Гриць
ГРАНЧАК
(Олег Криштопа)
ЖАХ НА ВУЛИЦІ В'ЯЗНІВ
-роман-
ЧАСТИНА 1
1
Все, що тобі потрібно - це правда. Але не щоденна
здрібніла правдочка, яка вгризається в очі щокроку, шматуючи тіло і дух, не та, що
плаває на поверхні, як шматок лайна, а якась інша - потаємна, прихована за діями і
бездіяльністю, за хаосом днів, за світлом вікон. Причому озвучити цю правду може
лише хтось зовні.
Біда лише, що той хтось теж чекає
на одкровення від іншого, а інший - від ще іншого... Так ми і помираємо, не
дізнавшись найголовнішого, не почувши чогось вкрай важливого, бо ж єдина інколи
доступна нам правда - це смерть...
2
... Врешті, не було
навіть збудження; просто він відчував потребу щось, ну бодай щось
зробити.
? Ходімо, ? пробурмотів Марко невпевнено (це
було чи не єдине, що їх поєднувало - цілковита непевність у вчинках, словах,
навіть намірах).
? Куди? ? так само нечітко, ледь
ворушачи губами, озвалася Анна, втім добре розуміючи про що йдеться.
Він лише роздратовано хитнув головою - мовляв,
швидше, ніколи гаяти час на дурні балачки.
? Не
треба... ? прошепотіла вона, слухняно вийшовши за ним в коридор, що ще більше його
влютило.
Єдине, чого зараз хотілося Маркові ? це, щоб
ніхто їх не перестрів дорогою до туалету, де він планував із нею усамітнитися. На
щастя, в тихе пообіддя офіс ніби вимер - до них не долинало жодного звуку, який би
свідчив про чиюсь присутність. Він рвучко смикнув перекошені дверцята з великою
літерою "М", схожою на емблему метрополітену.
Порожньо.
Аня нерішуче стояла на
порозі.
? Заходь, ? наполегливо і нетерпляче змахнув
рукою, ? ну, на що ж ти чекаєш?!
? Я не хочу, ? ледь
не заскиглила вона.
В цю мить він ненавидів це пухке,
злегка прищасте обличчя; спалах якоїсь невмотивованої агресії до жінки, світу і
себе засліпив очі, аж хотілося трощити ногами двері, бити стільці і, біжучи світ
за очі, щодуху кричати, кричати, кричати... Він вхопив її за руку і рвонув до
себе. Втім, вона майже не пручалася, була покірною і млявою. Проте й це не
приносило полегшення, навпаки ? дратувало ще дужче. Тремтячим руками зачинив
дверцята, педантично перевірив, чи надійно.
?
Роздягайся! ? похмуро звелів безнадійно закляклій
супутниці.
? Не треба, ? заметала вона головою, ? я не
хочу.
Він наблизив свої уста до її губ і поцілував їх.
Вони були трохи шерехатими і мали присмак гуми. Було бридко, але він продовжував.
Жінка задоволено терлася обличчям до його уст і він подумав, що недарма називав її
кішкою - щось муркітливе у ній, певно, є. Руками між тим намагався дати раду з її
одягом - наосліп розщіпав гудзик за гудзиком ширінку джинсів. Пальці тремтіли, але
все ще не від збудження - швидше від нетерпіння. Дрож охопив його всього, від п'ят
до потилиці - він уявив собі, як хтось підходить до туалету, смикає за руків'я,
потім, почувши його зрадливо-тремтяче "зайнято!", чекає під дверима, насвистуючи
якусь попсову мелодію. "Ти ще довго?" - набридливо запитає той хтось за хвилину, а
потім грюкатиме кулаками, ногами, врешті, зніме від нетерплячки двері з завіс.
Вона так само боялася чогось - може, як і він, потенційної чужої присутності, а
може, його або себе. Він не відчував з її боку жодних відчуттів - жінки не
вистачало навіть на опір. Ще кілька разів пробурмотіла "може не треба?", а потім
дозволила йому робити все, що забагнеться. Він стягнув її джинси до литок, свої -
до колін. Трохи довго мордувався з трусиками і прокладкою. Вправним рухом обернув
її обличчям до кльозету, підняв догори светра, оголивши
спину.
? Нахилися! ? звелів, і вона
підкорилася.
