Автор: Акуленко Геннадій Іванович
Електрона
адреса: acula@ua.fm
Кинджал
Пророків.
Пролог
Легке запаморочення. Дзвін в голові.
Падіння. Холодна вода і запах тини.
- А-а-а! Японський бог!!
Перелякано закричав Слава, відчувши як вода потягнула його вниз. Він
відчайдушно замахав руками, кожух не встиг намокнути і утримав його, не давши
зануритись з головою в темний холод води. Борсаючись на воді, Слава затамував
подих і борючись зі страхом, вдивлявся в темряву, шукав хоч щось схоже на берег.
Скрізь повисла сіра пелена. Серце ледь не вистрибувало з грудей. \\\\\\\"Спокійно!
Спокійно...!\\\\\\\" - шепотів Слава і вгледівши нарешті темнувату смугу,
спробував плисти до неї. Через деякий час кожух набряк, черевики важким ланцюгом
повисли на ногах, мокрі шерстяні штани сковували рух. Слава втомився.
\\\\\\\"Треба зняти кожух, черевики... Доки сили є.\\\\\\\" Знайшов лівою рукою
ґудзики і почав відривати їх, задравши голову вверх та підтримуючи себе на
поверхні правою рукою і різкими рухами ніг. Доки відірвав всі ґудзики, встиг
кілька раз зануритись. \\\\\\\"Добре, хоч вода не солона, - подумав Слава,
випльовуючи воду, - значить не в морі. Тепер залишилось тільки стягнути
кожух.\\\\\\\" Глибоко вдихнувши, пірнув, намагаючись під водою вилізти з кожуха.
Виходило не дуже добре, бо кожух був великий і важкий, Слава занурився ще глибше і
зачепився ногою за дно. Вставши на ноги, він вилаявся - вода була по плечі.
Заспокоївшись і віддихавшись, хлопець потихеньку пішов до темної смужки. На диво
вода була не така вже і холодна, як йому здалося в першу мить і вийшовши, хвилин
через п\\\\\\\'ять, на пологий берег, він не дуже змерз, але від легкого вітерцю
його почало трусити. Очі вже призвичаїлись до темряви і Слава розгледів дерева,
які темною масою підступали до самої води. Цокаючи від холоду зубами, Слава скинув
кожух і почав роздягатися, треба було швидко викрутити одежу. Розстібуючи ремінь
він намацав приторочений чохол з кинджалом, взяв за рукоять і витягнув його. Лезо
кинджала тьмяно блиснуло в пітьмі. \\\\\\\"Чорт забирай! Це ж я із-за нього
опинився тут!\\\\\\\", - зрозумів Слава.
***
Дартаз прокинувся. Сонячні промені тільки ледь торкнулися верхівок
дерев, хоча пташки вже давно весело щебетали. Він неспішно виліз з під ведмежої
шкури, поправив сорочку, зав\\\\\\\'язав пояс на полотняних штанях і, підійшовши
до столу, з насолодою припав до глечика з медовим квасом. Задоволено крякнувши,
витер рот рукою і присів на стілець, потягнувся рукою до пічки та взяв чоботи,
котрі за ніч вже висохли і одягнув їх на босі ноги. Хатка була невелика, всього
одна кімната, кроків десять в ширину і довжину. Посередині стояв стіл і три
стільця, в закутку невеличка піч і присунутий до неї лежак, з боку від дверей
розмістився здоровенний сундук з мідними кутами, а на ньому величезна сокира і
залізний шолом. Біля єдиного вікна, затягнутим бичем пузирем, стояв шкап з
різьбленими дверцями. На стінах висіли лук і тула з десятком стріл, пучки трав,
сушених грибів, а на полицях стояли глиняні горшки і макітри.
Відкривши
двері, Дартаз по кільком дерев\\\\\\\'яним сходам зійшов на подвір\\\\\\\'я,
невеличку поляну з сараєм, і підійшов до чана з водою вмитись. Це був невисокий
кремезний чолов\\\\\\\'яга, можна навіть сказати дуже малого росту але з такими
широкими плечима та міцними руками, що не зважаючи на свої короткі ноги викликав
до себе повагу. Голова з кудлатим чорним волоссям, здавалось, була приліплена
прямо до плеч, настільки його товста шия була коротка. Обличчя, наполовину закрите
бородою, з мохнатими бровами і маленькими очима, за те з великим м\\\\\\\'ясистим
носом, виглядало дуже розбійницьким. Знявши грубу домоткану сорочку, Дартаз почав
вмиватися, плескаючи водою на волосаті груди і спину.
Несподівано,
радісно гавкаючи, із-за сараю вискочив здоровенний чорний пес, більше схожий на
вовка чим на собаку, і пригнув на чоловіка, намагаючись лизнути його в
обличчя, ледь не зваливши його в чан з водою.
