Ольжинка - Парминський Микола

Ольжинка - Скачать бесплатно

  Микола Парминський
"Ольжинка"

  "Ти не створиш..."
  
   Сонце повільно ховався за горизонт - до Карпат завітав вечір... Все готувалося до ночі, тиша отримувала карт-бланш, життя поступово позбавлялося буденної метушні, за невеличким винятком... З майстерні, що знаходилась в глибині скелі, доносилося цокання молотка по каменю... То майстер працював. Його труд не мав перерви... І тільки галас вітру інколи відвертав його увагу, зазвичай ненадовго...
   -- "Працювати!" -- часто нагадував та інколи боязливо озирався. Якби хто-небудь зупинив майстра, то йому - майстрові - це б вельми не сподобалося...
   -- Мовчання..! ... задля думки великої..! -- подібно мислив він. -- Заради світла пройти темрявою, не повернутися... й мовчати, так..., не звертати, не зважаючи нінащо..., до мети..., через терні - до зірок, -- додавав у думках, і продовжував творити... -- Ще один сміливий штрих, отак,... ще один штришок, перфектно..., сама захопленість захопилася, аби побачила...
   Все б добре, але невгамовно крутилася карусель часу... Одначе впертий майстер продовжував тяжко працювати - не зволікав, бо жив вічно. Він напружено трудився декілька століть, був самотнім. Втім того самого вечора майстрова одинокість була перервана тихим гадючим шипінням-голосом жіночого тону:
   -- Майстре...?! Майстре...?!
   Майстер припинив був роботу, щоб прислухатися, однак швидко повернувся до неї, тому що  добре пам'ятав на обіцянку, яку дав собі...
   -- Майстре...?! -- почулось знову.
   -- Що тобі треба, Ольжино...?
   -- Сам знаєш... -- казав йому голос, що тепер, здавалося, належав прекрасній панночці.
   -- Себе не віддам...
   -- Пожалій мене, зроби щасливою, не глузуй...
   -- Ні... Ти не варта ані йоти мене, запам'ятай це, -- мовив майстер; хитро усміхнувся, продовжуючи роботу...
   -- Поглянь на мене... -- лагідно просила відьма, -- ще не знайшлося того, хто б мав силу протистояти моїй красі...
   Митець знову усміхнувся, чому - невідомо...
   -- Поглянь..! -- наказала відьма...
   -- Та чого я не бачив... -- відповів майстер, проте тишком-нишком таки поглянув на ту дивнувату панночку - відьмина зовнішність була дуже привабливою, однак не майстрові...
   -- Геть з очей моїх... -- спокійно мовив він спокусниці...
   Між ними двома неначе з'явилася стіна, дух порозуміння обминув того вечора печеру, і тому настав час образи та ревнощів...
   -- Ти сильно жалкуватимеш! -- гнівно крикнула навіжена відьма й влаштувала таку вітряку, що порозкидала всі інструменти по темних кутах - даремно... Нескорений майстер стояв собі спокійнісінько;  браво! - жодна косинка не ворухнулася... Його стійкість налякала відьму Ольжину, вона вже хотіла тікати, в останнє спробувала зазирнути до майстрових очей - невдало... Та скоро вилетіла крізь джмелину дірку в кам'яній завалі, яка прикривала вхід до печери - вилетіла, оглянулась, утерла сльозу, захотіла забити старі емоції новими. -- Догори! -- вирішила відьма...
   Тільки-но досягла громових хмар, як блискавка вдарила одиноке дерево на полонині, разюче пролунав грім, почалася буря; гілочки з гірських стежок було хаотично розкидано по травах, дерева від шквалу повітря нахилилися - вітряна стихія ніби погладила поверхню гір своєю невидимою рукою...
   ...То й що...
   У майстерні панували цілковиті затишок та спокій, та вогник із каганця мирно грався тінями на стінах і дещо псував мирний антураж...  
   ***
   На світанку, коли сонце ще не палило, а ніжно цілувало теплом землю, прокинулася Говерла - королівна Карпат. Роса приємною охолодою бадьорила гору, була чудова погода... Говерла раділа сходу сонця - того ранку майстер ішов на зустріч із нею. Вона помітила майстра, коли той наблизився до її підніжжя. Запитала його:
   -- Чом прийшов, майстре?
   -- Прийшов просити..., щоб указала ти шлях до вічності...
   -- Чи віриш ти у те, що ти є гідний моєї великої милості? -- знову запитала Говерла...
   -- Так...
   -- Чи не помиляєшся ти, майстре, можливо, ти знаходишся під магією власних слів?
   -- Якщо й помиляюся, то не з злого міркування...
   Тим майстер завершив свій красивий побут на Землі... Він неспішно піднявся на вершину Говерли, під акомпанемент ранкового співання природи піднісся з неї до неба, засяяв сонячними променями, та більше ніколи не повертався..., і настав світлий день...            
