ТЕРНОВИЙ СВІТ
Этот роман — вторая книга дилогии
известного украинского советского писателя о Т. Г. Шевченко. Она продолжает и
завершает изображение страдальческой жизни великого Кобзаря, начатое в романе «Сын
воли». Годы ссылки, освобождения и трудный путь к бессмертию в терновом мире
самодержавия легли в основу книги.
Чогось було сьогодні йому так важко
дихати. Гадав, тому виною задуха в хаті Лазаревського, — де він пробув години дві,
не більше, — й тепер, уже надворі, в холодній, сірій мжичці хапав повітря жадібно,
як риба, викинута на суходіл. Такого з ним ще не траплялося. Хворів не раз,
звичайно, але щоб так давило груди... Може, тому виною лікар? «Тарасе, вам
поберегтися треба, полікуватися!..» — сховав під брови очі. Цей Едуард Барі
нагонить страху на будь-кого, знайде в тобі хворобу, хоч ти як дуб... Навіщо дався
вислухати!.. Ну, занедужав трохи, ну, схуд, змарнів... Ось вирветься на Україну —
і все мине!.. Ця мжичка, і ця Нева, з якої тягне холодом, неначе з льоху, хіба уже
одному тут вкоротили віку... А він не дасться, дзуськи! Майне собі на милу рідну
землю, оселиться біля Дніпра, в своїй сосновій хаті, посадить вишні, яблуні...
Примружив очі — й тихо йому пахнуло цвітом, пробіг вітрець, торкнувшись його чола.
Ударила об берег хвиля... Глухо, аж ніби гнівно... Що це з його Дніпром?.. А-а, то
Нева. Вона весь час розбурхана, неначе прагне вирватися із кам'яного жолоба, яким
її скували люди... Вирватися... Чомусь усе частіше зринав це рішуче слово в його
думках...
Минув свою домівку й вийшов на
спорожнілу набережну. Безмовні вічні сфінкси похмуро щулилися в густій мокві. Їм,
певно, також мариться тепло та сонце, рідний далекий край...
На тому боці річки ледь-ледь проблискує
ряд ліхтарів. А вікна вже не світяться. Чи, може, їх не видно. На цьому березі,
бач, ще не сплять і тут, і там... Он в Академії, — де й він живе, — ще хтось з
художників при світлі свічки прагне знайти оте своє, єдине, що винесе його колись
до сонця слави та визнання... Гай-гай, і він колись... Це ж скільки вже минуло
літ, як він зайшов уперше до Академії законним учнем? Аж двадцять два!.. Йому було
двадцять чотири... Господи, як час біжить, нуртує, немов Нева!..
Чого ховав від нього очі лікар?..
Дощ перейшов у мокрий сніг, а потім
сипнуло враз крупою, і в ній усе втонуло. Сфінкс, — той, що ближче, — втиснувся в
свою плиту, сховав між лапи голову... Нелегко, ой нелегко на чужині!.. Він знає.
Ті десять літ солдатчини, що відтрубив за Каспієм і за Уралом, ще й досі йому
здаються жахливим сном...
Рвучкий холодний
вітер прогнав крупу й приніс заряди снігу. Скоріше б уже зима. З морозами, з
веселим білим інеєм!
Йому в кожусі
затишно, і шапку теплу має — добрячу бирку. Дехто сміється з неї, кажуть, що тхне
вівцею... Хай собі! Його діди та прадіди в таких усі ходили, а чим же він од них
дурніший, щоб мерзнути у капелюсі...
У
круговерті снігу сердито вдарила об камінь річка, — аж парапет здригнувся, — і
застогнала з болю а чи з розпуки...
Кашель
підплив до горла десь із глибин легенів, затріпотів, забився, мов раптом стало
тісно йому в старому тілі... Яке у лиха воно старе! Ось він одружиться, поставить
хату й слухатиме веселий щебет діток... Ні, хай їм грець, усім жінкам! Не варті
вони того, щоб мучитися, страждать коханням, марити людським звичайним щастям.
Всі, всі такі, як та дурна Ликера. Він задля неї душу готовий був дістати з своїх
грудей, вона ж... Не треба згадувати! Нехай собі живе, як хоче, а він і так,
самотній, не пропаде. Немає зла, щоб на добро не вийшло. Ніхто йому не прогризає
голову, не змушує робити те, чого не хочеться, не забирає у нього час, якого і так
завжди бракує. Доба мала, а діла стільки — хоч розірвись!.. Ще добре, що він не
сам, що горнуться до нього люди, прагнуть хоч чим-небудь та прислужитися своїй
землі, народові...
