отепер, розвів він рукою, все — володіння
його, ба навіть і сам дід. Тоді дід почав танути на очах: ослабла рука, що
стискала кийка, обличчя розм'якло і стало добродушно-нетямкувате, а очі зробилися
тим, чим повинні бути: яскравим відбитком сяйва, що текло сьогодні щедро на
землю.
Володимир показав дідові свої
папери, щоб той зовсім йому повірив, а коли озирнувся, побачив, що з-за паркану
сусіднього двору вистромилося із п'ятеро дитячих голів. Усміхнувся, хоч ті й не
подумали відповісти на привітання, відтак аж голову закинув — обійняло його раптом
щастя!
Дід усе ще ворушив губами, читаючи
його папери, і доки перечитав, Володимир устиг обдивитись і гору поза скелею. На
скелі стояв високий худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на
знак питання; над головою у Володимира зашелестів каштан, а під ноги впало кілька
їжачкуватих плодів. Він побачив угорі за скелею майже потонулий у зелені дім, —
хлопчак уже йшов туди по крутій кам'янистій стежці. Внизу, у жовтому піщаному
ложі, лежала річка, і по піску ганяло двоє голих золотистих, як і пісок,
дітей.
3
Галині руки топились по лікті в білій
піні, і вона мимохідь подумала, що кілька років тому прала ще в дідівський спосіб,
мочачи білизну в розчині попелу. Коло неї ріс великий каштан, а в ногах валялося
кілька їжачкастих плодів. Над головою стелилося небо, яке вона найбільше любила, —
купчасті хмари із білими химеруватими головами, а між них такий щедрий розлив, що
тіло саме від себе наливається юною бадьорістю. Руки її звично ходили в піні й
терли об дошку-терку; на порозі сиділа, скоцюрбившись, баба — дивилася майже
безтямним поглядом і ворушила вустами. Помічала онуку серед двору, й поступово
лагіднів та осмислювався її погляд, була Галя в ясно-синьому платті, а коли
оберталася до старої, світила усмішкою: молоде її обличчя
сяяло.
— Погідний випав сьогодні день, —
сказала стара. — Набридли ці дощі!
Галя
розпрямилася біля балії, відчуваючи, як солодко ниє в неї спина, і задивилася
туди, де звивалася в глибокій долині річка. Там стелився засипаний рідкими
деревами узвіз і стовбичило, як завше, кілька парочок. Притислися плечем до плеча
й дивилися на далекі прирічкові краєвиди; там нижче корячкувате завмер підбитий ще
у війну танк, і по ньому, як мурашва, лазили діти. Трохи далі витяглась, обведена
щербатим парканом, школа, а на подвір'ї стояло двоє
чоловіків.
— Куди це задивилася? — сумирно
спитала від порога стара.
— Степан із
кимсь біля школи.
— Пити хочеться, —
сказала стара. — Чи б не подала ти мені, Галюню,
води?
Відвела погляд від того щоденного
краєвиду, щось зазвучало в ній: мелодія якась призабута чи жаль. Підійшла до
старої, і та посунулася, щоб пропустити
її.
— Таке маю враження, — сказала баба, —
наче тепер і не літо...
Пила воду
маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й дивилася невідривне в
далечінь, начебто й справді бачила там тіні
осені.
Хлопець рипнув хвірткою і несміливо
став на стежці.
— Я ластівку ледве не
зловив, — сказав він. — Гарна така була
ластівка!
Кварта в руках у старої
затремтіла. Галя вже прала, і піна знову піднялася їй до
ліктів.
— Чуєш, мамо! — сказав уже
сміливіше хлопець. — Я ледве ту ластівку не зловив! Гарна була
ластівка.
Баба відтрутила од себе кварту,
і кілька крапель упало їй на кофту. Галя повернулася до сина і згукнула вражено:
хлопець був з голови до ніг вимазаний у
глину.
— Де це ти так
убрався?!