   ***
   Піднісся майстер, а що відьмочка, що сталося з нею? Того вечора, по її вигнанню з таємної майстерні, під квітучою карпатською вишнею вона переховувалася від сильної весінньої зливи, і тихо плакала. Із чорних хмар сипалися блискавки; краплі дощу та сльози на відьминому обличчі блистіли від спалахів, боляче й сумно було Ольжинці, серце її ніби роз'їдав черв'як кохання до великого майстра. Вона заздрила, гучно ридала, журилася та утирала сльози; знову впадала до плачу, та попри своє горечко не втрачала надію, що коли-небудь таки стоятиме з майстром на одній п'єдесталі та дивитиметься на парад зірок. Хоча виключно в світі мрій...
   Насправді горе-відьма ніяк не могла досягти майстрової величності...
   ...Шкода! Їй...
   Вона не знала, що творець піднісся до неба назавжди, тому ще мала надію наступного дня знайти його в скелі, хотіла казкового рандеву - невдаха малювала у своєму уявленні картину нової зустрічі з ним, будувала замок із марева про щастя, а холод вітру, що здатний був підняти навіть клятого п'янчугу, повертав її до суворого життя...
   Коли Ольжина припинала була плакати, лютий дощ кінчився - природа більше не гнівалася. Та, що сильно хотіла майстра, завершила істерію і вирішила ще раз подивитися на нього - миттю піднялася до неба аж за його синь, високо-високо, - до чорного близького всесвіту, у царині якого необмежено панувало сонце. Близький всесвіт був велетенським та дуже красивим... Одначе не по собі було Ольжинці: вперше вона боялася можливої злої долі - сила відьминої магії в усесвіті була нікчемною, до того ж за все хороше колись треба платити; олтар відьма визначила сама - нагодою у величезному об'ємі помилуватися вогняною майстровою подобою, яку так любила віднаходити в його очах. Відьмочка здійснила омріяний намір...
   -- Ось він... мій майстер! -- лепетала Ольжинка...
   Вона хотіла була наблизитися і поцілувати його щоку, та вирішила не робити цього, бо дуже злякалася пекучої сили сонячного вогню, що б могла перетворити тендітну істотну матерію на попіл... Заплакала, остаточно уяснивши собі про майстрову недосяжність, але коли сузір'я Ікара лишилося позаду, за світлим слідом від її польоту, таки заспокоїлася - сум поступився захопленню. Інакше й не могло бути - відьма вперше дивилася на парад зірок так близько... -- Прекрасно! -- марила вона, і літала над миром майстрового люду немов птаха понад гладдю морською, яка б відбивала полуденне сонячне світло біло-зелено-синьою яскравою гаммою... Та на мить затрималася...
   Чи не найкращою виставою близького всесвіту Ольжинка вважала саме парад зірок, хотіла оглянути його увесь, тому, власне, довго не вагалась - якимсь особливим чином її манила найдальша його учасниця - тучна зірка з родини колоритного іспанського капелюха - сомбреро. Зацікавлена відьма поспішила саме до неї...
   ...Дорогою у пошуках нових вражень останні відкриваються дуже несподівано, отак, як у випадку з Ольжиною. Спочатку вона забажала була дізнатися більше про зірку, а згодом передумала - тепер їй був потрібен величезний механізм часу, який було приховано малопомітною чорною занавіскою - механізм викрило цінькання. Відьма прилетіла до гігантського механічного дива - протягом декількох земних секунд подолала відстань у мільйони років, тишком прокралася за шматковий навіс, простим маневром руки відсунувши його край...
   Навколо циферблату вовчком крутилася карусель часу на мільярди місць... То карусель сповільнювала хід - щоб з нікуди запустити нових клієнтів, то прискорювалася - щоб викинути до нікуди тих старих, які погано трималися. Карусель було прикріплено до лопати велетенського млину - великої стрілки, приведеної у рух космічним вітром. Стрілка, змінюючи своє положення на тлі циферблату, із великою точністю констатувала оберти каруселі. Вид механізму на момент крутіння створював спостерігачеві гіпнотичний ефект - та якби не один випадок, то лишилася б навічно відьма Ольжина на тому місці...          
   -- Чим можу допомогти панночці...? -- запитав Ольжинку один дивний старець, одягнений у блакитну університетську мантію...
   -- А Ви хто будете...? -- попри етикет відповіла вона питанням на питання...
   -- Я професор... У моїй компетенції слідкувати за порядком на цій дільниці ... Чи бажаєте прокататися?
   -- Красно дякую, ні... Моє тіло тремтить лиш із виду механізмового...
   -- Прикро, та згідно наших строгих правил особа, яка бачила либонь раз працю часового механізму, обов'язково має пройти його циклом... Запрошую Вас...
   -- А що буде по тому, як мене викине геть з каруселі...?
   -- Потрапите до нікуди...
   -- Я не хочу до нікуди... -- зі сльозами в очах мовила професорові відьмочка, яка вперше відчула страх перед ніде...
