Вірші - Винна Валерія

Вірші - Скачать бесплатно

Піщанська Валерія (В. Винна)


Я не бачу нічого, сліпа я.
Порятуйте мене, я в вогні,
бо диявола щиро кохаю.
І відверто звертаюсь: "Бери".

[Я часто так пишу про втрачену невинність,
Про біль, про пиху, про людей, суспільство.
А те, що в серці рве надій намисто
Ніколи не вкладу я на сторінку.

Бо легко в дійсності лише про те писати,
що не стосується тебе ніяким чином.
А справжнє щось створить - все одно, що
вагітніти й новонароджену дитину
свою рубати.]

Я попрошу, зайду у церкву, бо й він янгол,
єдиний що на бунт тоді спромігся,
коли Господь сто тридцять п'ятий тиждень
навколішках на власний лик молився.

[Я ні у що чомусь тепер не вірю,
я атеїстка, й кожного вшаную,
хто мені замість вірища тупого
до задоволення шляхи запропонує.

Не хочу щоб доступні насолоди:
Пізнання, забуття, кохання й влада,
чуттєвий раціон мій від учора
й до пекла розписали вже за планом,
що діє.]

Я попрошу зірвать бруньки незрілі,
Бо лиш понівечені з них розквітнуть можуть думки.
А трупики моїх бруньок маленьких
складуть якісь химерні візерунки.

Від них комусь прийде натхнення вбити,
Комусь привидиться жахливе щось у сні.
Не бійтеся сиріток цих опалих,
Вони нещасні, бо вони мої.

[себе ненавидіть давно вже перестала,
та усвідомлюю, що проклята землею.
я б плакати від радощів не стала,
якби і прощена була би нею.

Надіюся, що моїх слів достатньо,
щоб тілом вже пробігла дрібна гусінь.
Але пріоритет зовсім не жахом,
А щастям викликать думки, від котрих трусить
Немов у лихоманці.]

Я буду плакати, як будуть їх ховати,
А через дев'ять днів сміятись знову буду.
А через дев'ять місяців - страждати,
На світ народжуючи нового Іуду.

[Я буду знов дияволу молитись,
кричатиму в післяродовому психозі,
Над привидами немовлят почну глумитись,
Які до раю ще знаходяться в дорозі.

Моє ж дитятко вродиться нещасним,
Бо нікого йому вже буде зрадить,
Й танцюючи в епілептичному припадку,
Собі в потилицю він викрутку засадить,
Синочок мій!]

У мене мріяти бажання не відбили,
Оті що про добро весь час говорять,
Я досі в снах з дияволом лягаю
В труну, що із тернових дощок збили.

[Викоритовуючи з біблії мотиви,
Я тільки більше прагну посміятись.
А може це подіє? За прислів'ям
клин клином все ж потрібно вибивати.

Господь простить мене, він милосердний,
Я - ж потвора, нещасна матір мертвого Іуди.
Хто винуватий в цьому? Так згадала!
Я тут не винна - познущались люди,
моє ізжерли серце.]

Він там мене гвалтує дивним чином:
Я не страждаю, але й він стогне,
Бо той, що існував не менш як вічність,
Усе сприймає як тупу умовність.

[Я хочу теж сприймати світ подібним чином,
для цього маю ще прожити кілька років.
Щоб їх прожити, я зараз повинна зробити
Зробити до труни лиш кілька кроків.

Щоб мати змогу теж дожити до спокою,
Я мушу зараз в цій труні заснути,
Я мушу зараз про цей світ забути,
Я мушу вже людиною не бути,
Я й не була ніколи.]
********
Від життя не чекаю нічого
І дорогу сама пробиваю.
Та немає нічого такого,
що мене врятує від відчаю.

Хто назвавсь меценатом зпогордя
І кому допоміг він потому?
В Ельдорадо давно вже не вірю я,
Тому чесно скажу, що нікому.

Десь талант загубись серед сірості,
Чи хтось кине всі сили на пошуки?
Риторичне питання... Де ж відповідь?
Ошуканець про глузд проголошує...

А ошуканий вірить, що світ весь
Лиш на нього чекає, єдиного!
Світ чекає, коли він зламається -
Для наступного місце  як
звільниться.

Ці думки вже нічого не змінять,
Поки сам  хтось не втямить у голову,
Що й у світі нічого не зміниться,
І нічого не стане по новому.