Вказівним і середнім пальцем розвів її
статеві губки, які були навдивовиж сухі, і встромив в утворену щілину свого
прутня. Обидвоє водночас зітхнули ? з видимим полегшенням. Він покрутив тазом,
входячи в неї під різними кутами і відчуваючи м'яке невибагливе вдоволення. Потім
відсторонився і кілька разів штовхнув її щосили. Вона похитнулася і, щоб не
втратити рівновагу, вхопилася руками за унітаз. Він дивився на її зад, розсував
рукою сідниці, і думав, що все це паскудно та нецікаво, що він знову робить не те,
що слід; але що слід? - він і сам не знав; знав лише, що це ? не те. Він щось
втрачає, губиться у днях, які змінюють один одного, наче сни у пекучий літній день
перед грозою - важкі і непідвладні, безперервні та тоскні.
Вона похитувалася від його поштовхів, і все, що
бачила - це жовте дно унітазу зі смужкою брудної води, яке то наближалося, то
віддалялося. Звідти випаровувався м'який сморід, пом'якшений ароматизатором.
Всередині неї щось жило, рухалося, ніби якийсь хробачок, що підточував і скуботав
піхву.
Нарешті він відчув, що щось ніби викручує яйця,
наповнює їх чимось твердим і тисне... В цю ж мить, ніби накликані його уявою, в
коридорі почулися чиїсь гострі, пронизливі кроки. Обоє завмерли, здавалося, навіть
диханння їхнє урвалося. Кроки спинилися зовсім поруч, біля дверей, вони все ще
з'єднані в одне ціле (вона продовжувала опиратися долонями на унітаз, лише
обернула до дверей обличчя) відчували вібрацію повітря від руки, яка саме
потяглася до руків'я дверей. Секунда і... скрипнули двері жіночого туалету. Марко
трохи не зареготав. Він навіть наважився ще кілька разів штовхнути Аню, щоб його
плоть бува не заклякла від довгого чекання. За перегородкою хтось шморгнув носом,
зашарудів одягом, знову шморгнув, потім почулося зітхання і звук, характерний для
сідання. Потужний струмінь жіночої сечі вдарив до води, затим настала секундна
тиша. Легкий стогін і знову зітхання. Щось хлюпнуло, ніби у воду впало тіло. До
коханців долинули звуки шматування паперу, втирання його в тіло, ще кілька зітхань
і шморгань. Потім все нарешті стихло - двері зачинилися, кроки повернулися у
небуття.
Без зайвих слів Марко повернувся до
перерваного акту, але щось вже було не так - він геть втратив інтерес до сексу,
його більше займала думка про ту, хто щойно випорожнювалася поруч із ним. Він таки
кінчив, але якось напружено, неповноцінно - частина сперми, здається, пішла в
сечовик.
Марко вийшов із неї і втомлено прихилився до
дверей, витираючи свій обм'яклий фалос рукою. Дівчина продовжувала нерухомо стояти
в тій самій, тепер вже неприродній позі - високо задерши дупу, зігнувшись головою
до унітазу. Марко хотів гукнути її і щось сказати - якусь дурницю, просто, щоб
прочути свій голос і побачити бодай якусь її реакцію на те, що сталося. Але коли
він вже простягнув руку, щоб торкнутися напівоголеної дівочої спини, та раптом
здригнулася, напружилися, наче від удару електрострумом; крізь шкіру проступив
рельєф м'язів, а з горла вирвалося клекотіння. Вона
блювала...
Він знервовано натягнув штани і важко
зітхнув - це було вже геть недоречно.
3
Постійне відчуття, що від тебе щось приховують - це
параноя. Жити з таким, певно, важче, ніж знати про смертельну хворобу... Жахлива
непевність і страхи (обов'язково у множині, бо вони, як і обідранці та всіляка
наволоч, на зразок бліх і паразитів, швидко плодяться). За кожною випадковою,
незумисною двозначністю уявляється натяк на щось потаємне, потворне і вбивче,
насмішка з того, що ти цього не знаєш, ницість...
5
Нема нічого гіршого, як наближення старості. Можливо
згодом, коли вона таки надійно всотається в мене, витіснить до рештки всі джерела
молодості і рушії життя, я звикну, примирюся... Я боюся старітися (помирати,
інакше кажучи), я боюся безглуздості і незворотності цих фізіологічних регалій -
на зразок випадання волосся (постійно доводиться видирати ці сухі ламкі ворсинки з
гребеня), сивих щетинок на бритві після гоління, відчуття важкості в животі і ще
сотень неприємних дрібничок.