- Барт! Чортяка! Стій! -
крикнув той, відіпхнув пса і набравши в долоні води бризнув на нього. Собака
відскочив і припавши на передні лапи, замахав хвостом, націлюючись знову пригнути,
чорні бусинки його очей весело іскрились.
- Сидіти! Не балуй! А то зараз
прив\\\\\\\'яжу тебе до колоди на весь день.
Дартаз підійшов до пса і погладив
його по голові, почухав за вухом.
- Молодий дурень, - ласкаво сказав він, -
зараз поснідаємо і підемо полювати. Вчора бачив сліди кабанчиків, може добудемо
свіжатини.
Закинувши сорочку на плечі лісовий мешканець попрямував до
хатини, а пес побіг за ним, пострибуючи і виляючи чорним хвостом.
***
Вже третій день Слава блукав лісом, він був виснажений і дуже
голодний. Добре що тут весна, було доволі тепло і тільки в останній день пройшов
невеликий дощ. Вночі, завдяки запальнички, яку хлопець дбайливо висушив, палив
багаття і, кутаючись в кожух, дрімав, прокидаючись від кожного шереху та
прислухаючись до звуків нічного лісу. За допомоги кинджалу Слава виготовив спис,
гострий кінець якого опалив над вогнем, та кілька разів пробував поцілити
в птахів але в нього нічого не вийшло. І як би другого дня не знайшов в дуплі
трухлявого дерева трохи горіхів лісової ліщини, схованку якогось звіра, було б
дуже скрутно.
Світало, небо поголубіло, день обіцяв бути ясним і теплим.
Слава загасив багаття і затоптав жевріючі жаринки, сьогодні він вирішив йти,
орієнтуючись сонцем, весь час на південь, доки вистачить сил. Користуючись списом,
як клюкою, йшов кілька годин, поки не вийшов до маленької галявини, де і вирішив
трохи перепочити, присівши під молодим дубом.
Весь цей час юнак думав, як
же так сталося, що взявши в руку зеленуватий камінець, його раптом перенесло в ліс
та ще й повесні. Це було щось незбагнене і можливо пов\\\\\\\'язано з таємницею
його діда. Слава згадував, як дід Сергій, вже дуже хворий, розповів йому про те що
він з іншого світу і просив сховати надійно сундук, взявши в ньому тільки записи,
з яких він все зрозуміє, а все інше ні в якому разі не чіпати. Онук, пообіцявши
діду все так і зробити, отримав від нього невеликий ключ. А потім діда не стало,
приїхала мати, пройшли похорони. Мати прохала Славу відразу виїхати з нею до Одеси
але він не захотів, відбулась тяжка розмова і вона, розсердившись на нього,
поїхала сама. Слава на другий день дістав з під дідового ліжка сундук і відкрив
його. Зверху лежали аркуші паперу, згорнуті щільною трубочкою і перев\\\\\\\'язані
шнурком, а далі кинджал, кольчуга, змащена якимось маслом, і маленька скринька із
світлого дерева. Кинджал був в шкіряному чохлі, юнак взяв його чорну пластмасову
рукоять з красним камінцем у вигляді зірки на торці і витягнув, голубувате лезо
заіскрилось. \\\\\\\"О це так краса!\\\\\\\", - захоплено подумав Слава і
закортіло йому похвастатись перед своїми друзями. Він прикріпив чохол з кинджалом
до свого ременя, підійшов до дзеркала. Перед ним повстав високий і стрункий,
напрочуд загорілий, як для зими, чорноволосий хлопець з широкими плечима і, як
йому здавалось, мужнім обличчям. Ставши в фехтувальну стійку, витяг кинджал і
зробив вигляд що атакує ворога. \\\\\\\"Здорово!\\\\\\\", - вирішив юнак та почав
швидко одягатись, щоб піти до свого товариша Миколи, взимку у того частенько
збирались хлопці. Вже виходячи із хати Слава згадав про сундук, треба було його
закрити і засунути під ліжко. Він так і не зрозумів, чому знову поліз в нього і
дістав маленьку скриньку та відкрив її. Там лежали два невеликих звичайнісіньких
зелених камінця. Взявши один, Слава подумав, що цей камінець можливо з іншого
світу, про який розповідав йому дідусь і так йому стало сумно за дідом, що він із
силою зжав кулак з каменем. А ж тут раптом все затягнулось зеленим туманом, а
потім падіння в холодну воду... І тепер весняний ліс, якому здавалось немає кінця.
***
Дартаз вже був не радий, взявши пса на полювання, той
несамовито бігав навкруги, винюхуючи дичину, а потім з гавканням кидався на неї.