— Я ж тобі кажу: ластівку
ловив.
— Ну, і де ж та
ластівка?
— Полетіла, мамо. Але я теж
полетів…
Стояв на стежці весь глиняний,
розвів глиняні руки, і з глиняної голови поблискували тільки очі. Глиняним пальцем
утер носа і хотів поправити глиняного
чуба.
Галя пирснула, бо несила їй було
дивитися на цього глиняного чоловічка. Затулилася рукою, вкритою білою піною, і
хлопцеві стало любо на неї дивитися. Була така гарна й молода під тим сонцем!
Зрадів, що мати така невимірне гарна, а ще більше, що покарання вдасться уникнути.
Через те засміявся й сам, і ще яскравіше заіскрилися на глиняному обличчі його очі
— блиснули в них сльози.
— Смійся, смійся!
— озвалася з ґанку баба. — Коли він шию собі зверне, не так іще
засмієшся.
4
Володимир став на порозі свого нового
мешкання. В потилицю йому дихав дід, і вони обдивлялися кімнату, наче бозна-яке
диво побачили.
— Дошки звідси я заберу, —
сказав сторож. — Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили.
Володимир присвиснув.
— Сарай нікому було
звести, — сказав винувато сторож. — Ці парти я також
заберу.
— Стіл хай лишиться, — сказав
Володимир, протискуючись боком у кімнату. В кутку стояло старе іржаве ліжко, саме
до нього Володимир і добирався. Боляче нила йому нога, і він сів, полегшено
випроставшись.
Сторож потяг дошку,
здійнявши хмару куряви.
— А вещі ваші де,
звиняйте? — спитав уже з дошкою на плечі.
— Отут! — Володимир плеснув по речовому мішку. Старий подивився на нього
вражено.
— Я зараз допоможу, — сказав
Володимир.
— Аз ногою у вас що? — спитав
дід, тягнучи до себе вже другу дошку.
—
Нема в мене ноги.
— Значиться, на протезі?
— Старий поклав дошку на плече й озирнувся. — А хоч ковдра у вас
є?
— Ковдра зі мною, — засміявся
Володимир, плескаючи по кинутій на ліжко
шинелі.
Встав, але зарізко, і йому
заболіло. Одне вікно було завішене чорним папером, а друге так закіптюжилося, що
краєвид за ним пливав у сірому тумані. Володимир скинув гачка і торсанув раму.
Затріщала струхлявіла обклейка, чути стало, як десь у дворі дід кинув дошку і вона
ляско плеснула. У вікно повіяло духом землі й недалекої річки. В хаті навпроти
зарипіли двері, і в прочілі виросла висока постать. Жінка була така худа, що він
аж зажмурився.
— Ви б посиділи, — сказав
від порога Степан. — Я вже сам справлюся... З далекої, мабуть,
дороги?
— З далекої, — обізвався Володимир
і відійшов од вікна, бо та висока й худа з неймовірною цікавістю задивилася на
нього.
— Давайте повиносимо парти! —
сказав він старому. Вони витягли парту; жінка за цей час встигла вийти з двору й
рушила через вулицю. Ступила в хвіртку, і очі її запалали
гнівом.
— Що це за перетрубація, Степане?
— спитала таким тоном, що вони нараз спинилися, як хлопчаки, і винувато опустили
руки.
— Та це, Олександре Панасівно,
теє-то... директор, — сказав Степан сумирно і втер з чола
піт.
Жінка спинила на Володимирові погляд,
і він змушений був подивитися на каштан, безсилий витримати той блискучий
потік.
— Він, Олександре Панасівно, й
документа мені показав, — запобігливо сказав Степан. — Я хотів був до вас зайти,
та пішли-от квартирю дивитися...
— Треба
було зайти спершу до мене! — відрізала
жінка.
Пройшла повз них, начебто й справді
були вони в чомусь винуваті, і зайшла до директорського приміщення. Чоловіки
тюпали покірно слідом, керовані незрозумілою силою, що струміла від
неї.