6
Втома стає нав'язливою і постійною, як власна тінь
між вуличними ліхтарями - перший її пік припадає на ранок, коли заледве
прокидаєшся (світло сліпить в очі, страждання ще попереду - тінь позаду), другий -
на вечір, коли заледве волочиш ноги, щоб приплестися додому (важка тінь маячить
перед очима, як покута за невдатність чергового дня). Якби ж лише існувала
можливість не повертатися! Але я надто змучений, щоб сидіти в якійсь смердючій
прокуреній заабігайлівці з одним із нудних балакучих "приятелів", що віритиме у
цікавість для мене всіх своїх звірянь... Тоскно, аж дух запирає, аж обривається
щось всередині з кожним безповоротним кроком до...
Вдома принаймні є ліжко, в яке можна зануритися, як у холодну воду (скільки вже
років цей стрибок головою вперед у зім'яте покривало замінює мені справжнє
пірнання?). Потім лежати, душачись від запаху пледу, кількаразово обісцяного
котом, і дратуючись від того, що ворсинки скубочуть мені ніздрі... Потім
доводиться підводитися і втуплюватися на якусь мить у каркатість цієї незмінної
картини - тканина, що увібрала форму моєї потворної порожньої голови.
7
Ще вдома на мене чекає
дружина, яка почувається так само нещасливою, але оскільки мої страждання не
видаються їй достатньою компенсацією за невдатність її життя, у дні менструацій
вона скаженіє. Передчуваючи клімакс - сатаніє. Фурія, істеричка з безтямними
очима... Її ревнощі стають маніакальними. Вона бачить зраду скрізь - навіть у моїх
цілком обгрунтованих затримках на роботі; що вже казати про флірт із молодими
кобітами, який вона прочуває на відстані, наче який медіум...
Її варикозні ноги, з фіалковими чи синіми судинами,
що випинаються з-під шкіри, як торішнє зів'яле листя з-під напіврозталого чорного
снігу. Щось розладналося з метаболізмом і вона стала брякнути - роздуватися
навсібіч як повітряна кулька, в яку хтось щосили, аж червоніючи, надмухує повітря.
Ось-ось лусне з тріском... А колись, повірити важко, вона була милою лялечкою, що
сюсюкала наді мною, не дозволяла волосинці впасти з моєї світлої, на її тодішню
думку, голови...
8
Сьогодні знову не
хочеться повертатися - вчора все летіло шкереберть (посуд і слова) і - що найгірше
- у себе ж таки вдома мені нікуди від цього подітися. Єдина кімната, на яку я
спромігся, стала нашим спільним гробиком, міні-могильником для помираючих решток,
для з'ясування ступеню провини кожного у тому, що доводиться займатися саме цим
банальним заннятям... Інколи мені стає навіть цікаво: скільки ще пар з
шестимільярдного планетарного вулика повторюють у цю мить наші слова, навіть не
намагаючись змінити їхнього розташування у цій класичній, хоча й бездарній
п'єсі.
9
Квартал, в якому ми мешкаємо, жахітний і небезпечний
- щодня когось забивають мало не до смерті; темними брудними вулицями і пустирями
снує п'яна чи обкурена шпана, здатна на все - навіть на вбивство, без жодних
докорів сумління. Вони не вміють ненавидіти (це лише ті, хто мав з ними які
стосунки, вже вміють ненавидіти - їх), в щілинках очей - порожнеча безтямності.
Настрій на руйнацію задля руйнації. Слова, помережені матом і блатним жаргоном,
позбавлені змісту, однакові, як і їхня зовнішність - лише куртки різного кольору і
різної зношеності - у залежності від їхньої, незрозумілої мені ієрархії. Навіть
місцеві крутії - прищаві міні-пахани - наче позбавлені особистості, ніякі від
народження, вражені немічними генами цієї місцевості.
Сіра трава на напівоблисілій, точнісінько як моя голова, землі, ще дужче сіріє в
темряві. Світлячки вікон відлунюють у вічних калюжах, які давно оселилися у
вибоїнах дороги. Якийсь, найпридуркуватіший із компанії нічних волоцюг пацанчик
стрибає у багно обома ногами, збиваючи фонтан бризок мені (і собі) аж до обличчя.
Знімаю затраскані окуляри, щоб протерти; зграя ж поволі обступає мене з хижими
намірами.
? Сігарєти є, хімік? - підходить впритул
пахан.