Скільки не вчив його, а все рівно пес ріс веселий і неслухняний, здавалось йому
подобалось дражнити лісовика. \\\\\\\"Не треба було називати - Бартом, на честь
дядька\\\\\\\", - думав Дартаз, дивлячись як собака припав к землі і націлився
напасти на їжака. Дядько Бартаз був веселий, життєрадісний і дуже полюбляв
хмільного медовару, а напившись горланити пісні і частенько вночі лякав перехожих,
вертаючись з шинка до дому. В містечку Боброве він був найкращим ковалем, до нього
за зброєю приїздили купці навіть із самого Кийграда. І ця чудова бойова сокира, що
в нього за плечима, зроблена дядьком Бартазом. Лісовий мешканець зітхнув, дядько
так безглуздо загинув - в лісі під Новоградом натрапив на гулів. А вчора, біля
кабанячих слідів, він зненацька побачив сліди гуля, схоже це був одинак, а все
одно, гулі володіли первісною магією, якщо людина стрічалась з ним поглядом, то не
могла поворухнутись і гуль легко її вбивав. Тому Дартаз і взяв з собою пса, який,
незважаючи на свою молодість, міг розправитись з вовком.
Раптом чорний
пес насторожився і ринувся вперед, а потім почувся розлючений рев ведмедя.
-
Барт! Стій! До мене!
Але собака вже щез за деревами і лісовик, схопивши
сокиру та бормочучи прокляття, побіг за ним. Через хвилину він вискочив на
невелику галявину і побачив, як його пес вчепився у величезного ведмедя, котрий
навалився на якогось чоловіка. Перехопивши зручніше бойову сокиру, Дартаз
підскочив до ведмедя і рубанув зі всією силою його по голові. Удар був такий
сильний, що череп розколовся і кров з мозком бризнула в різні боки.
Падаючи,
ведмідь завалився на свого супротивника, приваливши його своїм тілом.
Переконавшись, що звір вже мертвий, Дартаз кинув сокиру і відтягнув ведмедя вбік.
На землі перед ним лежав скривавлений молодий хлопець з кинджалом в руках,
нахилившись до нього, лісовий мешканець помітив, що той живий, хоча ледь дихає.
1
Герцог Вольмир Венедійський, молодий русоволосий
чоловік, зранку був в не дуже гарному настрої, коли він разом з управителем свого
замку Маркусем перевіряв готовність до свята - Дня святого рицаря Іларіона.
Нагримав на челядь, розпік кухарів, на конюшні визвірився на головного конюха,
йому здалося, що коні не такі охайні і стайні погано вичищені. Потім перевірив в
палаці кімнати для гостей та залишаючись невдоволеним, піднявся до свого кабінету.
Ставши перед дверима з чорного дерева він дістав невеличкий ключ і вставив в
проріз. Двері тихенько скрипнули, трішки відчинившись. Герцог обернувся до
управителя, що весь час слідував за ним.
- До вечора кімнати для гостей повинні
бути готові! Завтра приїдуть перші гості. І не забудь про співаків і музикантів.
Хто ще прибуде до замку?
- Будуть аравські танцюристки і можливо учень самого
гусляра Баюна - Цимба, - сказав управитель, худющий чоловік з великою лисою
головою, котрий в\\\\\\\'юном протиснувшись вперед, запопадливо розкрив двері
перед герцогом.
- Це той що б\\\\\\\'є молотками по струнам? - запитав герцог,
зупинившись на порозі.
- Так, ваша величність.
- Ну добре, - кивнув
головою Вольмир Венедійський, - запроси графа Федеріка зайти до мене, а потім
знайди і пришли Боровика.
Управитель схилив лисину, невдоволено скрививши
тонкі губи, цього шута Боровика, дебелого і шумного він терпіти не міг. Те же
мені довірений слуга герцога!
- Слухаюсь.
І не втримавшись
додав.
- Треба буде оббігати всі таверни у місті, щоб знайти вашого
слугу.
Але герцог вже переступив поріг і зачинив двері.
В
кабінеті стояв письмовий стіл, на якому лежали кипи паперів, письмове знаряддя і
кришталева куля на срібляній підставці, поруч стояли два крісла. Одну із стін
повністю займали шафи з книгами, заповненими наряду із сучасними творами і
древніми манускриптами. Було трохи прохолодно та Вольмир не став запалювати камін,
де вже лежали наготовлені дрова. Він підійшов до вікна. Відкрився чудовий краєвид
на ріку Данай, яка прорізала собі дорогу серед зеленіючих пагорбів, а в далині
здіймалися схили Венедійських гір. На стінах навколо палацу не спішно ходили
вартові, поглядаючи вниз на величну столицю герцогства - місто Венеда, розкинуте
на правому березі Данаї. За двадцять років мирного життя місто виросло майже
вдвічі, було збудовано ще кілька храмів Єдиному богу, найбільшим із них був храм
П\\\\\\\'ятнадцяти Пророків, гостроверхі купола якого здіймались в небо на
двадцять п\\\\\\\'ять сажнів, а дзвін святкової служби чути було на багато верст
навкруги.