І не варто мені навіть думати,
Що сама я щось тямлю у долі цій.
Все сильніше той біль відчуваючи,
Помираю в чуттєвому голоді.
****************
Мене хвилює мало,
чи звучить перихій в ямбі, що вживаю нижче вдало.
Мене хвилює мало,
чи дрижить сльоза у кутиках очей тих, хто читають.
Мене хвилює мало,
чи почнуть написане з трибун декламувати.
А лиш хвилює, душу щоб звільнить,
і щоб вона уже не прагнула почати
й завершити той вчинок, за який
мене не відспівають навіть в церкві.
Невже не варта навіть того я,
щоб як усі по-людському померти?
По людському - то  не на самоті,
по людському - то прагнучи обіймів,
а то лиш чорт обніме в темноті,
й диявол не простить мені невинність.
Не буде мучити, калічити, вбивать -
А буде пестити мене і пригортати.
І зараз вже не важко уявлять
прогнивші пазурі та мозолисті лапи
На моїй шиї, на моїх плечах,
І на губах його терпкий цілунок,
Дівочі груди у його руках -
Чудовий темним силам подарунок!
Та чи такі вже темні сили ті,
якщо вони приносять насолоду,
протиставляють адекватність і цинізм
безглуздій вірі у пустого Бога.
Хоч п'ять богів, хоч семеро синів,
Які можливо й самі байстручата,
Хоч десять трієць, сімдесят чортів -
Нікому цей баланс не подолати
І не схилити шальки терезів,
(Не вибити надбавку до зарплати).
Всі намагання дурість й марнота,
Якщо не терпиться - то  ріжте собі вени,
Лиш закріпивши шальки терезів
У рівновазі раю та гієни.
А я чекатиму щоночі і щодня,
Коли нарешті пазуристі лапи
Уже горлянку роздеруть мою
І прагнутимуть кров живу злизати.
Багряні краплі на плечах моїх остиглих
Язик ширшавий розітре по тілу -
Остання дань покірливій коханці,
Що, власне, за покірливість й убита.
Ні богу, ні дияволу до смаку
Покірливість чомусь не припадає,
Одна різниця: якщо дикий - швидко,
А якщо смирний - то повільніше вмираєш.
***********
Безглузда річ, безглузда річ:
Я не живу, а лиш чекаю;
Того я жду, хто мріє ніч.

Безглузда річ, безглузда річ:
та я не знала б що сказати,
як з ним зустрілась б віч на віч.

Безглузда річ, безглузда річ,
коли вологий сум торкає
оголених дівочих пліч.

Безглузда річ, безглузда річ,
коли від мене сон тікає,
а всіх слонів мені не зліч.

Безглузда річ, безглузда річ:
як не стає в легенях кисню,
всі раптом хочуть знову жить.

Безглузда річ, безглузда річ,
та смерть мене вже не лякає,
мене лиш невідомість злить.

Безглузда річ, безглузда річ,
та ця платівка нескінченна,
тому не перестану нить.

Безглузда річ, безглузда річ,
а глузду може їй додати
хіба що неcкінченна ніч.
****************
Заткніться всі, заткнися голос. Чого лунаєш в голові?
Усе, що ти там не говориш,- то не твої слова, чужі.
Заткнися небо, твоя мова, колір - моя душа до них німа,
та моє тіло, як боротись з блакиті покликом, не зна.
Я не закрию дзьоба птахам й не стулю пельки немовлят,
Поряд зі мною, як і завжди, роти напружені гудять.
Я чую світ без слів, без звуків, я бачу світ і без очей.
Лиш зір та слух - то дві причини, що наших нівечать дітей.
Вони сприймають, пам'ятають і самі схожими стають
На тих потвор, що ненароком їм право на життя дають.

Стук від сердець оглушує мій мозок,
а дотик рук пробуджує чуття.
Нащо прийшли, навіщо зачепили
і вирвали мене із небуття?

Ненавиджу всіх тих, кому є діло,
кого люблю, чим дихаю, живу.
За ту цікавість просто їх вбиваю.
Нікого незавіщо не суджу.

Де щастя є, я, чесно кажучи, не знаю;
туди б ішла я, може, все життя,
І не жаліла б, якби вмерла по дорозі,
не бачивши того злиття,

душі і Бога у святі обійми,
що по церковках наших вірою зовуть,
і не жаліла, якби зрозуміла,
що в тім союзі мене грішницею звуть.

Це правда: я сьогодні йшовши
запродувала честь, бо що вона?
Бісиця, а не янгол, сучка хижа,
та ще і розуму до того ж несповна.

Нехай її тримають в компаньйонках,
кому себе не жалко мордувать,
а я бісиць душевнохворих сумом серця
не планувала поки годувать.

Де є життя ніхто із нас не знає,
усі чомусь ненавидять його,
і кожен соки з пристрастю такою вижимає,
як хоче щоб торкала самого
несамовита сама на землі коханка.
Та де їх взять? Жінки бояться відчувать,
стидаються віддатися й прийняти,
те що природа наказала брать.

Їм завжди важко було вибирати
між жінкою та матір'ю. Чому?
Різниці то - малому чи якому
служити будеш сучому сину.

Й я теж. Молюсь, щоб так не було.
Кому молюсь, то справа вже така.
Роти мене про те не запитають,
бо знають, що тоді лиш я м'яка,

коли убить когось із них збираюсь:
артерію пробить, перекусить,
відчуть, як мозок мій відпочиває
від "спілкування" нетривалу мить.

