ОСТАП ВИШНЯ
(1889—1956)
ЗЕНІТКА
«Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить
верболозину.
— Як діла, дідусю?
Драстуйте!
— Драсігуйте! Діла? Діла — нічого! Діла,
як кажуть оці песиголовці, — гут!
— І по—німецькому,
дідусю, навчились?
— Атож. У соприкосновенії з
ворогом був, — от і навчився».
Дідусь розповідає, що
од нього троє ворогів загинуло. Ось як це було.
Фашисти підходили до села, де залишилося лише кілька старих бабів, а дід Свирид
був за річкою у партизанах. Він варив їм Їсти, кози пас. Одного разу дід пішов
подивитись, що там фашисти роблять у нього в хаті. Човном перебрався через річку і
«висадився десантом у себе ж таки в березі», «замаскувався і сидю, в хаті, бачу,
світло горить, гомонять, чую, дехто співати
зривається».
Дід Свирид вирішив почекати, поки вороги
заснуть. Аж ось на ґанок вийшло троє: двоє фашистів, а третій — Панько Нужник —
староста, батько його колись крамничку в селі держав.
Усі троє пішли у хлів спати на сіні, бо в хаті було душно. Дід почув, що вони вже
заснули, стали хропіти, узяв вила—трійчата і почав бити фашистів. Вони
кричать:
— Вас іст дас? А
Нужник:
— О рятуйте! Хтось із землі з зенітки
б'є!
Дід подумав: «Ага, ...сукини ви сини, уже мої
вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те
буде».
Зробивши свою справу, дід знову перебрався на
другий беріег. Пізніше чув, що фашисти і староста за три дні
померли.
Дід Свирид Не пам'ятав, скільки йому років:
сімдесят дев'ять чи вісімдесят дев'ять. Тепло й з гумором згадував свою бабу
Лукерку, «яка б сама на дивізію з рогачем пішла».
Від
самого тільки голосу Лукерки дід міг впустити сокиру з
рук.
«Як на теперішню техніку, так чиста тобі
«катюша». Я з нею так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку.
Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися
доводилось мало не щодня».
Якось дід Свирид із кумом
добре випили. Аж тут повернулись із церкви Лукерка.
—
Держись,— кажу,— куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у
військове соєдінєніє, бо інакше — розгром. Перемеле живу силу й
техніку!
Але дід з кумом припустилися тактичної
помилки — не поховали рогачів. Лукерка схопилася за рогача — і на них, а вони
відійшли на «зарані підготовані позиції — в погрібник». Сиділи там, в «окруженії»,
аж поки кум не вирішив прориватися до своєї Христі на
пироги.
Кум перехрестився, рвонув і таки пробився «в
розположеніє своєї Христі». А дід Свирид просидів у погрібнику аж до вечора, поки
Лукерка не сказала, щоб ішов їсти галушки, бо зовсім охляне. «Бойова булгі
покійниця!»
Одного разу Лукерка тіснила обох аж до
водяного рубежа, до річки. А вони, не вміючи плавати, стояли так, щоб рогачем не
дістало. Лукерка й каже:
— Мокнете?! Мокніть, іродові
душі, я з вас конопель натіпаю! Тому після такої «практики» дід вже нічого не
боявся. Шкодував тільки, що кума немає. Той і льотчиком хорошим
був.
Якось полізли дід із кумом трусити кислиці.
Трусять, а Лукерка збирає. Вирішили чоловіки перекурити, аж тут Лукерка як гримне
на них:
— Знову за
люльки!
Обидва «як стій з кислиці у піке». Кум
приземлився, щоправда скапотував, а Свирид з піке — в штопор, із штопора не вийшов
і, протаранивши Лукерці спідницю, врізався в землю. «За півгодини тільки очунявся,
кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з
цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дей-ствують,
кабіна й увесь фюзеляж мокрі—мокрісінькі...»
Врятувала Свирида жінчина спідниця: якби не вона, угруз би був у землю по
самісінький руль глибини. А Лукерка ще й глузує з них: «Ех, льотчики,— каже,—
молодчики!»
Коли прийшли свої, дід демобілізувався.
Став робити пищики дітям у дитячий садок і виглядати колгоспну череду з евакуації.
«Треба випасати, треба відбудовувати»,— сказав дід і дуже жалкував за кумом. Він
запитав співрозмовників:
— Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона! «І
погладив ніжно дід Свирид свої вила—трійчата...»
|