Тихо скрипнули двері.
- Доброго ранку, ваша величність, -
пролунав хрипкий голос графа Гансбургського.
Герцог обернувся до
відвідувача. Граф, вже зранку був одягнутий в святковий червоно-зелений камзол
вишитий срібними нитками, підперезаний коротким мечем, з рукояттю оздобленою
коштовним камінням. Графу Федеріку Гансбургському було майже шістьдесять років,
але не зважаючи на сиве волосся, виглядав він ще доволі міцним з гарною статурою,
а обличчя з тонкими рисами аристократа, було практично без зморшок. Молодим він
прославився галантним кавалером і великим ловеласом, на його зелені очі западало
немало шляхетних дам та й прекрасні селянки охоче дарували йому своє кохання.
Подейкують, що графа і зараз жінки не обминають своєю увагою. Почав граф Федерік
служити ще діду герцога Вольмира, тоді ще королю Венедії, який цінував його за
гострий проникний розум та веселу вдачу, потім він був радником батька Вольмира, а
зовсім недавно став першим міністром.
- Доброго ранку, граф. Проходь і сідай,
треба дещо обговорити.
Герцог підійшов до столу і торкнувся рукою
кришталевої кулі. Куля ледь затуманилася і заіскрилася. Ця магічна куля, подарунок
мага Мальфара, не дозволяла підслухати їх розмову в цій кімнаті. Граф, розправивши
плащ, сів у дубове крісло і поглянув на Вольмира.
- Вночі прибув гонець від
Верховного магістра ордена Зірки Константана, - почав герцог, стоячи біля столу, -
він написав, що прибуде на третій день свята Іларіона, як раз до рицарських
змагань. Пише, що хоче особисто поздоровити переможця і можливо навіть зробити
турнір імперським. Не дуже мені в це віриться. Що скажеш?
Федерік
посміхнувся у вуси, він вже знав про гінця.
- Я теж не думаю, що в цьому
причина, на скільки мені відомо, Великий магістр Константан останні роки рідко
залишав столицю імперії. Ходять чутки, що він тяжко хворіє, бережи Єдиний його
здоров\\\\\\\'я, і його приїзд повинен бути викликаний тільки дуже важливою
справою.
- Можливо це пов\\\\\\\'язано з моїм шлюбом із донькою Святослава, -
замислено промовив Вольмир і присів в крісло.
- Хто знає, - потиснув плечима
граф, - та я так не думаю. Про цей шлюб в Цареграді знали давно, ваш батько герцог
Мирослав цього не приховував, коли вони років п\\\\\\\'ятнадцять тому домовилися з
конунгом Святославом породичатись. Хоча тоді був живий ваш старший брат Розмир і
він наслідував герцогство, а тепер можливо все змінилось. Правда в нашого
імператора є теж доньки, а одна з них на вас поглядала дуже прихильно...
Молодий герцог трішки знітився, згадавши, як два роки тому, після трагічної
загибелі батька і брата, він приїздив до Цареграда на зустріч з імператором
Цезарії Василем II давати васальну клятву і пробув там більше місяця. Анна -
наймолодша донька імператора була з ним дуже привітна і мила. Вона дуже
сподобалась Вольмиру - приваблива дівчинка з такими великими карими очима і
солодкими вустами. Вони часто вели розмови. Анна була не тільки надзвичайно
красива, а і вельми розумна співбесідниця. Їм якось вдалося побути наодинці в
імператорському саду і ніжні слова та поцілунок на прощання він ніяк не може
забути. І якби не батькове слово...
- Герцог Мирослав, мій батько, дав слово
князю Святославу і я не можу порушити його. Тим більше, що це вигідний для Венедії
союз. В герцогстві одна третина славенських племен, а германських більше половини
і ще огри, даки. На півночі германський вождь Генріх давно вже ласо поглядає на
наші землі. А як поведуть себе германські барони невідомо.
Граф Федерік
зітхнув.
- Генріх - варвар, а наші германські барони вірять в Єдиного бога,
вони перші від нього постраждають і тому будуть битися з ним на смерть. Та й
імперія цього не допустить.
