Вірші - Лященко Олеся

Вірші - Скачать бесплатно

Олеся Лященко
22 роки. Аспірантка Інституту філології Київського університету ім. Т. Шевченка.Друкувалася в часописах і літературних альманахах. Нагороджена видавництвом "Смолоскип" (III премія) 2004р.за збірку віршів.



Без назви

Вони всі щедрівки і танцями, танцями.
Господар стояв і дивився безтямно.
Вони йшли до нього зі срібними тацями,
І вікна від їхнього танцю блищали.

Господар дивився: їм тіні напружені,
Стежки після них до землі примерзали.
Вони побажали Господарю суджену,
Із срібними тацями впевнено стали.

Господар не мав ні до столу, ні шеляга,
А тільки очима - мов місяць крізь вікна.
Вони попрощалися з ним обережно так.
Згасили на ганку світло.

Сирієць дві струни привіз із Сирії,
І трохи нот під нігтями, і звичаї.
Кафе, обплетене до ранку співами,
Йому до чорних пальців личило.

Сирієць випив із, по струнах зопалу -
Повітря, мов ошпарене, крутилося.
Сирійцеві об туфлі стоптані
До ранку зорі билися.


Ці дзвони боялися сонця і полудня.
Приходив дзвонар, їх полохав, стривожених,
І звуки летіли налякано голубами,
І мусили падати легко, побожно так.

Дзвонар притулявся - закляклий, розпластаний,
І очі - зі скла найчистішого шибами,
Аж дзвони ставали гучними й хвилястими.
Із вікон розчинених голуби кидались.







А небо засніжене ніжно так ніжиться.
У небі розгойдані скрипки і вальси.
А хто біг над площею, стомлений, скривджений,
Замерз ліхтарем на брудному асфальті.

А небо засніжене ніжно так ніжиться,
Аж хочеться в руки як хліба черствого,
Аж площа розсковзана, світлом порізана,
Пророком назвала каліку якогось.

А він біг над площею, стомлений, скривджений,
І світлом немов у пропасниці лився,
Аж небо заслалося м'яко так, ніжно так,
Щоб він не розбився.


А він всі органи до вечора чистив.
Органи почищені і величаві.
А він розірвався різдвяним намистом
І заблищав поміж клавіш.

Вже присмерк прогнувся надломлено тінню,
В будинках зачинено наглухо вікна,
А він у костьолі до пізнього правив,
Аж Діва Марія осліпла.

Хрестили дитину - дороги в багнюці,
Аж мати злякалась, запнулася хусткою,
Невдало на вулиці хтось посковзнувся,
Дорога хитнулась до хрускоту.

Хрестили дитину - спішили до полудня,
Схвильовано бухкали вогкими дзвонами.
Було так розспівано, людно так, скромно так.
Неділя була бездонною.







Зорі народжувались семимісячними,
Були беззахисні і надто юні.
І тільки вечір над ними тішився,
І трохи лячно було красуні.

І трохи лячно, бо, якщо падатимуть -
Такі беззахисні, такі бездумні,
То тільки вечір над ними плакатиме,
Угризшись в горло своїй красуні.




                     Ентеос - той, у кого вселився бог


А бог танцював, молодий, позолочений,
І дзявкали в такт йому грубі браслети.
А плем'я дивилося: - наче із хмар  зійшов -
І мусило бога на зорі роздерти.

А бог танцював - осипалося іскрами,
Земля обгорала, лишалися шрами,
А плем'я дивилося: він бо був істинний.
Роздерли й рознесли в домашні вігвами.

А діти ще гралися тими браслетами
І навіть старалися в такт танцювати.
А плем'я дивилося: де їм до Ентеоса
Кривавими зорями небо гойдати.



А там, коли вітер розбився в сосну
І північ обперлась руками на зорі,
Ти в стійбище наше два роки тому
Приніс отой глечик розколотий.

І ми ворожили, питали в богів,
Той глечик неначе реліквію мусили,
І ти ще у відчаї з нами сидів,
Мов стук барабанів приглушений.

Ти клеїв шматки і лягав на пісок,
Знаходив у глині не глиняні зорі.
А потім зібрався і в гори пішов -
Всі гори стояли розколоті.

