СИН ВОЛІ
Хто б міг подумати,
яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижні тому він був ще
вільним соколом, а нині їде Санкт-Петербургом, містом своєї молодості, під пильним
наглядом двох охоронців, ніби якийсь варнак... До Гатчини він ще тримався, легко
прогонив сум, недобрі передчуття і навіть здатний був кепкувати з похмурих
церберів, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третій відділ
власної його імператорської величності канцелярії. Коли ж збагнув, що скоро кінець
шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло в
кригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очі
самі набігли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби ніхто не бачив його таким,
розслабленим, і потім довго й тяжко долав ту хвилю розпачу...
—
Ну, слава богу, приїхали! — зітхнув, коли спинилися біля воріт, яких у всій Росії
боялися не менше, ніж страшної брами пекла.
Жандарм зиркнув на
нього і посміхнувся.
— Возславиш ім'я господнє, як звідси
вийдеш...— мовив багатозначно.
— А може, я
невинний?
— Перед престолом усяк у чомусь та
завинив.
— І ви?
— Ми — перст вказуючий,— сказав
жандарм.
— І ми ж — кулак караючий,— стрибнув на землю офіцер,—
Гей, хто там є? — постукав у куту браму.
Тарас устав, поглянув на
Літній сад, який, увесь просвічуючись, тремтів весняним дрожем за Рубіконом, сиріч
Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний міст і на Михайлівський величний
замок...
Повіз сіпнувся й рушив у двір розбійницького вертепу, як
називали цей дім в оточенні Карла Брюллова.
— Кого привіз на цей
раз? — спитав жандарм, що відчиняв ворота.
— Та... солов'я...—
махнув рукою офіцер.— Співав усю дорогу.
— Хохол,
напевне?
— Точно.
— У нас таких чимало зараз
кукає. Та все пани, студенти!..— зміряв цікавим зором
новоприбулого.
— Попов приймає?
— Знамо. Малороси
— його парафія.
З уїдливим залізним скрипом зійшлися стулки брами,
і Петербург відплив кудись у невість. Душа Тарасова була ще там, на волі, на
розбагнючених весною вулицях, біля Неви, на набережній, де Академія, в якій пізнав
він щастя відчути себе людиною, а не рабом, в якій піднісся до осяйних вершин
мистецтва, а тіло, сам він, власне, його жива натура, невідворотно вписувалися у
цей жахливий закут, юдоль печалі й знищення людського в людях.
Сидів, не знаючи, що має діяти, і відчував, як кожна найменша часточка його єства
кричить, волає, рветься на світ, на вільну волю, якою він не навтішався за дев'ять
років. Десь з глибини душі, а може, й тіла повіяло старим, забутим холодом його
кріпаччини, як повіває з яру серед весни останнім чорним льодом...
— Ось він,— кивнув на нього офіцер чиновнику в партикулярнім одязі, який прийшов
прийняти бранця.
— Папери з ним?
Жандарм зіскочив
з воза, зняв чемодан з печатями.
— Чудово,— потер чиновник
руки.
— Добридень вам,— сказав Тарас, здивований його
неввічливістю. Приїхала у двір людина, а він...
Чиновник глянув на
офіцера, який лише стенув плечима, зиркнув краєчком ока на двох жандармів, що саме
вийшли з флігеля, і, гасячи в очах веселі бісики, вклонився гречно
“гостеві”:
---Ласкаво просимо, ваше високоблагородіє! Давно на вас
чекаємо. Світлиця вже приготована…
Тарас стрибнув на
землю.
— Сміятися з чужого горя...
— Pardon, mоn
cher1,— вклонився знову.— Вибачте! Я геть забув, що маю діло з художником і
сочинителем поем та віршів... Сидоров! — гукнув жандарма, який стояв на варті біля
дверей у флігель.— Візьми його й замкни у вільнім номері!
Синьомундирий Сидоров підскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так ніби звідси
можна було втекти посеред дня, при всій чесній компанії жандармів та чиновника, і
мовив хмуро, з притиском:
— Вперед!
Спрямовуючи
багнетом, погнав його в одні, у другі двері й сердито хряпнув третіми за спиною в
арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось у
коридорі, і стало тихо.
Тарас оглянувся в своїй новій оселі.