- Після битви під Буданом багато чого змінилось,
королівство стало герцогством, імператор приєднав до нас частину германських і
огрських земель, своєрідна плата моєму батькові за входження в імперію. Зараз в
столиці не часто зустрінеш венеда чи якогось іншого славена, все більш германці і
даки, та ще еллінські купці. А якщо Генріх прийме віру в Єдиного, тоді імперія не
дуже допоможе, надія тільки на славенській Кийград. Святослава бояться, держава в
нього велика і сильна, від Карпат до ріки Ра і від Варязького моря до Скіфського,
а про хоробрість його війська і його рицарів розказують легенди.
Герцог
постукав кулаком по столу і гірко сказав.
- Мій дід - король Вольмир, мріяв про
сильну державу, вільну від імперського ярма. Та не судилося, хоча він і прийняв
віру в Єдиного. А після страшної поразки, де загинуло майже все венедійське
рицарство, батько став герцогом імперії...
Федерік насупився, не подобалось
йому ця розмова.
- Ваша величність, ми вже розмовляли про це, імперії
народжуються і вмирають, можливо ваші правнуки збудують нову імперію. Ваш батько,
слава святому Іларіону, зробив все що міг - зберіг Венедію, свій народ. Так він
став герцогом але приніс мир і зараз герцогство набагато сильніше,
з\\\\\\\'явились нові міста, фортеці, виросло нове рицарство. А що до германських
баронів, моя мати дочка германського барона і багато хто породичався з інших
знатних сімей та вони завжди будуть вам вірні васали. З нової знаті виросте нова
держава, потрібен тільки час.
І трохи помовчавши, граф додав.
- Шлюб з
дочкою Святослава не такий вже і вигідний. Конунг старий, а сини можуть не
оправдати ваші сподівання, вони весь час сваряться і лише Святослав тримає їх в
кулаку. Анна була б кращою політичною партією, тим більше дівчина красива, розумна
та і ви їй подобаєтесь. Стали б родичем самого імператора...
Герцог підвівся
з крісла. Анна йому теж подобалась, але батькового слова він не хотів порушити,
хоча подумки і мріяв про звабливу струнку дівчину.
- Ні, облишимо про це!
Влітку дочці Святослава сповниться шістнадцять років, хочу щоб ти відразу після
свята поїхав до Кийграда. Подивишся що там відбувається, якщо Великий князь не
передумав, привезеш її до Венеди.
- Добре, - погодився граф і перевів розмову,
- А що до Великого магістра, почекаємо коли він прибуде на турнір. Можливо мова
йтиме про дакського графа Дракала, священики його вже давно звинувачують в
чаклунстві.
- Я знаю, тобі він не подобається, але Дракала не чаклун, а лікар і
алхімік, - махнув рукою Вольмир.
- Ходять чутки, що він викопує з кладовищ
покійників, вирізає в них серця, печінки, а в своєму замку вирощує немовлят в
скляних колбах.
- Це байки. В графа дуже хвора дружина, він просто шукає ліки
для неї.
- Краще б він молився в храмі, замолюючи свої гріхи і гріхи своєї
відьми дружини.
- З якого часу ти став таким поборником віри?
- Роки не
проходять марно, дещо переглядаєш в своїх поглядах.
Герцог сумно зітхнув.
Найближчими людьми, після загибелі батька і старшого брата, для нього разом з
матір\\\\\\\'ю стали граф Федерік і Боровик, його вірний слуга. Боровик в битві
при Буданах був тяжко скалічений і до тепер ліва нога в нього погано згиналась.
Після народження Вольмира, названого так на честь його славетного діда - короля
Вольмира, коли йому сповнилось п\\\\\\\'ять років, батько приставив Боровика до
нього і той навчав юного герцога всім премудростям військової справи, оберігав
від неприємностей. І хоч потім були інші вчителя, але тільки ще до графа Федеріка
прив\\\\\\\'язався Вольмир. Був в нього колись товариш дитинства - Тобіас, учень
мага Мальфара, маленький вертлявий латинянин, з яким вони багато пустували, але
сім років тому Мальфар з Тобіасом поїхали до Кийграда і герцог нічого про них
більше не чув. Хоча герцог Вольмир зовнішнє був дуже схожий на свого славетного
діда, але мав характер досить спокійний і розважливий, полюбляв розмірковувати і
багато читав, не те що його брат Розмир, який з дитинства був великим шибеником та
охочим до військової справи і весь час мріяв про воїнську славу.
Федерік
подивився на молодого герцога, після смерті батька той дуже змінився, вже не так
прислухався до порад графа, останнім часом зблизився з Болеславом, рицарем
полонським, який підбурював його проти імперії, весь час прославляючи хоробрість і
доблесть діда герцога - короля Вольмира. Діда Болеслава граф добре
пам\\\\\\\'ятав, років тридцять тому той став на службу до короля Венедії, втікши
від неприємностей при дворі короля Полонії Леха III. З ним прибула дружина з двома
синами підлітками і з десятком слуг, вони купили невеличкий маєток поблизу
містечка Будани. Янек Зухвалий, так звали діда Болеслава, був відчайдушним і
хоробрим рицарем, але непоступливим і гордим. Служив він королю Вольмиру вірою і
правдою, а одного разу навіть врятував життя королю, закривши собою від списа
бунтівного германського барона.