Шльондра

Діти зірками надвечір їй падали,
Їй заздрили втомлені та астрономи.
Вона володіла таємною владою
Вночі вилітати крізь тріснутий комин.

І відьми не знали ту шльондру зурочити,
Хоч мали зі смаком підібрані мітли.
Вона була світлою, майже молочною,
Вона була мудра, міцна і вагітна.






Забери ці прикраси
Дикого племені.
Я не ходитиму по горах
Наче самотній дзвін
На зап'ясті.

Є ще багато проваль,
Куди ти можеш скинути
Своїх наречених.

Гарна обручка.



Краса вірності



Кого тут питали
Про красу вірності?
Бачиш оті шпилі -
То вічні глечики
Русинських дівчат
Розбились на щастя.


                                              
Вони розспівались і гріли їй руки,
Вона на коліна і кланятись мусила.
Свічі ламались і падали звуками,
Вона була юна і трохи Ісусова.

Вечір спішив і розхристано тернами,
І зустрічав біля церкви на вулиці.
Вийшла вродливою і нареченою,
Вийшла, спинилась, вклонилась, роззулася.




Затиснути цеглиною - руда
Залишиться на пальцях позолота,
Аж сонце запитається - чого ти ?
І трохи у вікно позагляда.

Приїде наречена  - буде сніг,
Щоб знову заблукати по коліна
Вздовж кухля між вікном і клавесином.
Він потім цілу ніч як цокіт біг.

Чи, може, він любив свою піжаму
І білі скельця білих окуляр.
Він, може, був такий собі школяр
У місті без сенсацій і без мами.



  

Самореалізація
Будинок не знав ні бароко, ні готики.
Господар мав раціо, був феодалом.
Тіні - ляльки старомодні на дротиках -
В кімнатах ламались.

Будинок мав стіни напівумебльовані,
Куток, де лежали коханки і лати,
І тільки де вічно господар один сидів,
Проходив екватор.        
                                                                                                                




Присмерк навчився нарешті іспанської
Всі кастаньєти на звуки потрощено.
Вітер носився з кривавою тацею
Понад будинками і понад площею.

Чорне волосся і дзвінко розпатлана,
Стала й сміялась, аж поки не визирнув.
Пахло сумним і прим'ятою м'ятою.
Присмерк повішався поміж карнизами.


Do it ( джазовий  дует)
Грек - він на сцені і музика Африки.
Бог  африканський прийшов подивитися.
Небо блакитними вкрилося кахлями.
Сонце - велике.

Грек - він на сцені один між тромбонами.
Із розумінням і очі напружені.
Знехтував бог африканський законами -
Заздрив.



Синя гілка графіті малює на стінах -
Цеглянистих полотнах для світлих ікон.
І вмонтовує небо в своє піднебіння
Голосний, ненадтріснутий, кований дзвон -

- арі розтягають замерзлу мотузку
І молитви не вистачить впевнитись їм:
Синя гілка - розколото, втомлено, в хрускіт -
Замальовує, згадує, зрізблює німб.
                          

Бігло назустріч наївно й концертно.
Присмерк обплутував сном як портьєрою.
У нього було три свічі і кларнети,
І трохи приватного простору в келії.
                          
Вітер обдмухував, сосни гойдалися.
В нього взуття було не полаковане.
Він ще гордився чернецтвом як статусом
І склив собі вікна під вечір іконами.
                          
Часом він грав і здавався збентеженим,
Навіть ходив уночі коридорами,
І тільки здивовані янголи стежили -
Душі колишніх із консерваторії.




Навушники - так від людей ізольовано,
Що навіть птахи як порізані клаптики
І небо, на сильних частотах трансльоване,
Це так, наче серце тихенько калатає.

А сонце не схоже на вимите яблуко,
Що падає з рук молодої перекупки.
Ця музика - сонця розбиті кристалики,
Які підмітає двірник пришелепуватий.


І снилося: скляний холодний дзвін,
І вечір одяга собі мотузку.
Замовити уваги й трохи музики
Й ескіз святого із церковних стін.

Прийде - і білі почесті від крил,
І ти - напівочищено, санскритно.
Лиш двері храму обережно рипнуть,
Що Бог все знав, терпів і не простив.








Вони награвали якихось мелодій
І світло було молоде й саксофонне.
Він був трохи вдалий і був трохи гордий.
І мав навіть талію і Мадонну.
                          