Я мовчки дістаю пачку - спеціально для них
заготовлену, сам я не курю. Вони, по-ідіотськи регочучи, пригощаються, по колу
обходячи мене, обступивши з усіх боків. Пахан, який зростом ледь дістає мені до
плеча і тому змушений дивитися знизу вгору, робить ще крок вперед, сподіваючись,
що я відступлю (дарма, треба сказати)... Він наступає мені на ногу, але
заточується сам, що викликає регіт його ж дружків...
?
Бля!... Малчать, сукі!.. А ти, скатіна, спічкі гані!!! - кидається він до
мене.
Ще якихось 5 років тому я би не стерпів -
змолотивши двох-трьох сосунків, примусив би решту розсипатися, наклавши повні
штани. Тепер же відчуваю, що будь-яка моя необережність або просто перелив їхнього
настрою може скінчитися фатально - у кращому разі доведеться як мінімум два місяці
працювати на дантиста. Навіть із псами краще, - думаю, - тих, якщо не боїшся, не
роздратуєш, а ці реагують не на твій, а на свій адреналін. Запах власної сечі
доводить їх до сказу - очі вилазять з орбіт, морди оскалюються - ще би шерсть на
спині з'явилася - чистісінькі тобі вовкулаки.
Але я їм
не підходжу - не достатньо інтелігентний, та й вік, певно, щось та й важить - не
їхня вагова категорія. Крім того, вони ще як слід себе не накрутили алкоголем і
наркотою. Отож, мене милостиво відпускають, попередньо обізвавши "старим мудаком"
і "педиком" - особливо старається наймолодший і найслабший серед ього падла, який,
відчувши себе під захистом натовпу, умліває від всевладдя і вседозволеності. Я
впізнаю його голос і даю собі слово віддячитися - цей малолітній кримінальник живе
у моєму дворі. Його мати безперервно в загулах, у той час як батько горбатиться на
полуничних плантаціях та будовах Португалії.
Мене
проймає дрож ненависті - але я розважливий, і доводиться терпіти. Віддаляються у
пошуках нової жертви - інтелігентика без сигарет. Якщо когось знайдуть - хай
начувається, бо просити у них пощади - це все одно, що сподіватися на оживлення
схололого трупа.
Тепер мені майже нічого боятися -
крім хіба іншої компанії чи навіть повторної зустрічі із цими самими хлопчиками -
вдруге вони мені мене не подарують. Болять ноги, в голові гуде. Хочеться присісти,
сховатися в надійному місці... Я шукаю фортецю, але її ніде нема. Подумую про
повернення додому, але йти ще так далеко і так не хочеться. Поруч парк, я поволі
крокую туди, намагаючись забавити себе думками про можливу бійку. Одяг геть
вимазаний - пальто, штани, про взуття взагалі мовчу. В такому вигляді додому краще
не повертатися. У пачці ще залишилося кілька сигарет - одну з них я кладу собі у
писок, але не припалюю, просто пожовую до нудотності смердючий фільтр. Чергова
поразка, про яку ніхто, крім мене, не знатиме, а все ж...
10
? ...Де тебе носить?
Я
нічого не кажу у відповідь - навіть правди, бо вже давно згубив звичку ділитися з
дружиною пережитим, ховаючи його лише у архіви своєї пам'яті. Розповіді і
озвученню підлягають лише якісь німі побутові рефрени
щоденності.
Ноги гудять, як рейки метрополітену. Я ще
з хвилин 20 вишукував харчі, поневіряючись крамничками, які чомусь в моєму районі
рідкість - найближча знаходиться метрах у трьохстах від дому. Бідоті нашого
кварталу не потрібна така розкіш - що на нас заробиш? А проте ті, що ризикують
торгувати, накручують шалені націнки.
Назад довелося
йти пустирем, який перетворився на м'яку трясину. До ніг чіплялося багно, поволі
обплітаючи туфлі, як невідчепна смола чи клей.
Вона
вмикає світло і зойкує - мелодраматичний ефект цієї сцени дратує мене до
неможливості. Я втуплююся у її ноги - жахливі, криві, товсті - і думаю, що за
кілька років вони стануть ще потворнішими, слонячими. Їй неможливо буде придбати
взуття, тому що такого розміру не виробляють. Вона буде безперервно скаржитися на
біль, кульгати, врешті не зможе пересуватися. Її обличчя запливе жиром,
розтовстіють навіть губи, і нижня звисатиме над подвійним (потрійним) підборіддям,
як "шмарок" індика. А я ж ще пам'ятаю її інакшою - граційним дівчиськом, що швидко
бігало, усміхалося мені назустріч... Я заплющую очі, сподіваючись повернути час
бодай у такий спосіб, але бачу лише розмиті контури - якісь невизначені кольорові
плями.