Вузеньке ліжко, столик, один стілець... І тут помітив грати, які прийняв спочатку
за звичайнісіньку, хіба що трохи густішу, раму. Вони найдужче вдарили йому по
серцю. Грати — різновид клітки, символ неволі, горя, краху людських надій!.. А ще
— ганьба. Колись, було, в Кирилівці в'язниць боялись дужче від ран та смерті...
Звірі й ті у неволі гинуть, а тут жива людина, подоба божа!.. Господи, і той —
твоя подоба, що збиткувався, грався із ним, як кіт із мишею, в дворі цього
вертепу? І Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клітку-камеру? І
Юзефович київський, що удавав із себе людину чесну й віддану своїй землі,
народові, а в мить тяжку, жертовну відрікся, зрадив друзів?..
Сів
на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтіння. Так ніби він не
їхав сюди із Києва, а йшов чи біг... Не здатись тільки б, витримати!.. Пусте. Він
просто стомлений. Весь шлях не був ні хвильки на самоті. Дванадцять днів дороги,
жартів, співу і... боротьби з самим собою, з острахом, що, як змія, вповзав у
душу!.. Він навіть їх, своїх похмурих стражів, примусив з ним співати улюблених
його пісень.
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний
козаче!
За тобою. Морозенку,
Вся Вкраїна
плаче!..
І сміх, і гріх! Виводили — аж ліс дзвенів, аж хурман
втирав сльозу...
Десь зрошує слізьми дорогу,— сюди ж, у стольний
Санкт-Петербург,— Миколина нещасна мати, яку він бачив у Броварах... Його везли,
мов на пожежу, і день, і ніч, лиш коней перепрягали, а їй ще довго їхати... Оце
тобі, Миколо, шановний пане Костомаров, і мудрий цар, якому ти хотів віддати під
тверду руку союз слов'ян, об'єднання братів-народів!.. Він хоче сам узяти,
загарбати. А ти йому: будь ласка, прийміть від нас, од братчиків!.. Сліпці! Не
персні з образом святих Кирила та Мефодія, не папірці статутні, а сокири, та вила,
та гострі коси!.. Вішальникові, катюзі кращих синів Росії хотів читати проповіді
про благочестя, рівність і всеслов'янську єдність!.. Дитина єси, Миколо, хоч і
професор...
Почулись кроки, брязкіт,— напевно, зброї,— різка,
прихрипла мова. І знову все затихло...
Невдовзі грюкнули залізом
двері, хтось увійшов чи вийшов з такої ж, мабуть, камери...
Тут
уже чимало братчиків. Він достеменно не знав, хто саме, крім Костомарова та двох
студентів: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак сидить — він був десь тут, у
Петербурзі... Чи то Куліш та Білозерський встигли перевезтися через кордон, чи їх
також схопили?..
Із вулиці ледь долинає стукіт швидких коліс...
Хтось засміявся голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чекає? Тяжкі,
брутальні допити з метою знівечити, втоптати в твань високі їхні помисли і їхні
душі, виповнені любові й болю за свій народ, за люд, що стогне, мучиться під
тягарем кріпаччини? А потім... Потім буде не те, що бог дасть,— що цар
звелить!
Не згледівся, як почало темніти. Помітив це, коли
заклацав ключ у замку і в ледь прочинені окуті двері його спитали
басом:
— Вечерять будете?
Хотів відмовитись, та
схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати і не зламатися, треба не тільки сили
духу, а й сили тіла!
— Буду.
— Як маєте за що, то
можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних...
— Спасибі.
Ось карбованець,— підвівся з ліжка і підійшов до щілини. Поклав монету в
простягнуту лапату руку, пождав, допоки двері знову відгородили його від світу, й
рвонув тісного коміра. Кинув на ліжко шарф, що заяснів у сутінках кривавим тихим
полум'ям і нагадав чомусь йому гусара, що на поромі перед арештом хотів зіпхнуть у
воду чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навіки кануть його найкращі вірші,
його рукописи, які зібрав, на лихо, по всіх знайомих. Тепер жандарми мають що
почитати!
...Аж ось і сам,
Високий,
сердитий,
Виступав; обок його
Цариця
небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка,
довгонога...