Вони переплутали й грали циганське,
Трохи задовго і надто дзвінко.
Він не питав, не просив до танцю,
Він просто хотів собі світлу жінку.

                
А той, що як флейта, аж люди дивилися
І дощ наче срібними падав монетами.
А Бог не спромігся вділить йому милості.
Він мовби трьох вулиць був світлим перетином.

Приходили здалеку наче з-за рогу йшли,
Несли у руках вселюбов і всепочесті.
Він був дуже мудрий і трохи подоланий,
Коли так наївно під небом висів.

                          
                          

Так осінь, неначе повалені замки.
В розбитих бійницях натрушено листя.
І лицар, який вже сто років не плакав,
Прокинувся вранці і не помолився.
                          
Так осінь - аж сходи розсипано вогко
І небо губами мов грім до бійниці.
А лицар не знав, що людський вік недовгий
І зіркою на гострий шпиль настромився.
                          

А ти, що прийшов із епохи Відродження,
Аж небо згадало й хитнулось органно.
І жінка напівмолода і стривожена
Подумала: ранок.

А ти, що прийшов без любові і заздрості,
І зовсім не вмів боротьби і мисливства.
Вона пригадала і так усміхалася,
Щоб ти не дивився.

                          



Ти написав мені
Своє чистосердне
Пророцтво.
Пророки не вміють прощатися.
Вони просто зникають.
Що мені робити сорок років?
                          





Свічки мерехтіли гарячими пальцями.
Маленький монах прибирав на амвоні.
А дівчина пити хотіла й зайшла
Як напис на дзвоні.
                          
А світло не вміло ховатись в орган.
Орган від свічок золотий і обпечений.
Як дівчина вийшла, то вінка замкнув,
Бо холодно ввечері.
                        
                    
                    

Егоїстичний етюд
Бо сонце не знало своєї самотності
Бо сонце не вміло закохано в вальсі
Коли кожен звук оддзвонив і спустошений
Дивитися легко і ренесансно.

А що коли потім аж тиша притишена
Хоч сонце не знало не мислило злого
Ця музика - світло в кімнаті залишене
Ліхтар що отам над дорогою





            

   Квітникарка
- Я не продаю нарцисів.
Хіба що на вечір для пані.
В якій Ви будете сукні?
В рожевій?
Нарциси не люблять блиску.
Вдягайте щось біле і рівне.
А краще приходьте
Наче пожертви на церкву принесли.
Я не продаю нарцисів.
Беріть ще болиголов -
Він пасуватиме до Вашої
Чарівності.
                          

Автобус не міг вимагати чесності.
Був міжміським неандертальцем.
А він з рюкзаком навіть сісти хотів
І мав голубі і нервові пальці.
                          
Вона розмовляла занадто голосно
І мала одяг і білу шкіру.
Він трохи дивився - розумно і стомлено,
А потім заснув наче їй повірив.

Вона зійшла на порожній станції.
Хотіла пити і ще морозива.
А той, з голубими нервовими пальцями,
Прокинувся, вслухався  і стривожився.

  




Холодна тінь, мов профіль у берези,
Стікаюча по стовбурі роса,
Гойдається, немов на пальці безмен,
Над самим яром щільно нависа.

Червоно покотилися шипшини -
Розбите об галявину стегно -
То вечір - блудний син блудного сина -
Стривожився і висадив вікно.

Холодна тінь стіка на голі руки,
На груди без хреста і без причасть,
На стомленість, на підневільну муку -
Смеркання прилипає до зап'ясть.


І не сприймає вечір ніч.
Дзвіниця-тінь по комусь править.
Глухі застуджені удари,
Мов стукіт серця вдалині.

І вечір падає на сніг,
І по життю веде рукою.
Нема ні тиші, ні спокою,
Лиш стукіт серця вдалині.

- Чекай, спинись, - волає ніч.
Дзвіниця-тінь по комусь править.
І глухо падають удари,
І розбивають світлий німб.







Здавалося: спиналось передмістя,
Тролейбус загортався у рукав.
Той хлопчик із осіннього регістру
Жовтогарячі флейти продавав.