? Ти п'яний! - виривається у неї обурений
вигук.
Очі дружини від такого святотатсва лізуть на
лоба, їй бракує повітря, щоб висловити своє обурення. Її батько помер від
алкоголізму і тепер кожна випита мною чарка наче повертає для неї з потойбіччя той
синій, майже чорний труп, який знайшли під ранок на
вулиці.
11
Відчай і зневіру я ношу з собою завжди, наче
носовичок у кишені. Дивуюся, як мені ще вистачає сил на постійну боротьбу з ними -
я наче затявся і цілими днями тільки й роблю, що регочу, кепкую та розсипаю
навсібіч дотепи. Я геній чорного гумору. Над розказаними мною анекдотами ридають
найбрутальніші і найцинічніші потвори. І лише я щиро шкірю зуби - єдине, що в мені
ще збереглося твердого - бо деякі з них штучні.
Робочий день у редакції починається десь опів на десяту. Заспані обличчя
журналісток, мішки і синці під очима у чоловіків, які перебрали звечора.
Починається процес чаювання - обговорення пліток за кавою та цигарками. Курять
майже всі - без поділу на статі і раси, незалежно від національної приналежності.
Вони поєднуються цією своєрідною "сигаретою миру" і допоки курять, справді майже
не кривдять один одного. Щоб кривдити відкрито, потрібна сміливість, а її у них
немає. Вони роблять якесь западло зпідтишка, аби їх не засікли, не помітили. І
щойно підклавши комусь велику купу лайна, одразу солодкаво шкіряться тому, для
кого її сотворили. Але кожен із них, якщо би прочитав ці рядки, відрікся б від них
і показав би пальцем на іншого.
12
Редактор у нас молодий,
настільки, що в його рудій борідці (а він завдає собі клопіт поголитися не частіше
як один раз на тиждень) ще багато прогалин. Щоранку він марно намагається зібрати
всіх на планірку, щоб роздати завдання. Він вдає суворого, навіть підвищує голос
(хоча сам же одразу й лякається своєї сміливості), щоб закликати підлеглих до
порядку. І вони, хоча й бурчать, але коряться. Він злегка усміхається своїй
перемозі, бо відчуває, що його влада над ними не віртуальна, а таки справжня. І
все ж певності хлопчині вистачає ненадовго. Він побоюється мене, довірливо водячи
час від часу на пиво (о, горе мені, моя дружино з нюхом пантери!) і допитуючись
схвалення того чи іншого свого кроку. Я для нього загадка, йому ж бракує мого
досвіду і знань. Цинічно користуюся своїм становищем непідвладного, раз-по-раз
заробляючи невеликі гроші на замовних статтях. До хлопця наразі мало хто
звертається - його ще не знають і тому побоюються. Він здогадується, що я беру
хабарі, обходячи його, заздрить і лютиться. Він вже ненавидить мене, бо ж
першопричина ненависті - це, звісно, гроші. Якби він раптом позбавив мене мого
маленького бізнесу, завдяки якому я зараз можу не відмовити собі у зайвому пиві,
тож чи не зненавидів би і його я? Певно, що так. Але наразі нагорі я, а отже, можу
дозволити собі благородство зневажати.
Ось і сьогодні
я подаю йому на стіл відверту фальшивку, навіть не почервонівши. Підписую якимось
безглуздим псевдо, щоб не псувати іміджу. Замовлення однієї політичної струкутри,
яку очолює без'язикий мерзотник. Але що мені до того? Марко кілька разів
перечитує, поступово червоніє від сорому переді мною. Він усе розуміє, але
заперечити не може. Знає, що я запитаю у нього безневинним голосом " у чому річ?"
і він не зможе мені нічого довести, хоча міг би в принципі не доводити нічого. Я
блідий і спокійний - хоча мав би почуватися винним, він - багряний, наче щойно з
окропу, і знервований, хоча міг би легко впоратися із ситуацією, якби проявив
бодай трохи наполегливості та стійкості. Але ж молодість! Я сумую за нею, та мушу
визнати, що у досвідченості свої переваги. Наприклад - звідси ближче до
смерті.