Є вірші, є... І є за що вчепитися, заслати його в
Сибір!.. Можливо, треба було... Ні, він не зміг! Це ж діти його... Щоб батько та
рятувався смертю своїх дітей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надія є:
їм треба документальні свідчення його крамольності, його вини. Вони тут тихо
скнітимуть, — як не потрублять миші, — аж доти, поки не вдарить дзвін свободи... А
вдарить?.. Вдарить! Чим більше зло, тим вік його коротший... Довгенько щось Росія
терпить... Коли найкращі люди ідуть на смерть, на каторгу в ім'я святої волі, вона
— близька, вона, як кажуть, не за горами! Рилєєв, Пестель... То все — було!.. І
зараз є... Ти мовиш про тих, що нині звозять сюди жандарми?.. Не тільки. Є і в
Пітері... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирі!..
Заклацав ключ, поволі, немов самі собою, одчинилися рипливі двері, і в порозі
виріс Сидоров із тацею в міцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з
посудом і зняв серветку.
— Ось, пане, їжте, — мовив. І осміхнувсь
у вуса. Потому старанно з кишені виловив дрібні монети й подав ув'язненому. — А це
на завтра буде.
— Залиш собі.
— Спасибі, — сказав
нетвердо якось, не по-тутешньому.
— Не з України часом? — спитав
Тарас.
— Сидоренко... — всміхнувся гірко.
— Служиш
уже давно?
— Дванадцять років...
— Сидоров! —
гукнули десь у коридорі. — Дивись мені, собачий сину!
Солдат
стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, і швидко вийшов.
—
Тут я! — озвався також різко, замкнувши двері.
— Ні, ти таки
доходишся!
— Приносив їсти панові, вашблагородіє.
— Ха! Панові... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя
макітра.
--- Так точно, ваше благородіє! — вигукнув солдат
зраділо.
Як збирав порожній посуд, не поспішав, усе придивлявся
нишком чи щось хотів спитати, та не насмілювався
— Ви й справді,
пане, будете з людей простих? — озвався-таки півшепотом.— Бо в нас тут все пани й
пани...
— Художник я, чоловіче,— сказав Тарас.
—
Виходить, пан...
— Та як дивитися. Я з кріпаків, і рідні мої в
неволі.
— Втекли від пана?!
— Викупили. Знайшлися
добрі люди.
— Бредня. Немає таких людей...
— Є,
друже, є!
— У бідних чортма за що, а панство...
—
Ну, Сидоров! — почулось нагло із коридора. Солдат зіп'явсь навшпиньки і тихо
вийшов.
— Слухаюсь, вашблагородіє!
Двері замкнули
знову. Десь у дворі, а може, то й на вулиці, гойднулося й лишилось світло, і на
його ясному тлі вирізьблювалися, мов на гравюрі, холодні чорні грати... Ніколи і
не подумав би, що ці залізні рамці так можуть діяти, впливати на душу!.. Здавалося
б, шматки металу, пруття, аж ні, так ніби воно лежить, те пруття, отут, на
грудях!.. Певно, в його душі озвався первісний страх людини, що прагла мати всюди
шлях до швидкої втечі й остерігалася всіляких пасток... Власне, і Товариство їхнє
було не чимсь, а пасткою. Відкрите, всім доступне, з промовами та писаниною!
Приходь, намотуй собі на вус і — так і так, мов, пане губернатор... Воно й не
диво, що хтось доніс... Тепер усе пропало! Стільки труда покладено, роздмухано
вогню в серцях; із іскорок, що ледве-ледве тліли...
--- Виходь! —
почулось.
Глянув і здивувався: в камері стояв жандармський унтер,
а Сидоров йому присвічував. Задумався і не почув, як відчинили двері. Треба надалі
бути пильним...
Коли Тарас підвівся, похмурий унтер вихопив із
чорних піхов шаблю і вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому
дорогу.
Сидоров пішов попереду, Тарас слідом, за спиною у себе
чуючи холодний подих унтера. А може, шаблі?..
На вечір
похолоднішало. З невидимих весняних хмар спадав сніжок, метеликами в'ючись довкола
ліхтаря...
Двором і вулицею ішли вже тільки вдвох з унтером, який
його спрямовував короткими “вперед”, “ліворуч!”