— Чого стали? — роздратовано
повернулася вона. — Виносьте швидше цей хлам, і я тут
приберу...
5
Високий сивогривий чоловік ішов неквапно
берегом, спираючись на розкладний стілець. Перед ним поважно ступало з десяток
кіз, Володимир побачив зі свого вікна розумне й шляхетне обличчя старого — і він,
і кози немов пливли над зрізаним берегом. Чоловік був задуманий, і, здавалося, не
він вів отих кіз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до господаря, а
що він не зважав, ішли далі, покивуючи. Здуті їхні вим'я були повні молока; велике
густожовте сонце спинилося над найвищою горою, більшало й наливалося червінню.
Кривава барва розтеклася по річці, і та раптом затріпотіла, замигтіла й заграла.
Зрушена тією зміною, виривалася з води й підстрибувала притьма вгору риба —
ковтала чудове і хмільне вино... П'яна й запаморочена, падала назад у воду і
гуляла, крутилася й витанцьовувала риб'ячі свої танці. Кози йшли та йшли і чим
ближче підходили до свого дому, тим млосніше й важче ставало їм нести розбухлі
вим'я, зорки від того розпливались у їхніх очах і заповнювали очниці. Мекіт їхній
під той час ставав також інакший, солодкий та прохальний, бо вже марилася їм та
хвилина, коли до них доторкнуться ласкаві руки — віддадуть тоді набрану за день
білу кров трави й листя. Червоний захід запалив у їхніх очах ще й по дві іскри, і
доки догоряли, доти йшли вони, ведучи за собою задуманого і наче сліпого
сиваня...
Темні ворота біля урізаного в
косогір будинку стояли розчинені, і бовваніла в них кругла, сива й напрочуд
ласкава бабуся. Спиралася на ціпок, а на ногах у неї були червоні туфлі. Дивилася
лагідно й тепло, бо той чоловік, що підіймався кам'яною стежкою, був у цьому
вечірньому світлі як король із забутих казок. Кози мекали, поспішаючи до тої
теплої й затишної постаті — саме про неї вони думали, спалюючи в своїх очах золоті
іскри заходу, і саме її рук сподівалися, щоб позбутися солодкого
тягаря...
Оточили її звідусіль, наче
великі білі коти, і червоні їхні язики вискакували водночас з червоних ротів —
лащилися вони до старої і раділи. Вона, однак, чекала, поки ступить у двір отой
сивий король, котрий відстав і важко боров ядуху, — біле волосся спадало йому на
плечі, а палиця-стілець подавалася вперед — спирався він на неї
важко.
— Доброго вечора! — сказав він,
проходячи у ворота. — Чи у тебе, Маріє, все тут
гаразд?
— Все гаразд, Іване, — озвалася
стара. — А в тебе? Він зачинив ворота, і ті з рипінням відрізали їх від того
краєвиду, що лягав перед очі з гори. Сонце сиділо вже в недалекому клені і наче
розчісувало гілляччям своє золоте волосся.
— Я, Маріє, чогось більше задихатися став, — сказав тепло сивань і задивився
кудись туди, до горбів і до західного
сонця.
6
Поки доїлися кози, він сидів на веранді,
густо заплетеній крученими паничами, і щось писав у великій бухгалтерській книзі.
Літери випливали з-під олівця химерні й кострубаті, заповнюючи листок від краю і
до краю; Іван дивився на них через накладені на очі окуляри і чи від того, що
навколо пахли квіти, чи, може, мав він такі окуляри, бачив між тих корячкуватих
знаків зелену траву й струмок, чув шелест листя і спів невідомого птаха. Дивився
на вигадливі лінії, які сплітали на землі світлотіні, і не міг надивуватися з
їхньої гри та руху.
