Вірші - Круглов Віталій

Вірші - Скачать бесплатно

Круглов Віталій Вікторович




   *   *   *

Вони перетинали дощ, вони перетинали липень,
і липло тіло до хвилин осатанілого видіння,
де дивне вивчення калюж, немов ті двоє - срібні риби,
ставало рухами клітин уже не мертвого каміння,
яке тяжіло до руки від крапель водосотворіння,
немов не твердь, а глини плоть просилась обрости душею
і умастити ноги двом одним лиш дотиком тварини,
що вивільнялася із глин до розуміння і до щему
усіх перетинань дощу, коли перетинали липень,
ті двоє мокрі від хвилин липких, як мед, від жару тіла
у відображеннях калюж такі непересічні ніби,
від неспроможності ділить серед краплин зоставшись цілим.


   *   *   *

Вповзаємо у час, як у нору, -
нерадісні, не добрі і німі.
І жертвуєм і молимось "нулю",
бо ми - ліміт.
До Раю черга?
Через "чорний хід"...
І думаємо: одурили Бога.
Душа, неначе стрілка - захід... схід...
Де мить - епоха.
Такі видіння: Він іде чи Хтось?
В пустельнім світі світло де-не-де.
Самому опинитись довелось
серед людей.
Часи, як числа, - далі все страшніш.
А на Ковчег розпродані квитки.
Повзти все далі сил немає більш...
Хто зна звідкіль?..


   *   *   *

Хапаючи світло, що мружило очі хатин,
так вільно летіти, з'єднавшись із сонним повітрям.
Не треба притулку, де серце не зайде за тин,
де в кожному русі своя особлива палітра.
Від спогадів вулиць в блукаючі тіні тікай
блукаючим містом, в якому ми надто статичні,
в якому запізно вино проливать через край
днів сіробезпечних, що легко губити і звично.
Від друзів, як шабля, вмиваючись кров'ю, іти
чи в зернах цілунків губити приховані зради.
Зі світлом Його, ще не названі словом сліди
так марно мене намагалися десь відшукати.


   *   *   *

Оті, хто втікають від спійманих мідій,
не знають поверхонь, повернень у верфі
надуманим димом згорілої кліті
над вітром незрілим, завбачливо мертві.
Неввічливо вперті, еклектиці виклик,
евклідовий простір їм є простирадлом
нічийного ліжка, що вживлять у вікна
кістлявим малюнком, від тіл безпорадним.
Поранень не буде і Будда у Будах
із глечика питиме спокій і втому
невдовзі по тому від явлення Суду,
у зморшках тримаючи темінь огрому.


   *   *   *

Проткнути сутінь суто в недомовках,
проспати після сирість недомівки,
де старість боса плаче на долівці,
не змита в Уди, де ти вже не дівка.
Від тіні па у павутинні тину
падіння динь, а чи гріхопадіння.
І хай їм біс, куди його подіну,
пропивши небо аж до провидіння?
Прощать навчаюсь часом нечутливо
і вчусь у Дива дивуватись зливі,
що від образи зріє полохливо
у доосінніх поглядах оливи.


   *   *   *

Оболонки від слів перемішують простір порожній,
у ворожих гілках не знаходячи ліпшої масті
несолодкого дня, що оголював вісті тривожні,
для знаходження сміху у непоцінованім щасті,
щоб утратити там, де і пастир не втримає паству,
вже не маючи сил посилати молитвами сльози
на Босяцькім Узвозі говіючи з маревом птаства,
оболонками слів опираючись фазам екстазу
зголоднілого тіла, змалілого у сновидіннях
не насправді, а десь у надіях Медового Спасу,
де ще вартості смутку не знає самотня людина.


   *   *   *

За перехрестям, за хрестом вікна ще мить,
ще ми такі теперішньо незрілі
митарствуєм (чи ні?), і мед стає, як мідь,
для перших наконечників на стріли,
що стрінуть струмінь ворогів і спинять гнів
нестриманим зволожуванням крові
в тяжінні неба до землі, де час зогнив,
сосною в отверділий вп'явшись промінь,
де pro і contra промінять на грошодзвін
не треба хисту, знати б тільки міру
відмолювань гріхів і набавляння цін,
призначених за так, отриманих на віру.


   *   *   *

Постукає холод, а ти не готовий вікно
теплом затуляти.
І в хаті, крім спогадів - свічка -
червона ріка, і повітря густе, як вино,
предмети про тіні від тіла свідомо не свідчать.
І ліки не знайдеш важким коливанням світил.
В світлиці хористи вустами вигадують ноти.
А мед, наче час, і непоспіху цівка звідтіль,
де нас вже не буде, спускається в крадене "потім".
Побачимось, знаю.
І чарочка третя - як подив.
І більше терпіння, й не терпко словами ставати.
А свічка мовчала, бо холод жорстоко заходив,
де я у пальті у рябому такому на ваті...


   *   *   *

Згадалося-забулося.
Бува...
Так важко розчинятися у інших.
Твоя рука вигадує щось більше,
і горизонт - насуплена брова.
Тікали і верталися.
Хіба?
Тепер нам ні до чого еполети.
Зникай, аби не бути зайвим третім,
дивуючись удавано: "Ти ба..."
Здавалися і билися.
А ще -
бувають перемоги - не радієш...
І маю сон, де попри все є ти лиш.
Між холодом і страхом.
І дощем.


   *   *   *

Зима з'являється сама,
ніхто її не кличе.
І в бубон неба б'є шаман,
щоб помирати тричі.
Щоб не дізнатися: куди,
для чого і навіщо,
себе на сніг я осудив,
за стріху серця вище.
Голодний.
Жадібний.
Сумний.
На діда трохи схожий.
Перебивався чи земним,
чи ефемерним, може.
У пам'ять м'яту, непрудку
вертаюся з неходжень.
І сніг - з ікони у кутку,
і дід, на мене схожий...


   *   *   *

Як початок побачу в кінці,
то спочину від світу.
Темне місто наводить приціл
на любов нашу світлу.
Зупинись.
Повернись.
Поверни,
що призначено іншим.
Хай печаляться петлі дверні -
непробачені вірші.
Прокидається спалахом скло -
без тепла анемічне.
Майже звично пробачилось зло,
майже звично...


   *   *   *

Зима наїлася тепла
по самий лютий.
І від коріння до стебла
рослини нудить.
У швидкоплинучі свята
тривожно ввійдем.
І, колядуючи за так,
надбаєм міді.
Нозі не слизько, і земля
хвора без снігу.
Бігом - і я, і мій земляк
у часокригу.
Дістатись холоду й назад
у Рік Печалі.
І привід з'явиться сказать:
нас зустрічали.


   *   *   *

Раптом скажу: буває,
потім додам: бувай.
В пісні є щось безкрає,
мов у мовчанні - край.
Світло - воно не зовні.
Світить з таких глибин,
що відчуваєш повінь
у відчуттях рибин.
Прийде і час, і тиша,
ми відсвяткуєм Спас.
Знаю: ще буде ліпше,
тільки уже без нас.

   *   *   *

І приходили ангели, їх не побачив ніхто.
Пір'я встряло в шпаруни, і вікна затримали вечір.
І дивилися звірі, і не зупинялись авто,
терпли плечі.
Терпли плечі, і ноги несли неслухняно кудись,
за сіріючих вулиць криві папілярні омани.
Письмена на стовпах...
Як будяк, ти між ними котивсь,
між словами.

Не чекали - це точно, і думали, що не до нас.
Поспішали додому, утома стискала повіки.
І приходили ангели, хліб куштували і квас,
і носилося пір'я, якого ніхто не помітив.