На вуса йому налипло
снігу, мов на траву. Зняв обережно... Старий, сердитий, каже... Забудь, забудь
Ликеру! Побачив сам, переконався... Може б, вона... Закохані усі сліпі! Тобі ж
казали люди... Пани казали, голубе, а для панів вона — кріпачка, наймичка!..
Зробилось душно. Аж употів, знесилився.
Останнім часом втома находить враз. Думки і ті виснажують. Та ще коли хвилюючі, що
розтинають серце...
— То ось ти де,
Григоровичу! — із хуртовини виринув, мов білий привид, Лазаревський. — Я скрізь
його шукаю... — передихнув, дістав хустину й витер пітне лице.
— А що таке, Михайле?
— Та-а... Лікар сказав, що треба
поберегтися, побути вдома... щоб у теплі... А ти забрів у віхолу...
Округле його лице в напівпітьмі світилося
любов'ю і добротою, в голосі була жіноча ніжність, яка завжди впокорювала, робила
м'якшим кожного, з ким розмовляв.
— У хаті
мені трудніше дихати, — сказав Тарас. — А тут, на волі...
— Хворий, то й пошануйся...
— Хворий? Це пан Барі тобі сказав? Та я!..
— Покашлюєш... І в грудях тобі болить...
— Минеться!
— Авжеж, авжеж... — узяв його за лікоть. —
Та береженого, як кажуть, бог береже...
Й
не спостеріг, як рушили до Академії. Притих, скорився волі приятеля, що розшукав
його в нічній хурделиці, не побоявшись, що змерзне сам, застудиться. Щастить йому
на добрих, щирих друзів! Щоб не вони...
—
Тарасе, ти не легковаж здоров'ям, — тим часом лагідно вмовляв його Михайло. —
Тобою держиться уся громада наша; вся Україна, власне...
— Втечу весною звідси! Варфоломій набачив
біля Канева таку, як треба, гору. Дніпро внизу, й за ним далеко видно... Збудую
хату, сяду собі на ґанку й слухатиму, як гомонить старий Козацький Батько, як
солов'ї витьохкують по всій горі... А може, й ги зі мною?!
— Спасибі. Я подумаю... — сказав розважно
Лазаревський. — Ти там писатимеш та малюватимеш. А я?
— Всім діла стане. Поки народ зведеться...
— Тихо!..
— В таку негоду не то жандармську нишпорку
— собаку ніхто надвір не вижене.
— Собаку,
може, і пожаліють...
— Правда, — зітхнув
Тарас, згадавши свій солдатський побит. — Царева служба всюди бува не з медом...
— Дивний ти чоловік, Тарасе. Вже пожалів і
нишпорок.
— Хіба вони не люди? День,
бідне, гибіє, щоб заробити ту копійчину дітям на чорний хліб...
— Мало, видать, тобі жандарми за шкуру
сала залили!
— У душу я не дав залити й
краплі, — мовив Тарас похмуро. І друг відчув, що зачепив не ту струну, що
доторкнувся рани, яка боліла й досі.
—
Пробач... Махнув рукою.
Біля воріт
спинилися, і Лазаревський, гріючись, затупотів ногами.
— Біжи додому, — мовив йому Тарас.
— Тобі також завадить...
— Гадаєш, що я збираюсь тут ночувати? —
всміхнувсь у вуса. Ледве здолавши кашель, що підступав до горла, давив його, Тарас
подав правицю:
— Бувай здоровий! Дякую
тобі за все.
— Ат, що там я... — сказав
Михайло. — Може, я проведу аж до майстерні?
— Хіба я дівка!
— Правда...
Пом'явшись іще часину, Михайло м'яко обняв
Тараса й пішов додому, що бовванів навпроти, на П'ятій лінії.
Якийсь незвичний нині його найближчий
приятель та економ. Мов закохався, і всі йому здаються архангелами в людськім
поличчі. Правда, в Михайла добре серце й сміливий дух. Він з братом Федором ще
там, за Каспієм і за Уралом, робили все, аби йому полегшити гірку солдатську долю.
Не боячись за наслідки, як дехто з його колишніх друзів!..