13
За кілька годин усіх охоплює страшенна нудьга. Дівки
туляться в коло і шепочуться - біс його зна про що, певно про шмаття, яким
прикривають тіло і про чоловіків, які це шмаття мусять здирати, ризикуючи
заплутатися. Інколи звідти чути сміх - якийсь неповноцінний і єхидний, інколи,
регочучи, вони позирають у наш бік. Мене такі ескапади жіночих гормонів вже давно
залишають байдужим, а от Марко страшенно лютиться. У чоловіків свій гурт, щоправда
менш балакучий. Здебільшого, наші просто втуплюються у газети, нічого там не
помічаючи. Хтось розшифровує кросворд. Хтось позіхає і ця напасть за мить інфікує
всіх. Епідемія напівсну охоплює редакцію. За вікном темнішає і, здається, настала
ніч.
? Ти дивився вчора футбол? ? як і щотижня
підходить до мене від нічого робити наш "спортовець"
Валентин.
Я заперечливо хитаю головою і він засмучено
повертається на своє місце. Йому знадобиться кілька хвилин летаргії, щоб повторити
свою спробу і звернутися із цим же запитанням або до Марка, або до Дмитра, що
відає громадським життям.
Пожвавити цей смутний
занепад здатен своєю появою лише Микола, рекламник, рот котрого не закривається ні
на мить. Він знає все, про всіх, і навіть те, чого він не знає, він все одно знає.
Проте до його балаканини теж звикаєш і вона стає з часом чимось таким страшенно
нудним, як звичка щоранку, ще не прокинувшись до кінця, чистити
зуби.
Ця нестерпна пауза триває, здається, вічність.
Нарешті лунає телефонний дзвінок, від якого ми з Марком наче здригаємося і
мимоволі обидвоє робимо рух в бік рурки, потай сподіваючись, що це - до нас і, що
саме цей дзвінок принесе зміни. Але ні, це всього лише запрошення на
прес-конференцію. Марко розчаровано простягає мені трубу, я слухаю, дякую, зітхаю
і хитаю головою. Марко розводить руками. Нарешті він наважується запросити мене на
пиво - ці запросини він виношує в собі із самого ранку, але редакційна рутина і
нерухомість облич довкола викликали у нього непевність і
апатію.
14
На вулиці він озирається, надто часто, наче за нами
стежать. Мені навіть на якусь хвилину починає здаватися, що або справді хтось
вперто переслідує нас, або хлопець мене розігрує. Втім стурбованість на його
обличчі надто щира, шкіра надто бліда, очі - надто яскраві. Я озираюся сам.
Перехожих не надто багато, всі вони витворюють якесь місиво кольору схожих курток
та пальт. Я згадую різні шпигунські "закваски" - вичитані з книжок
поради про те, що слід робити, щоб перевірити, чи за тобою стежать, як уникнути
"хвоста" тощо. Вже готуюся застосувати одну із таких ідіотських рекомендацій, все
ж доволі практичну, але раптом усміхаюся. Здитиніння під впливом Маркової параної
триває лише кілька секунд, потім до мене повертається глибока і темна, як дупа,
байдужість - ну навіть якби за нами стежили, то й що? І кому ми врешті
потрібні...
? Кого ти там видивляєшся? - грубо
запитую, коли мені вкрай обридають його озирання.
?
Мені здається, що за нами йдуть назирці.
Я зітхаю,
знову озираюся, ковзаю поглядом по зосереджених на собі обличчях людей - жодного
підозрілого.
? Тобі здається, старий, можеш
заспокоїтися, ? втішаю я.
? Та ні ж бо! - його голос
тремтить і я розумію, що сперечатися з Марком нема сенсу - хлопець чомусь вбив
собі в голову, що він - крутий журналіст, якого починають переслідувати за його
опозиційність чи ще казна що.
Зарадити я тут безсилий,
але навіть, якби міг щось зробити, то навіщо себе силувати? Я ще раз кидаю на
нього погляд і розумію, що ця гра, в яку він вжився, страшенно йому подобається.
Життя насправді надто нудне, щоб такі дієві і невизначені натури як він могли
розважливо терпіти цю тоскну незмінність. А коли цікавого довкола катма, на
допомогу приходить уява. Трохи (саму крихту) навіть заздрю йому - я би вже ніяк не
прореагував навіть на реальну загрозу.
15
За пивом він
заспокоюється, проте погляд все ще мигтить безтямним
вогником.
? Мені вчора радили бути поміркованішим, ?
хвалиться мені Марко.
Буцімто це геройство -
іронізувати над розжирілим і злобним губернатором, а потім тішитися із думки, що
ти вже переслідуваний та гнаний і трохи боятися. Та станься так, що його справді
вирішать злегка провчити (а вони вміють це робити), він заспіває іншої пісні - він
стане нитиком і депресивним мудаком, що боїться визирнути з дому і втратив смак до
життя.