Марія в цей час доїла
кіз. Сиділа посередині зарослого шпоришем дворика, і біле пахке молоко прискало в
емальовану каструлю. Шумувало в ній та пінилося, начебто сік той із трави й листя,
що його випили тварини за день, ще й досі нуртував. Кози позирали вряди-годи на
господиню й чекали черги, а коли Марія відпускала видоєну, до неї притьма
прискакувала друга. Старий позирав на них з-за окулярів, відриваючись на мить од
писання: двір, наповнений білими тілами, зелена, аж соком прискала, трава,
навдивовижу знайома й рідна жінка і сухий прискіт падучого молока — все це
відбивалось у його окулярах, і, може, від того нового зображення, що випукло
завмерло на його скельцях, бачив старий вже інше. Бачив землю, залиту зеленню й
таким-от молоком, — витворювала білий сік і перетворювала його в молоко. Називав
подумки знайомі трави, дерева та бур'яни, і ті приходили до нього. Кілька
загулялих бджіл пили мед з кручених паничів, якими обросла веранда, — бачив
незвично побільшені тіла цих бджіл і стежив, як у їхніх прозорих тілах працюють
ледь видні насосики. Пульсували й ходили, наче важелі й шруби невідомої машини,
бачив, як збирається в їхніх тілах мед, начебто народжувався це плід. «Ось воно,
їхнє молоко», — думав він, а там, серед двору, все ще обступали господиню
нетерплячі кози, зводили вгору писки й благали, запалюючи червоні вогники язиків.
Каструля доливалася — все це було залито вечірнім сяйвом у малинових півтонах;
заспокоєні кози лягали серед двору і опускали втомлені голови. Старий на веранді
розумів їхню втому — в їхніх очах довмирали останні іскри величного заходу: сонце
вже розчинилося, мов пігулка, і розтеклося по цілому небі, запаливши його, як
велетенське горнило.
Старий дописував
останні слова, які народилися в ньому сьогодні, він писав про спокій вечірнього
неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі. Здавалося, він сам пасся
цілий день, як і його кози, і набралося в нього того ж таки соку, яким багате все
живе біля широкого вогнища заходу; може, тому, коли відкинувся на спинку лозового
крісла, тихий жаль поплив йому із серця. Шкодував, що плід його такий блідий та
мізерний, що він тільки йому доступний і промовляє. Олівець випав із його
стомлених пальців. Сидів коло столу, заплющившись і змізернівши, зовсім так само,
як звільнені від тягаря його кози. Марія зупинилася на вступі до веранди, несучи
каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсім знесиленого дідуся, який
сидів із заплющеними очима і з блідим, як те ж таки молоко, обличчям, — вмирали на
ньому останні відблиски вечірньої заграви.
— Іване! — покликала тихенько. — Чуєш, Іва-а!..
Він розплющився, і вона зрозуміла, за що
любить цього не зовсім збагненного чоловіка: очі його були зовсім такі, які бачила
у першокласників, коли вперше сідали вони за парти і вперше засвічували погляд до
вчительки, яка переступала класний поріг.
7
Володимир був ще й досі ошелешений від
вихору, який несподівано залетів до його нового помешкання. Той вихор утілився у
високу й дивовижно худу жінку, яка, наче птах, прилетіла сюди бозна-звідки. Був
це, можливо, й справді Вітер, котрий гуляв по полях та лісах, набравшися духу
земного й сили небесної. Часом йому хотілося отак пожартувати: прийти й
спантеличити когось, ставши жінкою чи ж чоловіком, а тоді дивні речі кояться там,
де він спустився: рух там і сновидьга, заповзяття і
неспокій.
Зараз Володимир сидить серед
свого напрочуд просвітлілого мешкання, навколо починають плестися сутінки; Вітер
прийшов був сюди із щіткою, із горням, повним білої глини, миттю обмахав почорнілі
стіни й стелю, потім вимів сміття і вимив підлогу, ще потім настелив на стола
стареньку церату, обтер ліжко, і за мить те ліжко освітилося латаною, але
дивовижно чистою білизною. Через кілька хвилин скло на вікнах стало ясне й прозоре
— Володимир тільки й міг, що розвести
руками.