Якби я вічність і могла здобути,
то з всіх героїв міфів та фольклорів
Я вибрала б ту вічність, що дозволить
тримати душу в крижанім спокої,

ту вічність, що збудила б тіло кров'ю
з артерії впольованої жертви;
ту вічність, що дозволила б кохатись,
не боючись від СНІДу потім вмерти.

Або ще гірше: народить дитину,
що муситиме теж ходить землею
і проклинати матір за путівку,
яку вона чомусь не розділила з нею.

Я вибрала б ту вічність, що вампірам
дає душевну пустоту, суцільну прірву,
в якій ні світла ані темряви, ні жаху,
ні задоволення, ні святості не видно.

Я б в прірву ту без всіх  вагань стрибнула
або в крові, що випила втонула б.
Вампіром ставши, всі роти стулила б:
моя душа перед дияволом безсила.  
**************
Коли сьогодні день розпочинався,
я з дому радісна й весела вибігала,
воліла, щоб ніколи не кінчався,
і музика в мойому серці грала.

Але не сталося того, що я хотіла.
Дощі полили, смутком розлилися,
мене мов корабель вітри схопили,
і я, мов та пташина, полетіла.

Що бачила, згадати не згадаю:
летіла небом, щастя відчувала,
лилися сльози, бо чогось чекала,
тепер я лише спокою бажаю.

Переведу це все в буденну тему,
закінчу фрази ті звучні й крилаті,
проголошу я прозі анафему
кохання підліткового... Юначе!

Чому дивитися тобі я мушу в слід,
чому на мене ти уваги не звертаєш,
зі мною ти пройшовши сто доріг,
одну перед сто першою кидаєш.

Тобі писати більше я не хочу,
бо горда, підлітково - амбіційна,
ти сум свій і мені тепер пророчиш,
та я не слухаю, бо знаю й так, що винна.

Я вина в тому, що тобі не дорікнула,
коли мене ти звинуватив в нелюбові.
Ти іншій тепер пишеш, коли схочеш.
Мені всміхаються чужі, та я не хочу.

Чому вони добитися спроможні
твердої і виразної відмови,
а ти ніколи так не вчиниш: гордий,
та в гордості-ріки круті пороги.

Я часто слухаю людей, їх біль і правду,
та твого голосу я серед них не чую,
бо якщо біль - він твій, та невиразний,
а якщо горе - то  моє, забуте.

Хотіла написать про день щасливий,
а вийшло знов про те, що забуваю.
Забути я наврядчи це зумію,
але тебе в собі перемагаю.

Я зараз плачу там, в душі, а люди,
а люди думають, що я завжди сміюся,
я так вчиняю, бо боюсь побачиш
і ти в мені свої душевні муки.

То був найбільш в моїм життя безглуздий вчинок
погодитись у друзях залишитись,
душа вже не шукає, де б  спочити,
бо коли сплю лиш розум в спокій лине.

Вже треба в ліжко - розпорядок дня,
безглузда річ, але допомагає,
Коли ти любиш вперше, й за любов
себе по-підлітковому караєш.
*********************
Де та країна мрій дитячих, де вже не плакатиму я,
Де сльози осушити змусить сама сестра моя - земля?
Куди іти і де здобути тих вражень, щоб бодай у сні
країна мрій смачних, невинних колись привиділась мені.
Всіх з малих років попривчали, що треба лиш робить добро
та чогось сильно побажати і збудеться, що не збулось.
Та десь той чарівник у синій, мов небо сумеркове весняне,
У синій мантії згубився, згубився, не знайшов мене.

Чи він не знав, що ми дорогу переходим на зелений,
і збитий був сп'янілим водієм,
що жінку і дітей своїх маленьких
за графіком б'є тричі день у день?
Чи він не знав, що до людей не можна
отак одразу із країни Оз,
Що треба митну всім проходить перевірку:
хоч контрабанда - аби хабарок!!!
Чи може раптом затягнули на дільницю
І змусили його голосувать,
А він не знав, як бути і де діться,
Й, як більшість, галочку поставив навмання.
А може він за демократію боровся,
Вбивав жінок, калічив немовлят,
Й в його обов'язки не входить прислухатись
до тих, диктатор чий - ненависний Садам?
Садам, Содом - яка кому різниться:
Все підлягає знищенню, повір,
Бо так сказав отой, що головує
У нетямущих імігрантових синів.
А може він кудись звернув на п'янку -
Всі знають, як святкують в нас Різдво,
Упився в смерть на гнилісний гулянці,
Бо ж пролетар гуляє, щоб було
На ранок важко все обдумати й згадати:
Де вчора жрав, закусував, бував,
І під яке сп'яніле к чорту бидло
Свою дружину радісно підклав.
А може у наметове містечко,
Чи там в Донбас агітувати шахтарів,
Йому наказ віддали йти оті, що гречно
Блюдуть мораль предтечних нам віків.
Чи може оту мантію синеньку,
Що дітям всім нагадує квітки,
Перетворив на культ нової віри:
За господа не гріх й рука в крові.