? Хто? ? запитую, аби
запитати.
? Це виходить з адміністрації, мені
переказували... ? його обличчя набуває пафосного виразу, ніби на
мітингу.
Ковтаю прохолодну рідину і заплющую очі. Чую
легке ненав'язливе гудіння, ніби в мізках запрацював якийсь невидимий генератор.
За вікном дощ - холодний і цупкий. Люди зіщулюються, кидаються зі своїми угнутими
вітром парасольками у під'їзди, автобуси, кав'ярні. Втеча, скрізь навальна панічна
втеча.
16
? Я втомився, ? зітхнув
Марко, падаючи на диван одягненим і взутим, ? Господи, як я дико
втомився.
? Я теж, ? пробурмотіла Аня, яка стояла
перед дзеркалом і вичавлювала з підборіддя прищі. Під тиском пальців шкіра
розчервонілася і, здавалося, розпухла.
Марко, уважно
вивчаючи відображення цього непроникного, наче й незнайомого обличя, відкоркував
чергову пляшечку пива, пожбурив корок кудись під стіл і
позіхнув.
Його дратувало її вторгнення у його життя,
де й без того панували хаос і невизначеність. Спочатку ця історія ще хоч щось
приносила із собою, принаймні заповнювала порожнечу і відволікала, не давала
нудьгувати. Однак тепер, коли Аня навчилася порядкувати у його барлозі, вносячи у
тимчасовість цього помешкання елементи постійності (наприклад? Та хоча би мотузки,
які вона натягувала вздовж і впоперек кімнати, щоби на них сушити
власноруч випрані Маркові шкарпетки, труси, джинси, светри чи, що
найгірше - свої ліфи, панчохи і блузки), він відчув, що маховик випадковості
набрав небезпеної швидкості і, якщо не загальмувати, не спинити його, -
далі може бути пізно. Проте зробити щось знічев'я, разово - неважко, а
от боротися із наслідками, вигадувати якісь комбінації для порятунку від
обважнілої спонтанності - морока, з якою нелегко впоратися. Маркові було вже не до
снаги сваритися зі своєю новою пасією, його нудило від думки про можливий скандал,
верески, погрози вчинити самогубство й інші банальні нісенітниці, що ними,
надивившись теле- і начитавшись літературної кічухи, вагітніють його і її
ровесниці. Однак і залишати все, як є, не випадало - кожен день наче додавав їй
сил у цьому неоголошеному наступі, а його навпаки, позбавляв здатності опиратися.
Отож, зітхнувши і зробивши відчайдушного ковтка з пляшки (аж мало не захлинувся),
Марко наважився на рішучий крок. Пиво, нашарувавшись у шлунку на кількохякісну
алкогольну сферу, додало йому певності і мужності.
?
Слухай, що би ти робила, якби мене раптом не стало? ? чомусь запитав
Марко.
Аня, не підозрюючи лихого і тому почуваючись
занадто певно, навіть не змусила себе відвести погляд від дзеркала і обірвати свій
косметичний сеанс - черговий прищик саме луснув і на щоку цвіркнуло підшкірним
гноєм. Вона задоволено відітхнула:
? Ух-х... Як це -
не стало? Такого не може бути. Ти є і нікуди не подінешся, правда ж? - нарешті
вона обернулася до нього обличчям, але все ще не з передчуття змін, а просто
раптом згадавши, що хтось колись її вчив, буцімто неввічливо розмовляти з людиною,
сидячи до неї спиною.
Марко насилу усміхнувся - він
часто робив це, гвалтуючи себе, бо давно не мав сміху та веселості у душі. Хвилини
ж надмірного реготу і агресивних, інколи брутальних, образливих для навколишніх
жартів оберталися згодом падінням у глибоку яму чорного
депресняку.
? Ну, ти ж знаєш, яка небезпечна професія
- журналіст. От, скажімо, мене замочать, як Гонгадзе. Або сфабрикують справу. Або
викинуть з роботи і затравлять так, що доведеться тікати світ за
очі...
? Я поїду з тобою. ? надто твердо озвалася
дівчина.
Марко зітхнув. Він пильно поглянув на неї і
зрозумів, що зовсім її не знає - як особистість вона його не цікавила, тому всі
розповіді дівчини він пропустив повз вуха і не пам'ятав навіть, хто Анині батьки
та де вони. Одне Марко відчував напевно - він не хоче продовжувати мордувати себе
чужою присутністю. Він втомився від її набридань, бурмотінь над вухом, від того,
що вона є.