— Не скажете, куди
йдемо? — спитав хтозна для чого. Людині в його становищі...
—
Мовчати! — гаркнув унтер, наче від тиші нині залежить їхнє життя.
Повз вартового, — виструнченого, як на параді, — ввійшли в якісь високі двері,
крутими сходами зійшли на другий поверх, ледь-ледь освітлений і через те якийсь
тривожний і таємничий. Унтер постукав в одні з кількох, що видні були, дверей і
ввів Шевченка до кабінету, де за столом сидів чиновник, який приймав його сьогодні
від двох киян.
— Тарас Григорович! — підвівся він, мов стрів
старого приятеля.— Іди собі, голубчику,— звелів недбало унтерові.---Прошу, прошу
сідати! — узяв за лікоть “гостя” і м'яко підвів до крісла. Сам сів навпроти.—
Вибачте за мій невдалий недавній жарт...— приклав до серця руку.— Тут, серед цих
жандармів, важко не огрубіти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився.
Попов Михайло, Максимів син. Прошу любити й жалувати!
— Тарас
Шевченко...
— Знаю. Як виявляється, у нас із вами є спільні, так
би мовити, знайомі...
— Цікаво... Хто ж це?
—
Зайцев. Іван Кіндратович. Художник теж і друг Ширяева, в якого ви... Не буду! —
підніс покірно руки, помітивши, що гість нахмурив брови. — Кому приємно згадувати
свою біду... Ви потім вчились у Академії мистецтв?
—
Так.
— Дещо бачив із ваших творів — гарно! З вас міг би вийти
великий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, знаєте
Віссаріона Бєлінського? Так я колись, іще в гімназії, навчав його. Блискучий був
гімназист! З апломбом був, щоправда, з претензіями на геніальність... Та хто не
мріє в молодості перевернути гори й розкрити людям очі на абсолютну істину!.. Це
правда, що вас з кріпацтва викупила августійша імператорська
родина?
— Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для
імператорської родини, і за ті гроші мені купили волю.
— Я уявляю,
— зітхнув Попов,— які були ви раді, які щасливі!.. Коли б у вас на грудях, де
носять хрест, побачив зараз портрет його величності, не здивувався
б...
— Тоді мені потрібно було б зробити з себе цілий іконостас, —
сказав Тарас не без лукавства.— Сошенко, Венеціанов, Жуковський, Вієльгорський,
Брюллов, Мокрицький — всі брали участь у викупі.
— Чудово, що ви
про те не забуваєте, — примружив очі слідчий. — Це так природно... Дивно лише, що
ви, як кажуть, пустились берега в своїх поезіях... Вас, мабуть, хтось
підштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, аби
людина, викуплена його величністю, була така невдячна, сама додумалася
висловлюватися в такому тоні про імператора й імператрицю!..
— Тут
ви вгадали, — зітхнув Тарас.
— Хто ж він такий? — напружився, мов
гончий пес, пан слідчий.— Я ж бачу, ви людина порядна й щира...
Прізвище?!
— Недоля.
— Так... — схопив перо,
підсунув аркуш. — Ім'я, по батькові? Де проживає?
— Імен, на жаль,
багато…
— Назвіть усі.
— Пригнічення,
несправедливість, обман, знущання, злидні, визискування, брехня, підступність,
здирство, хабарництво... І батьком всього цього вважається межи людьми їх
імператорська величність...
— Досить! — кинув перо Попов.
Помовчав, важко дихаючи, знов усміхнувся приязно. — Ви жартівник, мій дорогий
Тарасе Григоровичу... От тільки місце вибрали не підходяще...
—
Жартувала баба з колесом...
— Ви ще й догадливий! Жаль, жаль...
Такий талант змарнується... А все ж ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не
зовсім мудрі. Коли вже вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в
яку пролізти можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали і по якому
ділу?
— Куди — збагнув, а от за що — не знаю.
— І
не догадуєтеся, що вам загрожує?
— Якщо вини не знаєш, то як же
можна визначити за неї кару?
— Мудро... Одна лише поправочка: ви
добре знаєте свою вину. Не гірш од нас. А нам усе відомо!
— Тоді
навіщо допит, уся оця комедія? — відкинувся Тарас на спинку крісла. І дурню ясно,
що цей колишній вчитель ще тільки хоче взнати...