Штурхнув рукою двері бічного входу до
Академії. Недремний страж із відставних солдатів його впізнав і привітався перший.
— Ну, як живеться-мається? — спитав Тарас.
— Та-а, маємся... — зітхнув солдат.
— Весілля скоро?
— Ще молодий, тра підрости... — прошамкав
беззубим ротом.
Виссали з людини силу,
молодість! За чверть століття служби вони, ці бідні парії, ляльки в мундирах,
знищуються в своїй первісній суті. За десять літ він сам настільки перемінився, що
Костомаров його не зміг впізнати, коли зустрілись знову в Санкт-Петербурзі. А що
було б... Не треба таких думок, таких страшних припущень!.. Він знову тут, на
волі, вже академік, знаний усій культурній публіці поет, що десять років страждав
за правду...
Горло йому здавило знову.
Кашель у коридорі гупав, як барабанна зоря в казармі...
Важко сів на диван, зняв шапку й струсив
із неї мокрий, драглистий сніг. Віддихавшись, добув вогню і запалив нову високу
свічку, що сам за дня ще приготував. Як розгорілася, обвів цікавим зором свою
майстерню: й досі йому не віриться, що він живе і трудиться у стінах альма-матер,
на березі Неви-ріки. Он стіл, стільці... На стінах ного офорти... Зроблені не
крадькома, а вільно... Портрет Ликери... Треба його до біса зняти!..
Вогонь заблимав — тягне з вікна холодним
духом. Вітер подув, напевно, з півночі або зі сходу. Хоч груба є, та мало з неї
толку. Коли мороз, вода у кварті шерхне, береться льодом... Хату свою збудує так,
щоб завжди у ній було і тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в сорочці...
Настеле трав й ходитиме по них босоніж...
Підвівся, зняв кожуха й повісив — хай
просохне. Тут швидко все стає вологим. Вільгість з'їдав навіть мармур. Будинки з
нього, пам'ятники стають брудними, бурими, немов болото...
Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж
лихоманить... Ні, це остання буде його зима в столиці! Вдихне повітря рідного й
ураз зміцніє, видужає. Он дід прожив заледве не дев'яносто!.. А батько?.. Батька
вдушила панщина. А я на волі!.. Був же ти кріпаком, солдатом... Тепер я знову
вільний! Поставлю хату біля Дніпра, візьму якусь чорняву кирпу і заживу!..
Дістав зі столу відбиток свого портрета в
шапці й оцім таки кожусі, підсунув ближче свічку зі свічником. Вдивлявся, і сум
поймав стривожену, зболілу душу. Кажеш, що вже на вольній волі, а сам увесь —
тяжка жура; торкнися — і бризнуть сльози... Зморшка межи бровами — мов борозна...
Життя, вважай, минуло, а все довкіл, як і було: кріпаччина, самодержавство,
панство... Про волю тільки маримо, ллємо тихенько сльози за бідним рідним краєм...
Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!..
Поклав офорт. Хай буде.
Коли народ в неволі, нема його синам
веселості, веселі тільки підлі або дурні!..
Надворі вихрився сніг, шурхочучи в шибках
вікна, й від того самотина здавалася ще безнадійнішою. Ні, в нього досить друзів,
товаришів по творчості, по боротьбі за волю й долю, та в отакі хвилини нема з ким
слова мовити, відчути поряд душу чиюсь живу. Колись, іще в казармі, в гурті
солдат, як праглося йому такої самотини, віч-на-віч з думами, з папером,
пензлями!.. Нині ж цей стан гнітить, холодить душу острахом. На старість літ він
знову мов сирота, мов од гіллі одірваний...
Відомий, знаний, вславлений, і все ж
самотній. Мабуть, людська душа не може отак, без пари, жити, в ній ще від дня
народження тремтить жага кохання, продовження себе в дитині...
Узяв свічник і неквапом пішов до входу на
антресолі, де мав маленьку спальню і кабінет, точніше — стіл з паперами. Чомусь
сьогодні трудно скорялися йому спіральні сходи, й, коли осилив, важко упав-присів
на ліжко й заплющив очі. Дихав, як після бігу. Свічка в його руці тремтіла, немов
жива... Навпомацки приткнув її на столику біля графина... І раптом рвучко звівся.
Це хтозна-що! Не дід же він столітній і не панок, розніжений на подушках!.. Ступив
до столу, взяв перший-ліпший аркуш, перо вмочив у каламар... Закашлявся і знову
сів.