Здавалося: схопитися з підніжки,
Де сім мелодій переплутав дощ.
Той хлопчик - крізь вікно почута ніжність -
Останні ноти клеїв до підошв.

Здавалося: спиналось передмістя,
Тролейбус загортався у рукав.
Той хлопчик із осіннього регістру
Жовтогарячим дзвоном опадав.



Буйки втопились або щось втопило
І надкусило місяць-цибулину.
Холодна хвиля бризкала чорнилом,
Пергамент берега брав літери на спину.

Ходили ноги по гарячих зорях.
Шипіло в плавнях, диктувало п'яно.
Пророчі тексти віщували горе...
... На горизонті розростався ранок.

Буйки біліли, безневинно спали,
Дрібніли хвилі синьо і наївно.
Лиш в очереті все ще диктували.
У небі грібся неписьменний півень.




Випитай світлих духів
З нашого племені -
Вони сплетуть тобі човен
З мого волосся.
Куди пливтимеш?
Тільки не в гори -
Мені боляче об каміння.


А хто нам казав ворожити по Біблії?
Дивились театри і знали по-польськи,
Аж вечір поглянув ув очі по-срібному
І тінь відламалася від Пирогощі.

А хто нам сказав, що ця осінь по-справжньому,
Що листя розписане мудро пророками?
Я вірю тобі як правителю давньому,
Який на весь світ був відомий жорстокістю.

Я вірю тобі як дитя вірить Іроду,
Аж осінь злякалась і в листі згубилася.
Якби вона стала тобою, то б зіркою
Об камінь розбилася.

Аж сонце піднялося вище й скривавилось,
І ранок ламав собі руки і нігті,
А хто мудрим сонцем як обручем бавився,
Той мусив обпеченим обручем бігти.

Біжи, пробиваючи осінь оскаржено.
Трамваї спинялись і бились об стіни.
Ти був ще всесильний і трохи уражений,
Бо небо осіннє.



І навіть коли маленькі янголи -
Причепурені і волосся льоном -
Відчинити їм двері
Означало б потискування рук,
Солодкаві посмішки
Гостинності й пильності -
Бодай не забрали б із собою
Твою вбогу кліточку
В церкву на  пожертви.

І так несподівано місяць крізь вікна,
Аж очі рукою, рука аж напружена.
А ти ще чекав, що та шльондра обвітрена
Прийде і до тебе, і буде як суджена.

А місяць униз і морозно так світиться,
І трохи у шибах морозу і вулиці.
Ти думав, що прийде і злякано вдивиться,
Щоб шиба убік відсахнулася.

Ти думав, як світло - всі вулиці видно так,
І можна чекати, і дихання стримавши.
Із твого вікна -світла гілка шипшинова
Чи це ти ще й досі дивишся?

А він ще хотів трохи світла і хрестика -
Дитина так довго на нього дивилася,
Він вийшов - ще стежка його недоплетена,
Ще сонце так високо.

Він вийшов - і мусив руками налякано,
І стежка зірвалась, зірками обкована.
А він тій дитині хотів розказати ще.
Був трохи здивований.

Везли до обіду - була нареченою.
Спинились, хвилюючись, перед воротами.
Принести ще квітів, ще почестей звелено
І показати укотре їй.

Вона оглядалась - немає ще милого
І мусила вийти одна поміж погляди.
Він, може, хотів бути кращим, нестриманим,
Вдягнув усе золото.

Вона сподівалась і йшла перетомлена.
Візник оглядав і обмацував колесо.
А милий дивився униз крізь віконниці -
В них скло розкололося.

Наворожили на картах дурня.
Дурень, і очі у нього сонцем.
Небо, конваліями скуте,
Виросло тонко.

Наворожили на картах дурня.
Дурень приходив під світлі вікна.
Скло перерізане перламутром,
Небо розквітло.

Наворожили на картах дурня.
Він на поріг - я одна - заходьте.
Небо під вікна прогнулось сумно,
Небо зальотне.


В. Юхименку
***
Виплести стежку - хто б не пішов,
Забув свої іграшки на підвіконні,
Намисто з пробитих всередину сонць -
- Хай ще полежить?

Виплести стежку - аж руки болять,
Буде з того на білизну мотуззя.
На підвіконні два янголи сплять.
- Закрий двері.