— Це ще не допит.
Це тільки дружня бесіда, — сказав Попов крізь зуби, мов натякаючи, що ягідки
попереду. — Я що, я голуб лагідний... А от коли потрапите у кабінет Леонтія
Васильовича... Знайоме вам таке ім'я?
— Ні.
— Ви
не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства?
— А граф
Орлов?
— Орлов — шеф корпусу жандармів і наш, звичайно. Проте ви
діло матимете із генералом Дубельтом. А це така людина, — скажу відверто, бо ви
мені подобаєтеся,— що ліпше з нею не зустрічатися...
— Та я й не
прагнув зустрічі, — знизав Тарас плечима.
— Хто зна, хто зна...
Діяльність ваша у Малоросії, чи, як ви кажете, на Україні, доводить нам
красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотіли нас побачити, погомоніти з нами і
попросити у нас притулку на довгі роки!
— Бог свідок,
я...
— Не треба таких високих свідків, — підніс правицю слідчий. —
Оскільки ви і з богом не дуже панькаєтеся, то ми не маємо підстав вважати “божі”
свідчення за щиру правду.
— Ви хочете мені накинути ще й
богохульство?
— Думаю, що буде досить цілком земного.
Згодні?
— Негарно, добрий паночку, загонити мене на лід,— сказав
Тарас.— Я ж посковзнутись можу, упасти й нехотя собі зламати шию. Вам буде
жаль...
— Їй-богу, гарно сказано! — всміхнувся слідчий.— Справді,
я не хотів би, щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що поділяю погляди Віссаріона...
Проте у Пушкіна схвильовано й правдиво мовлено:
И за учителей
своих
Заздравный кубок подымает...
— Якби ми зараз
сиділи з вами десь у трактирі чи на балу, я з радістю підніс би повний келех за
вчителя свого Брюллова,— сказав Тарас.
— Тільки від вас залежить,
чи зможете ви це зробити найближчим часом. Треба зізнатись щиро, назвати нам
людей, які спонукували вас до писання крамольних віршів. А ще — покаятись і
попросити прощення у государя.
— Я ж вам сказав...
— Нічого ви не сказали,— спинив Попов.— Ви ж бачили, що я нічого не записав.
Слова, слова... Потрібне діло, друже мій... Очолював слов'янське ваше братство пан
Костомаров? Чи ви?
— Я не належав ні до якого братства і через те
не можу нічого вам повідомити.
— Припустимо... — всміхнувся криво
слідчий. — Я вам повірив би, коли б не пан Андрузький, який, — і, мабуть,
небезпідставно, — твердить, що ви були душею братства святих Кирила і Мефодія,
його натхненником і, так би мовити, вождем духовним...
— Видно, ви
налякали його до смерті і він сказав те, що хотіли від нього чути.
--- Та ні, зізнався щиро і добровільно, за що і буде
винагороджений.
— Іуду теж нагородили, та він чомусь
повісився...
— Чи не вважаєте себе месією? — спитав з лукавим
усміхом.
— Ні. Я поет, художник.
— Е-е, не
кажіть!.. Із ваших віршів видно, що ви берете вище. Признайтеся. Я не скажу
Леонтієві Васильовичу. Цікаво просто. Все-таки я ж був колись учителем... Exegi
monumentum aere perennius, як мовить нам Горацій. “Я знак безсмертя собі
воздвиг...” Ви не вивчали латинську мову? Вибачте, я геть забув, що ви були... Як
мовиться, із грязі в князі...
Як умру, то
поховайте
Мене на могилі,
Серед степу
широкого,
На, Вкраїні милій...
— Я був тоді
смертельно хворий...
— Хіба здоровому спаде на думку писати такі
рядки!
Поховайте та вставайте,
Кайдани
порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю
окропіте.
— У вас чудова пам'ять і вимова цілком пристойна. Ви
часом не з України?
—.Ні. Просто часто мені доводиться займатись
вашим братом. А як було б прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз і назавжди
повикидали з голів химери і примирилися із тим, що є, що буде...
—
Того, що буде, ніхто не знає...
— Знаю. Імперія, як і
тепер!