На стільчику біля стола... Солдатчину
не полишив за Каспієм, привіз сюди з собою, в Санкт-Петербург... Нема давно Миколи
— царя-фельдфебеля, а вирок його живе, не дозволяє йому писати та малювати й
досі... Не дозволяє, а він писав, і пише, й писатиме!..
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам, царі?
Нащо вдалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!..
Перевернувся б у саркофазі, якби почув цю
«оду» великий Тормоз. Всує! Царі лежать так само тихо, як і найменші,
найупослідженіші у їхнім царстві... Добре. Він зараз спатиме. А вранці, хоч би й
каміння з неба падало, до праці! Хто це гукнув у розпачі... Платон, здається...
«Друзі, я втратив день!» Не знає, скільки зосталось днів у нього, а стільки ще не
зроблено, а стільки ще сказати має світові!.. Боже, коли б йому осісти біля Дніпра
на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'ї витьохкували, щоб рідні люди...
Сльози йому заслали очі.
Підняв холодну ковдру і тихо ліг.
Дмухнув на свічку.
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії...
Прокинувся і гарячково став одягатися: бив
барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спіткнувся десь на останніх
сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осінній дощ чи мокрий
сніг... Виходить служба з нього, немов дорожній зимовий холод у теплій добрій
хаті! Три роки, як на волі, а й досі ще живе у ньому цей вседержавний солдатський
страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чує. А то в оркестрі вловлював
лише трубу чи ждав її появи із виру інших звуків. Трам-там... Ну й холодно!
Коли-то Федір встане й протопить грубку... Напевно, ще й п'яти немає... Ні, било
п'ять. Він спершу почув той дзвін, а потім грім барабана. Може, якби не бій
курантів, дощ не збудив би...
Важко пішов
нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих років і тих країв
далеких, з яких він ледве вирвався. Бувало, рано-вранці... А хай їм грець! Навіщо
таке страхіття згадувати. Вперед дивитись треба, труди і дні свої звіряти із днем
прийдешнім, а не з давно минулими, бо живемо задля майбутніх веселих днів.
Настануть же вони колись!..
Спускався вниз
зі свічкою, і тінь його товклась за ним по сходах, немов мара.
Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Він
чув його квапливі кроки по коридору і запитав:
— Що сталося? Здвигнув плечима:
— Просто прийшов провідати... А ти уже в
трудах тяжких?
— І радісних! — поклав
різець. — Нема нічого кращого від праці, що хвилює, що до душі.
— Охота гірш неволі, як кажуть...
— Правда, то щира правда!
— Ну, як ти тут? Не кашляєш?
— Та трохи є.
— Не мерзни. Лікар каже...
— Його б устами та пити мед, — нахмурився.
— Цей храм мистецтв — льодовня...
— То,
може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансіоном!
Довго Тарас мовчав. Не міг же він сказати,
що вже самі ці стіни — благо, яким він снив не рік, не два за Каспієм, що
домоглася для нього їх його свята заступниця і визволителька Анастасія Іванівна
Толстая...
— Ат, якось тут перезимую, —
махнув рукою байдуже. І засвітився: — А навесні, як тільки землю купить
Варфоломій, майну в тепло, додому, на Україну!..
— Скажи принаймні Федору, щоб дров для
грубки не шкодував. Ні, ліпше сам з ним погомоню.
— І що б я робив без тебе, друже!
— Береш на кпини?
— Я за тобою, справді, як за горою.
— Дякую...
— Це я тобі до смерті буду вдячний!
— Вдячність, як і туман, зникає, коли
пригріє сонце...
— Та я, Михайло!..
— Вірю, — спинив його. — Тим паче, що ти —
не ти, — поет-художник Тарас Шевченко, — а воля краю рідного, його душа...
— Михайле, я ж тебе просив... — скривився.
— Не сотвори собі кумира!..
— Вважаєш,
краще жити, немов худоба?
— Ні. Люди ми.
— А кажеш...
Посиділи якусь часину мовчки. Коли ж Тарас
закашлявся, Михайло встав, пройшов майстернею сюди, туди і мовив:
— Хіба ця свитка гріє, — кивнув на
довгополий Тарасів одяг із домотканого сукна. — Вдягнув би ти кожуха.
— А малювать? Кожух цупкий, великий.