***
Босо по сходах - скотяться дзвоники.
Ручку дверей - і боятись нема чого:
Мам купила ще світла і коника,
Буде тобі, непутящому.

Вікна всі навстіж - аж скло перелилося.
Очі в вікні - наче здалеку музика.
Там, у вікні, ходить з теплими крилами
Світло розстібнутих ґудзиків.


***
Витерти губи - вир на воді.
Нумо пливти до судоми в суглобах.
Сонце камінчики золоті
Витрусить зверху із торби.

Нумо пливти - ти не мужній, не злий,
Зняв із грудей всі дитячі подоби.
Тіні пливуть як вінок з голови
І зупиняються в тобі.

Вітер струмками - загорнуто одяг,
Руки вплелися у сіть парасолі.
Нумо твою нерозтрачену вроду
Фарбами по соборі.

Вітер струмками стікає по стінах,
Ти ще отримаєш злотий від майстра.
Майстер до тебе - побожний і сильний.
Не переймайся.

Шкірка лимонна так шорстко між пальців.
Пані шпигує нарізаним місяць.
Пані змішає гаряче обачно,
На білий гачечок ложку повісить.

Килим віддасть свій схвильований порох,
Випнеться поміж порт'єр підвіконня.
Пані стоятиме у коридорі.
Пані така: чи ніхто не заходить.

Неонові плямки на платті.
Стояти з конвалій і смерку.
Хто прийде до тебе в Ляту,
В три молодості роздертий?

Хто прийде до тебе - сурми
Стечуть в каблучок і змочать.
Ти будеш летіти (вітер),
Немов папірець по площі.



Цей сивий самотній дідо -
Рукав із трави й листопаду,
І стільки у нього срібла
Під кожним пеньком саду.

І стільки у нього вікон -
В два дні на коні не обскачеш,
І світлу самотню пані
Не виманиш, не пробачиш.

Diabel1 на сонці - ніжний.
Очі - дві сині скриньки.
В них літо сухе і пізнє
Поклало свою дитинку.

Diabel на сонці - в танець,
На лапках по дрібці пуху.
Це літо свої ікебани
Продасть за його туфлі.

Наречений

Знамена твої на стінах,
Двірник ще плаща прибиває.
Дорога дійшла під віник,
І віник так дивно сяє.

І випити чаю з ложки,
Зіпертись на довге бильце.
Якби не був кінь стриножений,
То ти б у вікно дивився.

А так - всі піжами випрані,
І тій що обручку вибрав
Це небо коштовними іклами
Всміхатиметься хтиво.




                          Катрусі
Вітер
Видмухує ноти
З посріблених вулиць.
Виростають кларнети
Із ринв,
І мелодії мов на бруківку монети
Висипають за день перетомлені старці.
Вітер
Вистигає в німих переходах,
Де стара королева ще лічить на пальцях.
В ній безтямно кохалися Бах і Бетховен,
В неї білий "Пежо"
І оранжевий місяць.
Прошу, пані,
Приходьте на нашу вечірку,
Де маленький дзвонар
Вам напише на пам'ять
Ваше місце у потязі
В біле затишшя,
Де, однак,
Ще ніхто не знайшов свого дому.
Дорога королево,
Для Вас - білий фотель,
І вино дороге,
Як вуста для цілунку,
Як душа Ваша -
Свічка в окраденій церкві,
Де, однак, не могли Ви отцям сповідатись.
Дорога королево,
Вготовано потяг
І рожевими бантами вінка запнуто,
І веселі, прудкі, непосидливі гноми
У свистки намагаються Вас обманути.

       Шаварло
Сіла, і хустка мальована звісилась.
Буси скляні у вагон світло-синій.
Хлопчик маленький розламував місяця
І викидав під сидіння.

Сіла, дивилась на нього зупинено,
І на руці - ремінець від баяну.
Був би у неї чужою дитиною,
Ходив би за нею гарний.

Ходив би за нею. Спідниця зім'ялася:
Вхопився в квітки із кримплену.
У неї намистом сонце погралося,
І відблиски світло-зелені.

А хлопчик ходив би - і люди здивовані,
Бо голос у нього - чистий,
Бо очі у нього - скульптури оголені
Дзвонять її намистом.

    
Якби знати, вважати на gwiazdy -
Хто роззує тебе на морозі.
І прийдуть срібновишиті газди,
І газдині на теплому возі.