Якщо так трапилося, то я вірю,
Що світу ще занепад не страшний -
Бо все так само, як стонадцять років тому.
Створи машину часу й перевір.
Погано, якщо той дідусь, що носить
блакитну мантію на старечних плечах,
Вже перестав у світ наш повертатись,
вважаючи, що все тут й так гаразд.
*******
Я говорила не з тобою, та ти і поряд не стояв.
Я говорила з темнотою, невиліковно хвора я.
Температура, параноя, і сміх, і сльози, сказ та глузд
- це все симптоми, від яких я
померти рано не боюсь.

Бо якщo будуть закриватися мої повіки,
то через сон я буду бачити тебе,
та тебе знов не буде поряд,
то параноя в голові гуде.

Я можу битись головою в стіни,
та ти не чутимеш, не чутиму і я,
лиш сміхом знавеснілої людини
озветься до небес любов моя.

Себе за ці рядки я можу вбити.
Це навіть смішно буде, коли кров,
що мала б зараз нести мозку кисень,
націдиться в тарілку на бульйон.
2004 (10 form)
Так легко, коли в тебе параноя.
Ти згодом впізнаєш її в лице,
і лагідна, хоч трошечки скажена,
тебе з собою посмішка веде.

Тобі до неї хочеться торкнутись,
поцілувать, віддатися зовсім,
але вона цього не потребує:
їй байдуже до тебе, як усім.

Ти ріжеш звивини тим невичерпним болем,
Що дифузує через шкіру і легені,
Тобі не вистачає навіть волі,
Шарпнути гострим чимсь блакитні вени.

Яка слабка, яка душевнохвора...
Чекайте, треба часу щоб жаліть,
Те бісеня, що з тіла робить пустку,
Те бісеня, що у мені сидить?

Жалійте все, жалійте мою вбогість,
Беріть чуття, беріть кохання, сон,
Залиште лиш зі мною параною,
Цю лярву, що впадає на поклон
перед всіма. Вона їх б'є постійно -
їй весело дивитись в очі ці,
що думають немов би стали вищі
за параною в власній голові.

Залиште мені шльондру цю за матір,
за вчительку єдину на життя.
Вона навчить, як правильно лягати,
щоб репутація не шкодилась моя,

щоб, все віддавши, впевнено устати,
заслати ліжко і піти туди,
де шльондра-матір, де моя хвороба,
скасує наді мною всі суди.

Не буде ні сумління, ні страждання,
ні страху, ані болю, ні жалю.
Беріть у мене все, що до вподоби,
залиште параною лиш мою.

У неї губи сірі, не червоні,
але ті губи хочу цілувать,
У неї руки - кістяки у шкірі,
холодний дотик буду цінувать,

у неї крила чорні та химерні,
та ними хочу вперше полетіть,
у неї пальці - довгі та голодні,
тим голодом я прагну теж хворіть.

Я не прошу знеболювальне навіть,
не вимагаю гордості назад,
я хочу залицятися до смерті,
я хочу мати істинний азарт!

Я хочу, хочу, мрію параною!
Я впізнаю її уже в лице,
Та поруч все нема й нема нікого -
То лиш хвороба в голові гуде.
*******************
Cьогодні вперше бачила я день,
бо вперше цього дня розкрила очі.
Потомлені повіки рознялись,
тому що мушу, не тому що хочу.

Той день на день зовсім не схожий був,
та він і ніч напевне налякав би,
якби вона, стерильна від вогню,
той день кривавий узяла руками.

Сама земля тоді констатувала,
що гірше дня не бачила спокону.
Він був скоріш ніякий ніж поганий,
той день мого нового Рубікону.

Нічого геть не сталося насправді,
та щось померло не в мені, напевно,
а там, де вже давно нема нічого,
і вже, здавалося б, ніщо не може вмерти.

В той день, з молитви щиро кепкували
всі люди, що зверталися до Бога.
В той день, добро й  моральність
утратили свій шанс на перемогу.

Вони тоді в конвульсії впадали,
та не тому, що нас позбавили надії,
а лиш тому що шансу позбавлялись
цвяхи вбивати злу під нігті сірі.

В той день, дитина вперше збиткувалась
над тими, хто ростив її в любові.
І сміхом схибленим до світу озивалась,
щаслива, вмита батьківською кров'ю.

В той день брати своїх сестер міняли
На скальпель з металевим блиском.
Із задоволенням його застосували б,
ввігнавши в тіло із найменшим тиском.

А сестри плакати не плакали насправді,
своїх дітей, мов цуценят, в річках топили.
Вони від тих, що зброю торгували,
по дев'ять місяців тих цуценят носили.

Студент із другом у цей день заклався,
Чи зможе той продати в пекло душу.
А друг радів, що вигідно спродався,-
диявол обіцянки не порушить.

В той день Рембрандт, Моне й Далі створили
велике полотно, що зображало
гвалтівника і жертву, ним убиту.
Й здобули за картину гонорари.

В той день оті, що мислили останнє,
шукали місце й рили там могили,
а потім в них спокійно полягали
та смерть їм очі довго не закрила.