— Куди не кинь, усюди клин!.. — розвів
руками скрушно і розсмішив Тараса своїм дитячим, геть безпорадним виглядом.
— Не потерпай, Михайле, — сказав, як міг,
бадьоріше. — Коли мене солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу.
Зате весною — чуєш! — весною ми з тобою полетимо на Україну, збудуєм світлу хату і
заживемо!..
В очах Михайла зблиснули
зрадливі сльози. Він одвернувся, ніби їх засоромившись, а далі рушив до дверей.
— Трудися, — сказав незвично тихо. — А я
піду знайду твого солдата...
Щось
насторожувало в його словах і вчинках. Та за роботою не мав часу дошукуватись.
Якась невдача, певно... А може, хтось образив...
Не встиг підправить трохи сумний портрет,
— що у кожусі й шапці, — як до майстерні, не поспитавши дозволу, ввійшов Василь,
сиріч Василь Михайлович, оскільки час не оминув і Білозерського — колишнього
студента, братчика і засланця.
— Добридень
вам...
— Здоров, здоров, Василю! Бери
стілець... Чи на дивані вмощуйся... Яким це вітром?
— Мимо якраз ішов... — зам'явся
хтозна-чого. — Дай, думаю, зайду погляну...
— Що там, журнал складають?
— Вийде у січні перший номер.
— А не накриють, як рік тому?
— Дасть бог, минеться... Мовлять, ти
занедужав...
— Хто це тобі сказав? Барі,
напевно? Кашляю. Не первина!
— Звичайно...
Хто не кашляє!.. Цей клімат нам...
— Весни
діждусь і — споро на Україну! На сонці добре вигріюсь, нап'юсь з Дніпра... —
поклав різець. — Пригадуєш той дивний вечір під Межигір'ям, як ми з тобою
стрілися? Яка краса!.. Червоні трави, річка уся червона...
— Хіба таке забудеш! — повеселішав Василь
Михайлович.
— А в Києві, коли збирались
братчики!..
— Тс!.. У Петрозаводську1 ще
холодніше... — приклав до вуст білястого тонкого пальця.
Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тоді,
хто смажився в жарких пісках пустелі за те наївне братство...
— Ведмідь іздох, а ми ще, слава богу, живі
й здорові, — мовив.
— Є ведмежата, батьку,
і вся звірина зграя... Гадаєш, вони тобі забули «Сон»?
— Вийти б оце в Пасажі та прочитати! Га? —
засміявся. — Ото було б!
— Було б усім, —
сказав Василь похмуро. — Тим, хто читав, і тим, хто тільки слухав...
— А кажуть «вільна думка», «лібералізм»!
Дискусії по всіх салонах!..
— У нас же,
батьку, Азія. Балакай в межах усім дозволеного. А проступив — і ти вже «враг
отечества», «преступник» і навіть «изверг рода человеческого».
— Коронний вислів Дубельта! Й тебе той
цербер так називав?
— Для них, хто
мислить, — изверг, разбойник, вор.
—
Нещасна та держава, в якій бояться думки і слова правди... — тихо сказав Тарас, бо
раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всі краї, народи і племена, що
гибіють під кутим чоботом самодержавства.
— Мені пора, — підвівся Василь Михайлович.
— В друкарню треба. Перше число журналу — його лице, його судьба.
— Хай буде вона щасливою в твого дитяти!
— Батьку, «Основа» — наша, спільна. Й
найперш — твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике діло.
— Ну, ну... Василю... — зніяковів.
Закашлявся навіть від хвилювання.
— Може,
прислати лікаря? — стривожився Василь Михайлович. — Круневич, кажуть, знається на
цих хворобах.
— Скажи, ласкав будь,
Федорові, щоб зготував мені крутого чаю. З цілющих трав, яких мені привезено
з-понад Дніпра; він знає...
Василь зітхнув
і вийшов. Не попрощавшись, якось аж ніби боком. Що з ним таке сьогодні? Нічим
його, здається, не переймеш, а тут... Торік журнал не дозволяли — один лиш він,
редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал дається важко. Те —
недолуге, інше — не пустить цензор... Скільки тих перешкод!.. А може, йому Барі
наговорив страшного? Чогось же він, шановний доктор медицини, ховав під брови
очі... Ет, панські штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких,
в брудних казармах витримав жахливих десять років!.. Тут холодно, і тут кислоти
всякі, що необхідні йому для праці гравера, та це ж не плац, не муштра і не цинга;
не та журба бездонна за всім далеким, рідним, що спонукала, просто-таки тягла,
манила у кращий світ, де рівні всі...