Хто роззує тебе безсоромно -
Заглядатимуть в біле подвір'я.
Сніг врочистий з камінням і кров'ю.
Diabli komu do tego, бігме.

Якби знати, вважати на gwiazdy -
Хто привіз, хто в кожусі чужому.
Присмерк пада холодний, бриластий.
П'яні газди ідуть додому.




Кримська татарка
1
Ти одягнеш свою мураму
І дозволиш йому мусульманськи
У пропахлу самсами пітьму
Принести золоту цяцьку.

І він сяде навпроти, нудний,
І рукав - облямівка із хіті.
Ти нап'єшся з своєї зурни
І відчуєш під платтям світло.

2
Він поїде зрадливо на Крим,
І там будуть холодні очі -
Наче кульки морської ікри
На стеблинах платної ночі.

Ти сидітимеш мармурово,
Будуть діти любити Ісу
І твій шурхіт земної любові
Чорнотканний на передніссі.

3
І коли тебе крадуть в тринадцять -
Вогкі зорі жорстокі, як діти,
Тихо прийдуть до твого палацу
І розстелять в кімнатах літо.

Затанцюй же нам, східна крулево,
Щоб волосся предивно розквітло.
І залізуть до тебе в черево -
А ти мусиш їх тілом зігріти.

4
Продавати будинок неніжний -
Він везе тебе тепло за руку
Наче горлом украдену пісню.
Поміж губ - біла смужечка звуку.

Він везе тебе - діти слухняні
Розливають нову батьківщину
Замість чаю, і крізь твої рани
Проростає нова дитина.

Він везе тебе - золото грубе
Молоду спокушає шкіру.
В нього теплі тонкі губи,
І він любить тебе без міри.


Кафе не на Липках
                     В.Б.
Це кафе - добрий шлунок з кавою,
І шпалери тамують музику.
Ти був блиском очей уславлений
І відбірним зерном злузаний.

Ця кельнерка принесла чашечки
І - узором по них покрученим.
Ти сидів, нестарий, незлащений.
Вони пили, плили шипучкою.

Ти їм купиш в папір загорнуте
І торкнешся руки у самої.
Вона буде браслетним золотом
Ув очах твоїх тепло плавитись.

Ти приїдеш додому, зважений,
Розпростертий на сни і оплески.
Вона буде важкою пряжею
Виплітатися на сорочку.

Театр не на Липках
Засвітити в акваріум лампочку -
Сині рибки скляними стінками.
Цей акваріум був у тапочку
З нагаптованими пір'їнками.

Ти несеш їй до кави хусточку
І маленькі блискучі іграшки.
Вона світлом і сном заручена -
У стіні голубою нішею.

Ти несеш їй дари закуплені
І годину десяту ранішню.
Вона випливе і загубиться
Із руки в синє море каменем.



Фортепіано з води
Білі пальці без вад і клавіш.
Береги місяці золотять.
Хто човном із вудками плавав,
Повизбирував з мушель ноти.

Повизбирував і розвішав,
Щоб як скельця плили принадно.
Білі ноти холодну пісню
Видихали собі крізь жабри.

А він довго шукав по хвилях,
Щоб були ніби смуток з вікон.
Місяці піднімались криво -
Він дивився на них крізь сітку.



Скитські трактористи
Він приходить додому вінчаний
Крізь будинку дитячу шкіру.
У піску білий замок зліплений
В псевдоготику вніс подвір'я.

Він всі шпилі пізнав небронзові,
Витер шпилі своїм волоссям.
Тиха жінка, німа й стриножена,
До веранди скляної просить.

Він приходить додому випилий,
Переплетений сном як левом.
На гранатні мордасті килими
Скрипи музики полудневі.

Вона жінка, німа й стриножена,
Оглядає його утому.
І любов як не ніжні ножиці
Вирізає з сорочки комір.








Продавали всі сни і шуби -
Він поїде у синє море.
Перламутровий серця кубик
Крізь сорочку стіка прозоро.

Продавали всі люстри й штори,
Метр шкіри помадно-ніжний.
Він поїде у синє море
За тобою оббите ліжко.