Вони все бачили, все чули, все страждали,
й перевертатися вже не ставало сили,
за кожним разом, що того був вартий.
А хрест хитався, бо й його вже згнили.

На жаль, я судний день не уявляю,
бо що страшніше може буть од того,
коли розплющиш очі та побачиш,
що все описане, вже коїться довкола?
***************
Якби побачить той вогонь, що твоє серце зачіпає,
Якби мені хтось розповів, яка свіча вогнем полає,
То я б долоні над вогнем до крику та до сліз держала б,
Та крикам й плачу не змінить того, що я сама бажала.

Нехай проснуся і побачу, що постирались від вогню
Ті лінії, що на долоні життя й кохання пророкують,
Та потім наче схаменуся, Буду Господа молить,
щоб вони вічно там лишались - я не боюся постаріть,
лиш хочу щоб рука лишалася такою, як він тримав в ту незабутню мить.

Я знаю, що безглузді речі: емоції, афекти, забуття -
є тим, наврядчи що побачить хоч хтось із нас за все своє життя.
Воно буденне, з гниллю та сльозами (слова лиш ці на думку йдуть мені).
Але найгірше - сморід, як згорає життєва пліснява в задушливім вогні.

Він палить гниль, калічить людям душі, бо гниль - єдине, де їх душам варто жить.
Вони мов черви на земну поверхню готові виповзти на нетривалу мить,
І згадками від тої миті-хвилі вони насолодять усі роки, що жити їм у плісняві судилось.
Впродовж яких їм, мов рідинам тим, текти.

Текти мов кров? Невдале порівняна. Мов жижа, обезформлена й вогка,
А пліснява від тих мокрот й вологи в "каналізації" чуттєвій розвилась.
Усе, що день у день туди зливаєм, не гине, не зникає в нікуди,
Воно весь час той час перемагає, існує і століття і віки.

Я знать не можу, в чім вина того, що в хімії "субстанцією" кличуть,
Я знаю лиш, що в незабутню ніч від неї оцвітали мої квіти,
Від неї плавився той віск, що живив свічку, від неї кров не досягала голови,
Від неї ніч, що мала пам'ятатись, перетворись в нічку пустоти.

А може це я просто описалась, і то не пустота була зовсім?
А може досі я собі не признавалась, що то не пустота, а пустотінь?
І те, що обіймало тоді душу, то не любов і навіть не закоханість була,
А пустощі, що на одвічну сушу, з червами в парі раптом виповза.

Такий комплект, отримавши на згадку, я йду удаль і ціль одна в мізках
Знайти вогонь і випалить до статку сліди, що залишились на руках.
Це може зараз я смілива й відчайдушна, а підійти не зможу до вогню
Бо зрозумію, що спаливши руки, потрібно вирвати і душу геть мою.
Потрібна трепанація щоб й думки про ніч оту не залишити в голові,
Потрібно вмерти, щоб про все забути й не змити в "стік" колишніх почуттів.

Я ладна вмерти аби вберегти ті згадки від запліснення й згнивання...
*****************
Мені ще рано відкривати людям душу,
Боюсь, що хтось у ній побачить почуття,
І почуттям і відповідь мій спокій зрушить,
Вб'є рівновагу смерті й життя.

Боюсь любити, і слова кохання
У мене в горлі, немов кістка застряють,
Сказати їх - моє неписане завдання,
Та вимовить їх очі не дають.

Він думає, що оті ті суворі,
А я дивлюсь і бачу в них вогні,
А я дивлюсь й боюсь побачить горе,
Від того, що вуста мої німі.

Та я люблю, та я ж тебе кохаю,
А ти мовчиш, то в чім моя вина?
Я почуття у серці занедбаю,
Куди і дінеться ота моя весна.

Не лиш тебе я за життя любила,
Не лиш до тебе прагнула у сні,
Та інші говорити - говорили,
А очі у них всіх були німі.

Твої ж блищать, блищать вогнями й світом,
Той світ, той день, те полум'я - моє,
Моє все те жахливе та тендітне,
Що запах твого тіла віддає.

Той запах збуджує, питання провокує,
Та вже про відповіді все мені відомо,
Я лиш чекаю той момент, коли ми
До спільного спішити будем дому.

Коли сказать я зможу прямо в очі,
Що не боюсь, як ти мене жалієш,
Що не тремчу, коли мої дівочі
Перевернеш ти на жіночі мрії.

Це вже не віддаватиме тим брудом,
Який усі ми у серцях носили,
Коли за "перший раз" любов купляли,
Бо вже на почуття не стало сили.