—
Що, Федоре?
— Просили ж чаю...
— Дякую. Постав сюди, — прибрав на розі
місце. — На травах чай?
— Звеліли ж...
— Ні, попросив. Хіба я пан чи офіцер!
Старий всміхнувсь у вуса.
— Чого ти?
— Всі аж тріскаються, щоб стати паном,
підпанком, а ви чомусь сахаєтесь... Мов боїтеся завше, щоб не подумали про вас, що
пан...
— Боюся.
— Хіба то зле?
— Нема гидоти більшої, як наше панство!
Сморід на цілий світ.
— Ось волю цар
поверне людям, тоді й пани...
— Ні,
Федоре. Панів не вмиєш волею, не відшкребеш. Під корінь слід, як той бур'ян!.. —
махнув рукою, ледве не збивши кварти з чаєм.
— То ви вже пийте — вичахне.
— Спасибі.
Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що
пах червневим степом та сінокосом, заплющив очі й мовив:
— Трав насушу, щоб пахли мені всю зиму...
Навіть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати... Тебе купали в
зіллі?
Сердешний Федір тільки здвигнув
плечима. Проте замислився, докупи звів навислі сиві брови... Й нараз зайнявся
спогадом:
— Мене в снігу купали. Із бані
виніс батько і — в кучугуру!.. Потім — у баню знову...
— Леле! Й не застудився?
— Та, мабуть, ні... Затямилось, як впав у
сніг, як борсався і як по тому хльоскали мене гарячим віником... Ух, благодать!..
Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства.
Тоді зробив якийсь непевний рух рукою і почвалав до виходу.
— Піду дрівець підкину в грубу. Справді, у
вас собачий холод... — сказав, немов до себе.
Він також сам у світі, як сирота. Малим
страшне сирітство, а для старих — жахливе. Малого всі жаліють, у нього є,
здебільшого, якісь далекі родичі, а одинока старість — тягар, завада людям, які
іще при силі.
Від цих думок аж дріж
пройняв, так ніби вийшов голий на зимний вітер. Старість, самотина... Щось є у
тому дивне і незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок... Один торкнеться
поглядом якоїсь жінки, дівчини — і вже, дивись, одружений. А він усе самотній. Від
нього ті, на кого накине оком, нишком кудись щезають... Старий еси, Тарасе. Старий
і лисий... Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто
пішов за гарного і молодого?.. Мабуть, не стрів своєї... Правда. А може, й ні.
Сім'я — це спокій, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирі
пристрастей, під пильним царським зором, щодня на грані; лезо — твоя дорога!..
Істинно. Для тих, хто прагне щастя своїй землі, народові, нема дороги іншої.
Згадав про чай, допив напівхолодний і — до
роботи.
Надвечір прийшов Куліш, що вже
давно обходив і Академію, і цю майстерню-хату. Власне, він не прийшов, а прилетів
— аж вгрівся.
— А кажуть, ти захворів! —
гукнув іще в порозі, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в ліжку.
— Може б, хоч поздоровався? Не терпиться
мене в труну покласти? — спитав Тарас.
—
Твоя відвертість гірша за будь-яку гидку брехню, — сказав Куліш, почервонівши.
Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може,
то і не жарт, а щира правда? Господи, цього ще їм не вистачало! Вже й так вони з
Пантелеймоном при кожній стрічі гиркаються, як вороги.
— Проходь, сідай, — повів Тарас рукою. —
Не роздягайся: холодно.
— Пусте, — зняв
шубу Пантелеймон і кинув на край дивана. — Кажеш, стоїш за правду, правді єдино
молишся, а на мою ополчуєшся.
— Бо правда
твоя лукава. Що ти даєш нещасним, убогим людям? Проповіді, святе письмо й
невігластвої Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, твоє добро до мене, та є таке в житті
народу нашого (і в нас з тобою, отже!), що вище всіх людських взаємин наших, вище
життя і смерті. Молитвою ніхто ще волі не здобував.
— Ви з Чернишевським прагнете пролити
кров!
— Ні. Прагнем тільки волі. Коли ж за
неї треба віддать життя, то віддамо...
—
Чуже життя?