Він зіб'є собі нігті й очі,
Буде схожим на тіло юнги.
Ти будеш ніби сильна квочка
Вигрібати в піску візерунки.



Луплять коники брук пошерхлий,
Ніби дощ по спині узвозу.
Заліпило вапном розведеним
Теплих шибок напнуті лози.

Влиплий день у торби з капустою,
З пересмаженим, з  теплим, з тмином.
Небо лапами гуски плюскає
По розляпинах на хустинах.



Наліпила пухких короваїв,
Настромляла у тісто родзинок.
У холодне повітря уплавлена,
Могла мати ще батька до сина.

Принесла молока і дарунків.
Об свічадо зламалось волосся.
Діставала із жовтої сумки
Трохи фарби і трохи запрошень.

Наліпила пухких короваїв,
Одягнула все напране й довге,
Заплела свої коси прегарно
У весільних монетах порогом.
                    
В. Б.
Коти розплакались як діти,
Що прищемили в дверях пальці.
Дорога вилилася з відер
Зі змилків вицідженим вальсом.

Дорога вгризлася невинно,
Як синя жилка під сорочку.
Ти був піддатливий, як глина
І перетомлений, як зодчий.

Коти розплакались тривожно.
Дорога шерхла в них на лапах.
Ти був відкритий, ніби ложка
В руках у сонного Аллаха.

Ти був неначе ручка мідна,
Приплюснута вечірнім сонцем.
Твоя дорога в тобі квітла.
Коти  услід відчули тонко.

Ця жінка губи обпекла
Серветками близьких побачень,
І вечір, чуйний як маля,
У пазусі квітчастій плаче.

Ця жінка випила з долонь,
Аж бризнуло намисто ледве,
Аж криволапий теплий гном
Спромігся висміхнути гембу.

Ця жінка гралася з котом
Біля в малюнках жовтих печі,
А присмерк сіре копито
Все намагався їй на плечі.

Самотність, мабуть
Під серцем трохи хризантем
І голови прозоро-юні.
Очима кіт малий плете
Два килими на жовтих струнах.

Під серцем - крапельки панам
І руки, злякані, як тиша.
Очима кіт як із вина
Знімають півстолітню кришку.

Під серцем висівки і сон
Дітей, що сперлися на спинки.
Очима кіт ллє цитрамон
На здерту непотрібну жилку.


Небо видерлось на штахети
І загнало в зап'ястя з тису.
Хто прийшов домотканим светром
Із нашитим вербовим листям.

Хто прийшов - вигравали в бубон
І світили крізь скло плечима.
Неба сильний безхмарний тулуб -
Перекочена вітром слива.

Вигравали у бубон гречно.
Ноти - видрані вправно пейси.
Він терпів як святковий глечик,
Не хотів віддавати меншу.





Білі скрипки стримлять кам'янисто,
І рука партитурами сколота.
Очі ніжним тоненьким листям
Із дрібними прожилками золота

Вибігають на камінь неприбраний -
Камінь пилом стікає просіяним.
Небо падає квітними липами
І заплутується поміж віями.


Продамо її в місто замерзле,
Щоб налякано падала в ноги.
Білі пальці, як пещені пензлі,
Малюватимуть дзвін на порозі.

Продамо її в місто не краще,
Де господар напився і винен.
Він відкриє дверцята, побачить
Вбогу замкненість клавесина.

Він майстрів, прибиральниць покличе,
Буде ноти невміло і вдячно.
Поверни її в місто обличчям -
Ніжні пензлі злякались і плачуть.

Із сентиментального відерця

І дзвонили не злякані діти,
І просили горіхів торішніх,
І квартира була як макітра,
Що на тин проти сонця повішена.

Діти дбали, збирали галузки,
Щоб поляпати в вигнуте днище,
Аж полив'яні коники лущились,
Розповзалися ненавмисне.

У макітрі сміялись увічливо,
Дозволяли до рук ще й малому.
Діти грались, кидали камінчики,
Нікотре не забрало додому.


Обгорає цей вітер в соснах,
Щойно бог обтесав колибу.
Його голос картавим воском
На підлогу зі свічки виливсь.

Ти його рукавами витреш,
Сосни виплачуть вниз лезгінку.
Прийде хлопець із гір з калитков,
Забере твою гарну жінку.

1  по-пол. чорт
??

??

??

??