І вже не буде соромно чи смішно,
Не буде бракнути повітря, як згадаєш,
Коли себе, щоб і його любити,
Ти дуже сильно й віддано кохаєш.
******************
Я не пишу - в пусту мараю аркуш,
Якби ж словами путніми - так ні,
Все про страждання, бога і кохання -
лиш відпрацьована тематика в мені.
Я прагну жить скоріше, ніж всі люди.
Чи це вони  хотять повільніше ніж я.
Мій егоїзм жагою душу збудить
Й вона ітиме світом навмання.
Або не зрушить з місця, що нагріла,
Насиділа мов квочка для курчат,
В ній погніздяться грішність і спокута,
Вони уміють голосніше всіх мовчать.
Вони уміють тихше всіх молитись,
Просити допомоги і жалю,
Вони у мене точно будуть ситі -  
Бо я ж не економлю ні свою
Ані чужу невинність, все це зайве.
Їх загубивши я відчутно виграю,
Бо те, що люди в собі убивають,
Чеснотою я щиро визнаю.
Уміть ненавидіть, вбивати в собі найкраще,
Знущатися із власного єства -
Що може більше уподобати громада,
Якщо живеш ти там, де живу я?
Що може впасти в око перехожим?
Всі знають відповідь: це смерть або гризня.
Так що ж втрачаю я, як дозволяю,
Щоб і душа раділа їм моя,
Щоб не лише спостерігало каре око,
Що звикло до прокльонів і презирств,
А й руки теплі обійняли ненароком
І підштовхнули б до нездійснених насильств.

Скажіть мені, знайдіть мені причину,
Щоб змусила повірити в мораль.
Один критерій я до неї ставлю -
Щоб вірив неї той, хто називав.
Не може статись, щоб знайшлось таке у світі,
Де послуги готова надавать
Повії, ката, господа й юриста
Людина кожна, щоб із того мать
Мізерний визиск, що не покриває
Потреб бодай елементарних і нудних.
Вони беруть цю плату, щоб звільнятись
Від закидів сумління до самих
Себе, яких так люблять і жадають
Задовольнять, кормити, обіймать,
Самих себе, неповноцінних, приручають.
І прагнуть це частіше показать.
Прирученості міра - то критерій,
Чи ти готовий в їхнім світі жить,
Себе водити за шнурок шкіряний,
І нить, як менше ти отримав на обід.
Можливо, грішниця, можливо, я потворна,
Каліка, немічна, неповноцінна й зла,
Безглузда, вбога і душевнохвора,
Але і кроку не ступаю я
Туди, де мешкають мої брати і сестри,
У той мурашник, в кладовище почуттів,
Як буде солодко вінок терновий нести,
Тікаючи в себе від мурашів.
*****************
Грати, плакати сьогодні не хочеться;
Це зумовлено низкою складностей.
Неприродньо - мені  напророчили,
Що почнеться ось смуга полярностей.
Як і кожна ворожка - біженка,
Не блищить фактажем інтуїція.

Я чекаю, приховую сумніви,
Може й збудеться те, що загадано.
Але смуга одна лиш з пророчених
Величезною синьою плямою,
Мов краплина чорнил канцелярських,
Заплямить авто, біо і графію,
Цю письменницьку вічну парафію,
Що завжди починатися любить,
З місць народження й вкладів в культуру,
А кінчатися тим, де похований,
Де не ким вже не буде завінчений,
У прикметники; їх звуть ще епітети,
Тобто сталі конструкції в певній,
Невстановленій й нині ще мірі.
Їх крадемо у мови, щоб згодом
Бур'янам на письменницький ниві
Влити добрив, нітратних, фосфатних,
Що роздушують грунт й чорноземи.
І на них вже ніколи не виросте
те, що рідко вінчають епітетом,
цілина там утвориться звивиста,
Ні, мабуть, від хвороби покручена,
Немов пальці старого з падагрою,
Котрий все ще відвідує мітинги
Комуністів, що зважили гордощів,
Каяття і мети най-най вищої,
на Москву та найближчі околиці
наперед може років на триста.
Отака цілина там утвориться,
Не цнотлива - бездітна за волею
Може Божею, може другою,
Хто ті волі в наш час розбере,
Коли хочеш від долі одного,
А вона пропонує своє.
Та тепер хоч одне розумію:
Подивившись у очі мої,
Жодна в  світі ворожка-біженка
про нещастя не розповість.
Бо, по-перше, вона також мати,
А, по-друге, так більше заплатять.

Отака мене смуга окутує,
Така грань між геть чорною й білою,
Може треба слова ці спокутувать,
Та мене даром цим не наділено -
Я грішу, бо, як всі ви,  людина,
Божий янгол й бездумна тварина.
************
Она: - Купи, купи мне комнату без углов.
Он:  - Но зачем, зачем тебе команата без углов?
Она: - Я буду грызть стены, я буду выгрызать углы.
Он: - Но зачем, зачем тебе грызть стены?
Она: - Я буду точить зубы?
Он: - Но зачем, зачем тебе точить зубы?
Она: - Я буду убивать.
Пауза.
Он: - Много у тебя ужу было таких комнат?
Она: - Узнаешь, когда закончим разговор.  
**************************

С одним хожу я за руки,
Другому глажу волосы.
Один целуется с масками,
Другой рисует полосы.

Перед ними стою обнаженная.
(Вдвое меньше романтики: голая).
Первый смотрит - боится дотронутся,
Погибает в чувственном голоде.