— І власне. Найперш — своє.
— Як хутко ти позабув степи киргизькі,
муштру й твої криваві сльози в отій пустелі дикій.
— Ні, не забув. І вдячний усім, хто мав
стосунок до визволення мене з солдатів...
— А робиш так, щоб знову тебе туди
загнали!
— Що ж, послужу ще трохи царю й
отечеству, — сказав Тарас бадьоро, мов справжній унтер.
— Смішки... Боюсь, що ти не відаєш, чим це
тобі загрожує, бредеш наосліп...
— Може,
біда моя у тому, що я найліпше бачу... Й далеко так, що очі мені болять від
сонця... Куліш притих. Дістав хустину, витер на лобі піт.
— Це правда... — сказав, нарешті, тихо. І
раптом став якимсь колючим, сірим. — Тим більше зла від тебе для нас, для краю
рідного!
— Ти мовиш — зла? — спитав Тарас
зчудовано. Такого він не сподівавсь почути навіть від Куліша.
— А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай,
вернув жадобу крові в селянські божі душі, ополчив їх не тільки на супостатів, а й
на своїх?!
— Отже, я збурив рай, де
ніжилися селянські божі душі? Кріпацький рай! — спахнув Тарас, аж потемніло йому в
очах. — Ти при своєму розумі?
— Я — при
своєму, — гордо сказав Куліш. — А ти, а ти... живеш чужим... Поглянь лишень, хто
в'ється довкола тебе, з ким ти як рідний брат!
— Хто чесно прагне щастя для всіх людей,
той брат мені. А розум я маю власний, душу — свою, козачу...
— Про душу ти помовчав би!
— А то ж чому?
— На ній людськая крівця.
Тарас нахмурив брови, поклав різець, якого
й досі чомусь тримав, і мовив чужим, прихриплим голосом:
— Такі слова, друзяко, повинні мати...
— Мають! — не дав йому домовити
Пантелеймон. — На вітер їх не кидаю, не з вітру взяв.
— Тоді скажи, ласкавий будь...
— Селянський бунт на Корсунщині і кров,
яка там пролилася п'ять років тому, твій неодмольний, смертельний гріх!
Зависла довга тиша. Із вулиці долинув стук
легких копит, хтось щось гукнув.
—
Здається, я був тоді ще за Каспійським морем... — сказав Тарас розгублено. — То як
же міг...
— Ти був за морем, правда... А
дух твій жив на Україні, вірші твої розходилися по цій землі й туманили народу,
людям голови!
— І ти гадаєш...
— Знаю про те напевно, із перших уст. Твої
завзяті учні, точніше, твої апостоли, пішли по селах, сіючи непослух, смуту, й
люди тобі повірили.
Запала знову тиша.
— Жаль, я не знав... — зітхнув Тарас. —
Торік, як був на Україні... Дякую тобі сердечне за цю чудесну для мене вість!..
— Ти радий, що пролилася вкраїнська кров?
— Що люди йдуть за волю на вірну смерть,
що в тому є нехай маленька часточка моєї праці, мого старання визволити трудящий
люд... А крові жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того
діло...
— Господь цього вам не простить! —
устав Куліш.
— Ти, Паньку, забув, що з
богом у нас свої рахунки, що перед нами господь в боргу. Куліш накинув собі на
плечі шубу, одяг боброву шапку.
— Хто
мудрий, кається хоч перед смертю, — мовив. — А дурні б'ють поклони усе
життя!..
Зоставшись сам, відчув якусь тупу
незвичну втому. Навіщо він сказав Панькові дурну останню фразу? Навіщо той згадав
про смерть?.. Полаялися, мов дві сусідки через межу!.. Мужі статечні, знані серед
людей, а бач, почубилися, як хлопчаки... Горе з цим Кулішем. Все тільки б він, щоб
перед ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здібний же чоловік.
Сама вже «Чорна рада»...
Дістав годинник.
Леле! Вже зараз мав би бути в Микешиновій майстерні, де на сьогодні скликано
велику чорну раду знавців і друзів старовини. Цей білорус, хоч молодий, та має
мудру голову і щире серце, прагне, щоб у його роботі було все справжнє, сперте на
глибину суспільних знань. Не жарти — взявся хлопець створити пам'ятник
«Тисячоліття Росії», та ще й багатофігурний, щоб відобразити могуть і мудрість
благословенної в ділах імперії. Тепер у нього, таки в Ливарному дворі, щочетверга
збираються поважні вчені, друзі з мистецьких кіл і дискутують про те, що врешті
буде вирішено — без церемоній — в придворних та урядових сферах. Як часто
видимість громадських дій нам заміняв дії, задовольняв потребу в них і не дав
помітити, що ми лише товчемо в ступі воду і тішимося великим тим обманом!..