Його роздуми перервав герцог, який знов
присів в крісло і сказав.
- Є ще одне питання...
Граф запитально
поглянув на Вольмира. А той дивлячись на магічну кулю продовжував.
- Місяць
тому помер Янек Зухвалий, дід Болеслава. Перед смертю він дещо розповів своєму
внуку... Графе ви пам\\\\\\\'ятаєте маг Мальфар був на битві при Буданах?
-
Він запізнився, - промовив Федерік, - прибув під кінець битви, король вже загинув.
Але Мальфар встиг начаклувати густий туман, який накрив обидва війська і битва
затихла, бо не видно було кінчика меча, такий щільний був туман. Армії розійшлись
і ми тоді зберегли третину військ. Хто залишився з командирів в живих, зібралися
потім на нараду в наметі короля під керівництвом вашого батька, там був і
Мальфар.
- А чому він запізнився?
- Не знаю. Начебто, виконував доручення
короля.
- А Янек Зухвалий?
Граф замислився.
- Ні, його там не було.
Здається, він ще тоді не одужав від рани. А чого цікавишся?
- Я народився вже
після смерті діда і часто думав, де був маг Мальфар, чому не врятував життя своєму
другу королю Вольмиру. Запитував в нього, та він не охоче сказав, що так сталося,
були важливі справи і він не зміг прибути до військ вчасно. Та зараз я знаю де він
був.
Герцог замовкнув і взяв з теки аркуш папера.
- І де ж маг
знаходився?
- Тут записана легенда про Кинджал Пророків. За допомогою цього
кинджала, розказують, була можливість творити чудеса, подорожувати до інших
світів... Янек Зухвалий розповів своєму внукові, що кинджал якимось чином потрапив
до мого діда але той не знав як ним користуватись. Мальфар теж не зміг до кінця
розібратись, зате згадав про волхва Олега, який жив в лісах під Кийградом, про
нього говорили що йому вже під тисячу років і він пам\\\\\\\'ятає прихід
П\\\\\\\'ятнадцяти Пророків, можливо навіть зустрічався з ними. Перед самою
битвою, десь за місяць, Мальфар і Янек Зухвалий з десятком відбірних воїнів
поїхали в Кийград розшукати волхва. Там вони дізналися, що волхв Олег живе десь в
північних лісах, неподалік від Новограда. Але тут прийшла звістка про початок
війни і тоді Мальфар віддав кинджал Янеку, наказавши йому їхати до Новограда та
спробувати розшукати волхва, а сам з двома воїнами помчав до мого діда. По дорозі
до Новограда на Зухвалого напали розбійники, так звана татарва, і вбили чотирьох
його воїнів. Бачачи таке скрутне становище, він передав кинджал воїну, на
прізвисько Сірий, найкращому слідопиту і велів тому сховатись в лісі, а потім
пробиратись до Новограда, де почекати на нього, а якщо вони через місяць не
з\\\\\\\'являться, повернутись до Венеди. Дід Болеслава з рештою воїнів
відволікли на себе розбійників і блукали в лісах більше тижня, доки зуміли
відірватись від них. Добравшись до Новограда Янек не знайшов Сірого, почекав
десять днів і повернувся з трьома воїнами до Венедії. Розповів про все Мальфару
та той велів мовчати, сказавши, що зараз не до цього. А вже перед смертю Янек
Зухвалий розказав цю історію Болеславу, а той мені...
- Цікава історія. Я чув
про цей Кинджал Пророків, але наскільки мені відомо, ця реліквія церкви Єдиного
знаходиться в ордені Зірки, а то міг бути інший кинджал, - сказав граф Федерік і
додав. - Та й що нам до цього, минуло вже багато років.
Герцог задумливо
покрутив золоту печатку.
- Все рівно, граф, мені хотілось би більше дізнатись
про цю історію, тому з тобою до Кийграда поїдуть Болеслав і Боровик. Вони
спробують зустрітись з Мальфаром і розпитати його.
- Якщо це так важливо, я міг
би сам поговорити з Мальфаром, - запропонував граф.
- Спасибі. Та в тебе будуть
більш не відкладні справи, - відповів Вольмир.
Федерік кивнув головою,
подумавши, що герцог не все розповів.