   -- Мені жаль..., все має закон... -- вагаючись відповів старець...
   -- Гадаю, я знаю вихід ... -- спокусливо відповіла Ольжина й закуталася із співбесідником у чорній шматині, у тій, яка ховала механізм часу - диво всесвіту...
   Так, на кожен строгій закон завжди знаходиться особлива спокуса, от і Ольжинка вигідно скористалася з цього неписаного правила, й таким чином врятувала себе від страшної безодні ніде...
   Повернулася до близького усесвіту та забажала продовжити свою мандрівку до тучної зірки, але сили поступово залишали відьмине тіло - воно витратило на політ стільки енергії, скільки пан майстер за день надсилав своєму людові з сонячним променем. Засинаючи спішила відьма на Землю, немовби падала, та коли вже підлетіла до твердини на відстань у три Говерли, сон остаточно переміг - чудасія непритомною почала опускатися, й так повільно, ніби листок осінній у руках вітру торкався трави - приземлилася м'яко...
   ***
   На світанку, смертельно стомлена, дрімала на білосніжному килимі, допоки легкий снігопад своїм підбадьорюючим дотиком віроломно не розбуркав її спокійний сон. Сніжинки торкнулися теплої відьминої щоки та ніжно розстали; Ольжинка відчула прохолоду і піднялася, високо-високо, щоб оглянути околиці. Відьминому зорові предстала панорама зимового міста - шпилі його храмів були ніби списами, спрямованими до неба, на пагорбі красувався древній замок, під замковою горою стояли будівлі, з димарів яких віяв пар. Поміж домів, вуличками та провулками, прогулювалися люди - родинами, компаніями чи поодинці. Відьма хотіла була летіти, та побоялася, що люд помітить - обставини змусили її прокрадатися черепичними стріхами будинків міста, їхніми сніговими шапками. Але виявилося, безпосередньо дахами не зручно, оскільки не видно було святкового вбрання вулиць. Первісний план було змінено у найкоротший термін... Обережненько, тихесенько відьма балансувала тепер на крижаних доріжках водостоків, які відбивали майстрові промені... Коли закінчувався було водостік - перед нею повставала вулиця, що відділяла її від наступного етапу мандрівки без мети...
   --  Куди я йду? Чого я прагну? --  запиталась Ольжинка, посміхнулася, і без жалю перелітала заваду. Тіль-тіль досягла була центральної площі міста, як погляд привернула наряджена ялинка, відьма сплигнула з водостоку ратуші на верхівку-срібну зірку, гірляндою скотилася на іграшку-кулю, з неї сплигнула на іграшку-кубик, а звідти - серпантином аж до землі...
   -- Чудесно... -- думала відьмочка. Вона раділа з усього; ген одинокість бентежила, бути на святі одному - дуже сумно...
   Ольжинка бликала на льодах, відбивалася від снігу, зглядувала людям до очей, бавилася, наче мала дитина, кружляла в такт віденського вальсу, бігала, стрибала, танцювала, знову бігала та стрибала, знову..., допоки відчуття вечірньої втоми не загнало до невеличкої кав'ярні. Сиділа була в ній і ніжним дотиком погладжувала вушко чашечки, та що за несподіваність - проти неї сів сам професор...
   -- Доброго дня Вам, панночко, - привітався він...
   -- Добрий день, -- боязливо відповіла Ольжинка...
   -- Чудове свято сьогодні... -- лукаво завважив професор...
   -- Так, маєте рацію... -- прошепотіла відьмочка...
   -- Я прийшов, щоб здійснити свій обов'язок - забрати Вас із собою та усадити Вашу світлість до каруселі, -- посміхаючись інформував професор Ольжинку...
   -- Але ж...
   -- Перепрошую..., від закону каруселі не втечеш - рано чи пізно він обов'язково візьме тебе до моїх обіймів...
   -- Але ж я не людина, а відьма... --  голосила Ольжинка...
   -- То не вадить, адже Ви бачили, як працює механізм часу... Нумо руки до кайданів! -- погрозив професор...
   ...А що Ольжинка?
   Впустивши чашечку та блюдце на підлогу, вскочила вона зі стільчика, мовбито зробила дикарка, й ридаючи подалася геть надвір... Професор гучно з того сміявся. Відьма бігла не знала куди й вирішувала для себе - самогубство у майстровому вогню або ж силком до професорових кайданів, третього не дане було. За перше була можливість близькості до майстра, за друге - відсутність болю - вона обрала перше, бо дуже любила майстра. Настав час - до повітря... Поглинув пак відьму вогонь сонця-майстра - яка ж жорстока стихія... Спалив до дрібнесеньких чорних крупиць, попіл розвіяв по близькому всесвіту космічний вітер... Ольжина таки пішла до нікуди - якось сумно стало без неї... А маститий професор спокійнісінько поправив мантію у шиї, та наразі полетів до механізму - що за кам'яне серце... Втрата відьми була йому байдужа...

??

??

??

??




1