Коли прийшов, уже кипіли пристрасті.
Довкруг особи царя Петра. Його велична постать, — точніше статуя, — громадилася,
як Командор над Дон-Жуаном, над дискутуючими й ось-ось, здавалось, гримне:
«Мовчати! Я вас!..»
Нишком присів на
вільне місце в затінку, біля рояля, і привітався із Костомаровим, який його
помітив. Кивнув йому і Помяловський, що теж сидів, як і щоразу, в закутку й
незрушно, мовчки слухав велеречивих знавців минувшини, професорів...
— Ви твердите, — схопився раптом
Костомаров, — що славу й честь Росії складають лиш діяння князів, царів та їхніх
присних? Добре. Та як же бути з тими, хто ці ж таки діяння робив історією, хто їх
творив на полі бою?
— Ви про бояр та
воєвод чи генералів?
— Ні, про звичайних,
простих людей.
— Ну-у, батечку Миколо
Йвановичу! Ви ще сказати зволи-те, щоб цю сірому виліпити й поставить поряд з
Петром Великим на п'єдесталі!..
— Було б,
їй-богу, по справедливості. Без війська цар чи генерал безсилі...
— А військо, батечку, без генерала або
царя — дурна юрба, отара!
— Народ
спроможний з себе, із власних лав підносити своїх вождів, отаманів, — устряв
Тарас.
— Ви забуваєте, що влада — то від
бога. Лише порфирородні вдостоєні цього вінця!..
— Існують же й республіки, — здвигнув
Тарас плечима.
— Ви б ліпше нас порадували
новим чудовим віршем або «Вірсавією»... — сказав нескоро в тиші статечний муж, що
палко так відстоював «царя від бога».
—
Хто це? — спитав Тарас у Помяловського. Той зморщив лоба, думаючи, й розвів
руками.
Мабуть, так і зроблю, — зітхнув
Тарас з удаваною покірністю. — Історію творять царі, а пишуть гузнолизи...
— А що це — гузнолизи?
— Щасливі вірнопіддані, допущені до їх
величностей вдень і вночі...
—
Григоровичу, — взяв Костомаров слово. — Сказати слід точніше... Ну-у, гузнолизи —
це щось немов камерфур'єри, що при особі царствуючій...
— Панове, може, вип'ємо по чашці чаю з
ромом? — підвівся біля Петрової ноги Микешин. Ховаючи лукавий усміх, він заходився
ставити на стіл великий самовар, що пихкотів і сяяв, мов генерал.
Тарас підсів до столу. За ним мовчазно
виплив із свого закута і Помяловський.
—
Холод долать найкраще чаєм... — потер червоні руки. — І ромом, звісно...
— Істинно! — сказав Тарас. — У цьому ми
всі однодумці. За чаєм вже сочилась бесіда про се, про те, й невдовзі їх лишилося
в майстерні тільки троє. Якщо, звичайно, не рахувати царя Петра та генія його
особи, що також мав стояти на постаменті пам'ятника. Від горна йшло приємне легке
тепло, чай з ромом гріли душу, і Помяловський розм'як, примружив очі... Тарас же
тільки дужче від того збуджувався. Сидів, пив чай, а в грудях скипала лють,
притримана ще на пустому диспуті. Як можуть люди мислячі, мов барани, впиратися у
стовп, молитися на кровопивців, деспотів, вважати їхню владу законною, і навіть
більше, — посланою їм, дурням, з неба!..
—
Пику собі наїло, вбралося в тонкі заморські сукна... — протяг, напевно, вголос, бо
Помяловський ледь-ледь розплющив очі, а молодий господар дому, чи пак майстерні,
спитав:
— Григоровичу, про кого ви?
— Стоїть мені перед очима й досі той
царелюб...
— А-а, генерал од інфантерії!
— Тьху! Ти його запрошував чи сам прийшов?
— Запрошував. Він при дворі по пам'ятниках
на першій лаві... Добре, що ти не став із
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Терновий світ - Шевчук Василь