— Чим же я можу віддячитися? —
спитав він.
— А тим, що не будете нам на
голові сидіть, як директор, — сказала трохи загостро Олександра Панасівна і так
гримнула за собою дверима, що Володимир остаточно повірив: гостював тут, у нього,
справді Вітер, чарівний навійло-характерник. Йому стало тепло на серці, і відчував
він те тепло потім ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого приміщення
на єдиному розхитаному стільці. Крізь вікно вливалися пахощі вечірніх квітів;
захід уже пригасав, а він не міг одвести погляду від тендітного й мерехкого світла
— блідло воно на очах й покривалося синюватою млою. Червоне в тій імлі густо
малиновіло, але й це тривало недовго: вже тільки невелика бордова смужка лежала
впоперек неба, наче загублена Вітром червона
хустка.
Олександра Панасівна погукала
дітей, і Володимир здригнувся. Голос був різкий, трохи гортанний, і називав він
одне, друге й п'яте ймення. Володимир мимохіть підійшов до вікна і побачив у
срібних сутінках високу й худу постать — до неї збігалися звідусіль діти: одне,
друге, п'яте. Оточили матір і закричали, замахали руками. Олександра Панасівна
обійняла за плечі старших і повела їх до хати, решта посунула за нею, а найменше,
п'ятирічне, спинилось у дверях, озирнулося на світ, від якого ховалися, й
заплеснуло за собою двері.
Дивився на той
дім, так густо заселений дітьми, були в ньому відчинені вікна, і в них мигали
дитячі голівки і вилітали раз по раз високі, дзвінкі
голоси.
Не витримав свого затворництва,
вийняв з речового мішка кілька банок тушковини, загорнув у газету й вийшов надвір.
Зустрів його тут тихий легіт, заворушив каштановим листям, і впав під ноги
недозрілий каштан. Так само впав під ноги недозрілий каштан і Галі, яка впорала
хатню роботу і мовчки сиділа з бабою та сином на
ганку.
— Мені здається, коли я помру, —
сказала спокійно стара, — буде такий-от вечір й отака тиша стоятиме
навдокіл.
— У нас завжди така тиша! —
засміялася Галя. — І не треба, мабуть, бабцю, забивати собі голову думками про
смерть...
— Сиджу цілими годинами сама, —
мовила стара. — Скільки думок налазить у
голову!..
— Про що ж ви таке думаєте? —
дзвінко запитався Хлопець.
— Я, дитино,
думаю про все, — сказала стара й завмерла на мить, погасивши погляд. Сиділа темна
й маленька, одне око їй сльозилося, рот трохи відслонився, показуючи пеньки зубів,
і Хлопцеві здалося, що вона мусить знати бозна-скільки таємниць, оця його
прабаба.
Ходила навколо ворухка і справді
нерушена тиша, а в ній сюрчав один тільки цвіркунець. Це засіяло раптом Галину
душу печаллю, такою ж чистою, як цей вечір, і голубою, як смужка на овиді. Підняла
каштановий плід і почала сколупувати з нього шкурку. Всередині були світлі зерна,
поклала їх на долоню й задивилася.
— Дай
мені! — попросив Хлопець.
Віддала йому
зерна, і він підкинув їх угору.
Тоді
обізвалося з десяток цвіркунів, начебто й чекали того Хлопцевого сигналу, —
засюрчали й заспівали.
— А мені часом
здається, — сказала Галя, — що світ кінчається на цих
горбах...
Хлопець присвиснув, йому
уявилося, що здалеку, з тремкого і ще прозорого сутінку, проступила клубеняста
постать в убранні мандрованця. Повернулася до нього й усміхнулася, змахнула
палицею й поманила рукою.
Стара мовчала.