— Вам легко жити: вірите! А іншим, бач, відмовляєте в
потребі віри, в праві на власну душу.
— Вірте і ви в царя, в
імперію, і в душах ваших буде мир та любов!
— У рабських
душах?!
Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його “Трьох
літ”.
— Хоч це вам здасться дивним, — мовив нарешті глухо, — я
розумію вашу палку неприязнь до кріпосництва... Коли б ви паном виросли і мали
душ, скажімо, двісті, то заспівали б іншої... Моя вам дружня рада: не зачіпайте
цієї теми, принаймні тут, де в кожного є кріпаки, що теж не дуже втішені своїм
становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його селяни...
Тепер він чортом дише на всіх підбурювачів. Так що шануйтесь...
—
Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду?
— Колючий ви, —
всміхнувся слідчий. — Я з чистим серцем, а ви б'єте простягнену вам у біді
достойну, дружню руку...
— А може, в ній безчестя?
— Безчестя в бунті, а не в розкаянні. Розкаяння і допомога
слідству...
— Напевно, ви вважаєте, що я не маю честі, й тому
пропонуєте мені таку бридоту?
— У кожного свої обов'язки перед
Росією і государем...
— Ви ж не кріпак, самі такі
обрали.
— Обставини бувають дужчі від нас самих... А потім, чом
ви, борючись з самодержавством, не припускаєте, що хтось глибоко вірить у
досконалість такої влади і відданий не тільки тілом, але й душею?
— Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством?
— Вірші. Найкращі
свідки — вписані сюди поезії, — поклав на зошит руку. — Не кимось,— прошу
відзначити, — а власною-таки рукою. Те, що сказав студент Андрузький чи ще там
хтось, є змога і заперечити, довести, що все брехня та наговір, за щось там чорна
помста, а тут, як кажуть, супроти факту не попреш. Бо що написано
пером…
— Того не виволочеш волом.
— У нас не так
говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажіть, а де ваш перстень? — спитав,
уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав на стіл.
—
Перстень?.. — протяг, шукаючи найкращу відповідь. Пильнуй, пильнуй, Тарасе! Ця
підколодна гадина кусає враз. — Я ж не панич, — всміхнувся, — щоб начіпляти
перснів. Подумать можна, що ви мені колись давно подарували перстень... А може, й
це чийсь наговір?
— Ви не носили цього святого
знака?
— Не розумію...
Попов замовк, задумався.
Гортав недбало зошит.
— Хотілось вам допомогти, — сказав нарешті
тихо. — Порятувати вас од Сибіру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми
ще в зародку, з малим гріхом. Колеги ваші, мабуть, відбудуться лиш переляком та,
може, висилкою... А з вами діло гірше. Поет, який дерзнув супроти їх величності, —
це вже бунтар, злочинець, і не якийсь — державний! — підніс покритий прозорим
пухом палець із довгим гострим нігтем.
“Мов хижий кіготь... —
зринула тривожна думка. — Вп'ється — не оддереш...”
— Я не
дерзав... — промовив. — Все те саме писалося. Найде, як хмара, вдарить розлогим
громом, блисне і — ллється, ллється, ллється!..
— Ви хочете мені
сказати, — всміхнувся хитро слідчий, — що ви лише записували, яко Мойсей, нечутний
для інших голос божий?
Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових
питань, в яких напевно ж буде й нова підступна пастка.
— Отже, ви
щиро віруючий і навіть більше — речник самого господа? Припустимо. Це все чудово,
складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б не два моменти. Один: для речника
потрібна віра беззастережна, а ви в своєму “Exegi monumentum” замахуєтеся і на
Всевишнього. Пригадуєте?
Як понесе з України
У
синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори
—
Все покину і полину
До самого
бога
Молитися... а до того
Я не знаю
бога.
А другий момент — ще тяжчий для вас, оскільки він не
приватний, а філософський чи богословський. Із ваших слів про “божий глас”
виходить, що й вседержитель осуджує самодержавство і государя імператора, свого ж
таки помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скоріше схоже на маячню!.. —
Примружив білясті очі, смачно пошкрібся в баках і позіхнув. — То, може, будемо
самі писати вірші й відповідати за них самі? Чи ви наполягаєте, що автором “Закону
божого” були не ви, а теж господь?