Его назову своим зеркалом,
Второго - своим окном.
Он раздевал меня на ночь,
Он был в меня влюблён.

Если бы их заставить
Друг другу в глаза смотреть,
Окно, отразившись в зеркале,
Хотело бы умереть.

Придётся мне волосы гладить
Несчастным стекла осколкам,
Держаться с осколками за руки,
И в чувствах не видеть толка.
Переливання крові
Трапилася страшна аварія!
Серце вистрибнуло з грудей,
відімкнуло грати, за якими так довго сиділа душа,
і пішло з нею гуляти.

Тіло лишилося лежати!
Немов покинута дружина,
немов жертва класичного любовного трикутника,
де третій завжди зайвий.

Мене потрібно рятувати!
Лікар натякає на переливання крові.
Друга група, резус від'ємний. Недочули? Друга, від'ємний
- не можна робити аборти.

Дайте донора! Дайте, благаю!
Кров збудить тіло жагою,
нова пристрасть скріпить шлюб між ним і душею,
він уже не буде фіктивним.

Дайте донора! Дайте донора!
Зніміть картонні коробки з голів.
Вони не захищають від несвіжого дихання, чуєте?
Навіть не відлякують промені.    

Не зрікайтеся мене!
Дайте крові! Я не питиму, чесно.
Не дають - хочуть зробити з моєї душі гулящого чоловіка,
хочуть, щоб вона покинула тіло.

Влийте мені кров життєрадісного!
В такій крові мало гемоглобіну.
Через це мозок отримує недостатньо кисню і не функціонує
на належному рівні.

Влийте мені кров самогубця!
Сховайте бритви й снодійне.
Покличте мого єдиного друга - мого янгола-охоронця.
Влаштуємо йому перевірку.  

Влийте мені кров мученика!
Спостерігайте за стигматами,
але не верещіть від задоволення - не дійдете до ран на лобі,
не завінчаєте мене тереном.

Влийте мені кров закоханого!
Я не спатиму вночі.
Місяць висітиме у мене на шиї окисленим срібним медальйоном,
я чекатиму зміни сезонів.

Я забагато просила.
Лікар бере крапельницю.
Тонка голка не проколе блакитну резинову трубку моєї руки,
вміло занурену під шкіру.

Не напружуйтеся пане Лікарю!
Не кличте медсестер.
Ви не мали справи з трубками замість вен, я все розумію.
Ваші спроби марні.

Я читаю свою крапельницю.
На пакеті написано:
"Друга, негативний. Для внутрішнього застосування."
Я обіцяла не пити.

Влийте мені кров щасливого!
По моїх венах піде спазм.
Вони утворять випинання із шкіри - неестетично!
Не вливайте мені кров щасливого.

Влийте мені кров експресіоніста!
Я задихнуся від емоцій.
Вони всі  або мертві, або ВІЛ позитивні, або астматики.
Блукатиму бульваром Капуцинів.

Влийте мені кров самодостатнього!
Я напишу проповіді, повчатиму інших,
Вічно плутатиму егоїзм й індивідуалізм, але не подаватиму вигляду.
Пишатимуся своїм словниковим запасом.

Влийте мені кров винного!
Я кусатиму руки, плакатиму,
Але вирок не виголосять, адже визнають божевільною,
Перетворять істину на правду.  

Залиште мене ліпше в спокої!
Не потрібно реанімувати моє серце,
Моя душа взяла інший шлюб, палкий, гарячий, вічний,
Вона мала тоді вже штамп про розлучення.

Прощання
-         Чому ти йдеш від мене?
-         Я мушу. Я тобі вже не потрібен. Я був твоїм братом, коханцем, був твоїм сином. Тепер я мушу йти.
-         Ти не підеш від мене, бодай я стала для тебе найважчим тягарем. Я досі вірю. Хто сидів у мене на правому плечі, коли померла матір? Хто тричі зашивав мені вени на руці? Хто просив вірити йому? Хіба це був не ти?
-         Ні, то ти була.
-         Хіба я могла себе просити?
-         Ти могла себе переконувати. Ти переконувала. Тепер ти перестала жити. Я більше тобі не потрібен. Залишаючись із тобою, я позбавляю щастя іншу людину. Ти згодна на це?
-         Плювати я хотіла. Покажи мені ту, до якої йдеш, і наступного ранку побачиш її в труні. Вона ж бо хотіла вмерти, а я жити хочу. Я хочу відчувати тепло твоїх рук, бачити сум очей. Я тільки про це думаю.
-         Ти ніколи не відчувала тепло моїх рук. Ти не бачила моїх очей, на щастя.
-         Знущаєшся. Де ж твоє благородство? Моє життя пліснявіє, ти йдеш, це так прийнято у вас: кидати у скруті?
-         Нарешті.
-         Що нарешті?
-         Нарешті, ти сказала "у вас".
-         Хто ти, в біса, такий, щоб цинічно прислухатися до слів замість того, щоб намагатися зрозуміти біль іншої людини.
-         Ти не хочеш знати, хто я. Жодна людина не захоче повірити, що 10 років гралася з власною тінню.
-         Хто ти такий? Скажи, хто ти? Я можу просити навколішках. Я можу благати. Скажи... Ти любив сльози, пий їх тепер. Скажи... не повертайся до мене спиною! Я вимагаю поваги. Не йди, бо вб'ю. Скажи, хто ти...
Вона довго кричала, але янгол-охоронець вже не чув. Через 3 дні істерії померла, в останні секунди свого життя водила рукою по правому плечу, шукаючи на ньому власну тінь.