Була темна й важка, сіра й нерушна. Лице її закам'яніло, а очі погасли. Дивилася
морочно, як плететься над рікою сіра пелена смерку, і не бачила, здається, ні
смерку того, ні річки. Зорила на темні, порослі ліщиною горби і не бачила їх.
Бачила тільки маленький клаптик землі, вщерть засипаний квітами, густо освітлений
сонцем і начебто вийнятий із цього простору. Гуляла на тій галявині чарівна
дівчинка з білим песиком: песик її наздоганяв, а вона
втікала.
Галя зирнула на стару, і темний
острах спалахнув у її серці: побачила в її очах непроглядну темінь і відчула подих
чорнезного вітру...
Хлопець зістрибнув з
ганку й почав шукати закинені в траву каштани. Коли ж звівся, коліна на його
штанах були мокрі, а в руках він тримав світлі
клубочки...
Володимир переступив поріг і
спинився. В кімнаті довкола столу сиділо п'ятеро дітей і височіла серед них висока
й неймовірно худа постать.
— Вибачте, —
сказав він. — Я оце побачив ваших дітей... — Він знітився й замовк. — Вибачте, —
сказав він ще раз і поклав на шафку свій пакунок. — Це маленький гостинець
дітям...
Подивився зі страхом на ту худу й
високу, бо здалося йому, що вона зірветься й прожене його разом з недоладним його
дарунком. Але від столу дивилася на нього зовсім інша жінка. Великі, добрі й теплі
очі привітали його, і він раптом почав пригадувати, що десь їх бачив. Було це дуже
давно, іще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього і всіх людей війна,
побачив себе в цьому-таки місті, тільки на іншій вулиці — ця значно старша за
нього жінка була тоді така, як він тепер, несла вона на руках дитину, а поруч
ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловік й був коло неї, високої й тонкої,
як кремезний гриб. Володимир дивився тоді на цю трохи незвичну пару: Санчо Панса й
Дон Кіхот, подумалося йому тоді — жінка ця була негарна на обличчя. Отак і йшли
вони тоді по вулиці, зовсім не дбаючи, що треба було йти по хіднику, а він стояв
за парканом й очей не міг од них відвести.
— Чи ви не жили на Рудинській? — спитав він тихо. — Щось мені таке
пригадується.
Вона хитнула чи заперечливо,
чи ствердно і всміхнулася.
— Сідайте
повечеряйте з нами.
Він замахав руками,
але все-таки сів, бо раптом побачив на стіні й того широкоплечого, кремезного:
стояв у фотокартці й усміхався на повен
рот.
— Це ваш
чоловік?
Тоді заблищала в неї на оці
сльоза, і була вона настільки незвична на лиці цієї високої й худої, в цього
Вітра, що поселився в жіночому тілі, що він знову засумнівався: чи та це
людина?
Насипала йому картоплі й очистила
огірка. Йому стало зовсім легко в цьому товаристві — діти дивилися на нього й очі
видивляли, а він відчув справжній голод, адже ріски не мав у роті від
ранку.
— Знаєте, — сказав він, посилаючи
до рота першу ложку. — Там, де я жив, ані хати не лишилося, ні
батьків...
...За вікном цвів срібно-синій
сутінок. Цей сутінок застав надворі сивоволосого козопаса і його жінку. Вони
сиділи за садовим столиком й пили вечірнє молоко. Мовчали, бо така була їхня
заведенція, обоє були зморені, він — отим писанням на веранді, обвитій крученими
паничами, вона — доїнням. Тепер біля їхніх правиць стояло по білій філіжанці, і
оточував їх срібно-синій сутінок — тік на них, як те ж таки молоко. Минулий день
стояв за їхніми спинами, як величезна істота, теж випасла й випила свій сік,
наслідком чого й став цей вечір, це молоко у філіжанках і ця тиша, що росте
навколо, як квіти. Незвідь від чого подумалося Іванові, що це все-таки дивно:
ніколи не читав він отого, що пише, цій жінці, котра сидить проти нього, і з якою
розділив своє існування, — були вони з нею надто ощадні в словах. Сиділи мовчки, й
пили малими ковтками молоко, і були по-справжньому щасливі від того, що це дійство
все-таки можливе для них. Кудлате гілля розстелялось у них над головами, і крізь
нього старий угледів раптом тріпотливу й ледве видну
зірку.