— Я не писав такого
вірша.
— Лише записували?
— Ні. Я не маю твору з
такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете мені євангеліє?
—
Тарасе Григоровичу!.. — докірливо розвів руками слідчий. — Ми теж не ликом шиті...
Якщо не ви, то хто? Гулак, Куліш чи Костомаров?
— Ви про таке
питаєте, чого не знаю, — стримано сказав Тарас, хоча в душі вже закипала
злість.
— Все ясно — ви бажаєте погомоніти із генералом
Дубельтом... — сказав Попов не скоро.— Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки.
Стосовно вас моє сумління чисте. Я щиро прагнув виручити вас із
біди...
— Спасибі, — зітхнув Тарас полегшено. — Вже якось воно та
буде. Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть...
— Язик — ваш
ворог, — кивнув похмуро слідчий. — Унтер! — гукнув підводячись. В порозі виріс
унтер.
— Я тута, ваше благородіє!
— У камеру! —
зиркнув спідлоба на Шевченка. — Та накажи, щоб пильнували добре! Бо не дай
бог...
--- Дозвольте йти? — заждавши, спитав
жандарм.
Лише махнув рукою.
— Добраніч вам! —
сказав Тарас, виходячи.
— Що? А-а... Ходи здоровий,—
буркнув.
У камері було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний
морок. Тільки серед підлоги ледь-ледь відсвічувалося вікно у гратах, вище і вужче
справжнього... Життя й мистецтво... Дійсність і відображення його у творах...
Звідки вони дізналися про “Закон божий”, чи “Книги буття українського народу”? З
чуток, доносу? Чи мають тут примірник?.. Казав же їм: не треба документів!
Витворили на власну голову та ще й, мабуть, розмножили... Розумні ж наче,
професори та вчителі... Цей теж учитель ніби... Благопристойний хранитель трону й
самодержавства!.. Котра уже година? За північ, певно... Чи то вже знають в
Академії про злу його пригоду? Брюллов поміг би, може. Великий Карл велику має
силу!..
Ліг на холодне ліжко, не роздягаючись. Такий був день, а
не втомився. Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей єзуїт: не
вирватися йому із їхніх залізних рук!.. Повимічали, бачив, у рукописній книжці
місця, в яких правдиво мовиться про них — катів народу. Іч, закрутило в носі!
Покайся, мовить, викажи своїх братів по мислі — і будеш, може, прощений!.. Вони по
вуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вділили дещицю, щоб викупити його з
кріпацтва, — а хто ж його туди загнав, ще ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота,
ображена його правдивим словом!.. Їх не цікавить правда, чужа душа,— турбуються
лише про власну шкуру. В крові, в сльозах купаються і розпинають кожного, хто їм
про це розкаже, ба навіть тільки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни,
одумайся, — ні, затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашні,
що мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Ісусові, що постраждав за істину,
а потім з легким серцем йдуть розпинать, як Ірод, своїх ісусів!.. Господи, якщо ти
бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в скверну?.. А може, ти,
всеблагий, із ними радишся в ділах земних, бо стільки горя послав на люд простий,
беззахисний і незлобивий?!
Хтось гомонить у коридорі... Міняють,
певно, вартових... Пильнуйте, каже, добре... Гадає, що я тікатиму, що десь довкола
бродять з ножами за халявами мої завзяті спільники... Гай-гай! Ніхто й не пікнув,
шаснули одразу врозтіч, палять десь там книжки й рукописи... Ледь не два тижні
їхали. Двох-трьох тих “спільників” було б достатньо, аби нехай не визволити, то
хоч папери взяти!.. Чого йому не говорили і ким лише не називали, а як дійшло до
діла, а як спіткала його біда — і вусом не повели, зоставили його одного
віч-на-віч із сонмом царських завзятих слуг і стражів самодержавства... Спокійно
спи, мій враже в личині друга, визволити нема кому! Ми всі одні, самотні,
позбавлені священних прав на дружбу і товариство, на ту велику єдність, що звуть
народом. У полі один не воїн, кажуть. І не людина! Люди не можуть жити кожен сам
по собі, тремтячи й остерігаючись усіх і вся. Це дикий, тваринний стан, який на
руку тільки тим, хто при владі... Що там вони створили, братчики, якусь подобу
єдності, ідею, дух, що тільки мав набрати форми, а їх луп, луп по головах — та в
каземат, та під тортури страхом! І знову: ти врятуєшся, коли утопиш іншого...
Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!..
Схопився з ліжка.
Рвучко ступив на тінь од рами й грат і відсахнувся. Грати!.. На душах наших
грати... І ті стократ страшніші цих, віконних!..
Постояв трохи в
мороці, як у воді, й, відчувши холод, тихо пройшов між ліжком та злою тінню до
стільця. Зняв і повісив на нього верхній одяг, намацав ковдру й сторожко, мов у
незнану річку, заліз під неї. Ось він, в'язничний затишок, пристанище тривожних
дум і скорбних снів! У казематі навряд чи можуть снитися чарівні сни... Хто
знає... Людська душа — вмістилище таких скарбів!.. Хто міг сказати тоді,
наприклад, як він сидів, нещасний, під кабінетом пана і ждав наказів, що він, отой
засмиканий і шмаганий “неоднократно” хлопець, колись поетом стане і що його
прийматимуть у всіх маєтках панських на Україні?..
Зітхнув,
зручніше вмощуючись. Тут не поніжишся, на цім спартанськім ложі!.. Згадав, як
довго й трудно збирався він на Україну. Хтось, певно, думав, що він одвик і
збайдужів, а він боявся, серце своє притримував, щоб там йому, зболілому за
рідним, милим краєм, не розірватись з горя. А ще йому здавалося,— хоч соромно
тепер признатися й собі самому, — що воля його лише для Петербурга, що там, де він
сходив тернисті шляхи кріпаччини, вона розтане, “яко віск розтає перед лицем
вогню”, і він впаде в неволю, мов звір у яму, викопану й накриту хмизом на
потаємній його стежині до водопою...
Сон не приходив. В місті, як
у селі, озвався півень, інший його підтримав... Перші? А може,
другі?..
Спочатку він послав гінців: “Кобзар” — свій трудний
первісток — і “Гайдамаків”... Тільки тоді наважився ступити й сам на рідну землю,
глянути в глибокі, журні очі своїх людей, з якими вкупі виріс і від яких пішов у
світ. З чужої волі, спійманий в степу, бездомний, але не
вільний...
Були там, правда, й інші — неситі панські очі. Він цих
боявсь найбільше, як вирушав із Петербурга... Точніше, він остерігався панства —
свого ж таки, “рідненького”, — яке чомусь до нього стало липнути та родичатися,
коли пішов по Україні його “Кобзар”... А може, то йому послала доля таке важке й
химерне випробування?..
Почулася чиясь хода, різкі
команди.
— Усе гаразд? Спокійно?
— Так точно, ваше
благородіє!
— На місці всі “голубчики”?
— А де ж
їм, бідним, дітися...
— Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш
карцер!
— Слухаюсь!
Поволі стихли кроки. Тінь од
вікна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвін курантів...
А може, те йому лише здалося...
Не спалося. А ніч була як
море...
...Сповна відчув, що вдома він, на Україні, як з-за Дніпра
побачив на горах Київ. Про цю святу, щасливу мить він мріяв довгі роки, вона йому
ввижалася у вогкі, холодні ночі в Санкт-Петербурзі, коли найдужче праглося тепла
землі, високого, ясного неба і сплеску крутобоких дніпрових
хвиль...
— Заждіть, заждіть! — гукнув нестямно кучерові, стрибнув
на землю, ніби зустрів тут батька рідного, й побіг до річки. Хвиля, хтозна-чому і
де здіймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий піною та
черепашками піщаний берег, спинялася на мить якусь, зітхала й відходила кудись
униз, в глибини, щоб дати місце іншій. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, з
блискітками, що вдалині зливалися в суцільне сяйво-марево, в якому плив вітрильник
і тихо слались чайки...
Присів, набрав води у пригорщ і хлюпнув
собі в лице. Заплющивши від щастя очі, слухав, як дихає старий Дніпро, як
скочуються щоками сльози, змішані з його солодким плином...
— Ви,
пане, що, давно води не бачили? — спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзі сів
на візок.
— Ви тільки гляньте, дядьку, яка краса!
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Син волі - Шевчук Василь