Ще деякий час обговорювали підготовку
до свята, вирішували нагальні питання, а потім граф встав і, відкланявшись, вийшов
з кімнати. Герцог провів його замисленим поглядом. Болеслав просив не розповідати
про Кинджал Пророків графу Федеріку, та все ж Вольмир вирішив дещо розповісти
своєму міністру, правда не все.
2
Дорогою, уподовж лісу, яскравою
змією неспішно просувався невеликий військовий підрозділ. Попереду двадцять кінних
рицарів в білих з червоною зіркою плащах, за ними сотня списоносців, далі обоз із
трьох карет і п\\\\\\\'яти фургонів, а замикали колону півтори сотні мечників та
лучників. Між каретами і фургонами гарцювали на конях ще три десятка рицарів, які
голосно перемовлялись і весело сміялись, кидаючи погляди на синю, із золотими
прикрасами, карету. Інколи завіска на тій кареті відхилялась маленькою ручкою і на
мить показувалось гарне личко білявки.
Карету Великого магістра в котрий раз
трусонуло на вибоїні, зуби магістра Романа клацнули і він перервав своє
оповідання.
- Дороги в імперії все таки кращі ніж в герцогстві, - посміхнувся
Великий магістр Константан.
- Тут теж імперія, - промовив Роман, високий
горбоносий юнак, вмощуючись зручніше на сидінні.
- Противників імперії тут
більше, чим прихильників. Ще небагато минуло часу, від тоді коли вони були
незалежним королівством.
- Ну, наскільки мені відомо, молодий герцог Вольмир
книжник, а не воїн. Та і граф Федерік розсудливий політик, а германські барони
вірні імперії.
- Іноді розумники небезпечніше, чим десяток воїнів, їх поведінку
важче передбачити, - похитав головою Великий магістр. - Краще б старший син
Мирослава став герцогом... Та що трапилось, то трапилось.
І трохи
помовчавши, запитав.
- Хранитель реліквій Феофан впевнений, що Кинджал
Пророків знаходиться на берегах ріки Слави?
Роман, самий наймолодший
із магістрів Ордена Зірки, племінник Великого магістра, кивнув головою.
- Так,
неподалік від Кийграда, десь в північних лісах.
- І як давно?
- Не більше
двох місяців. Феофан помітив сяючу зірку на піхвах Кинджала Пророків з місяць
тому, а потім довго робив розрахунки, доки визначив місцезнаходження кинджала.
Магістр Феофан твердо впевнений, що не помилився.
- В цьому році дочці
Святослава, конунга русинів, виповнюється шістнадцять і Вольмир можливо їхатиме до
Кийграда за нареченою. Хоча ні, скоріше відправить посольство на чолі з графом
Федеріком. Я волів би, щоб ти з кількома людьми пристав до них, може тобі вдасться
дізнатися більше про кинджал у Кийграді.
Константан
відкинувся на м\\\\\\\'яку спинку сидіння і втомлено заплющив очі. Йому майже
сімдесят років та ще й хвороба, яка вже п\\\\\\\'ять років не дає спокою, відбирає
всі сили, а потрібних ліків немає. Лікарі тільки розводять руками, пухлина під
серцем продовжує рости, і вони дають йому ще рік чи два роки життя. Навіть
славетний лікар Цезарії - Епікрат, на жаль, нічим не зміг йому допомогти. А місяць
тому до нього прийшов старий приятель - магістр Феофан і розповів, що Кинджал
Пророків знову з\\\\\\\'явився в їхньому світі, а це означає, що хтось до них
прибув з інших світів. Він сказав Константану, що можна спробувати пошукати ліки
від його хвороби в тих світах. Феофан твердо запевняв, що майже знайшов рішення,
як подорожувати світами але йому потрібен для цього Кинджал Пророків. Та не все
так просто...
Роман тихенько кашлянув, перервавши роздуми Константана.
-
Ти хочеш щось сказати?
- Ваша високість, для чого допомагати герцогу з
одруженням на дочці Святослава, якщо ви хочете оженити його на Анні? Може краще не
відправляти посольство до Кийграда, а завадити цьому?
Великий магістр сумно
зітхнув.
- Мені потрібно, щоб герцог Вольмир сам домагався руки Анни і пішов на
все, за ради неї. Знаєш скільки сил я приклав, для їх зустрічі наодинці, - похитав
головою Константан, - за те побачив, що вони подобаються один одному. Є надія,
якщо граф все вірно зробить, не буде весілля з дочкою конунга, а буде весілля з
донькою імператора. Зрозумій, імператриця Зорина не допустить вихід заміж принцеси
Анни за сильного і високородного герцога, це повинно відбутися швидко і
несподівано, досить з мене загибелі батька і брата Вольмира.
- Ви думаєте, що
це імператриця!?
Очі молодого магістра здивовано розширились.