— Знаєш, — сказала Марія,
заворушившись. — Я вже починаю турбуватись. Прийде новий
директор...
— То й скажеш йому, що тобі
хочеться. В твоїх літах...
— Ще з
першачками я мала б силу справитися.
— То
він і вділить тобі першачків.
— А
наступного року?
— Що нам гадати про
наступний рік!..
Він раптом подумав, що
сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому серце і йокнуло легенько, знову зирнув
він на ту самотню зірку в небі, а вуста його склалися
гірко.
— І сама не знаю, чому мене так
тягне до першачків.
— Я знаю! — сказав
він, і вона побачила той його погляд, що завше її
вражав.
— Ти знаєш! — поспішила згодитися
вона.
Замовкли й загусли в цьому вечорі.
Молоко в їхніх чашках перетворилось у білий лід, перетворились у лід і вони самі.
Часом зривались і глухо падали в тиші яблука і замерзали там, між мокрої трави.
Ішли в тому сутінку два їжаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були
пересичені. Цвіркуни зібрали духовий оркестр на лопушиному листку, й раптом
заграла їхня перша скрипка. Мелодію підхопив цілий оркестр, і в темряві задзвеніло
фортепіано. «Перший концерт для фортепіано з оркестром», — подумав старий і згадав
той час, коли й гадки не мав, що таке може вчуватися. Усміхнувся своїй мовчазній
дружині і зчудувався ще з одного мимовільного відкриття: люди можуть цілий вік
прожити побіч одне одного, цілий вік дивитимуться вони одне на одне і ділитимуть
хліб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподівана музика звучить часом у
їхніх серцях.
8
Володимир сидів на постелі, поки що
позиченій, доки не розживеться, скинув протез і розтирав набряклу ногу. Стис зуби,
тамуючи біль, і міцно склепив повіки. Крізь червону заслону, яка стояла перед ним,
крізь ті ж таки стиснуті повіки побачив він зелену, залиту сонцем вулицю і себе на
тій вулиці з шинелею, перекинутою через руку, і з речовим мішком за плечима...
Почув, як ляпають, падаючи одна на одну, дошки, і, хоч вони давно втратили запах
лісу, чув він і той тонкий, бадьорий запах. Випливало з пелени бородате обличчя
сторожа, коли той спинивсь із дошкою на плечі, повернувшись до нього; побачив, як
вилітає з голубого безмежжя Вітер, котрий народився серед полів та сосен, а спершу
був і сосною, й стеблом. Великий прямокутний стіл засвітився перед ним,
поставлений руба, ясніло з-за нього п'ятеро дитячих облич; пальці його розтирали й
розтирали ногу, і біль теж ставав червоний — нагад про той більший, що пережив
його в шпиталі. Чорна смуга проклалася перед його заплющеними очима, і в тій смузі
смарагдове заграли їжачки каштанових плодів. Жив у ньому попри біль та втому
тонкий, радісний настрій — світ почав легенько крутитися перед ним. Ліг, бо так
солодко стало відчувати той рух, запахло золотим деревом — світ з червоного ставав
блідаво-фіалковий, як той сутінок, в якому повертався він од Олександри Панасівни.