? Я стаю небезпечний. Мене вже
попередили.
? То, може, плюнь, стань обережнішим? Воно
тобі треба? - Аня встала з-перед трюмо і, підходячи до Марка, почала розплітати
своє пишне мідного кольору волосся. ? В житті є чимало приємніших занять, ніж
когось обсирати і обливати брудом.
? Але ж ти не
розумієш ? обсирають якраз вони! - чомусь не на жарт розійшовся Марко, хоча
насправді йому було байдуже і нападки на губернатора були для нього радше такою ж
забавкою, як Аня, він робив це від розгубленості і порожнечі, ? обсирають всіх
нас! - зірвався він мало не на крик, - і тебе теж, до речі, - вже спокійніше
завершив.
? То й що? Кожному своє. Плюнь. Забий. Живи
і тішся.
Але Марко не міг. Це було б надто просто, так
не могло бути. Тому він хотів негайно позбутися від неї. Він
втомився.
? Я не можу більше, не знаю, не розумію. Ти
повинна піти, ? нарешті вирвалося у Марка заповітне, ? далі залишатися зі мною
тобі буде небезпечно.
Вона сіла поруч із ним на ліжко,
лагідно торкнулася плеча і він від того дотику
здригнувся.
? Що ти, любий? Не хвилюйся. Я не пішла би
від тебе навіть, якби за це розстрілювали. Думаю, що ти перебільшуєш небезпеку,
але якщо вона таки є, то я не піду тим більше. Я не можу залишити тебе
самого.
? Будь ласка. Ти мусиш. Я так вирішив і ти
повинна підкоритися.
Аня відсторонилася і йому стало
шкода дівчини. Якийсь тонкий, невловимий жаль прокинувся у ньому, протяг все тіло
жалібною ниточкою втраченості і безглуздості, але це не був жаль до Ані - він
жалів себе. Йому захотілося плакати, йому було зле, як ніколи... Він ще щось
говорив, пояснював їй, вже геть знесиліло, але наштовхувався на затяте мовчання та
опір. Слова кудись втікали, заплітався язик, він подовгу екав, пригадуючи про що
йшлося, бо думка і погляд перебігали на геть інше.
?
...Ти мене просто використав! - в якийсь момент вона перейшла до звинувачень і
Марко полегшено зітхнув - це ніби давало алібі його совісті, карт-бланш для злоби,
звільняло від усіх моральних імперативів, якщо такі й існували раніше. Проте
спинити Аню було вже не так просто. ? Тобі просто хотілося
трахатися!
? Ніби тобі ні? - в'яло озвався Марко,
навіть не підводячись.
? Та ти ж не вмієш трахатися!
Ти дбав тільки про те, щоб ублажити свою плоть, не дбаючи про елементарну естетику
кохання! Про яке задоволення від такого сексу може йтися?! Я хотіла щось змінити,
якось наповнити твій згаслий погляд, але тепер розумію, що марно... Ти як мрець -
в тобі немає життя, ти від усього тікаєш і ховаєшся. Тебе ні на яке захоплення не
вистачає довше, ніж на день чи два.
Але щодо мене ти
перевершив себе. Здавалося, що всі свої найгірші, найтемніші сторони, ти
заповзявся вилити на мене. Я вдавала, що не помічаю цієї байдужості,
відстороненості, але ти ж наче давав ляпаса, ти позіхав у обличчя, коли йшлося про
щось вкрай важливе для мене.
? Гаразд, я зрозумів.
Думаю цього достатньо. Можеш збирати речі.
Проте вона
не вгамовувалася. Маркові було трохи прикро - як він і очікував, скандал затягся,
що вже завдавало дискомфорту. Він підвівся і вирішив сховатися в туалеті, але Аня
рушила за ним назирці і не дала йому зачинити двері, повисши на них вагою усього
свого чималенького тіла.
? Ах ти ж гад! Наволоч! ?
верещала вона.
Марко, вдаючи незворушність, спустив до
колін штани і сів на унітаз.
? Сука! ? не вгавала
Аня.
Він напружився і соковито перднув, одразу ж трохи
посцяв. Підводячись, незадоволено зітхнув.
? Якщо ти
зараз не заткнешся і не почнеш збирати речі, ? раптом наповнився Марко рішучістю,
? я тебе
|
Вакансии ведущих компаний
Все вакансии
Жах на вулиці в'язнів - Криштопа Олег