Обмеженість - абстрактний іменник до обмежений.
                                           Обмежений - який виражає духовну нерозвиненість, недалекість.
                                                                              Великий тлумачний словник української мови

Так, так, імпресіонізм. Якщо вирішила, то вирішила. Звідки воно береться, те рішення? З безглуздих розмов по телефону, з алегорій та порівнянь, яких нахапався на літературі? Я-Н-Е-З-Н-А-Ю. А хочу знати? Імпресіонізм імпресіонізмом, але давати одну й ту саму відповідь на два питання, що йдуть підряд, не варто: "Уникаймо тавтологій!" Чи не було такого лозунга серед іншої дрібної комуністичної пропаганди? Напевно, висів собі одинокий плакат в кабінеті української мови, йому було часом жаль себе, та він терпів. Може наслідувати такий приклад? "Терпи", "будь терплячим", "це вимагає терпіння" - фундамент мого дитинства. Чи мажуть йодом коліно, чи роблять щеплення, чи немає нагоди зводити в туалет, що я мусила робити? Знов тавтологія. Певно, що плакат, який жаліє себе, не був би зайвим і зараз. Кожного разу дивитимуся на нього та згадуватиму, де жили мої батьки і чому вони так часто просили мене малу про таке непосильне й велике "терпи".
   Щось у моєму імпресіонізмі не вистачає образів, додам дещо абстрактне. Утома, байдужість, горе, зневіра, любов (особливо любов!), надія, дружба, розпач, сум - все якесь відпрацьоване. (Емоції, як на мене, той самий туалетний папір: ними не можна користуватися двічі, але можна вдало підтерти будь-яку ситуацію, для цього навіть слово особливе придумали - афект.) Цікаво, а була вже насиченість? Не хочу повторюватися, бо чим більше пишуть про одне і те саме, тим більше потрібно його спотворити, щоб була можливість знайти дещо цікаве. Будемо вважати, що насиченість - то новий етап розвитку літератури. Можливо, є ще щось, про що не юисали, але саме це почуття мені не шкода віддавати на смерть. Хочете почути від мене: "Насиченість, я підписую твій вирок, я ставлю твою ліву ногу на сходинку ешафоту, підтягую праву (мені важко тягнути одразу усю тушу), твоє розжиріле тіло переливається під моїми напруженими руками, воно нагадує тісто, з якого випікають пасхальні солодощі. Насиченість, я твоє дитя, моя душа - та сама туша, тільки виснажена й бліда, а дай їй шанс, вона буде пити так, що попирхнеться, жерти так, що і її ноги я буду пересувати по черзі. Насиченість, твої обійми були першими, яких я зажадала, а побувавши в них, прагну тебе вбити, це принесе насолоду (про неї теж багато писали?)." Хотіли від мене це почути?
Так, адже люди прагнуть чути звуки вивернутої душі; люди вважають, що ті звуки наївні й прекрасні. Але ми всі чули звуки вивернутого шлунка, які звикли називати блюванням, хтось може тицнути пальцем на його [блювання] високоестетичні моменти? Чому ж схильні вірити, що душа чимось відрізняється від шлунка? Такий самий повноційнний орган, з однією тією різницею, що від хвороби шлунка може вмерти хіба що його власник, а жертви чиєїсь душевної хвороби можуть налічувати мільйони людей. Тож для мене особисто блювотина на багато приємніша за вивернуті нутрощі душі, за інтимні подробиці, якими шумить все, починаючи від маршрутного таксі, закінчуючи подружнім ліжком (тут, до речі, популярними є розмови про колишні стосунки, а також їх детальні порівняльні характеристики із теперішніми).
Чудово, елементи імпресіонізму очевидні: у дівчини поганий настрій, вона виливає наболіле, використовує типові методи, власний стиль прослідковується слабо. Обожнюю критику, бо це найкраще із того, що сама вмію робити. Із усім згодна, все написане віддає сірістю: п'ятнадцять років - такий вік, коли гріх надіятися, щоб тебе сприймали серйозно (пане критику, прослідковуєш наболілі питання підлітка?), та одне мене тривожить: всі проблеми є надуманими, навіть подібного болю немає в душі, вона така ж як і у будь-кого: напівпуста. Усі ці порівняння - їх не існує, в мені не пульсує кров митця, люди не вражають мене своїм горем (я його не сприймаю), смерть мільйонів це дійсно лише статистика. (Знов пожива для критика: цей вдаваний цинізм... чи не видався він вам схожим на самозахист

1

2

вперед