Раптом згадав, що бачив Олександру Панасівну ще раз, здається, на вечірці у
старшої сестри Соні, коли стояв він крадькома за дверима і слухав голоси з
сестриної кімнати чи стежив за гістьми крізь замкову щілину. І зараз побачив ту
щілину, тільки значно більшу, і пливли в тому прорізі людські обличчя, серед яких
він таки впізнав Олександру Панасівну і її майбутнього чоловіка... Знову
одмінилася барва — велику піщану пущу побачив він. І біг по тій пущі ще на
здорових ногах, зліворуч бив завзято кулемет, поруч бігли його товариші: Микола,
Іван і Шурко. Перший упав Микола, за ним і Йван схопився за живіт і зігнувся, наче
перерізаний. Вони бігли далі з Шурком, аж доки в тому місці, де був Шурко,
з'явилася химерна біла шапка. Рвонуло щосили повітря і землю, знявся чорний і
червоний стовп...
Це видіння повторювалось
у його снах не раз і не двічі, не раз і не двічі схоплювався він із ліжка й
кидався бігти. Кричав і плакав, доки заспокоювали його сестри; зараз він міг
кричати вільно, міг плакати й бігти скільки заманеться — ніхто його вже не стримає
і ніхто не заспокоїть. І він кричав і лаявся, крик його глушивсь у порожньому
будинку, і слухали його хіба що пацюки, які дружно возилися біля залишеного на
столі півбуханця. Стояли коло того півбуханця колом і чекали, доки стихне
крик…
Володимир сів на ліжку й важко
дихав. Боліла нога, і він знову почав її масажувати. Рипів зубами, і цей рип таки
злякав пацюків. Бухали зі столу й тікали, тарабанячи
лапками.
Було тихо. Холодний піт умив
Володимира, але він ще мав силу прислухатися до тиші, що панувала навколо. Власне,
була це не тиша, а спокій: з річки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на
підвіконня виліз цвіркунець і засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир
сидів, і в грудях у нього голосно тахкотіло серце. Був радий, що той сон — тільки
сон, був удячний, що все-таки не забував тої піщаної пущі й того бігу по ній, і
сумував, що вже ніколи не побіжить поруч своїх вірних друзяк. Було йому тужно, а
навколо стояв невимірний спокій, і сплелося все, закрутилося й дало початок новому
рухові, тож, лежачи навзнак на позиченій постелі, він поминав, наче молитву
проказуючи, тих, хто залишився навіки у тій піщаній пущі, чиї обличчя вже майже
позатирались у пам'яті, але кого поклявся він не забувати ніколи. Навіть пацюки
відчули його напругу і його наїття, нетерпляче шкребли пазурами підлогу, але
залишеного хліба не торкали. Рушили до нього вже тоді, коли синя пташка сну
спустилася Володимирові на очі і заслонила йому їх широкими голубими крилами. Тоді
він удруге побачив, як оновлюється недавно закіптюжена й захламлена кімната —
загуляв по ній Вітер, вимітаючи куряву й павутиння, й тонко, чудово запахло білою
глиною. Запахло свіжопомитими дошками, і війнули в сонячному повітрі срібні крила
простирадел. Володимир усміхнувся крізь
сон...
9
Вранці йому здалося, що побачив у
дворику навпроти школи не одну Олександру Панасівну, а принаймні шість. Голився
біля розчиненого вікна, густо намиливши аж до очей щоки, і побачив одну Олександру
Панасівну, яка бігла до колонки по воду, друга в цей час зачісувала дівчаток і
в'язала їм банти, третя чистила біля води каструлі, а четверта прала у величезній
пінистій балії. Два старші хлопці різали дрова для літньої кухні — були це
бозна-де роздобуті трухляві колоди. Володимир знімав бритвою шар піни з темним
слідом щетини і був певний, що в хаті було ще принаймні дві Олександри Панасівни:
одна стелила постелі, а друга із завзяттям шурувала підлогу. Старша дівчинка
допомагала матері прати, ще одна витрушувала подушки, а найменша дмухала в
розхилені дверцята літньої печі.
Володимир
зирнув туди, де стелився срібний розлив річки, по піску вже
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Дім на горі - Шевчук Валерій