-
Можливо. З герцогом Мирославом була розмова про шлюб Анни з його старшим сином,
про це могла дізнатись імператриця і стати на заваді.
- Хто ж міг донести?
-
Не знаю. Міг сказати і сам імператор, він теж піклувався долею своєї доньки.
-
Так... Тепер зрозуміло чому він погодився на її подорож з нами, а імператриця
спокійна - в герцога Вольмира є наречена.
- Все рівно ми повинні бути
насторожі, Зорина скрізь має очі і вуха, не кажучи вже про її дядька канцлера
Ахмантина. Не хочеться мені відправляти тебе до Кийграда, бо ти мені потрібен
тут, але і Кинджал Пророків річ дуже важлива, а я довіряю тобі як самому
собі.
Роман подивися в очі свого рідного дядька, який замінив йому батька і
сказав:
- Я вас ніколи не підведу, ваше преосвященство.
***
За
каретою Великого магістра їхала карета принцеси Анни, в якій знаходилась сама
принцеса, її служниця Терена і баронеса Феодосія, двадцятитрьохрічна гарненька
білявка із зеленими очима. Терена, літня жінка, вбрана як черниця, незважаючи на
тряску, вишивала бісером шовкову хустину. Анна читала книгу, новий твір Ролдежа,
про піратів Серединного моря. Феодосія, в котрий раз визирнувши з вікна,
промовила:
- Молодий віконт Редо дуже привабливий, особливо коли сміється, він
не схожий на своїх носатих братів, ті точно в татуся - пихаті і тупі. А в ньому
більш славенської крові від матері, русе волосся і сині очі. Красунчик.
-
Ходили чутки, що мати Редо в свій час привітно ставилась до свого портретиста, з
такими ж синіми очима, - сказала Анна, відклавши книгу.
- Авжеж, а то чого б
їй вже більше п\\\\\\\'ятнадцяти років сидіти в монастирі, - відказала
Феодосія.
- А що в тебе з Андре?
- Та, - надула губки білявка, - це вже у
минулому.
Анна всміхнулася, їй не хотілось показувати ліпшій подрузі, як
вона хвилюється перед зустрічей з герцогом Вольмиром. В неї було відчуття, що
незабаром вирішиться її доля і вона дуже надіялась на Великого магістра. Після
того, як мати народила її - четверту дівчинку, імператор Василь II невдовзі
відправив свою дружину в монастир, а сам оженився вдруге на аравській принцесі
Зорині. Через півтора року вона народила йому сина, названого на честь великого
предка - Олександром, імператор був неймовірно щасливий і виконував всі забаганки
своєї нової дружини. Тому із трьох сестер Анни - дві потрапили в монастир, а третю
видали заміж за аравського рицаря, близького родича імператриці Зорини. Така доля
мабуть очікує і принцесу Анну, хоч імператор завжди ставиться до неї прихильно, бо
вона була дуже схожа на свою матір, така ж мініатюрна з блискучим чорним волоссям,
маленьким носиком і повними губками, правда характером в батька - вперта і
насмішкувата. Виховуючись в імператорському палаці, серед підлабузників
імператриці, Анна змалечку навчилась приховувати свої думки і схиляти голову
перед ненависною Зориною, хоча від мачушиних образ їй доводилось іноді гірко
плакати по ночам. Близькою людиною була лише Терена, котра приїхала разом з її
матір\\\\\\\'ю до Цареграда і піклувалась про неї з дитинства, розповідала про її
матір - графиню Наполітанську. І якось так трапилось, що Анна несподівано для себе
заприятелювала з Константаном - Великим магістром ордена рицарів Зірки, котрий сам
недолюблював імператрицю Зорину, вважаючи, що вона занадто часто пхає носа в
імперські справи, а можливо за те, що стала на заваді його дружби з імператором. А
потім Константан познайомив Анну з Феодосією, дочкою його старого друга барона
Таліка, і в неї з\\\\\\\'явилась справжня подруга.
Феодосія з нетерпінням
чекала прибуття до Венеди, де вона сподівалась на ближче знайомство з Редо, таким
привабливим юнаком. Провівши практично все життя в замку свого батька на краю
імперії, вона спочатку розгубилась потрапивши в столицю та потім призвичаїлась до
веселого життя шляхетної молоді, а переїхавши до імператорського палацу і
поселившись в кімнаті поряд з принцесою відчула себе справжньою світською
левицею. Але в неї до цього часу не було такого чоловіка, котрий сподобався б їй
по-справжньому, а рицар Редо, чомусь запав в її серце з першого дня подорожі і
тепер мандрівка до Венедії стала більш приємною.
Редо теж запримітив, що
баронеса поглядає на нього з прихильністю, він і сам
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Кинджал Пророків - Акуленко Геннадій
